Приводом до розмови з поетом та громадським діячем, колишнім радянським політв’язнем Ігорем Калинцем стали дві речі. По-перше, його висування на здобуття Нобелівської премії з літератури. По-друге, початок будівельних робіт, що супроводжуватимуть встановлення пам’ятника Митрополиту Андрею Шептицькому у Львові. Теми літератури, перспектив модерністської естетики, а також актуальна та гаряча проблема встановлення пам’ятників у Львові та участі Ігоря Калинця у цьому процесі стали головними при цій бесіді.
— Часами я думаю, чому я маю ще когось цікавити в цей час, коли я є ніким у літературі?
— Питання не стосуватимуться тільки літератури.
— Я себе відмежовую від всього, я не хочу ніде бути присутнім. Насправді я хочу, щоби про мене просто забули.
— Чому?
— Переживаю тільки за долю України – як теперішня ситуація буде розвиватися. Все решта мене менше цікавить. Єдине, що мене ще тримає – це те, що я вже третій рік займаюся виданням Ірининих творів (йдеться про багатотомник творів Ірини Калинець, дружини поета – прим. ЮК) і доки я цього не скінчу, до того часу я ще, так би мовити, ніби живу. Я знаю, що збоку виглядаю на дивака.
— Над чим роздумує і як відчуває себе Ігор Калинець зараз?
— Я ніби до колишнього Калинця вже не маю ніякого відношення. Той відбувся. Або не відбувся. Щось собі писав. Друкував, чекав на якісь відгуки, рецензії і так далі. Але тепер мене той Калинець якось абсолютно не цікавить, і ті його переживання – вони не мої. І тому мені була дуже неприємна історія з тим висуванням на Нобеля.
— Ви вважаєте, що більше не маєте світові що сказати?
— Не маю. Я ще раз переглянув свою творчість – кому воно все потрібно, ці мої поезії? В перекладах навіть на якісь іноземні мови? Що вони можуть дати? Це є щось таке вузьке, українське. Може, воно і не примітивне, але воно не має універсального розголосу. Там є дуже український підтекст, який нікому не буде зрозумілий. Це щодо перекладу моїх поезій на іноземні мови.
І тепер уявіть, що дають Нобелівську премію мені – хіба що з огляду на Україну! – то чи маю я право представляти на такому рівні українську літературу чи культуру у світі? Бо я не є власне тим, хто міг би світові щось сказати. Не знаю… Навіть якби я отримав премію, я би себе чув дуже зле – тут на місці, в Україні, я вже не говорю про світ. В Україні тепер є багато достойніші, та й активні зараз в літературі. Ті, які дійсно мають що сказати. І воно було би цікавим для світу.
— У таких випадках, Ви, як правило, говорите про Василя Голобородька. То чому Голобородько?
— Чому Голобородько? Ви подивіться: Голобородько досі пише! Тоді добре писав, пізніше писав, коли я вже перестав писати, і тепер дуже добре пише. Він весь час розбудовується як поет. Він у різних напрямках іде. Він багатий на думку. З нього можна зробити вибір справді дуже добрих поезій, так що іноземці справді повірили би, що це дуже добрий поет.
— Чи Ви вважаєте, що українство є настільки замкнутим на самому собі, що не було би зрозумілим за своїми межами? Українство не говорить універсальною мовою до світу?
— Ну, принаймні моя поезія не є універсальною для світу, ліпші мої речі – гляньте на їх побудову. Коли я писав у неволі, в ув’язненні, то писав в основному на підтекстах, натяками. Це про речі, які треба знати: реалії української літератури, культури, мистецтва і так далі. Політики, дисидентського руху, щоб зрозуміти більше, ніж написано словами.
