Сьогодні, коли всі обговорюють червоні лінії для України в новому "мирному плані" чи то Трампа, чи то Путіна, я думаю про іншу "червону лінію". Чи, можливо, краще сказати "синьо-жовту"? Або "піксельну"? Тонку лінію, яка відділяє нас від жахів російської окупації. Що це за жахи, українці знають дуже добре. І не лише з історії, а з досвіду вже цієї війни з її немислимо протяжним фронтом. До речі, про протяжність. Коли ми кажемо про "кожен метр нашої землі" – чи ми даємо собі звіт, що лише лінія бойового зіткнення, навіть якби вона була ідеально рівною, а не жорстоким пульсуючим простором, що вимірюється шириною killzone – то однак простягалася б на 1 мільйон 200 тисяч метрів? Це відстань, масштаб якої важко осягнути людині. Але я тут для себе слідую настановам Протагора, який вчив, що саме людина є мірою всіх речей. Точна цифра наших воїнів сьогодні засекречена, але ми знаємо, що йдеться про приблизно 800 тисяч – можливо, мільйон. Разом зі штабами, інженерними військами, тиловим забезпеченням, медиками, зв'язківцями, службами військової логістики, пораненими, щойно мобілізованими і т.д. Коли уявити, що всі вони одночасно вийшли б на цю ЛБЗ (лінію бойового зіткнення) і взялися в за руки, то, мабуть, їх би вистачило рівно на те, щоб утворити тонкий живий ланцюг сірувато-зеленого кольору, який з'єднав би північний і південний кордони України. Все, що на схід, – окупація.
В ці дні ми знову задаємося питанням: що для нас є прийнятний мир? Де проходить та грань між поразкою і перемогою, яка, здається, щоразу тоншає? Хоча хтось напевно скаже, що я по-інтелігентськи (іншими словами – "гнило") вигадую. А оптика нашого погляду натомість чітка і прозора. Спікер парламенту Руслан Стефанчук зрештою сказав про це недвозначно – наша війна завершиться з поверненням Криму. Можливо, так і буде. Я хотів би в це вірити. Але перемога, як ми потрохи починаємо розуміти, вивчаючи тепер історію не з підручників, а з життя (і смерті) – то не завжди фінішна стрічка. Це часто-густо проєкція в часі. Яку буває важко розгледіти в нечітких абрисах майбутнього. Хрестоматійний вже приклад, який не раз згадували в контексті нашої війни, – це, звісно, урок Фінляндії. Яка безумовно виглядала стороною, що програла у війні 1939–1945 років. Але як ми бачимо вже з нашої перспективи і часової відстані – те, що видавалося поразкою, виявилося відстроченою в часі перемогою. Це складний урок, який не можна просто механічно перенести на наш болючий досвід. До того ж, незавершений. Наша війна кровить кров'ю, її фінал залишається оповитий туманом. Чи буде кінець війни пов'язаний з Кримом, де ця війна десять років тому починалася?
Сам оригінальний вислів thin red line (тонка червона лінія) – за іронією, збігом? – відсилає нас саме на Кримський півострів. А саме до подій 1854 року, які увійшли в історію як Балаклавська битва. Питання "чий Крим?" тоді вирішували між собою Британська і Російська імперія. Росіян, як і тепер, було більше – десь один до п'яти. Холодним ранком 25 жовтня 93-й лінійний піхотний полк (93-я бригада?), що складався зі вбраних у червоні мундири шотландців-горян, вишикувався в бойові порядки, аби відбити атаку російської кавалерії. Через нестачу бійців і широке поле битви шотландцям довелося ставати в дві шереги замість чотирьох – як це передбачали тодішня військова наука для забезпечення безперервного загороджувального вогню. Здається, ми не маємо сьогодні остаточної відповіді, хто вийшов переможцем з цієї битви. І навіть не можемо стверджувати, що саме стійкість 93-го полку, який зупинив російську кавалерію, врятувала британський корпус та їхніх союзників – французів і турків – від цілком прогнозованої поразки під Балаклавою. Але на кінцевий результат Кримської війни цей епізод, зрештою, істотно не вплинув. І тут ми, сучасні українці, які, хочеться вірити, є також і кримськими татарами, так само як і бойками чи лемками, маємо додати: на жаль. Але сталося те, що сталося. І цього вже не повернути і не виправити. Хоча, зрештою, хто зна... Ніколи не знаєш, коли історія розставляє свої крапки над "і" – через двадцять років чи через двісті. У всякому разі, сам образ thin red line був згодом підхоплений газетярами, а навіть увіковічнений майбутнім нобелівським лавреатом з літератури Джозефом Редьярдом Кіплінгом в його збірці 1890 року "Барачні балади". При цьому сам Кіплінг народився вже після завершення Кримської війни. Вона була для нього вже достатньо далекою подією з історії. Тоді як інший великий (принаймні для нас) поет Тарас Шевченко був сучасником Балаклавської битви. Він саме проходив службу в складі 23-ї піхотної дивізії російської армії на іншому півострові – Мангишлак, який сьогодні належить Казахстану. Отже, якби так розпорядилася зла доля і недобра воля російського царя, то наш Кобзар, якому тоді вже виповнилося 40, цілком міг би опинитися серед тих, кого зупиняли в Криму оспівані Кіплінгом британські Tommy в червоних мундирах. Можемо лише гадати, як би описав цю війну в своїх творах Шевченко. Але якщо припустити, що він пав би від кулі шотландського стрільця тим холодним ранком 1854 року – лише припустити! – то це напевно означало б, що він вже ніколи не написав би чимало важливих поезій свого пізнього, зрілого періоду творчості. Більше того: не знати, чи побачила б світ збірка його поезій 1859 року. І чи не були б його вірші, які так нещадно цензурувала царська влада, втрачені назавжди. І як би це вплинуло на всю історію і долю цілої української нації.
Той терплячий читач, який дочитав до цих слів, може задатися питанням: до чого, власне, веде автор. Я дам підказку – це текст про пріоритети. Перший – це тонка лінія оборони, яка одна і єдина має значення. Бо якщо розірветься вона – всі "червоні лінії" будь-яких умов, договорів і меморандумів не вартуватимуть нічого. І в кращому разі будуть згадані в підручнику історії України, яку, як відомо, важко читати без седативних засобів. І другий – українська культура. Поки вона живе, в нас завжди залишатиметься надія, що наша перемога – лише питання часу. Я хочу в це вірити.
26.11.2025