...а я її калинець

Ігор Калинець

Фрагменти творчого вечора Ігоря Калинця 8 квітня 1989 у Львові з відео, записаного Ярославом Кендзьором. Два дні кінотеатр "Маяк" був вщерть заповнений: спраглий нарід слухав Поета і Поезію.

Я народився в Ходорові і до поступлення в університет мешкав у Ходорові.

В сім'ї я дістав належне національне і релігійне виховання – і ніколи не мав потреби перебудовуватися. Інша справа, що міг поглиблювати свій світогляд – що цілком зрозуміло. Правда, були небезпеки. Небезпеки в університеті, коли був вплив деяких тодішніх відомих українських поетів, і можна було, так би мовити, стати послідовником тих поетів. Є такий термін, він не мною придуманий і в літературі існує, – "маланчукізм". Я маю на увазі, стисло його характеризуючи, що він означає: щоб написати одну добру, порядну річ, треба охаяти багато інших святих, може, для нас справ з нашої історії і тому подібне. Така небезпека була на нас, молодих поетів-початківців, але я якось щасливо її оминув – оминув, тому що був на порозі 60-х років, і тому, що мені потрапив до рук Богдан-Ігор Антонич.

Школа Антонича була для мене вирішальною, я в нього навчився багато речей. Перш за все те, що я зрозумів, – що поет мусить мати свій світогляд, свою якусь філософію, що він мусить збудувати цей світ, інакше він буде абсолютно непотрібний і нецікавий як автор окремих речей, окремих поезій, але не як автор якоїсь цільної літературної продукції. Крім того, Антонич мене навчив будувати збірку. Адже книжку не пишеться так, що нині написав те, завтра те, потім зібрав докупи: спочатку вірші, які мусять, так би мовити, щось прославляти, щоби вона вийшла, а потім десь там в кінці природа, поезія і так далі. Тобто чисто довільні вірші, механічно зібрані в одну книжку. Антонич мене навчив, що книжка – це є цілий задум. Це є фактично цілість, єдність. І тому всі мої збірки я задумував наперед: що ж це буде за книжка. Я знав її заголовок, а тоді це все, що я писав, воно одно до другого випасовувалося і творило цілість.

Я переважно пишу не окремими віршами, а циклами. І ці цикли в'яжуться між собою теж у цілість, створюють таку книжку. Тому, можливо, якщо мені кажуть прочитати якийсь окремий вірш, я дуже часто відмовляюся – бо не знаю, який маю вірш, щоб він був самостійний. Він мусить в'язатися з іншими. Тому я кажу "я прочитаю цикл" або "я прочитаю цілу збірку". На жаль, сьогодні не зможу читати, скажімо, одну якусь збірку, тому що я заінтересований в тому, щоби розказати про себе впродовж двадцяти років моєї літературної діяльності. І тому я буду висмикувати окремі речі з окремих книжок. Це що стосується Антонича.

Що стосується 60-х років, то, думаю, молоді тут аж не так багато. І в основному люди знають, що це за роки – роки відлиги. І знають, які сили і з якими ідеями увійшли в літературу. Це був час Симоненка, час Драча, Вінграновського в поезії. Пізніше більш входили мої вже ровесники – Холодний, Воробйов, Голобородько, Кордун, Саченко, Василь Рубан, Грицько Чубай, Ірина Калинець, Осадчі, ну, і багато інших літераторів. Які вони несли ідеї – теж не буду на цьому зупинятися, але це було якесь літературне оновлення, літературне відродження. І не тільки чисто поетикальне, літературне, але це було громадське пробудження. І тому ці свої збірки, які я написав до 72-го року, хочу назвати одним словом, одною назвою – це "Пробуджена муза".

Друга частина моєї творчості включає всі інші збірки, написані вже в ув'язненні, – вони будуть називатися "Невольнича муза". Тобто коли б я мав можливість зараз чи пізніше видавати свої книжки, то би хотів їх видати умовно в двох великих томах. Значить: дев'ять збірок, які я написав до 72-го року, і дев'ять чи скільки там збірок, які написані під час ув'язнення. Тобто під тими назвами "Пробуджена муза" і "Невольнича муза". Сьогодні я зупинюся тільки на першому періоді своєї творчості, тільки на "Пробудженій музі", тому що цього вечора не вистачає на всю цю розповідь. Якщо вона буде ще цікавити публіку, то ми можемо колись згодом продовжити ці вечори і починати не з цієї розмови про 60-ті роки, а вже починати відлік від 72-го року.

І ще хочу сказати таке. Я писав десь протягом двадцяти років. Школа, університет – я несерйозно відносився (хоча писав вірші) до цієї справи, ніколи не думав, що я буду чи професійним, чи якимось там літератором. Отож коли вже писав і творив протягом двадцяти років (тобто я так рахую десь рівно до сорокового року свого життя), то я знав, що писатиму тільки так, дійсно до сорокового року життя – після того вже поетом не буду. Ну, так я собі чомусь задумав. І так фактично сталося. І сталося ще й тому, що в мене просто зник інтерес. Я втратив зацікавлення до поезії і, можливо, навіть не так тепер обізнаний з нею, як колись – у той час, коли я активно працював в літературі. І фактично в мене зараз ювілей – 10 років з того часу, як я закинув літературне перо.

Отже, я розказав про школу Антонича і розказав – дуже коротко, звичайно, – про літературну ситуацію, літературний настрій 60-х років.

