Ігор МИЦЬКО

 

1

 

В літературі він трактується як поганський ідол; кабінетна назва пам’ятки – Світовид, Збручанський ідол ¹. Був виявлений 1848 року в річці біля села Личківців, неподалік Збруцького культового осередку зламу Х та ХІ століть – ХІІІ ст. ². Останній складали святилища у Богиті (найвища точка горбистого пасма Медоборів), Звенигороді, Ґовді, які розташовані на південнний захід від міста Сатанова (від «сатана»? – І.М.) ³.

 

 

На першому (і найголовнішому) зі святилищ виявлені могили двох старших чоловіків – як вважають, особливо шанованих представників місцевої громади ⁴. Орієнтація поховань цих осіб головою на захід свідчить про їхню приналежність до християнства. Православними були і відвідувачі Звенигорода у ХІІ–ХІІІ столітті, які, поряд із коштовними ювелірними прикрасами та київською грошовою гривною, принесли в жертву свої хрестики, енколпіони та іконку ⁵ (демонстративно позбувалися предметів розкоші та християнських зображень?).

 

Найбільшого свого розвитку культовий осередок досяг у ХІІІ столітті.

 

2

 

Дослідники припускають, що саме на Богиті колись стояла личковецька скульптура ⁶. На її архітектоніку та сюжети вплинула як місцева, так і іноземна традиції ⁷. Насамперед, це ідоли з часів нашої черняхівської культури (100–500 рр.), яка перебувала під певним впливом готів, а південно-західний ареал якої захоплював також Нижній Дунай, пізніше заселений болгарами. На думку Іріни Русанової та Бориса Тимощука, ці кам’яні скульптури походять із пізнішого періоду, з Х–ХІ століть ⁸.

 

Простежуються у скульптурі і балканські впливи, насамперед єретичного руху богомилів. Він виник на початку Х століття у православній Болгарії та поширився на Балканах (у Боснії до середини ХV ст. мав статус офіційної релігії). В Х столітті богомильство поширилось і в Руській землі (землях давньої України, насамперед, на Волині). У нас це єретичне вчення прибрало форму двовір’я – тобто, симбіозу християнства східної традиції з місцевим поганством ⁹. Його послідовники особливо шанували спадщину апостола Павла ¹⁰. В основі богомильства лежало вчення про двоїстість світу та боротьбу в ньому добра, уособленням якого був Ісус Христос, та зла, яке уособлював Сатанаїл, творець землі та людського тіла.

 

За трактування личковецької скульптури як пам’ятки богомильсько-поганської вірогідним є таке тлумачення його зображень ¹¹.

 

 

Верхній ряд

 

Личковецька скульптура являє собою чотиригранний стовп, із трьома поясами зображень. У верхньому, найвищому за розміром ряді вирізьблені чотири повноростові фігури двох чоловіків та двох жінок; всі тримають праву руку долонею на серці, ліву, правдоподібно – на пупі. На одній є також шабля та кінь.

 

3

 

Ідоли з Іванківців і Калюса

 

4

 

Аналогічну чотиригранну форму мають два з трьох антропоморфних ідолів часів черняхівської культури, виявлених у селі Іванківцях. У першому стовп розділений на 7 поясів, у верхньому вирізьблений чоловічий лик; другий завершувався чотирма ликами (збереглось три).

 

Подібну до досліджуваної пам’ятку було виявлено поблизу Личківців, у Гусятині. «Недалеко отъ м[естечка] въ поле есть урочище, наз[ываемое] Городысько. Здесь въ 1875 г. крестьяне, добывая камень, нашли каменный четырехугольный столб с изображением челов[еческой] головы, лошадей и еще каких-то фигур. Камень этот был разбит и употреблен въ дело при постройке церкви» ¹².

 

Ідоли зі Ставчан

 

 

Подібне положення рук (серце – пуп) є у черняхівських ідолів з Калюса й Іванківців; в ідола зі Ставчан обидві руки з рогом лежать на пупі. У давні часи серце вважалось вмістилищем духа ¹³; воно ж символізувало джерело життя. Пуп вважався центром людського тіла.