Мене переконали, що було би добре, якби від України було кілька висувань – наприклад п’ять чи сім. Щоб світ знав, що є така література, що є стільки добрих письменників, які претендують на таке визнання. Але коли я опинився сам і ще письменниця, поетка з Тернополя, мені не знана особа, тепер виглядає, що не тільки ідея була невдала, але й товариство недібране. Питання – чи добрі це кандидатури, щоб представляти українську літературу, яка все-таки є багата і має ті таланти, які могли би бути зараз представлені як світові набутки. «Літературна Україна» відповіла, коли довідалася, що мене висуває Інститут Івана Франка, який про це повідомив видання, що буде така історія, як завжди: висувають, але «недовисувають». «Недовисунули» – у нас вже є такий термін. І так і сталося – Голобородька і ще когось «недовисунули». Здається, ще з Ігорем Павлюком була така історія. А зі мною стався виняток. Мене таки «довисунули», і я тепер сам не радий. Краще би я залишився у компанії «недовисунених».
Тішить те, що ще трошки, і про це забудуть, до кінця року ще далеко, а там нічого для України не відбудеться. Все минеться тихенько – як і завжди.
— Насправді ніколи невідомо…
— Ну а що, з висуванням Бориса Олійника щось було? Його «довисунули» чи «недовисунули»? Ліну Костенко точно «недовисунули». І кого з української літератури висували останніми роками? Я не говорю про Багряного та інших. То були інші часи. Але тепер? Кого «довисунули» останніми роками?
— При обговореннях Вашої кандидатури доводилося чути, що Ігор Калинець – це фігура, ближча до західних зразків, у той час, як українська поезія у своїй масі все-таки значно традиційніша. Як ви ставитеся до твердження, що українська поезія повинна зберегти своє традиційне обличчя, схильність до традиційної форми письма – силабо-тоніку, римування, що саме в цьому її призначення?
— Багато хто тепер пішов далі у цьому плані. У плані ускладнення поезії. Далі, аніж, наприклад, моя. Хіба не так?
— Вашу творчість часто поділяють на три періоди, третій з яких – це мовчання.
— Я сам часто кажу про той третій період мовчання, який затягнувся.
— Що є для Вас мовчання?
— Моє мовчання – це те, що я перестав жити в поезії. Мене поезія, як така, особисто вже не цікавить. Я себе часто навіть мушу переборювати, щоб прочитати якусь поезію. Те саме стосується статей про поезію. Бо я не вмію і не хочу їх писати. Мене ж постійно запрошують на якісь конкурси. То не є радість чи втіха. Хоч я часом знаходжу дуже гарну поезію. Ви ж знаєте, яка поезія мені цікава. Але останнє, що мене вразило – це поет з фронту Борис Гуменюк. Може, таких поетів треба було би висувати зараз на премії. По-перше, він потужний поет, по-друге, ситуація така, що треба по гарячих слідах діяти. Він міг би представити Україну, яка бореться і воює, а не тридцять років тому написані естетизовані вірші.
— Наскільки для Вас є обтяжливою та соціальна ноша, яку суспільство і культура постійно на Вас покладає? На Вас часто покладають зобов’язання бути обличчям, лідером, Вас запрошують, до Вас дослухаються, принаймні тут у Галичині.
— Я не відчував цього власне як тягару. Колись мене часто просили десь щось представляти, бути в комітетах. Часами я відмовлявся. Є такі люди, які з радістю представляли би, засідали, хотіли би всюди бути в президіях. Не хочу їх називати. Належу до тих, які люблять сидіти десь там ззаду, не дуже світитися. Але були випадки, коли я мусив виступити. Особливо у 80-ті, 90-ті роки. То був час, коли я не відчував себе митцем чи поетом, просто був патріотом, який надіявся, що щось можна зробити, що ми потрібні тут – як і багато моїх приятелів. Хотів змінити ситуацію. Це був мій громадський обов’язок.