Музей українського мистецтва – напевне, 63-й рік. Я перший раз публічно виступив із декількома своїми віршами. Це були вірші: вітражі, церква, ікони, писанки, ще щось там було. Вони, я думав, по тематиці відповідають духові Національного музею, відповідають настроєві слухачів. Цей перший мій публічний виступ приніс мені самі прикрощі. І ці прикрощі тривають фактично майже по сьогоднішній день. Але все-таки я брав – активно-неактивно, але, так би мовити, безпосередню – участь в літературному процесі середини 60-х років. Незважаючи на те, що після того виступу я вже був взятий в чорні списки, що маланчуки (бо безпосередньо тоді ще у Львові був Маланчук) почали цькувати мене як літератора, все-таки я встиг дуже багато надрукуватися по різних українських журналах. І навіть у 65-му році в дуже великій таємниці від Львова вийшла моя маленька збірочка, яка фактично була зроблена дуже механічно з двох збірок – то вже в Києві робили самі редактори. Зроблена дуже неохайно, не так, як я хотів – бо я вже говорив, що в мене були цілісні задуми.

Отже, я надіслав там збірку, яка мала би називатися, якби вона була вийшла, "Екскурсії". Це книжка про Львів, історичний екскурс по вулицях Львова, мистецький і настроєвий. Ця збірка була високо – ну, може, ще не то слово, звичайно, не високо ще, але так досить приємно оцінена Іваном Дзюбою, тоді ще критиком молодим, який тільки починав діставати розголос в Україні, про якого я ще трошки потім зупинюся. І друга збірка – це була "Країна колядок". Сама назва говорить, що тут я звертався до фольклорних народних джерел. В цій книжці з них механічно була скомпонована маленька збірка, яка називається "Вогонь Купала". Вийшла вона в Києві 65-го року. У Львові про неї нічого не знали, тому вона вийшла. Але коли вона вийшла, і у Львові вже стало відомо начальству про неї, то вона не потрапила ні в одну книгарню поза Збруч. Вона продавалася тільки десь на східній Україні. І тому тут дуже мало хто з людей мав ту збірочку, так що вона є дуже рідкісна.

Отже, повернуся до Дзюби, який був першим літературним критиком моєї творчості. Я хотів би назвати не тільки одного його, а так звана (то я так її назвав, і такого терміну, здається, не було в українській літературі) "третя руська…" – вже правильніше тепер казати "третя українська Трійця". Сюди я зараховую трьох літературних критиків.

Іван Світличний. Іван Світличний теж, як я, тільки почав творити в літературі, він зацікавився мною, і я мав постійно з ним контакти. Ті контакти і та близькість з ним продовжилася і в мордовському таборі. Тепер Іван Світличний, один із натхненників шістдесятників, критик, поет, перекладач, літературознавець, мовознавець, упорядник (на жаль, не закінченого і, очевидно, не буде кому закінчити) словника синонімічних термінів, тому що він зараз тяжко хворий після ув'язнення і прикутий фактично до ліжка, не може ні писати, ні читати. В середовищі Світличного народився такий термін "калинцювати". Це означало, що вони, групка моїх прихильників у Києві, читають мої вірші. Це бувало часто в подорожах по Десні щоліта.

Ви зауважите, що я часто буду нескромним. Це я мушу таким зараз бути. Тому що фактично я розповідатиму тільки про себе і хвалитиму самого себе. На моє оправдання можу сказати те, що я довго мовчав – це раз. І друге – те, що я вже не є поетом. Я ніби імпресаріо колишнього поета і, так би мовити, популяризую його творчість, його ім'я. Отже, був Світличний.

Іван Дзюба. Іван Дзюба дуже часто буде фігурувати в моїх поезіях. Він для мене був ідеологом, якимось таким провідником у ті роки. І я дуже боляче сприйняв його падіння, його зраду. Я радий, що тепер він стає твердо на ноги. І ті ідеали, які він підніс був у 60-х роках, він зараз відстоює гідно і чесно. Коли десь у 68-му чи 67-му році Івана Дзюбу виключили зі Спілки, то я вперше пошкодував, що я не є членом Спілки письменників. Пошкодував, тому що мені хотілося, якби я мав квиток члена цієї установи, його виклично кинути на стіл, відмовитися бути членом Спілки письменників – тієї, яка виключила Івана Дзюбу зі своїх рядів. Я не був прийнятий до Спілки, тому не мав що покласти ґонорово. Але думав, що це зробить, скажімо, Ліна Костенко, що це зроблять Драч, Вінграновський – чи Павличко, чи ще десятки порядних людей у спілці. Однак цього, на жаль, не сталося.

Чому мене не прийняли до Спілки письменників? Після виходу моєї збірки було дуже багато гарних рецензій у товстих українських журналах. Були в українській періодиці в Чехословаччині, в Польщі, навіть знамениті критики – і тоді, і на сьогоднішній день – були підписані під тими статтями. Я ввійшов у восьмий том Історії української літератури – звичайно, в переліку "надії української поезії". У всякому разі тоді, десь 66–67-й рік, оцінку я мав високу. І, звичайно, мене просили, щоб я подав документи до Спілки. Рекомендації мені писали відомі літератори Іванисенко, Кочур, у Львові Петренко. Вже навіть було назначено день, коли мене мали приймати до Спілки. Але, звичайно, недремне око на то і є недремне, щоб воно зуміло побачити, що ось Калинця хочуть прийняти в Спілку. І тут вже була накладена лапа в такий брутальний спосіб на моє поступлення. Отже, я до Спілки не вступив. Спілка, звичайно, яка мене хотіла прийняти до себе, вона, так би мовити, з цим спокійно змирилася.

Ось тому я залишився поза Спілкою письменників – і ніколи не жалкував, що залишився незалежним літератором, літератором по позиції. Це мені імпонувало. Я не мусив ніколи до нічого пристосовуватись. Я писав так, як веліла мені совість. Хоч за це потім довелося розплачуватись. Але теж забігаючи вперед скажу, що я ніколи не шкодував, що так сталося, і не шкодую сьогодні. Може, якщо ще буде до речі, то я потім поясню, чому я не шкодую.

