"Благословенні душі, що вміють випромінювати"

                                                 "Блаженні віруючі, бо їхня нагорода на Небі"

"Творити добро на воскресіння життя", – такою фразою окреслив образ відомого патріота й антикомуніста Зеновія Красівського дисидент Мирослав Маринович під час презентації книги "Благословенні душі, що вміють випромінювати", яка відбулася 17 листопада в Українському католицькому університеті.

Ще 1995 року він разом з дружиною Любов'ю Маринович видав першу книгу про українського націоналіста "Перегук двох над безвістю", в основі якої – листування Красівського з активісткою Міжнародної Амністії з Нью-Йорка Айріс Акагоші. Наступне видання "Блаженні душі, що вміють випромінювати" Любов Маринович упорядковала разом із кандидатом історичних наук Юрієм Зайцевим, який долучив до цього процесу дослідника життя та творчості Красівського Валерія Островського. У книзі з 1000 сторінок, 360 світлин і 805 імен якнайповніше йдеться про дружину Красівського Олену Антонів, його листування, поезію, наведені раніше недоступні загалу документи КГБ. Видати обидві книги спонукав вже покійний Євген Сверстюк, й остання з'явилася після його смерті, тому її можна назвати виконанням його заповіту, зауважила упорядниця.

Олена Антонів і Зеновій Красівський

25 років тюремного ув’язнення та заслання не зламали в Красівському волі і жаги до життя та людську гідність. У 15-річному віці його родину вивозять до Казахстану, але йому вдається втекти. У 1949 році – перше ув’язнення, відтак наступне у 1959-му в Караганді, звідки він також тікає. У 1967-му – третій арешт за участь в Українському національному фронті. 1972 – нова кримінальна справа, ще й психлікарня. Від 1980-го мусив досиджувати термін у сумнозвісному Кучині, де загинув Стус із побратимами.

"Красівський – найщасливіша людина"

"Красівський, напевно, був найщасливішою людиною, бо мав поетичний дар, найгарнішу дружину і, найголовніше, за кілька днів до смерті – незалежну Україну", - розповідає про Красівського Зорян Попадюк, наймолодший політв’язень, засновник молодіжного «Українського національно-визвольного фронту», що діяв паралельно з УНФ.

Львівські колядники у січні 1972 року, за кілька днів перед арештом Василя Стуса. В.Стус стоїть другим зліва. Праворуч від нього – Олена Антонів, ліворуч – Любомира Попадюк.

Зорян потрапив у коло дисидентів завдяки своїй матері Любомирі Попадюк, згаданій у сумнозвісній статті "Антонів і Клеопатра", що її на презентації нової книжки Любов Маринович назвала «зразком КГБістського стилю» [стаття Миколи Тороповського у газеті "Вільна Україна" від 18 серпня 1982 року. – Z]. У кінці 1975 році Попадюка відправляють до сумної слави "Володимирського централу". Із цього приводу Зеновій, який тоді перебував у Львівській психіатричній лікарні, пише йому листа: "Світ прекрасний, а життя – найбільший Божий дар. Лише не завжди вдається зосередитися і оцінити той щасливий момент, ту щасливу хвилину. Фізичне виснаження, втома, самота супроти всього світу. Трудно, безвихідь. Ти оперся чолом в кам'яну стіну. З того великого страждання народжується думка – нова і животрепетна. Викришталена. Твій дух розпросторює крила. Ти прозрів і побачив світ на долоні. І тільки ти, ти покликаний і мобілізований його зігріти. Блаженні віруючі, бо їхня нагорода на Небі".

Найбільше кохання Красівського

"Що більше працювали над книгою, то більше хотілося виділити окремий розділ про Олену Антонів, бо у листах Красівського дуже багато спогадів про неї", - зауважує упорядниця Любов Маринович.

Красівський сприймав Оленку як дар у житті, рідко можна почути, щоби чоловіки так високо висловлювалися про своїх жінок, каже Мирослав Маринович. Свою повість "Володимирський централ" політв’язень писав у формі листів до дружини, з якою під час ув’язнення міг лише час від часу зустрічатися. Після трагічної смерті Оленки він висловив свій відчай у словах, які назавжди запам’яталися його друзям: "Сльозу відром не зміряєш, біль на вазі не зважиш".

У листах до Айріс Акагоші Красівський писав про свою дружину: "Вона мироносиця. Вона йде до мене, і плакати її ногам, але хай будуть благословенні душі, що вміють випромінювати".

Красівський і Український національний фронт

Співупорядник, дослідник історії руху опору в Україні 1960-1970-х років Юрій Зайцев займався вивченням діяльності підпільного Українського національного фронту, засновниками якого був Зеновій Красівський, Дмитро Квецко і Богдан Равлюк. Ідея створити таку організацію виникла у Квецка ще 1956 року, під час служби в радянській армії. Боротися за національне визволення він задумав під впливом антикомуністичного повстання в Угорщині, розповідає львівський історик. Вже 1964 року на вчительській конференції у Стрию однодумці остаточно домовилися про заснування організації. А згодом вирішили видавати журнал "Воля і батьківщина". Друкували його в приватному будинку, в спеціальній схованці. Поки чоловіки набирали текст, перша дружина Красівського, Стефанія, стояла на сторожі, аби ніхто не почув стукіт машинки. "Як тільки хтось заходив, вона подавала знак телефоном, і вони ховали машинку та сідали читати книги", - розповідає Юрій Зайцев.