 

Ліворуч – боснійський стечак, праворуч – сербські стечаки над могилами воїнів

 

5

 

Православний стечак

 

 

6

 

Наша пам’ятка має прямі аналогії і на Балканах, де були поширені надгробки у вигляді чотиригранних стовпів, найчастіше, загиблим воїнам. Кожна грань в них розділялась на декілька полів. Завершувався надгробок чотирьохспадним дашком з кулею у босняцьких богомильских надгробках-стечаках та пласким дашком у стечаках боснійців-магометан та православних сербів-воїнів. Останнім до початку ХХ ст. ставили такі кам’яні стовпи з намальованими повноростовими портретами померлих зі зброєю.

 

Ритуальний хоровод на стечаку

 

 

У нашій скульптурі звертають на себе увагу дві жіночі фігури верхнього ряду з рогом та круглим предметом у правих руках. Деякі дослідники атрибутують їх як Карну (від «карити» – оплакувати) та Жлю (жля = туга ¹⁴), згаданих у «Слові о полку Ігоревім». Їх «образы связаны с погребальным огнем и рогом, из которого он исходит» ¹⁵. В такій апокрифічній болгарській пам’ятці, як «Слов[о] о видиньи С[вя]т[о]го а[по]ст[о]ла Павла», вогняний ріг у ангелів є знаряддям муки грішників у пеклі: «влачахуть я анг[е]ли имуще рогъ огнены и тѣми рогы бодяхуть я» ¹⁶.

 

7

 

У зв’язку з персонажами «Слова о полку Ігореві» вже було звернуто увагу на «Слово нѣкоего х[рист]олюбца, и наказание отца д[у]ховнаг[о]», в якому православні застерігались проти «окаяннаа желенѣя, каранїа» (надмірного виразу скорботи) ¹⁷. Судячи зі заголовку, цьому ж автору належить направлене проти язичництва (та, вочевидь, богомилів ¹⁸) «Слово некоего христолюбца и ревнителя по правой вере». При написанні пам’ятки використано південнослов’янський фрагмент полемічного тексту, згадане «Видіння Павла апостола» ¹⁹ та посилання на канонічні цитати цього ж апостола.

 

Згадані елементи скульптури є втіленням імен Карна та Жля: тюркською Karin (karni – ріг ²⁰ та zil – тарілки [музичні]) ²¹. Не виключена протоболгарська генеза їх назви, хоч погребальна символіка цих речей давніша, можливо, зародилась ще в часи готів. «Сакральное значение кольца как символа вечности, целостности широко отражено в древнегерманской, а затем скандинавской культуре… Кольцо… Одина каждый девятый день порождает восемь таких же колец» ²². У нашому випадку кільце могло ще й символізувати сонце ²³ (життя). Деякі дослідники стверджують, що «богомилы относились с преклонением к солнцу и видели в нем великое небесное светило, которое сотворил Бог» ²⁴.

 

До слова, народження восьми кілець Одіна, вочевидь, символізує давньоримську (давньоєвропейську) восьмиденну неділю, тобто, час сходження восьми сонець. Втіленням цього є, вочевидь, 8 круглих ямок для щоденних вогнищ на Богиті, у великоморавському Поганську ІХ століття та новґарадській Перині ²⁵; 8 мечів у семиликого Ругевіта, поганського бога війни та захисника острова Рюгена ²⁶.

 

 

8

 

Ліворуч – валькірія з рогом зустрічає вершника на восьминогому коні (камінь з Готланду); праворуч – валькірія з рогом зустрічає вершника та чотирьох воїнів з кільцями (фрагмент каменю з Готланду).

 

 

На одному скандинавському камені VІІІ–ІХ ст. з Готланду зображена сцена переходу в потойбічний світ воїнів (вершника та чотирьох піших), які тримають у правій руці по кільцю. Їх зустрічає з рогом (також у правиці) валькірія – жіноче божество, що підбирає на полі бою героїв. На іншому камені з того ж острова валькірія з рогом зустрічає вершника на восьминогому коні.