Тепер, коли я не міг бути на жодному Майдані, коли я до того не прилучався у жодний спосіб, я знаю, що не маю права когось повчати. Тепер я можу тільки переживати. Переживати, щоби все гарно і переможно закінчилося. Тому я тепер відмовляюся від участі в акціях, комітетах і так далі. От сьогодні відмовився від трьох засідань. Я не вмію політично грамотно говорити. Є дуже мудрі люди, кого я слухаю по телебаченню або читаю їх у газетах. Це не моє. Тепер я від того відмовився. Тоді я був романтично настроєний, бо прийшло відродження України. Тепер є інші, прийшла хвиля молодих романтиків. Вони причетні до нинішніх подій, вони ними живуть. Якщо моє ім’я вписане в історію шістдесятницького руху, то нехай я там буду. А тут для мене вже нема місця. Вже тепер Ваше покоління може мене вчити. Я стараюся відійти і зникнути з горизонту.
— Наскільки ви покладаєте надії на це молодше покоління? Наскільки ви бачите шанси на зміни?
— Була надія, що ця остання революція, Революція Гідності, охопить більшу частину нашого народу. На жаль, виявилося, що це тільки якась частина і, може, не дуже значна. А решта лишається так, як вона й була, – з тими самими вадами того суспільства попередньої епохи.
— Ви говорите загалом чи територіально?
— Ні, територіально. Ті, що масово тримали Майдан на собі, – це для мене Герої. Ці, що загинули як Небесна Сотня, – це для мене Герої. Ті, що тепер пішли на війну, чи добровільно, чи недобровільно, але пішли, – теж для мене Герої. І ще одна несподівана річ, яка охопила Україну, – це волонтерство. Це теж героїчний вчинок. А більшість з усіх цих людей значно молодші за мене, це молодь, або люди середнього віку. Водночас є інша частина країни, яка фактично є … Я навіть не знаю, як її назвати, пасивна – це неправильно сказати, скоріше нездорова, просякнута далі тою попсованістю, корупцією – її тяжко буде перебудувати. Я думав, може, ті люди, принаймні дехто з них, за цей час трохи змінилися, але сумніваюся.
— Ми пам’ятаємо у 90-ті прагнення галичан «українізувати» Україну. Революція Гідності висунула питання про цивілізаційний вибір і цінності, приналежність до європейського простору. Наскільки ви вважаєте ідею українства продуктивною натепер? Наскільки можливо, щоб цей струмінь українства дійшов, наприклад, до Донбасу тепер?
— Тепер, думаю, ця проблема значно ускладнилася. Ми не можемо тепер ставити питання так, як це поставила «Свобода». Маємо російськомовну Україну, яка також є на фронті. Вони гинуть за Україну. З одного боку, це добре, що вони відчувають якусь покревленість з тою землею, якщо не з родом, своїми предками, які, може, були росіянами, а, з іншої сторони, якщо ми будемо їм вдячні, поблажливі, то будемо мати Малоросію після того, як усе закінчиться. І тоді знов буде внутрішня війна між українцями і малоросами. Може, не в тому класичному розумінні, як мав на увазі Маланюк. Але буде російськомовна Україна, патріотична нехай, але вона не буде мати того коріння і тих цінностей. Тої духовної поживи, яку мають українці. Ані обрядів, ані коріння, ані традицій. Я вже не говорю про мову. То буде два, може, різні світи. А, може, навпаки – може, ті люди, які тепер російськомовні, які воюють і виборють Україну разом з українцями, може вони будуть прозрівати і не заважатимуть розвиватися, наприклад, українській мові, може, їхні діти чи внуки вчитимуться у вже українських школах, ВУЗах. Може, це буде процес повільний, але все-таки процес українізації. Але зараз чітко говорити і ставити так питання… Хоча питання так ставлять. Я читаю «Слово Просвіти». Там часто публікують статті українських науковців, наприклад Ярослава Гарасима. Вони ставлять питання відверто і чітко: як би це мало бути при нормальній ситуації. А ненормальна – це та, яка тепер, коли все завмирає, бо треба боротися на фронті за Україну.
— Ви не припускаєте, що з такого сплаву може утворитися нова політична українська нація?
— (Зітхає) Ну, вона буде тільки тоді українською з цього сплаву, якщо вона збереже принаймні українську мову і нею себе буде висловлювати. Якщо цього не станеться, це вже буде якась інша… потворна. Я не уявляю собі цього.