Третій – це був Євген Сверстюк, відомий критик, певний етичний наш вчитель 60-х років. Він теж був засуджений. Зараз він у Києві столярує – але, здається, в черговому номері "Києва" (я ще не бачив цього номера) надрукована якась його поетична річ. Ця людина на третьому етапі стала для мене дуже близькою. Він тепер очолює Асоціацію незалежної творчої української інтелігенції, до якої я входжу. Тобто він є безпосередньо моїм шефом, він наш президент. Недавно він був у Львові, коли ми вручали Премію імені Стуса Молодіжному українському театрові і художникові Заливасі. Третя премія була для Івана Світличного, але в зв'язку з тим, що він не може їздити, то він дістав цю премію заочно. Може, не заочно – Сверстюк диплом йому вручив у Києві на помешканні Івана Світличного. Отже, трійця.

А зараз повернуся до початку.

Отже, друга збірка, яка була послана ще мною у видавництво "Радянський письменник", це "Відчинення вертепу". У вертепі було три дійства з інтермедіями – одним словом, ви бачите: все побудовано за законами книжок Богдана-Ігоря Антонича. Книжка дістала надзвичайно схвальну рецензію Віктора Іванисенка. Можливо, навіть перебільшену, бо він там каже, що з таких збірок він тільки може назвати, скажімо, "Сонячні кларнети" і збірки Антонича. Був видрукуваний тематичний план, і в тематичному плані вже було написано: Ігор Калинець, "Відчинення вертепу", тираж, ціна і так далі. Тут недремному оку вже не тяжко було побачити все це, і чи якісь дзвінки, чи якісь вказівки зі Львова і так далі – збірку знімають з видавництва. Після того я вже більше ніколи не слав (і до сьогоднішнього дня ще не послав ні одного рядочка) у видавництва, які є в Радянській Україні. Книжки ходили по руках, вони переписувались. Я читав по хатах людям. Більшість, може, пам'ятає часи самвидаву – ось цей самвидав так тоді заполонив Україну, що ці книжки виходили поза межі нашої Батьківщини і там за кордоном на еміґрації їх час від часу друкували. Один із перших передруків – здається, це був Голобородько, ще й французькою мовою. Вийшла ця моя збірка у Бельгії через рік чи через два після того, як у Києві вона не змогла вийти. Ілюстрації робив львівський художник, товариш Богдан Сорока. Книжка гарно ілюстрована, розкішно видана. І Спілка письменників чомусь надумала вчинити осуд цій книжці, яка вийшла "там".

Було зібрано засідання Спілки письменників. Були присутні майже всі львівські письменники. Ну, принаймні з відомих на той час. Мене силоміць туди затягли. Хоч я не був членом Спілки письменників, але я мав такого дуже строгого директора на своїй роботі, який сказав: "Це в робочий час, ви мусите йти, інакше я буду мати через вас неприємності". Я задля цього директора пішов. Кожен висловив свій осуд, починаючи від такої поважної письменниці, як Ірина Вільде. Я не погодився з міркуваннями літераторів – сказав, що навпаки, вони повинні стати на мій захист. Не тільки на мій – вони повинні стати на захист десятків інших літераторів, які лишилися поза літературою, і що вони будуть відповідати перед історією за оце змарноване, втрачене покоління, що ми повинні бути солідарні, і ці офіційні письменники повинні відстоювати кожного з нас. На жаль, тоді так письменники не розуміли справи. Вони тільки тепер зрозуміли, що були неправі. Тоді вони мене засуджували, а тепер два тижні тому Спілка письменників осуджує погром мітингу 12-го числа й осуджує засуд Ірини Калинець. Бачите, яка сталася амплітуда у діяльності Спілки письменників.

Але повернімося до збірки "Відчинення вертепу". Що таке вертеп, знаєте. І от цим відчиненням мені хотілося знову повернутися вглиб наших традицій. Три частини, три дійства: перше дійство можна умовно назвати темою батьківщини; друге дійство – тема кохання; третє дійство – мистецтво. Я зачитаю по два віршики з цієї збірки. З кожного дійства читаю я з книжки, напам'ять не знаю ні одного вірша, так що прошу пробачити.

Дійство перше.

КРИНИЦЯ

Сумно на тебе дивитися, кринице,
пільна кринице з прогнилим цямринням,
оточила ти себе свитою кропиви ницої,
ще й хизуєшся мереживом жабуриння.

А була ти, небого, богинею у правітчизні,
молилися предки до твого непороччя,
пили вони жадібно тіло твоє пречисте,
солодкою водою причащали очі.

Де твоє нині ділося блакитне свічадо?
Хто тебе чару дівоцтва позбавив?
Скільки на землі зі смагою прочанів,
а жоден з летаргії не розбудив тебе збанком.

МОЛИТВА ПАСТУХІВ

Лишімо душам відчайдушників — мужів
на підвіконні миску молока та меду.
Самі позбудьмось бундючності й молитву прокажім
за сутність будня, альфу і омегу.

Плекаймо плідно кіз, глядім гладких корів,
про їхні дбаймо живодайні вим'я й вола.
На нашім небі нам завісив статку ріг
якийсь козячий бог — волососяйний Волос.

Вже й сам Перун по стількосот роках
моцарського метання берла блискавиці
вергає днесь літеплі стріли молока
з дійних дійок у духом’ян дійниці.

[Дійство друге.]

СТРІХА

Підперта здавна тендітними колонами мальв,
ще від Івана стрипіхата зілля сухозлоттям
і дивною мозаїкою з буро-зелених смальт
та свіжою латкою сонячного околоту.