 

Такі ж атрибути (похоронні?) присутні в кам’яних ідолах з часів черняхівської культури. Ріг є на скульптурах зі Ставчан, Іванківців ²⁶, Калюса, але тримають їх бородаті чоловіки. Кільце присутнє в другій, конусоподібній статуї зі Ставчан, яка розташовувалась на святилищі поряд із камяною плитою, де було вирізьблено зображення бородатого чоловіка з рогом у руках і конем на спині ²⁸.

 

 

9

 

Ліворуч – проколка з Чучера, праворуч – проколка з Преслава

 

 

Стилістичний зв’язок із композицією личковецької скульптури, схожі елементи (ріг, кільця) присутні і у завершенні деяких балканських проколок, виготовлених із оленячих ріжків та які, правдоподібно, використовувались у якихось ритуалах. Так, на одній (з болгарського міста Преслава, Х ст.) вирізьблено 4 людські голови та 26 колець (7+7+6+6), розділених «сосновим» орнаментом ²⁹. На іншій проколці, із македонського села Чучера (ІХ–Х ст.) ³⁰ чотири лики мають спільний колпак, так, як у нашої скульптури. Вільні поля тут розділені 6 рисками на 7 полосок ³¹.

 

Ліворуч – богомильський стечак з конем та шаблею; праворуч – воїни з кільцями на надгробках

 

 

10

 

Кільця та полоски, можливо, зображають семиденний християнський тиждень, який у Римській імперії протягом І–ІІІ ст. замінив восьмиденний.

 

До слова, під час своїх ритуалів богомильська громада поділялась на групи по сім (сім тижневих днів) або дванадцять (дванадцять апостолів, дванадцять місяців) чоловік ³².

 

Оскільки прийнято вважати, що богомили виступали проти війни, на перший погляд недоречно виглядає зображена на одній фігурі шабля. Але пацифізм цих єретиків – явище пізнє, на початках вони перебували під значним впливом своїх ідейних попередників – єретиків-павлокіян, славних у ті часи воїнів. Військовий сюжет нашої скульптури має аналогію у невеликому стечаку ³³, де відтворено чоловічу голову, під якою розміщені кінь і шабля. Є багато стечаків із повноростовим зображення воїна, над піднятою правицею якого вирізьблено кільце, над лівим плечем – лук зі стрілою.

 

 

Середній ряд

 

Зображення цього поясу не мають аналогій у нашій давній скульптурі. Тут двоє чоловіків та двоє жінок, узявшись за руки, танцюють, вочевидь, ведучи відомий на Балканах «хоровод по померлому». В його основі, як і в ритуалах російських єретиків христовірів ³⁴ – континуаторів вчення богомилів, правдоподібно, лежить сюжет із апокрифічного «Діяння Іоанна» (V ст.), коли Ісус Христос зі своїми учнями вночі в Гефсиманскому саді «давайте пропоем гимн Отцу и так встретим грядущее». Затем он предложил нам встать в круг, держась за руки, а сам встал посредине... Он повелел ученикам: «Отвечайте мне: «Аминь» и начал нараспев повторять: «Танцующий принадлежит Космосу». – «Аминь». «Тот, кто не танцует, не знает, что случится». – «Аминь...» ³⁵. «Число восемь поет хвалу вместе с нами. Аминь. Число двенадцать танцует в высоте. Аминь. Все в высоте принимает участие в нашем танце» ³⁶.

 

11

 

Ритуальний хоровод зустрічаємо на багатьох стечаках. Так, на камені зі села Дуге Поле двоє чоловіків і двоє жінок, взявшись за руки, танцюють; за ними спостерігає або ж керує ними один чоловік. Тобто, і на богомильських надгробках, і на досліджуваній пам’ятці відтворений певний ритуальний погребовий хоровод. Тут на думку приходять танці по колу під час «радєній» російських еретиків христововірів (хлистів), які зберегли в своїй практиці деякі ритуали богомилів ³⁷.