Наприклад, Антон Геращенко, він патріот, але заявив, що не відмовиться від російської мови, бо він із Харкова, з того середовища, і це його рідна мова. Він принципово не говорить українською мовою. Хоч одного разу я чув у Верховній Раді, як він переламав себе і говорив українською. Виявляється, що вміє. Але то був виняток, публічно він завжди виступає російською. Для нього це принципово. І це тільки один приклад людини з великої політики і патріота.
— Якщо ви передбачаєте подальші українські проблеми, пов’язані з різними ідентичностями людей у різних регіонах, наскільки варіант федеральності або автономнішого життя різних історичних регіонів в одній державі виглядає вірогідним чи продуктивним?
— Коли ми кажемо, що всі ми українці, але всі різні, у такій ситуації автономізації, думаю, не повинно бути. Думаю, ми настільки вже демократичне суспільство, що все якраз так і буде існувати і без оголошення автономії чи федералізації. Може, потім поступово суспільство притреться до якоїсь загальної ідентичності чи принаймні загальної української ідеї. Але дуже поступово.
Але зараз у цих умовах війни згодитися на таку федералізацію – це може бути страшна політична небезпека. Ну і я не можу це схвалювати, бо я би тоді зрадив Івана Світличного чи Стуса, чи Тихого, чи Голобородька та інших, розумієте? Для мене все це Україна, яка все-таки має там коріння, хоч як його зараз виполюють і нищать, але при нормальній державі воно настільки би зміцніло, що затьмарило собою цей неукраїнський момент. Я говорю про Донбас і ті території. Зміни відбудуться автоматично, поволі і демократичним шляхом.
— Традиційно українську культуру критикували за те, що називалося «шароварництвом», стверджуючи, що вона не є досить модерною і тому не цікавою для світу і нездатною відповідати на виклики сучасності.
— Скажімо, у мене чи в Голобородька є перевантаження етнографізмом і проблемами нашого коріння, але це не має ніякого стосунку до шароварництва. Зрештою, я не знаю, що таке шароварництво. Це, можливо, якийсь примітив у національній культурі. Хто може сказати, коли в серйозній українській культурі у 20-му столітті було шароварництво? Хіба коли на державних імпрезах тільки танцюють гопака, що вже всім остогидло, але в мистецтві?... В літературі?… Бо треба відрізняти, що одне – це література, а з іншого боку при літературі завжди живе графоманія. І часами воно базується на українських реаліях і традиціях, на українській історії – може, це називають шароварщиною? Так само графоманія в інших мистецьких жанрах присутня, бо не завжди національна тематика, на жаль, рятує мистецтво від примітивності.
— З цієї тематики виростало шістдесятництво. Чи був відчутний якийсь естетичний поділ у шістдесятництві? Скажімо, Павличко, Драч, Костенко та більшість інших добре відомих поетів епохи писали досить традиційно, в той час, як ви, Стус, Голобородько та меншість інших експериментували з формою і виглядали досить «модерно» на тлі шістдесятництва.
— Нам більше розходилося про політичну наснаженість того чи іншого автора. Ліна Костенко залишалася для нас шістдесятницею, як представниця літератури, що є в опорі. Передовсім тематично до соцреалізму і не конче мусила бути пов’язана із модерним віршуванням. Вона могла бути цілком традиційна, але була «своя». Бо була в опорі, протиставлялася системі і тій офіційній літературі. Тобто більшість тих, що писали в той час – це письменники шістдесятих років. Вони ніяк не були ангажовані в опорі – ні манерою писання, ані тематично, ні ідеями – ніяк. Вони залишалися радянськими письменниками шістдесятих років. Але вони і шістдесятництво – це різні речі.
