Термін придатності – понад століття

Село Личківці, що під Гусятином (Чортківський район на Тернопільщині) давно приваблюють туристів з усіх куточків України. Найвеличніша «родзинка» – костел Непорочного Зачаття Діви Марії (1708 р.), фасад якого прикрашають єзуїтські та масонські символи. Тут також можна побачити зведену в неоготичному стилі красиву романтичну «віллу Тімельмана», замкові руїни перебудовані в капличку-грот та абсолютно унікальний пам’ятник «Тіням померлих душ», встановлений у пам'ять про понад 200 місцевих мешканців, які померли під час епідемії холери 1830-1831 рр.

Ще у дев’яностих роках колону вінчала алегорична фігура Скорботи. Але десь на межі з нульовими вона розвалилася. Статуя ще довго валялася під горбом, біля річки Тайни. Потім тулуб перенесли та встановили під колоною, а от голова так і не знайшлася. Саме у ці дні зусиллями реставраторів Фонду культурної спадщини (Польща) відбуваються завершальні роботи з реставрації цього унікального монументу, тож незабаром його можна буде побачити в усій красі.

Кореспондент Zbrucа знайшов у Личківцях, а точніше, у їхньому присілку Трибухівцях, ще одну практично невідому широкому загалу родзинку, що не просто доповнює вищезгадані пам’ятки, а значно їх перевершує. Бо закинутих костелів на Галичині вистачає, як і різних сакрально-пам’ятних фігур різного ступеня давності та художньої цінності. А отакий – один, можливо, взагалі єдиний в Україні.

Про старий млин зі «ще цісарськими машинами» автор чув давно. У 2014 року навіть була вчинена спроба на ті диво-машини подивитися. Тоді потрапити до середини не вдалося, а давно пересохла млинарка (канал, яким подається вода на турбіну) навіювала сумні думки, що це вже «неживий» об’єкт. Сумний досвід свідчить, за кілька років по зупинці виробництва млин помирає, а хазяйновиті ґазди все виносять в брухт, тож трибухівсько-личківський млин було зараховано до зниклих пам’яток.

Та "о, диво!" – млин і сьогодні у доброму робочому стані, хоча й знову тимчасово не працює. Востаннє його машини запускали минулого року. Правда, винятково для туристів. Потрапити ж до нього поталанило завдяки директору Гусятинського краєзнавчого музею Тарасові Василику, який не тільки домовився про ключі, а й знайшов 79-річного Ярослава Храпливого – механіка, який наприкінці 1990-х відповідав за обслуговування та ремонт цього чуда техніки.

Механік Ярослав Храпливий

Як розповів пан Ярослав, колись це було досить потужне виробництво, де працювали аж 4 мірошники зі своїми помічниками: мололи збіжжя на борошно, виготовляли кілька різновидів круп, дерть для худоби та чистили гречку від шкаралупи.

Млин постав близько 1922 року коштом Мойзеша Кіммельмана (Тіммельмана). Споруду поставили на місці, де річка Тайна впадає в річку Гнила (притока Збруча). Не виключено, що на цьому місці раніше стояв менший, дерев’яний, попередник. Є згадки, що млин звели незадовго до початку Першої світової війни. Та хоч серед його машин і справді є принаймні один «ще цісарський» агрегат (про те – нижче), таке тврдження видається сумнівним.

Нагадаємо, що до Першої світової війни «архітектурні витребеньки» широко використовували навіть у промислових та суто утилітарних спорудах. Деякі тогочасні фабрично-заводські цехи бувало прикрашали не гірше за палаци (принаймні зовні). По війні, що боляче вдарила по економіці, зайвих грошей на естетичні дурнички вже не було. Млин в Трибухівцях є класичним зразком чистої утилітарності, притаманним саме для 1920-х років, бо в наступне десятиліття «архітектурні витребеньки» знову набувають популярності, хоча й не такою мірою, як у довоєнні часи.

Архітектурно споруда не справляє жодного враження

Десь у сімдесятих роках ХХ століття, коли кіловати коштували копійки, млин перевели на електричне живлення. Правда, тоді ж знайшлася якась мудра людина, яка не дала демонтувати турбіну та систему подачі води. Коли в дев’яностих роках ціна електроенергії стрімко зросла, об’єкт без великих клопотів знову перевели на воду.