 

Біля лівого плеча однієї з жіночих фігур другого поясу вирізьблено дитину ³⁸. Є підстави пов’язати це зображення з практикою жертвоприношення дітей, зафіксованою на Збруцькому культовому осередку й інших наших пам’ятках (від кінця Х століття) ³⁹. Михайло Козлов висловив думку, що «наші предки-язичники ранньохристиянської епохи здебільшого бачили у дітях, яких приносили у жертву, берегинь-провідників до царства мертвих і вісників своєї громади до підземних богів» ⁴⁰. Загалом згоджуюсь із таким твердження, хочу лише уточнити: ці люди були не поганами, а християнами-богомилами. Сумнівним є твердження дослідника, що «з маленькими дітьми (як основою майбутнього відродження) ховали служителів язичницького культу, які обслуговували святилища» ⁴¹. Адже відомі лише дитячі жертвоприношення, без поховань старших чоловіків.

 

Правдоподібно, на такі дитячі жертви натякає Козьма Презвітер у своєму антибогомильському творі (бл. 1026 р.): «Кыи бо кр[є]стїаннинъ нє просвѣщаєть ся кр[є]стом г[ос[под]нимъ? Кто ли нє вєсєлит ся, видя крєсты на высоких мѣстєх стояща, на нихже прєждє жєруаху бѣсом ч[є]л[овѣ]ци, закалающє с[ы]ны своя и дщєри?» ⁴². Такий бузувірський звичай зафіксований і в іншій частині Поділля. Так дві дитячі ритуальні жертви виявлені археологами під контрофорсами ХІІІ ст. православної церкви у наддністр’янському городі Василеві ⁴³.

 

Про аналогічні жертви у богомилів на Півдні Європи йдеться у творі (бл. 1050 р.), який приписують візантійському філософові й історику Михайлові Пселлу «Про діяльність демонів» ⁴⁴. Згодом в цьому ж звинувачували і російських еретиків христововірів (хлистів). Вони вбивали немовлят, які зароджувались у членів громади під час оргій, які відбувалися після ритуальних хороводів ⁴⁵.

 

 

12

 

Нижній ряд

 

На трьох гранях найнижчого рівня, під землею (у пеклі), правдоподібно, Сатанаїл (у трьох іпостасях) тримає на піднятих руках створених ним людей (світ). На четвертій грані вирізьблено кільце.

 

Відсутні аналогії цьому сюжетові в наших і болгарських скульптурах. Але є ще низка посередніх вказівок на зв'язок досліджуваної скульптури з Балканами. Насамперед, топонім основного святилища Богит, зафіксований на австрійських мапах ще як Bohat (1855) та Bohut (1880) ⁴⁶, правдоподібно, походить від македонського слова «Богот», тобто, «Бог».

 

Цікавий для нас і записаний 1848 року народний переказ: «Na tej równinie według podania ludu, stało niegdys miasto Bohod, które zniweczył Buniak slodziwy… mial on posiadać w oczach siłę wszystko niszczącą, na co tylko spojrzal, zapadalo się w ziemię, lub kamieniało. Jest niedaleko stąd w lesie do wsi Rasztowiec należącym, wysoka góra którą Dzwinogrodem nazywają; kiedy Buniak idąc wedle tej góry spotkał kobietę i zapytał o drogę, a ona poznawszy złe jego zamiary, mylną mu drogę wskazała, spojrzał wtedy na nią i przemienił ją w skałę, która dotąd ma stać w postaci kobiety, u stóp góry wspomnionej Dzwinogrodu, i nosi nazwę Babinej skały» ⁴⁷. За декілька кілометрів від культового осередку, при Дністрі тоді ж згадане Дівиче Поле.