Щодо естетичної різниці – ми її обговорювали у 70-их зі Світличним та декількома іншими у таборах, бо з ким іншим ми тоді це обговорювати? Ми тоді були надовго ув’язнені. Світличний сам був поетом традиційного письма. Але я ніяк не можу його відкинути. Хоча він мені казав «от так як Ліна Костенко я можу написати, а так як ти – ні». Але ми частина одного руху. Він мав дар до іншого письма, і речі, які він написав, для мене є значні. Скажімо, «тюремні сонети» або поеми часів ув’язнення. З іншого боку, Олійника я ніколи не сприймав як поета, хоч казали, що в нього є добрі речі. Звичайно, я всіх їх читав. Але після його «я комуніст і цим усе сказав» він просто перестав для нас існувати. Не тільки політично, але також як поет. Але я не хотів би рухати всі ці теми і називати всі ті прізвища.
— Вам не здається, що давно прийшов час порушити мовчанку і почати називати речі своїми іменами?
— По-перше, я більше не думаю, що українська література досі є загрожена. Зараз з’явилося стільки нових талантів. Але є різні категорії читачів. В західній літературі також. Є читачі там і тут, які сприймають традиційну, легку, доступну (від поезії до популярної прози) літературу, і є в нас читачі, які вже такої літератури не сприймають. Хочуть чогось складнішого і глибшого. Ті, яким замало, наприклад, «Марусі Чурай». Я навіть посмів у листах із заслання до товариша покритикувати цю поему. Хоча критика стосувалася переважно ідейних настанов у поемі. Стосовно форми – вона тоді звучала для мене більш-менш нормально. Я порівнював образ Марусі з Ірининим «Дорошенком» – він мені був ближчим. Хоча я міг тоді бути до Ліни Костенко несправедливим.
Але як було нам при тій ситуації радянській, а потім порадянській, але теж не дуже для нас добрій навчити людей смаку чи естетики, яку маєте на увазі? Зрештою, навіть у літературах, де все було нормально, більшість читачів люблять читати кримінальні чи дамські романи. Просто є різні категорії читачів. Може, у нас замало читачів виховано? Замало тих, що хотіли би читати модернішу і складнішу літературу? Ту, що представляли деякі письменники, починаючи вже з 60-х років. Тепер інша перешкода – люди загалом мало купують і читають книжок. Але вірю, що завжди буде частинка людей, які хочуть саме такої складнішої літератури. У книгарнях тепер поезії майже не буває.
— Поговорімо про пам’ятники. Ви багато зусиль і уваги приділяєте встановленню нових пам’ятників у Львові. Ваше ім’я часто фігурує у різноманітних відповідних комітетах. Чому це для Вас так важливо?
— Я колись казав, що на кожній кам’яниці у Львові треба встановити таблицю, що тут жив або працював хтось з українських діячів. Або що тут були такі або інші українські установи. Щоби показати, що був таки український Львів. Тому я казав, що того, що зроблено за радянський час, є дуже замало. Таблиці і пам’ятники були не завжди вдалі і не завжди для тих людей. Вже при сучасній Україні ми могли виправити цю ситуацію, але так не сталося. Дуже слабо було як з таблицями, так і з пам’ятниками. Я був причетний до дуже критикованого пам’ятника Бандері. Але я не міг уже нічого зробити проти журі.
— Чому таким необхідним був пам’ятник Степану Бандері і чи ви задоволені тим, яким цей пам’ятник постав? Розкажіть про Вашу позицію стосовно цього пам’ятника, а також стосовно критики його естетичної якості.
— Це два питання. Чому мав бути пам’ятник Бандері? Я завжди відчував себе націоналістом і власне з того бандерівського крила. Я був серед бандерівців ув’язнений і в родині мої дитячі спогади пов’язували мене з ними. Тому я завжди вважав, що це є саме та особа, яка заслужила собі на пам’ятник. Принаймні тут, на Західній Україні. Тому разом з іншими, а там були дуже поважні люди, ми створили комітет зі встановлення Степану Бандері пам’ятника. Дуже багатьох з цих людей уже немає, тому тепер я, виходить, мушу за нас усіх відповідати.