Звисають з тебе булави маку і срібний часник —
проминулого літа скупі оздоби і радощі.
Відходять зі спасами добрі твої часи,
що відбивав бузько на базалуччя ратуші.

Перегнали давно тебе наймолодші із груш,
гнилиці опалі загрузли в твоєму лоні.
Жаль мені стріхи, бо сам я, мов комин, загруз
білими спогадами в її мосяжній соломі.

ВУЛИЦЯ

Кохана, ось плече моє зіпертись,
солодкий твій тягар, що вмерти можна.
Цю вулицю побачила ти вперше,
цю вулицю побачити не сміє кожен.

Ця вулиця злодіїв й ворожбитів,
у їхній цех вписатись маєм змогу:
мене ти вкрала від усього світу,
себе заворожив я від себе самого.

Чекав на тебе вічність — цілий тиждень,
зустрінемось небавом — через вічність.
Чи буду той я, тою будеш ти ще,
чи буде за вуглом злодійкуватий місяць?

Третє дійство.

ВАСИЛІЙ ЛЮБЧИК

"Нащо мене засуджено до страти…"
В. Симоненко

Живемо як у Бога за пазухою:
заслуги, вислуги, вислизуємо звинно.
Звісно, професоруєм, а межистравними павзами
згадуються наші діла доброчинні.

Бувало пустимо півня під Холодного безсмерття,
лопоче з полотна на полотно червоний…
Архипенко й той у наших руках меркне,
бо коли з глини, вертайся в глиняне лоно.

Бо коли малоруський, назад до хопти,
між гречкосіїв у курні сіни.
Либонь нас жоден дідько не вхопить,
любчику, голубчику, скурвий сину!

ПЕРШОГО ЛИСТОПАДА

Сказав Антонич до свічки першого листопада:
Дякую тобі, свічко, за світлу пам'ять.
Із-за третьої зорі на вогник лечу, як метелик,
бо поклоняюся всьому, що є в німбі вогню.

Сказала свічка Антоничеві першого листопада:
Дякую тобі, Антоничу, за світле признання.
Хистке моє світло, як метелик пам’яті,
з ліхтарні серця виставлено під вітер.

Сказала ще свічка першого листопада:
Маю щастя освітити тобі дорогу з вічності.
Хвильку побудь у світі, де дотліває пам’ять,
у правітчизні свічок, у вітчизні огарків.

Тепер я знову перескочу трошки вперед. В 72-му році я був заарештований за свої збірки. Деякі збірки були видані за кордоном – про це я буду розповідати хронологічно. Ці збірки були дані на аналіз, на літературну експертизу львівським літераторам, точніше літературознавцям і критикам. І на підставі рецензій було зроблено висновок, що я сякий-такий поет. Тобто всі ярлики, які тільки можуть бути відомі, були мені начеплені. І крім того, навіть були такі деякі епітети, за які ніхто нікого не може судити. Наприклад, не можна судити за песимізм, чи ще за релігійність, чи інші якісь моменти творчості. На підставі тих обвинувачень я був заарештований. І потім була створена експертна комісія, яка вже подавала свою характеристику на мої твори безпосередньо судові. І на підставі цього документа, того обвинувального звинувачення, вівся процес. Я зараз зачитаю прізвища тих літераторів, які брали участь – не тому, що я кровожерливий, хочу помсти. Просто я вважаю, що це повинно тепер бути в порядку речей, що ми повинні знати, які були люди, як у тяжких складних ситуаціях вони поступали. Інша справа, я хотів би, щоб вони – чи раніше, як я повернувся, чи тепер, коли ще не пізно, бо, на жаль, вже багато з них відійшло у вічність – в якийсь спосіб попросили пробачення, чи так при зустрічі зі мною, чи через пресу, як би це їм хотілося. На жаль, до цього часу ніхто з них цього не зробив.

Чому говорю про ці речі? Коли далі буду читати свої збірки, то я буду говорити, за що вони були обвинувачені. І тому не можу проминути цієї сумної для нас і для української культури в цілому ситуації. Деякі з них професори, інші там кандидати наук – можливо, вже тепер у вищих чинах. Зачитую із документа того, який маю, який я зберіг і який збираюсь опублікувати в п'ятому номері "Євшан-зілля". Дорошенко, Здоровега, Григораш, Нечителюк, Малий, Халімончук, Ящук, Сварник. Експертна комісія Рябий, Курганський, Книш, Старовойт. Старовойт не був присутній на суді. Тільки тому, мабуть, він не відважився, бо я був його університетським найближчим товаришем довший час на протязі декількох років. Найагресивніше вів себе Георгій Книш. Він не хотів поступитися ні однією комою, ні одною йотою, хоч я пробував доказати судові – як і деякі мої свідки, такі як літератор Роман Кісь, – що, скажімо, в тих віршах чи в тій цілій книжці нема абсолютно ніякої антирадянщини, нема ніякого націоналізму, нема там клерикалізму та інших ізмів. Я ще крім того показував на деякі недоречні моменти в їхній рецензії (про деякі скажу трошки згодом), але це абсолютно нічого не дало. Я писав касацію до Верховного суду і не знаю, хто був у Верховному суді в Києві експертами, але очевидно там були люди значно кваліфікованіші. А якщо не кваліфікованіші, то порядніші, тому що за дві збірки вони повністю зняли звинувачення, в тому числі за збірку "Відчинення вертепу". Вони сказали, що тут немає нічого кримінального. То прошу порівняти, як у даній ситуації старалися львівські літературознавці і критики.

Збірка, про яку буду я говорити далі, "Коронування опудала" теж повністю була знята з обвинувачення. Це самвидавська книжка, тобто машинописна.