 

 

В основі цього популярного в Україні міфу лежить реальна історія нефортунного залицяння болгарського емігранта, царевича Бояна-Михайла до нашої княгині Ольги ⁴⁸. Народний переказ про невдале сватання часто прив’язувався до «Дівич-гір» (на місці давніх поганських святилищ) та городищ. Прилаштування легенди до Збруцького комплексу було насамперед пов’язане з народним тлумаченням назви Звенигород. Хоч у цитованому тексті і не згадується, у багатьох варіантах цьому міфу місця провалених в землю міст і церков нібито встановлювали за звуком дзвонів. Їх можна було почути, приклавши вухо до землі.

 

13

 

Збруцький комплекс був розташований при давньому найкоротшому шляху із Волині (осереддя богомильських впливів) по Дністру до Болгарії та Візантії. Виник культовий осередок наприкінці Х ст., можливо, як своєрідна відповідь на християнізацію (повторну?) цього регіону Володимиром Святославовичем у 992 році ⁴⁹. У Йоакимівському літописі сказано про те, що того року «Владимиръ ходилъ ко Днестру съ двумя Епископы много людей научая крести» ⁵⁰. За певним грецьким джерелом, тоді ж військо київського князя спустошило 10 міст і не менше 500 сіл у землях, близьких до дельти Дунаю. «Люди, ни в чем не повинные, обвиненные в нарушении клятвы, оказались во власти рук и мечей» ⁵¹. В літературі утвердилась думка про фальшування цього джерела в ХІХ столітті ⁵². Однак археологи таки виявили «масову загибель у кінці Х ст. і повселюдний занепад на території Буковини більшості слов’янських поселень» ⁵³.

 

Всі три рівні личковецької скульптури мають похороннну символіку: ріг і кільце, ритуальний танок, жертвоприношення дітей, Сатана як втілення потойбічного погребового світу. Отож, ця пам’ятка виконувала функцію надгробку над похованнями воїнів-богомилів. Вони могли загинути під час «хрещення» цих теренів Володимиром Святославовичом у 992 році чи його ж хорватської війни 994 року ⁵⁴. Якщо намогильний камінь дійсно спершу стояв на горі Богиті, то з часом навколо нього могло виникнути і погансько-богомильське святилище.

 

© Ігор Мицько

7 липня 2016 року

 

 

ПРИМІТКИ

 

¹ Найповніша бібліографія питання наведена у: Комар А., Хамайко Н. Збручский идол: памятник эпохи романтизма? // Ruthenica. – Київ, 2011. – Т. 10. – С. 166-217; Komar O., Chamajko N. Idoł ze Zbrucza: zabytek z epoki romantyzmu? // Suplement do Materiałów i sprawozdań Rzeszowskiego ośrodka archeologicznego. – Rzeszów, 2013. – T. 34. Обґрунтовану критику висловленої авторами гіпотези про створення скульптури у ХІХ ст. див.: Писаренко Ю. А

 

14

 

был ли Идол (о статье А.Комара и Н.Хамайко) // Ruthenica. – Київ, 2012. – Т. 11. – С. 108-129. Безпідставність твердження про підробку пам’ятки доводить подібність елементів зображень на личковецькій скульптурі та на ідолах черняхівської доби, знайдених археологами в ХХ ст., яких не могли бачити в ХІХ ст. гіпотетичні фальсифікатори пам’ятки.

² Русанова И.П., Тимощук Б.А. Языческие святилища древних славян. – Москва, 2007. – С. 113, 115.

³ Навпроти Сатанова, на другому березі Збруча є давнє село Калагарівка (від калугер – монах).

Русанова И., Тимощук Б. Языческие святилища. – С. 69, 130.

⁵ Там само. – С. 110-111, 262.

Русанова И., Тимощук Б. Языческие святилища. – С. 69-70.

Винокур И.С. Языческие изваяния Среднего Поднестровья // История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры. Материалы и исследования по археологии СССР. – Москва, 1967. – №139. – С. 140.

Русанова И., Тимощук Б. Языческие святилища... – С.32-33.