Тяжка була боротьба за добрий пам’ятник, за добрий проект. Ми оголошували всеукраїнські конкурси. З Польщі брав участь один архітектор. Але, переважно, відгукнулися зі Львова. І на жаль, львівські скульптори виявилися не на рівні. Тоді ми звернулися до двох киян – батька і сина. Це викликало бунт серед львівських скульпторів, які виступили зі своєю заявою, що їм поневажено і не можна їх ігнорувати. Так що київський проект був відкинутий. Тепер, коли я думаю про той київський проект – а він був дуже цікавий і сміливий – але і він не вписався би був у ту ситуацію.
— Ви маєте на увазі в архітектуру Львова чи ситуацію з думками у Львові?
— Він був дуже символічний. Він би, може, трохи перегукувався з пам’ятником Міцкевича. З вінком та іншими елементами. Може, й добре, що він не пройшов. Не знаю.
Пам’ятник, що встановлений – за нього проголосувало більшість журі…
— Чи можна у Вас запитати, чи Ви голосували за нього?
— Так, я голосував за нього, бо більше не було за що голосувати. Це був єдиний, серед представлених, проект, за який можна було віддати свій голос. Він нас приваблював тим, що це був не тільки пам’ятник одній особі, але фігурі державника і самій державі, яку символізує власне та споруда, яка стоїть позаду пам’ятника. Вона тепер не докінчена і не відомо ще коли буде докінчена, але у всякому разі вона мала представляти українську державу, починаючи з Русі, козацької держави, і пізніше УНР і так далі. Зараз це представлено символом тризуба, але ще мали би бути барельєфи державних лідерів на пілонах. А також мали бути, окрім тризуба, представлені інші українські державні символи з інших часів та епох.
Ну і площа мала би бути докінчена. Бо бачите – тепер вона якась покинута, ніхто навіть світильників на ній не доставляє. Я вже кілька разів звертався до міської ради і до депутатів, коли ще були ті, до кого я міг звертатись, зі «Свободи». Бо власних грошей фонд вже не мав, щоби впорядкувати площу і закінчити ту споруду за пам’ятником. Я вважаю, що якби всі роботи були закінченими, він би вже не був настільки вразливим до такої масової критики, як тепер. Чи не найбільше його критикує Любомир Медвідь. Ми мусили рахуватися з тим, що це не паркова скульптура, ну і мусили рахуватися зі смаком теперішніх львів’ян, які не прийняли би, якби було поставлено об’єкт, наприклад, у дусі прекрасного скульптора Романа Петрука. Львів би того не сприйняв.
— Чому ні?
— Люди іншого Бандеру не схотіли б…
— А чи не хотіли би Ви, щоб у Львові стояли фігури скульптора на кшталт Романа Петрука?
— Та звичайно.
— Як Ви рефлексуєте закиди, що споруда позаду фігури Бандери – це насправді шибениця? Тема ця виглядає особливо драматично і навіть брутально, коли розуміємо, що вона повинна символізувати українську державу.
— Але хіба ж ніхто не бачив, яка є шибениця? Я вважаю, що то дурне. Вона не подібна на шибеницю. Це Юрій Шухевич, який не бачив проєкту, так собі сказав, а інші взяли і підхопили. Окрім всього, він воював за те, щоб цей пам’ятник стояв біля Опери. Але там він ніяк вже не міг стояти – на тлі, скажімо, скульптур, що є на театрі. Колись там вже стояв Ленін, як горобчик…
— Для Вас важким був компроміс між бажанням встановлення пам’ятника Бандері і мистецькою вартістю фігури, яку ми отримали?
— Я вважаю, що то нормальний пам’ятник, він пасує Бандері. Тільки його треба доробити, бо пам’ятник – це не тільки сама фігура, там цілий комплекс об’єктів. Ну і площу потрібно привести до ладу. Люди поволі звикають до нього.
— Часами здається, що Ви трохи поспішали зі становленням пам’ятника Бандері. Ви особисто.