В цій книжці я відмовляюся від всіх тих своїх технічних поетичних здобутків, які я мав у збірці "Відчинення вертепу". Я зрозумів, що так далі не повинен писати, бо це вже буде нецікаво і скучно для читача. Абсолютно міняю стилістику своєї поетичної мови, тут більші впливи тогочасної європейської поезії: довільна форма, може римуватися вірш, може не римуватися, може бути кусок прози, може бути якийсь такий наплив. Тобто зафіксований потік свідомості, починає домінувати верлібр, тобто вільний вірш. Ця книжка не має в собі ніякої політики. Це книжка чисто екзистенціалістська, книжка суму, відчуження, якоїсь зневіри. Може, я не був такий молодим у житті, але це була якась певна хвиля моди. Це мода, яка була, можливо, і в західної поезії. Та й, зрештою, ситуація на моїй батьківщині не була аж такою життєрадісною, щоби можна було мати веселіший настрій в поезії. І ось ця книжечка так і стала називатися "Коронування опудала". Опудало – це символ самотності. І я з нею багато не читатиму, тому тільки оцей початковий вірш, який є ніби ключем до цієї збірки. В збірці є цілий ряд, як я говорив, не віршів, а циклів, які, так би мовити, розв'язують, доповнюють ту чи іншу тему. І тут фактично найближчі аналогії моїх збірок може бути до якихось більших музичних творів, сонати чи так дальше. Теми повертаються до них, вони розроблюються. У всякому разі, ця думка тільки що мені прийшла – може, тому що я бачу перед собою музикознавця, і до цього часу я про це так не думав.

КОРОНУВАННЯ ОПУДАЛА

посеред вулиці де не знаходиш нічого окрім себе у натовпі чужих поглянути на себе збоку заслуговує моя самотність на відзначення навіть тоді коли ми ще раз випадково зустрілися визволилася твоя рука з моєї як човен від пристані до лиця тобі се огірчення сей жаль самої себе отож коронування відбулося в будень без жодних церемоній і сальв пошпурено з опудала традиційного бриля натомість нап’ято бляшану корону безмежжя часу в опудала для осмислення цієї події занадто горде воно щоб тріпотіти рукавами видзвонювати брязкальцями пудити горобців найкраще замкнутися під короною погортати том Сковороди пережити вічність літа найдовше життя у самоті начебто у пісковому годиннику пересипається пісок усіх пустель світу після коронування явно не можеш бути звичайним опудалом страхопудом посеред сумного поля посеред вулиці де не знаходиш нічого окрім себе зазираєш у глухі нетрі єства навіть тоді коли ми ще раз випадково зустрілися з довгою надумою обірвати все не було що обривати вже було обірвано се було ясним як день ти не хотіла завважити моєї корони ти напевно подумала він такий як усі а я вінценосець обранець зпоміж мільйонів маю право також когось увінчати відходиш мною вирізнена в натовпі хай може тільки до вечора але хтозна чи не на все життя переживаю твоє огірчення втричі переживаю а се тому що моє відзначення нелегке найважливіше не свято коронування а те як носити корону сміховинно виглядаю не пасує вона до дрантя що поверх мене у свому королівстві я не король а тільки сторож ставши птахом не втечу від себе покинувши поле втрачу своє призначення скинувши вінець не позбудуся вищості скинувши вінець все одно не визволю себе з нетрів свідомості не має також значення з чого корона золота і самоцвітів чи тільки з бляхи корона є корона вона винагорода за страждання за самотність посеред поля за ланцюг обов’язку коли на далекому обрії угледжу тебе не можу зробити й одного кроку ти не розумієш сього

Ця книжка кваліфікувалася як оспівування нещасної Галичини. Коли я зрозумів, що нічого не зможу показати, що там просто образ якоїсь вимишленої чи дійсної жінки – не має значення, тоді почав казати так: "Слухайте, а чому ви з мене робите якогось вузькогалицького націоналіста? Адже це не Галичина, це Україна, змініть її там". Нічого не було змінено, так і пішло: Галичина.

Далі була книжка "Спогад про світ". Спогад про світ – це калейдоскоп вражень людини, яка при смерті. Тобто все те, що в неї приноситься в останні хвилини життя, – те, що може було її найближче, і найзрозуміліше, і найдосконаліше. Тут є десь десяток циклів. І кожен цикл – це якась сторона життя цієї людини. Це і філософія, це і природа, це кохання, це якісь суспільні теми – і ще щось, вже не пригадую… Звичайно, що в цій книжці через те, що там були і громадські мотиви, знайдено дуже багато було всяких -ізмів. І я хочу сказати, що дійсно від цієї збірки в мене починається дуже багато таких моментів творчості викличних, різких – може, не так з політичного боку, як просто якісь драстичні моменти: не тільки дратувати, скажімо, владу, але й дратувати міщанина, а може навіть свого доброго сусіда. Я прочитаю, може, не найкращий (звичайно, що не найкращий) цикл – але для того, щоб ви зрозуміли власне оцей момент драстичності в моїх збірках, то я власне вибираю найбільш такий, може, навіть і неприємний для суду.

