Скляні агенти

Ця війна була неминучою і готувалася заздалегідь. Ще коли Янукович став президентом, а Москва йому підкинула купу своєї агентури. Окремі члени уряду, голова СБУ, міністр оборони були засланцями. Готувалася тиха ввічлива окупація. Але щось пішло не так. Майдан усе зіпсував.

Відтак став готуватися наїзд 2022 року.

В уяві московитів українці завше були такими ж, як і вони. Більшість нас мала чекати їх з квітами. Завойовники не брали до уваги нашого патріотизму і не вірили, що ми – не вони. В їхній традиції було всіх вважати «своїми» – русскімі.

9 грудня 1830 року Пушкін писав доньці Кутузова: «Известие о польском восстании меня совершенно потрясло. Итак, наши исконные враги будут окончательно истреблены... Известны ли вам бичующие слова фельдмаршала, вашего батюшки? При его вступлении в Вильну поляки бросились к его ногам. "Встаньте, сказал он им, помните, что вы русские". Мы можем только жалеть поляков. Мы слишком сильны для того, чтобы ненавидеть их, начинающаяся война будет войной до истребления – или по крайней мере должна быть таковой. Любовь к отечеству в душе поляка всегда была чувством безнадежно-мрачным».

Нічого не змінилося. Ми теж чуємо, що ми «русскіє», але війна при цьому буде «до істріблєнія».

Якось я розбалакався з таксистом, і він розповів, що в 2021 році частенько підбирав з вокзалу рускоязичних. Все то були чоловіки середнього віку, і складалося враження, що військові. Прибували вони з Москви, Петербурга й інших більших міст. Казали, що на роботу. Мовляв, у Росії роботи нема.

Тоді йому це нічого не віщувало. Але коли почалася війна, він розпитав знайомих таксистів, і ті згадали такі самі трафунки.

Та не лише пасажирами вони були, а й таксистами влаштовувалися в багатьох містах. Знайомий згадував, як у 2021 році викликав таксі. «Завше вітаюся з водієм. А тут у відповідь мовчанка. Ну, думаю, данєцкій. Бо наш би теж привітався. Їдемо. За кілька хвилин йому дзвінок на телефон. Бере слухавку: "Да... да... обязатєльно...", а вкінці: "так точно". Нє, тоді я на це не дуже й увагу звернув. А вже згодом пригадав і задумався».

Працювати таксистом було дуже вигідно для шпигунів, бо можна вивчити місто.

«В Бучі я працювала до ночі, – згадала одна дівчина, – і поверталася на таксі додому вночі, і щоразу за місяць до нападу в "болті" "нєрускіє" (тобто умовні "буряти",  – Ю. В.) були водіями, я у всіх питала, що вони тут роблять і т.д. Хтось до брата, хтось вчитися, такі казки розповідали. А в ніч на 24-е такий стрьомний бородатий віз мене і каже: "говорят война будєт у вас". Мене аж перетіпало. А через три години почалося».

Ще одну історію оповіли мені про фірму, в якій менеджером працював московит. Був дуже дисциплінований, беручкий до всього. Його теж зраджувала військова виправка. Казав, що був старшиною, але армія набридла, а Львів йому дуже сподобався. Навіть намагався українською спілкуватися.

Мало хто вірив, що він служив старшиною, бо був доволі інтелігентний, підкований. Всі завдання виконував швидко і бездоганно. Але одного дня просто зник. На дзвінки не відповідав, і більше його ніхто не бачив.

А зник він 23 лютого 2022 року.

Власник львівського ресторану розповідав, як за кілька місяців до 2022 року взяли нову адміністраторку. Вона дуже добре працювала, була діяльна і вирішувала всі проблеми. А щойно почалася війна, теж зникла. Тоді, звісно, в перші дні було ще тривожно, багато закладів зачинилося. Але й коли відкриватись почали, з нею зв'язок не відновився. А через кілька місяців завітали з СБУ і стали розпитувати про цю жінку. З’ясувалося, що вона була навмисне заслана.

Таких дивних випадків було чимало по всій Україні.

За кілька років до війни почали масово переселятися чоловіки з Луганської і Донецької областей до Бурштина і працювати на місцевій ТЕС, яка вже тоді була власністю Ахметова. «В якийсь момент їх стало так багато, що було страшно виходити на вулицю, адже вони завжди ходили в нетверезому стані, вели себе неадекватно, в місті було пограбовано багато квартир (моя в тому числі), – описує очевидиця. – Після 24 лютого вони просто зникли з міста. Зате русня тепер дуже добре знає, куди треба бити по станції».

Особливу увагу агресорів приковував Київ. В ріжний час там також оселялися зайди з Московії. За три місяці до повномасштабної війни їх відчутно побільшало. Винаймали помешкання, де селилися цілими групами, ні перед ким не крилися. Голосно розмовляли, пили, курили, дзвеніли пляшками.

«Якось забираю дитину з садочка, заходимо в ліфт,  – розповідає киянка.  – З нами заходить мужик з пляшкою і якимось закусоном. Дитина розповідає мені, як в неї день минув, щось щебече. А мужик: "Ой, ви так чуднó гаварітє". Тю, думаю, звичайно говоримо, українською. Вийшов він якраз на поверх нижче і, поки закривався ліфт, зрозуміла що це з тієї самої квартири під нами. Зникли вони так само раптово, як і з'явилися, за тиждень до 24 лютого».

«В Бучу з Нового року почали їхати "заробітчани" російськомовні та "спортсмени", шукали короткострокову оренду. Бляха, я ніяк не могла зрозуміти, звідки вони в такій кількості їдуть і для чого. На будівництві "заробітчани" рік працювали, а 24.02 перевдяглися, дістали зброю і пішли на Гостомельський аеропорт. Забудовника лишили живим, бо він вчасно платив і нормально відносився до "роботяг"».

Є чимало свідчень про появу таких роботяг, які не розуміли української і мали московський говір.

На Півдні теж було все готове для зустрічі «визволителів». І не лише через розмінування і перекидання війська не туди, куди треба було. Загарбників там уже чекали. Коли вороги стали заїжджати в села, їм показували дорогу місцеві. Але згодом з’ясувалося, що ті "місцеві" далеко не свої, бо поприїжджали в села з Московії – хто п’ять років тому, хто – десять. Приїжджали цілими сім’ями, купували хати, хазяйнували, як і всі. Жили, дружили, а самі вивчали хто з АТО, хто згоден буде співпрацювати.

Є свідчення що московити до Херсона ще з 2015 року стали переселятися. Працівниці бюра перекладів розповідали, що частенько їм потрапляли для перекладу українською російські паспорти. Багато хто з тих переселенців оформлював посвідки на проживання.

Те саме відбувалося на Сході. Туди теж проникали зайди, привозили свою символіку і залягали до відповідного часу.

Ось іще два свідчення: «Багато з них себе поводили так, ніби вони тут все, а ми ніхто. Деякі в очі нам казали "хахли" і що ми всі тут "абнаглєлі"».

«Наприкінці зими 2014 року в Богом забутому спальному районі Києва, забудованому хрущівками, всі квартири під оренду були забиті чоловіками. Я їздила до бабусі і дивувалась щоразу. Мені казали, я параноїк».

В літературі оцих заснулих агентів, які мали прокинутися за командою, називали ще «скляними». І вони все ще серед нас.