— Насправді ми всі поспішали. Бо ідея тягнеться ще з дев’яностих років. Ми всі хотіли, щоб той пам’ятник стояв. Ми ще не знали до кінця, як він би мав виглядати. Бо в проектах – це одне, а в натурі все інакше.
Я не знаю… Я би його не критикував аж так. Бо інакшого Бандеру ми не змогли би зробити. Бо я ж кажу – якби я подав найкращого українського скульптора Петрука, то це був би пам’ятник для далекого майбутнього, а не для тих людей, що офірували і з нетерпінням його чекали..
— Яка тепер є ситуація зі встановленням пам’ятника Михайлу Вербицькому?
— Тепер створили громадський комітет. І Володимир Середа включив мене і Крушельницьку до його складу – щоби краще ішло з будівництвом. А до того часу я тільки був у журі, голосував, до речі, за інший проект пам’ятника. Але і цей проект незлий. Якщо він вже пройшов – його треба ставити, тим більше, що він не є аж настільки монументальний. Пам’ятник буде більш-менш камерний, у скверику.
Також я був причетний, але вже тільки заднім числом, до пам’ятника Шептицькому. Колись у 1990-1991 роках, коли вперше було оголошено цей конкурс, я був членом журі, і Коверко тоді був на першому плані. Після того, ми весь час думали собі саме про того скульптора Коверка. Але тоді нічого нам не вийшло з пам’ятником. І тоді Церква вирішила, що ми можемо самі той пам’ятник поставити. Владика Любомир Гузар мав своїх улюблених скульпторів, які вже нам дуже не подобалися. Якось так сталося, що ми були зациклені тільки на Коверкові. І ще ми хотіли поставити пам’ятник Шептицькому навпроти Картинної Галереї у сквері збоку біля бібліотеки Стефаника. Навпроти – семінарія, Маркіян Шашкевич. Серед нас був священик з Австралії, який віднайшов на пам’ятник кошти. Пам’ятник не мав бути аж таким величавим і дорожезним. Але владика Гузар категорично цю ідею відкинув. А ми ж без Церкви не могли діяти. Той проект було відкинуто, і справа відклалася ще на десять років. Ідея відновилася у 2000 році, а ту історію всі вже самі знають. Я не був тоді запрошений у журі, але ми всі тоді ходили дивитися на проекти. І знов серед проектів був гідний тільки Коверковий. Більше не було з чого обирати. А далі пішла війна за площу, бо її потрібно було би всю міняти, дорогу перекладати. Далі три роки зрушити ідею не давав Садовий. Хоч я і не був у комітеті, але кілька разів прилюдно виступав проти того, що голова міста не пропускає ідеї з пам’ятником на площі навпроти Юра. Всі пам’ятають, як він виправдовувався і неправду казав людям в очі, що він до того цілком не причетний. Потім, вже після того як помер Іван Гель, Владика Ігор запросив мене до оргкомітету. Але насправді там вже все було готове, всі рішення комітету були проголосовані. Були наявні і прийняті всі рішення Міськради.
Мушу сказати, що так, як розроблена площа в проекті, мені подобається. Люди мають зрозуміти, що нам потрібна більша площа напроти Юра не тільки з огляду на ювілей, але й тому, що наш Митрополит може бути піднесений до рангу святих. Можуть бути великі зібрання до Юра, паломництва. Головні заперечення стосувалися великих коштів. Але з коштами тепер питання є вирішено. Багато, особливо молодих, виступало з протестами, що багато дерев буде зрізано. Насправді, дерев буде насаджено більше, аніж зрізано. Частина дерев у парку були хворими, їх і так треба було би зрізати. Є ще багато інших пояснень до ситуації, про які можна говорити ще дуже довго. У кожному разі, вже іншого виходу немає, проект просто треба втілити, зрештою, у нас вже й часу мало залишилося для виконання.