НІЧНОЮ ОДІССЕЄЮ

на міській торговиці

віддаємо Еросові еросове

де на крильцях алкоголю

з винярень вилітає

зачовганий шлягер

де не попускають

нас шлеї ритму

поєднання плоті

де кровозмішування

мови з мовою

прелюдія нічного

кровозмішування рас

де королівський матюк зайд

випльовують

як лушпиння

тут святощі

як і одежа

облітає від подиху очей

так довго оберігав

тебе

у коконі цноти

щоб ось тут

обмацати сокровенне

як дівку

під фальшивими зорями

з неону

у кам’янім підворітті

твоє тіло

білий човник

кинутий на поталу

мутній воді

асфальту

твоя плоть

нетривкий

паперовий човник

на бурунах жаги

твоя душа

недосяжний паперовий змій

у піднебессі

хоч кінчик нитки

у моїх пальцях

не ніч

а повія

з віолончелями стегон

на тугому помості

її живота

наші вбогі пристрасті

відіграно

як тіні

безтілі

розпливаємося по домівках

а вона

ще довго гучить

над світом

пружними литаврами

грудей

П'ята збірка – "Підсумовуючи мовчання". Пише один із моїх літературних критиків для суду, що "він не збирається мовчати – хоч написав, що «підсумовуючи мовчання», але пише після того ще кілька збірок". Що я мав на увазі під тим заголовком? А те, що все-таки мовчання є – бо ти не маєш виходу до свого читача так, як би це належалося мати в нормальних умовах у нормальній країні. І мені хотілося ніби підбити якийсь підсумок того мовчання. Мовчання – в лапках, бо насправді дійсно я щось говорив. Ця книжка для мене дуже вирішальна в тому розумінні, що не в якомусь чисто поетичному смислі – що я в ній щось там відкрив для себе і знайшов, а тим, що вона була тою останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння властей. Книжка була присвячена одному з дисидентів, який був засуджений. Цей засуд-присуд видався мені настільки жорстоким, таким якимсь нереальним і диким у нашому цивілізованому світі, в XX столітті, після Декларації прав людини і так далі, що я не міг не присвятити цілої збірки тій людині. Не будемо говорити, хто вона. Це тепер не має значення, яка вона зараз, ця людина, чим займається і так далі. Йдеться про громадянську позицію літератора, який кидає виклик і стає на захист знедоленого. Тому підзаголовок я називаю "спроба актуальної лірики", "книга актуальної лірики".

Тут багато циклів, які фактично є дзеркальним відбиттям кінця 60-х років. І мушу похвалитися, що з цих моїх збірок якнайкраще видно настрої і ситуацію в 60-х роках. Мені здається, що так збірно, так компактно не створив цілісного світу ніхто із моїх ровесників чи старших поетів. Це дійсно якийсь замкнутий цілісний світ, який відбиває життя 60-х років. Хоча я не вважаю, що література – це, так би мовити, пряме віддзеркалення, що це чистий реалізм. Тут у мене є свої чисті літературні -ізми – якийсь і неоромантизм, і символізм, й інші якісь речі, але в той же час настрій відбито доволі точно. Можливо, тому що мені вдалося тими дев'ятьма збірками, написаними до 72-го року, створити таку цілісну картину (а тут наука Антонича, як бачите), то можливо, що я був згодом вичерпаний і що мене тому більше не тягне творити. Бо коли б мені прийшлося писати вже тепер, треба було би знову творити якийсь інший світ. На це вже, очевидно, в мене замало снаги і нема натхнення. Мені здається, що до цього вже якісь молодші поети повинні створити образ сучасності. В моїх книжках 60-ті роки – і згодом 70-ті роки, невольницька поезія, яка відкриває настрій тої частини людей, яка опинилася далеко поза батьківщиною.

ПІДСУМОВУЮЧИ МОВЧАННЯ

перед цими воротами

хам повинен зупинитися

ці ворота маленькі термопіли

за ними біле полотно

на зеленому лузі

недоторкана держава

поезії за яку ми також

спізнаємо смак крові

мова йтиме про поета

в спокою лишім тиранів

мова йтиме про зухвальця

даймо спокій тим

кому заціпило

мова йтиме про Митусу

але чому б не згадати

Голобородька чи Воробйова

моїх ровесників

"отже

словутній півець Митуса

древле за гордость не

восхотіша служити князю

Данилу роздраного аки

зв’язаного приведоша"