Красівський і УГКЦ

Зеновій Красівський докладав чималих зусиль для відродження Української Греко-Католицької Церкви. Він долучився до виходу церкви з підпілля і визнання її Ватиканом, розповідає сестра Володимира, монахиня Згромадження Сестер Пресвятої Родини, будівнича Гошівського монастиря.

"Зеновій їздив разом з духовенством на зустрічі до Ватикану і йому в тому числі завдячуємо, що церква вийшла з підпілля не з порожніми руками, - розповідає монахиня. – Він розумів, що духовний стержень народу – то є найтвердіший стержень, і в таборах виживали лише ті, хто мали віру".

За її словами, Красівський ніколи не афішував те, що робив. Появу Гошівського монастиря називає його заслугою. "Ми б не мали відваги почати будівництво. Ми тоді казали, що маємо лише 300 карбованців, а він казав нам: «Ви маєте віру». Тепер я сама дивуюся, як нам вдалося його побудувати, адже в його стінах майже мільйон цегли", - згадує сестра Володимира.

Красівський – досвідчений "зек"

Дисидент Мирослав Маринович познайомився з Красівським під час перебування в уральському концтаборі Кучино. Каже, це була людина, від якої можна було вчитися табірної поведінки, бо він до всіх був привітним, і всі його любили. "У нього було таке стражденне життя, що можна було мати купу комплексів і душевних збурень, але він був відкритою людиною, спраглим спілкування і сповнений любові. "Благословенні душі, що вміють випромінювати" – це враження якраз про нього", - розповідає Маринович.

За його словами, своєю привітністю до кожного Красівський зруйнував стереотип про українського націоналіста, який у деяких людей асоціювався з нетерпимістю до росіян чи євреїв: "Його націоналізм виходив із любові до України. Якщо ти любиш своє, ти розумієш тих, хто так само любить своє. Бо якщо є любов, то вона не протиставляється одна одній, а доповнюється. А якщо націоналізм йде від ненависті до чужого, тут спалахують іскри. Це важливо зрозуміти, коли ми формуємо свій світогляд. Треба завжди дбати, щоб наша позиція йшла від любові".

Поза правилами зони він міг вітатися навіть з КГБістами, каже дисидент, і це викликало подив. Якось Маринович не витримав і запитав Красівського: "А ви не боїтеся, що про вас погано подумають?" – "А ви що собі не довіряєте?" – відповів запитанням Зеновій".

Його поведінка була нелукавою і він нічого не робив напоказ, каже дисидент. "Він міг зіронізувати, але ніколи не виношував у своєму серці ненависті до своїх ворогів. Його привітність до них – це не братання, а людська постава без агресії і ненависті", - наголосив Мирослав Маринович.

Красівський був і переконаним націоналістом, і водночас членом Української Гельсінської групи, попри ідеологічні розбіжності двох напрямків. "Свого часу ведуча "Радіо Свободи" Надія Світлична прокрутила мені запис заяви Ярослав Стецька, який розкритикував Гельсінську групу і закликав підтримувати націоналістів. Він сказав, що перші визнають систему і хочуть її поліпшити, а останні виступають за повний демонтаж радянщини. Надії Світличній це дуже боліло. Але тоді я зрозумів, наскільки вільним був Зенко, адже ідеологічні розбіжності бачив вторинними, якщо мова йшла за боротьбу з тоталітарною владою", - розповів Маринович.

Красівський і майбутнє покоління

Знати учасників Українського народного фронту не міг абихто, бо діяльність організації була засекречена. Поет Олесь Дяк, син співзасновника Українського народного фронту Михайла Дяка каже, що туди здебільшого входили люди, які вже мали досвід створення підпільного товариства. Його батько, до прикладу, був засновником "Братства тарасівців". За словами Олеся, кожен із учасників УНФ міг знати максимум трьох людей із своєї організації: "Щоб стати небезпечними і потужними у боротьбі з тоталітаризмом, їм в цьому сенсі не вистачало одне одного, але завдяки такій конспірації вдалося так довго проіснувати". Олесь познайомився з Красівським в домі батькового друга, отця Ярослава Лесіва: "Досі не можу забути той пронизуючий погляд не як на сина Михайла Дяка, а як на покоління, якому сподівався передати майбутнє держави і країни".

На подарованій фотографії Красівський написав: "Олесеві, синові мого преславного побратима Михайла Дяка як посох на дорогу. Нехай ця дорога буде гідною твого батька і приведе тебе і твій народ до перемоги".

Світлини – Ярослав КІТ