Щодо таблиць, я колись казав, що всюди мають бути українські таблиці, щоб показати, що ми тут у Львові завжди були. Але сам я тільки одну таблицю встановлював – був ініціатором і знаходив гроші на виготовлення і встановлення. Це дуже скромна таблиця розвідниці ОУН Марті Чорній на вул. Дорошенка, 50.
— Наскільки вчасною в такі непрості часи і наскільки стилістично доцільною в сучасному Львові Ви вважаєте цілу епопею зі встановлення численних монументальних пам’ятників, тим більше, коли всі вони натикаються на таку щільну критику?
— Ми мусіли такими монументальними речами наздогнати попередні часи та інші міста, особливо неукраїнські міста, ми мусили до певної міри показати, що це місто є українським містом. Тому король Данило мусів бути, правда не цілком таким, ніби московський князь, але то вже інше питання. Мусів бути Шевченко, безперечно. З Франком ми змирилися, бо спочатку також всі говорили, що він подібний на Сталіна. Тепер ніхто цього вже не відчуває. Ми маємо монументальну річ, яка стоїть на площі. Так само і з іншими пам’ятниками, ми мусимо їх встановити, щоб утвердити у такий спосіб українськість міста.
— Що Ви відповісте митцям громадянам міста особливо молодшої генерації, які радять, що коли немає скульпторів, які здатні витворити гідні краси і стилю Львова пам’ятники, то необхідний мораторій на встановлення монументів, поки такі проекти не з’являться?
— У нас нема можливості відступу. Скажімо, від пам’ятника Шептицькому. Ніякого! Це неможливо. Є державні рішення. Журі прийняло проект. Ювілей неможливо відмінити. Пам’ятник – він, може, трохи запізниться, але він все одно буде. І послухайте, він не є злий! Незважаючи на те, що Коверко ліпив проект ще у тридцяті роки, але скульптура є дуже добра. Тим більше вона схвалена самим Шептицьким. Митрополит хоч був скромним, але погодився, і Коверко ліпив з нього. І ця скульптура зрештою стояла колись у Богословській академії. Є фотографії цих речей. Шептицький стоїть поруч з фігурою. Що тут можна відміняти? З Антоничем – прошу, давайте почекаємо, якщо його не можуть зробити. З іншими так само – ще є багато кому ставити.
— Чи не тому ще немає пам’ятника Антоничу у Львові, що Ігорю Калинцю у цьому випадку дуже важлива естетична складова проекту і естетична його відповідність?
— Я під час цієї розмови, здається, виявив себе як якийсь реакціонер зі старомодними і недобрими ідеями відносно пам’ятників, про які ми згадували. Тому відповідь на запитання – напевно, ні.
Щодо Антонича – я не вибирав того проєкта, який взяв першу премію. Я наполягав на тому пам’ятнику, який взяв тільки третю премію. Я вважав, що саме це буде добрий пам’ятник. Але той проект набрав тоді тільки два голоси. Але немає і того, дивіться, скільки років. Так що нехай ростуть молоді скульптори, бо ще є кому ставити пам’ятники. Коли я був у Будапешті, був вражений – там фантастична кількість пам’ятників. І то не конче, щоб вони мали величаві площі. Вони стоять і у закутках, і на розі вулиць. Так що розумієте – для молодих скульпторів роботи є досить. Та навіть і немолодий Петрук міг би ще не один поставити, дай йому Боже здоров’я. Далі мають вже бути дуже ультрасучасні пам’ятники. Зрештою, вже й місць немає таких, щоб ставити якість монументальні речі. Залишилися місця для камерніших речей.
— Вам не здається, що з цього, може, варто було би почати, а потім виважено переходити до монументів?
— Я не проти – нехай починають. Це вже тепер Ваша справа. Я вже ніде більше в журі не буду.
— Хто, крім, Петрука? Кого би ви могли особливо відзначити? Може, з молодших?
— Я вже просто не знаю. Часами бачу на виставках дуже цікаві скульптури, ультрамодерні речі, але я вже просто не знаю тих скульпторів, не знаю імен.
Розмовляв ЮК
26.05.2015