але чому б тоді

не підсумувати своє

м о в ч а н н я

а щодень

на одно сонце меншає

а щоніч

на одну зорю більшає

а щодень і щоніч

меншає більшає

та незмінно

на чолі кожен несе

обов’язку герби

навіть не підозріваючи

тільки я Митусо

мушу знати

про свій герб неприкаяний

герб м е л а н х о л і ї

скину на терези

все зіжухле листя слів

підсумовуючи мовчання

o яка вже пізня осінь

нашого мовчання

o яка забава вітрові

наше дрібне мовчання

можливо я міг би

промовити

найсолодша

та чи варті всі слова

супроти твого імені

та чи варті всі слова

золотого листка дня

що з гіллі осені

ось-ось зірветься

поки не вистоялося мовчання

запізнися на одну хвилину

поки слово не округлилося в плід

запізнися на одну хвилину

поки у вітрові не навчуся

вбачати Митусину зухвалість

я також як і він

кохатиму цю осінь

я також як і він

відійду з цим осіннім днем

вільний від ласки меценатів

запізнися на одну хвилину

не залишивши жодної книги

запізнися на одну хвилину

заблудимось у цій самотності

поміж цих трьох дерев

поміж цих трьох днів

найкраща моя поема на корі під мохом

найкраща рима до мене то ти

сама найдовше моє життя один із цих днів

не вірю що є чужий

адже чужий

зрадив би нашу тишу

а коли він заблудився у цій самотності

поміж цих трьох дерев

поміж цих трьох днів

то його поема буде на корі поверх моєї

то його рима буде звучнішою ніж ми

і на своє життя він вибере

котрий завгодно день

і Митуса теж має

осінь за коханку

пергамент на вітрі полощеться

не для його калити

хай виброджує на городі

бузиновий атрамент

хай вправляються нестори

в кирилиці по монастирях

підсумовуючи мовчання

Митуса скаже

бояни замуровуйте

медом князівські вуха

на золото осіннього дерева

проміняв я княже

отож не мій пергамент

на вітрі полощеться

не мій атрамент

бродить у лозах

всі герби знаті нашої

в чужинецьких музеях

всі герби ремісницькі

в чужинецьких руках

всі міста наші

з гербами зайд

навіть золоте дерево

і се у саді сусіда

навіть ся осінь

не за нашим календарем

навіть ти Митусо

власне кажучи

не на часі

адже твоє мовчання

одиноке

і ті що зводити мають

вежу мовчання

стирти газетні громадять

всі книжки мої розкупив вітер

всі книжки мої спалив ясен

всі книжки мої в найбезпечнішій

книгозбірні

у зрадливих очах милої

прийшов ще один меценат

та й каже

я також вітер

прийшов ще один ясен

та й тиче

ось індекс книг

для спалювання

невже я запізнився

прийшла ще одна мила

та й мовить

нема очей зрадливіших

над мої

але я не мав більше

для іншого вітру

для іншого ясена

для ще одної милої

ні рядочка

підсумовуючи мовчання

промовлю тоді

устами осінньої днини

непевним кольором

твоїх очей

жовтою хмаркою

дерева за вікном

підсумовуючи мовчання

скажу

яке нечуване щастя

з-поміж мільйонів

що жили живуть

і житимуть

устами осінньої днини

непевним кольором очей

оманливою зустріччю рук

жовтою хмаркою

дерева за вікном

мовчати нам

Цей цикл мені хочеться також прочитати, бо він власне показує ту драстичність, яку я зачитував у попередній збірці. Й особливо оцей перший вірш страшно не подобався судові.

ЗВЕРНЕННЯ ЗІ СТІН

впізнаю тебе
таким співучим батогом
ніхто ще не замахувався
на своїх синів

і по тому
як завзято топчеш мене
у землю
впізнаю тебе

тільки ти одна
можеш так легковажно
до сусіда бігати
по сіль духовну

і вогню позичати
щоб на власну стріху
півня пустити

*
що знають
про нерушиму стіну
діти твої

які гусяче перо
вміло підтесують
які в оці
райдужне більмо носять
Лорку

забута
на задвірках поступу

коли ж ми винесем
її непорушною
на велелюдні майдани

ось
із віспою куль

криком очей
Чупринки Чумака Ольжича

*
некрополь
перевезений з білих льодів

некрополь
перевезений з пивниць екзекуцій

некрополь
перевезений із-за морів ностальгії

чи приймеш
хрещатицький узвозе
під золотий дах

кровоточиву стіну
берестечко поезії

*
з кам'яного хреста встань
із цвяхів куль встань
із тернового лавру встань
сама із себе встань

через отвір рани
виверни себе

тільки цим
кровавим язиком
пиши свою хроніку

винеси з льохів
пам'ять
про свій
геральдичний обрис

на стіні катівні
карбований

*
місто
під барвінковим дахом

з китайкою вогню
у головах

з видом
через вікна мармурових плит

на море
де в обіймах трупи водоростей
і риб

на степ
з якого виімігрувало зілля
євшану

на небо
поросле деревами вибухів

на місто
де з мурів волає до глухих
Кассандра

ви
під барвінковим дахом
завжди маєте
більше промовити

ніж усі ми
х о д я ч і

Я читав не з рукопису, а з книжки, яка вийшла також там, на Заході. Ілюстрації в цій збірці – Романа Петрука. Ця збірка вийшла і німецькою мовою.

Наступна книжка – "Віно для княжни".

Я розкажу, чому так називається – княжна. Тут мається на увазі княжна XV століття Гальшка Острозька славного роду острозьких князів, які були меценатами в українській культурі й ім'я яких відомо (зрештою, повинно би бути відомо) кожному учневі. Бо в Острозьких була друкарня, де Іван Федорович друкував, була Острозька академія, багато чого іншого було пов'язано з Острозькими – навіть відстоювання української православної віри. Чомусь експертній комісії дуже не подобалася ця Гальшка Острозька і ця князівна-волинянка – бо всім відомо, де Острог і де були столиця і землі Острозьких. Чомусь ця князівна-волинянка названа в експертів княжною Галичини. Я теж пробував доказати, що "вам як кандидатам філологічних наук варто було б знати, що вона не галичанка. Ну і, крім того, в жодному разі не націоналістка". В цьому теж мені не вдалося переконати їх – так вона й вийшла, ця книжка, присвячена українській жінці, починаючи від Гальшки Острозької і закінчуючи трагічної пам'яті Аллою Горською, художницею, яка трагічно загинула під Києвом. Але з цієї книжки я хочу вам прочитати кілька елегій. Це була моя нова форма, мій новий здобуток. Тобто довші вірші, неримовані, які плинуть так безпосередньо, з таким якимось потоком свідомості, що там вбирається все – все, що, так би мовити, було на шляху. Тут різні прізвища, знані в 60-х – на початку 70-х років, різні ситуації – і той же настрій, можливо, занадто песимістичний, але це вже, так би мовити, фотографія у душі поета. І повторю: поета, бо в житті я трошки веселіший.