Про час, коли млин працював на електриці, нагадує великий електродвигун на його нижньому ярусі

Після розпаювання майна КСП млин кілька разів міняв орендарів та власників. Наразі його викупили кілька добродіїв, які наразі думають, як його знову запустити. Як вважає колишній механік Ярослав Храпливий, у цьому великої проблеми немає, потрібно лише провести незначне обслуговування механізмів та певні підготовчі роботи.

На думку Тараса Василика, діючий млин міг би стати величезною туристичною принадою для Гусятинщини, адже це справжнісінький технічний музей. Схоже, що й нові власники над цим міркують: серед млинарського обладнання впадали в вічі невеличкі жорна до ручного млинка, прялка, маслобійка, рубель (ребриста дерев’яна штукенція, якою колись прасували білизну) та інші симпатичні антикварно-етнографічні дрібнички.

На жаль, у період «міжвласництва» хтось спокусився на бронзові таблички-шильди (вивіска, табличка, етикетка, ярлик — від нім. Schild), що колись були пригвинчені до кожного головного агрегату. Тож встановити, хто їх виготовив – складно. Від шильдів залишилися лише добре видимі сліди та дірочки для кріплення. Однак, враховуючи з написів, нанесених на бункери, що на верхньому ярусі, можна впевнено припускати, що це продукція від Rolidustria S.A. (Львів) – дочірнього підприємства німецької компанії «Mühlenbauanstalt und Maschinenfabrik vorm. Gebrüder Seck» (Дрезден), що спеціалізувалося на виробництві млинарського обладнання.

Засновником фірми став інженер Вільгельм Сек, який створив свій завод в 1865 році в Бокенхаймі – одному з районів Франкфурта. Успіху досягнув за рахунок розробленої ним «роликової системи Сека», для поступового перемелювання пшениці. Незабаром машини від цього виробника набули великої популярності не лише в Німеччині, а й у Бельгії, Франції, Англії, Австро-Угорщині та інших країнах.

Офіс Rolidustria S.A. та готель «Атлас» (фото atlasdeluxe.com)

Реклама Rolidustria S.A. в газеті «Волынское слово», 1924 р.

Десь на початку 1920-х німецькі виробники відкривають філію у Львові. Причини – прозорі. На той час в Галичині та на Волині спостерігалася велетенська потреба в млинарському обладнанні. Справа в тому, що млини зводили або на дамбах, або біля мостів, тобто у місцях найзручніших переправ для війська. Відповідно, у міцних мурованих спорудах дуже зручно було організовувати опорні пункти, що їх прикривали. Враховуючи, що від 1914 року ця територія опинилася в самому пеклі боїв, спочатку Першої світової, потому україно-польської та польсько-радянської воєн, чимало млинів постраждало. Крім того, розпочалася масова заміна архаїчних млинів з мальовничими, романтичними, але низькопродуктивними колесами та дерев’яними механізмами на модернові. Про успішність та масштаби роботи Rolidustria S.A. яскраво свідчить споруда головного офісу цієї компанії у Львові, сьогодні тут розмістився готель «Атлас».

Шильд на обладнанні від Леопольда Кашпара та реклама його фірми

Крім продукції від Rolidustria S.A., серед обладнання трибухівсько-личківського млина є й давніше. На одній з машин можна побачити шильд фабрики Леопольда Кашпара – знаменитого колись чеського виробника млинарського обладнання.

Леопольд Кашпар розпочав виробництво млинарського обладнання в невеликій майстерні в Сеніці в районі Хана в 1890 році. Спочатку то була маленька фабрика, але за шість років він звів великий машинобудівний завод. У 1919 році пан Леопольд був змушений продати цю фабрику товариству Mlynářská obchodní společnost, spol. s r.o. (ТОВ «Торгова компанія Міллера»), яка успішно пропрацювала до великої економічної кризи, що настала восени 1929 року та тривала до кінця 1930-х років.

За допомогою такого підйомника піднімають жорна

Враховуючи, що підприємство Кашпара припинило своє існування ще в 1919 році, малоймовірно, що того року в розташований практично на неспокійному прикордонному Збручі млин (від нього до Старого Кордону трішки більше кілометра) хтось би купував машини. Тож можна припустити, що цей агрегат було виготовлено десь перед Першою світовою війною за часів ясновельможного пана цісаря.