⁹ Про такий симбіоз свідчить наступний приклад. Під час придушення виступу богомилів у волинському Новгороді Добриня «идолы сокруши, древяннїи сожгоша, а каменнїи изломавъ въ рѣку ввергоша» (Диба Ю. Батьківщина святого Володимира. Волинська земля у подіях Х століття (Міждисциплінарні нариси ранньої історії Руси-України). – Львів, 2014. – С. 322). У давніх текстах зберігаю літеру ѣ, яка українцями читається як «і», росіянами – «е». Нечинні давні літери заміняю сучасними, виносні повертаю в рядок, пропущені – відновлюю у квадратних дужках.

¹⁰ Детальніше про поширення цього єретичного руху в Руській землі, на колонізованих русинами землях балтів і угро-фінів розповідаю у своїх статтях: Легендарне плем’я словен // Збруч. – Львів, 2016. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/53234; Богомили в Україні та Литві // Збруч. – Львів, 2016. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://zbruc.eu/node/57064.

 

 

15

 

¹¹ Див. ще: Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – Москва, 1981. – С. 248-262; Szymański W. Słup ze Zbrucza. Generalia i delate // Медобори і духовна культура давніх, середньовічних слов’ян (до 150-річчя виявлення Збруцького «Святовита»). Матеріали наукової конференції (8–9 жовтня 1998 р., Гримайлів). – Львів, 1998. – С. 21-29; Писаренко Ю. Подземное божество Збручского идола. Новые аспекты // Там само. – С. 30-38; Тимощук Ю. Язичницькі святилища Галицької Русі // Там само. – С. 39-50: Диба Ю. Графічна реконструкція храму з ідолом (споруда 14) кін. ХІІ – І пол. ХІІІ ст. городища-святилища «Звенигород» на Збручі // Там само. – С. 51.-56; Винокур І. Язичництво в кам’яній скульптурі східних слов’ян І тис. н. е. // Там само. – С. 125-129; Забашта Р. До питання атрибуції монументальної скульптури теренів Середньої Наддністрянщини (за архівними матеріалами) // Там само. – С. 130-150.

¹² Сецинский Е. Археологическая карта Подольской губернии // Труды Одинадцатого археологического съезда.1899. – Москва, 1901. – С. 305.

¹³ Толстая С.М. Славянские мифологические представления о душе // Славянский и балканский фольклор. 2000. – Москва, 2000. – С. 64.

¹⁴ Рыбаков Б.А. Язычество Древней Руси. – Москва, 2013. – С. 120. Жля (надзвичайна туга за покійним) приводила до практикованих ще від часів язичників самогубств (Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – Москва, 1981. – С. 240). Проти цього виступає автор «Слово святого Діонісія о жаліющих» (списки з ХІV ст.): «Діявол желѣнию оyчитъ и инымъ бо твоpитъ pѣзатися по меpтвыхъ, а иных в водѣ топитися нyдитъ и давитися оyчитъ. дабы не единъ в муке былъ. мнози же и хр[и]стіяне тоже творятъ» (Гальковский Н. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. – Москва, 1913. – Т. 2. – С. 170-171).

¹⁵ Щавелев А.С. Славянские легенды о первых князьях. Сравнительно-историческое исследование моделей власти у славян. – Москва, 2007. – С. 158 (із посиланням на: Гаспаров Б.М. Поэтика «Слова о полку Игореве». – Москва, 2000. – С. 52-55).

 

 

16

 

¹⁶ Тихонравов Н. Памятники отреченной русской литературы. – Москва, 1863. – Т. 2. – С. 53

¹⁷ Никольский Н.К. Материалы для истории древнерусской духовной письменности // Сборник Отделения русского языка и словесности. – С.-Петербург, 1907. – Т. 82. – №4. – C. 113.

¹⁸ Казачкова Д.А. Към въпроса за богомилската ерес в Древна Русия през ХI в. // Исторически преглед. – София, 1957. – №4. – C. 84-87.

¹⁹ Буланина Т.В. Слово некоего христолюбца и ревнителя по правой вере // Словарь книжников и книжности Древней Руси. – Ленинград, 1987. – Вып. 1. – С. 428.