Декілька елегій. Цей цикл називається "Краєвид з елегіями". І всі ці елегії формально – всі вони іменники, які закінчуються на "-я": сподівання, страждання, вигнання і так далі. От:

СТРАЖДАННЯ

вистраждай ніч останню

шелест білого місяця в очеретах

тишу ласкавих рук

вистраждай ласкава

зігрівають останню ніч

за день насмаглі тіла

відходить літо повільний гекзаметр

спекотливих днів проскандуй до кінця

де ж божевілля тільки розміреність

руками води обхопила човен

наші тихі силуети обхопила

де ж розміреність саме божевілля

вистромляє з очей як із-за грат

руки тонкі і зелені

витримаймо до ранку

завтра вчуємо голос високий

і як діти дивуватися будем

чому не розсадить

свого камінного горла

лона свого камінного

отой єрихонський поклик життя

там похапцем на людній вулиці

чи за кавою у наріжному гастрономі

переконаємося у ціні страждання

за шелестом місяця в очеретах

за моторошними пострілами риб

серед сонної тоні ласкава

вже завтра вчуємо голос високий

по п’ятах наших принишклих слів

громохко ступатимуть сексоти

звідусіль із-за кожного столика

ближчого і дальшого рогу

пеленгатори оголених м’язів

виловлюватимуть душі розмов

помовчімо ліпше про ніч ласкаву

даймо всім отим ненаситним

хліба як жебракам і до хліба

вкиньмо у пельки їх вух

оповідання про те як прибулі з Яваса

цілують кістляві руки волі

і про те що вже не цілуватиме їх

Михайло Сорока

не тільки батько мого побратима

а й Калнишевський XX віку

або про палаючі мечі

новітніх архангелів

по оба боки повалених

царських врат Батьківщини

В’ячеслава і Валентина

тільки отак упевнимося

у високій сурмі голосу

тільки отак піднесемо

плазуючий шепіт

з пооббиваних колін вище трави

вище від самих себе піднесемо

але ніч оту мовчки вистраждай

останню ніч і шелест місяця

в очеретах вистраждай мовчки

ласкава

ПРОЩАННЯ

брате дім наш як сонце

рукою тепер не дістати

дошукуючись кореня смутку

спотикаємося об його поріг

заглиблений твій силует

залишився на килимі стелажів

як тіні на гіросімській стіні

книжечка поезій Мороза

мусила б мати отут гніздо

кожна невидрукувана картка

у вирії із зимних сторін в полудневі

світлина Алли Горської

біле віконечко у нескінченність

за яким не видно овидів

ні синього ні зеленого навіть чорного

хто ще відійшов

не встигши потиснути руки

начебто вийшов по хліб і вино

дорізьблений часом хрест над ліжком

нагадує не тільки про наші пракорені

облетів він з музейного листя

та цвяхи не облітають

і засохла кров озивається із-під них

або іконка чудом визволена

з ясиру минулорічного обшуку

що можна знайти в серці Богоматері

поточенім ще крім усього й шашелем

багато тут інших речей

випливає з цілющої води

твоєї недавньої присутності

снується смеркання голубим павутини

вже по горло вчорашніх розмов

а скільки ще всього не пускає нас

а скільки забобонів причаєно

впродовж усієї дороги

скільки плювків і радіоантен

досягали наше високе підвіконня

скільки хапчивих пазурів

із запеченою кров’ю

здирало позолоту ілюзій

ой не тут місце нашої страти

ой не тут місце нашого вознесіння

шкаралупка нетривкий захисток

але будемо не раз спотикатися

на порозі його екзистенції

тілами душ і постатями снів

дітьми що виростуть без нас

терпінням що визирає з очей ікони

нашими матерями і дружинами

що постали із субстанції чекання

може зараз не треба про це

може зараз доволі і того

що за вікном дому нашого осінь

відчинила якраз на годині

томик елегій Лепкого

який випадково не сконфіскували

а журавлі Боже а журавлів

чи чуєш брате мій дім наш

ТРИВАННЯ

Осінь напевно закінчу на цьому слові

слово закінчу разом з осінню

видушує вона себе по краплині

як з цитрини останні соки

видушує вулиця з молочаю ліхтарів

останнє молочко для ночі

закінчу осінь чому б не закінчити

закінчу вимовляти слово чому б і ні

коли воно іншого не має до пари

тільки тоді побачити зможеш

у моїй пластиліновій особі

поета що не називає всує чого нема

на чорне тиче що воно чорне

біле вибілює як полотна в селі

і твердить я той а не інший

й останнє слово підсудного

має за найвищі злети поезії

а наразі коли осінь не закінчується

коли слово тягне за собою

нескінченну вервецю слів

бути захланним на них

і кожне отак обмацувати

як зголоднілий на ласку мужчина

жіночі округлі форми

а наразі коли осінь ще здатна

на ранок хрусткий як лід

зі сну випадаєш мов з поїзда

що мчить у вимріяні краї

з надією виймаєш ранок

як тонку крижинку з калюжі

але звичайна собі буденність

проглядає у молочнім віконці

очі твої заклопотані силуетами

пальці твої щербатим грошем

вуста твої самою банальністю

а думки здоганяють п’яти

недожитого вчорашнього дня

сьогодні тебе просвітять

на рентгені спілки письменників

врешті мусить прилюдно позначитися

злоякісна пухлина опозиції

сьогодні можуть випустити нутрощі

з твого робочого бюрка

та й багато різних несподіванок

чекає на позаспілчанського Одіссея

кому поскаржитись хіба осені

вона одна розуміється на зажурі

кому надішлеш протест

хіба вуличній смітярці

бо й так бухне як діжа

твоя особова справа

кому шепнеш на вухо

хіба віршеві він один

вміє мовчати мов камінь

дійсно невесела кругом

хореографія опалого листя

пошарпані декорації вулиць

вбога на реквізит нинішня осінь

вбогий краєвид з елегіями

Наступна книжка – "Верлібровий вирок". Книжок багато, бо я щопівроку писав збірочку. Інколи збірочка писалася і за два-три тижні. Вони невеликі, але вони такі суцільні, на одному подихові...

приходжу пригадати

що гаї калинові

корова язиком злизала

цвіте калинова бутафорія

по театральних закамарках

приходжу пригадати

що від одкровення

калинової сопілки

кров стигне

а нам не до суму

за гонорарну суму

приходжу пригадати