²⁰ Попов А.И. Заметки о «Слово о полку Игореве» // Русская литература. – Москва, 1969. – №4. – C.184-185; Салмина М.А. Карна // Энциклопедия "Слова о полку Игореве": В 5 т. – С.-Петербург, 1995. – Т. 3. – К–О. – С.22- 25.

²¹ Попов А. Заметки... – С.185; Соколова Л.В. Жля // Энциклопедия "Слова о полку Игореве": В 5 т. – С.-Петербург,1995. – Т. 2. – Г–И. – С. 187—190.

²² Мельникова Е.А. «Обручья» некрещеной руси в русско-византийском договоре 944 г. и «кольца клятвы» древнескандинавской правовой традиции // Средние века. Исследования по истории Средневековья и раннего Нового времени. – Москва, 2014. – Вып. 75 (3-4) . – С.179.

²³ Зарубин Л.А. Сходные изображени сонца и зорь у индоевропейцев и славян // Советское славяноведение. – Москва, 1971. – №6. – C. 70, 71, 72.

²⁴ Табов Й. Когда крестилась Киевская Русь? – С.-Петербург, 2003. – С. 356 із посиланням на: Ангелов Д. Богомилството. – София, 1993. – С. 130-131.

²⁵ Русанова И., Тимощук Б. Языческие святилища. – С. 68-69, 251. – Рис. 22, 87. Це, правдоподібно, свідчення восьмикратного рахунку днів у дохристиянську епоху. На роговій (болгарській?) проколці вирізьблено на чотирьох гранях 8 людських голів (Рыбаков Б.А. Язычество. – С. 371. – Рис. 68).

²⁶ [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://ru.wikipedia.org/wiki/Ругевит.

 

 

17

 

²⁷ Брайчевский М.Ю., Довженок В.И. Поселение и святилище в селе Иванковцы в Среднем Поднестровье. // История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры. Материалы и исследования по археологии СССР. – Москва, 1967. – №139. – С. 238-262. Ця й інші аналогічні скульптури, датовані часами черняхівської культури, на думку Іріни Русанової та Бориса Тимощука, походять із пізнішого періоду, з Х–ХІ століть (Русанова И., Тимощук Б. Языческие святилища. – С. 32-33).

²⁸ Винокур И.С. Языческие изваяния Среднего Поднестровья // История и археология юго-западных областей СССР начала нашей эры. Материалы и исследования по археологии СССР. – Москва, 1967. – №139. – С. 138.

²⁹ Георгиев П. Каталог на паметници с антропоморфни изображения от ранното българско Средневековие. – С. 37. – Обр. 58. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://issuu.com/kreksofin/docs/katalogantropomorfniizobrazhenia. На цю подібність звернув увагу Борис Рибаков (Рыбаков Б.А. Язычество древних славян. – Москва, 1981. – С. 371).

³⁰ Георгиев П. Каталог... – С. 37. – Обр. 58; Микулчиќ И. Средновековни градови и тврдини во Македонија. – Скопjе, 1996. – С. 36.

³¹ Аналогічним чотириликим є завершення даху романської ротонди ХІІІ ст. в чеському Плавечі (Plaveč) (Perunovo koplje. – Lubljana, 2011. – S. 52. – Sl. 41).

³² [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://makdizdar.ba/vladimir-corovic-o-bosanskoj-crkvi

³³ Тут і надалі зображення стечаків наводяться за збіркою «Славянские древности. Традиции языческой старины». – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://vk.com/wall193764464_64872?z=album-27246021_149006608

³⁴ На жаль, не мав змоги ознайомитись із відповідною статтею: Бобрик М. Иисусов танец в «Деяниях Иоанна» и «радение» в хлыстовстве. (Гипотеза общности происхождения) // Ученые записки Российского Православного университета ап. Иоанна Богослова. – 1996. – Вып. 2. – С. 210-232.

 

 

18

 

³⁵ Пейджелс Э. Гностические евангелия / Пер. с англ. Н.Подуновой. – Москва, 2014. – С. 132-133. – [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://careerpress.ru/media/uploads/books/look_inside/pdf/Страницы_из_Пейджелс_Элейн_Гност_еванг_02.1113-наука.pdf

³⁶ [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://www.rulit.me/books/uchitelya-gurdzhieva-read-32054-8.html. Про символіку вісімки див: [Електронний ресурс] / Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Ogdoad.

³⁷ Панченко А.А. Христовщина и скопчество: фольклор и традиционная культура русских мистических сект. – Москва, 2002. – С.253-256.

³⁸ Комар А., Хамайко Н. Збручский идол… – С. 184. – Фото 4.

³⁹ Козлов М.М. Жертвоприношення дітей у східних слов'ян домонгольської епохи // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В.О.Сухомлинського. Серія Історичні науки. – Миколаїв, 2013. – Вип. 3.35. – С. 66-68.

⁴⁰ Там само. – С. 67.

⁴¹ Там само. – С. 66.

⁴² Бегунов Ю. Козьма Пресвитер в славянских литературах. – София, 1973. – С. 308.

⁴³ Диба Ю. Поховання архітекторів у Давній Русі у світлі українських легенд про будівничих // Вісник Львівського національного аграрного університету. Серія: Архітектура і сільськогосподарське будівництво. – Львів, 2013. – Вип. 14. – С. 250.

⁴⁴ Панченко А. Кровавая этнография: легенда о ритуальном убийстве и преследование религиозных меньшинств // Отечественные записки. – Москва, 2014. – №1 (58).  [Електронний ресурс]  / Режим доступу: http://www.strana-oz.ru/2014/1/krovavaya-etnografiya-legenda-o-ritualnom-ubiystve-i-presledovanie-religioznyh-menshinstv

⁴⁵ Панченко А.А. Христовщина и скопчество: фольклор и традиционная культура русских мистических сект. – Москва, 2002. – С. 153-170.

 

 

19

 

⁴⁶ Поблизу галицьких Поморян є село Богутин (згадане 1474 року як Bohutyn. – Akta grodzkie і ziemskie. – Lwów, 1891. – T. 15. – S. 184). Його назва походить від імені Богута, яке є вкороченим варіантом двочленного антропоніма з часткою – Бог. – (Kowalik-Kaleta Z. Historii nazwisk polskich na tle spolecznym i obyczajowym (XII–XV wiek). – Warszawa, 2007. – T.1. – S.269, 385).

⁴⁷ Żebrowski T. Sprawozdanie. Wiadomość o bożyszczu słowianskiem znalezionem w Zbruczu r. 1848 // Rocznik Towarżystwa naukowego... . – Kraków, 1851. – Zesz. 1. – S. 26-27.

⁴⁸ Мицько І. Чоловіки княгині Ольги Олегівни // Минуле і сучасне Волині та Полісся. – Луцьк, 2013. – Вип. 47. – С. 228-233.

⁴⁹ У 1000 р. Володимир здійснив похід на Болгарію, бо в Ніконовському літописі зазначено «Володимеру же тогда въ Переяславцѣ на Дунаю» (Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1862. – Т. 9. – С.68).

⁵⁰ Татищев В.И. История российская…. – Москва, 1773. – Кн. 2. – С. 78.

⁵¹ Литаврин Г.Г. Записка греческого топарха (Документ о русско-византийских отношениях в конце Х века) // Из истории средневековой Европы (X–XVII вв.). Сборник статей / Под редакцией С.Д.Сказкина. – Москва, 1957. – С. 128.

⁵² Бибиков М.В. Записка готского топарха // Древняя Русь в средневековом мире. Энциклопедия. / Под общей редакцией Е.А.Мельниковой и В.Я.Петрухина. – Москва, 2014. – С. 291.

⁵³ Терський С.В. Південно-Західна Русь напередодні походів Володимира Великого: археологічний коментар // Вісник Львівської комерційної академії. Серія Гуманітарні науки. – Вип. 12. – Львів, 2014. – С. 50.

⁵⁴ Полное собрание русских летописей. – С.-Петербург, 1908. – Т. 2. – Ствп. 106.

 

 

27.09.2016