Поки готував репортаж про сатанівський і калагарівський водяні млини, так мене тими машинами «ще-за-цісаря» дістали (нагадаю, там вони були, але вже нема), що інформацію про діючий водяний млин (та ще зі справжнісіньким ще австрійським обладнанням) іґнорувати було неможливо. Тож зібрався і поїхав подивитися на диво ретро-техніки.
Трибухівецький млин. Обладнання тут ще «цісарське». Позаду видно купол церкви Святої Покрови (1887).
Отож Трибухівці. Село кілометрів десь за 7-8 від Гусятина. Як виявилося, прокатався я даремно. Вже на підході до млина, що стоїть на місці злиття річок Гнила та Тайна, стало зрозуміло, що атракціону на тему «старе цісарське обладнання меле нове українське збіжжя» побачити не вдасться. На таку думку наводила рясно поросла чередою млинівка (канал, що підводить воду до млина). Судячи з густоти цієї рослинності, води тут не було років зо два. Тішу себе думкою, що мельник на селі людина знана та поважна, тож номер його мобільного великою таємницею не є… Хоч на машини подивлюся.
Річка Тайна біля Трибухівців.
І тут нова невдача. Виявляється, нікому в селі (навіть продавчині найближчої крамнички) не відома особа теперішнього орендаря цього «музею техніки». Останні 2-3 роки хазяї там змінювалися ледь не щопівроку, й останнього володаря ключів знає хіба що голова сільради. А того на місці не застанеш. Єдине, що втішило, – за твердженням місцевих мешканців, «цісарські» машини там дійсно є, вони в робочому стані, і навіть наш хазяйновитий нарід ще не спромігся здати їх на металобрухт.
Пам’ятник трибухівчанам, загиблим у лавах УПА.
Прикро, але не безнадійно. Тим більше, що Трибухівці є сусідом Личківець. А там є, на що подивитися.
Обеліск на честь трибухівчан, які загинули в лавах Червоної Армії в роки Другої світової війни.
Личківці відомі передусім тим, що саме в околицях цього села 1848 року зі Збруча витягли язичницького ідола, добре відомого як Світовит (Світовид). Гору Богіт, де він мав колись стояти, добре видно чи не з усіх куточків села. Думку знайти саме те місце, де витягнули боввана з ріки, відкинув одразу. По-перше, навряд чи це відомо навіть з точністю у 100-200 метрів, а по-друге – ну подивлюся на Збруч, то й що? Тим часом у самих Личківцях не бракує інших унікальних пам’яток давнини.
Гора Богіт домінує над місцевістю.
Перша писемна згадка про Личківці датована 1431 роком. У грамоті польського короля Яґайла згадано такого собі шляхтича Жеґоца з Личковець, якому монарх переписав 30 гривень. У 1522-му власник Личковець Анджей Сєцєха з Городниці виклопотав для поселення права міста. Ним Личківці залишалися до першого розділу першої Речі Посполитої (і навіть 9 років по тому). Але потім у Відні вирішили, що статус міста для такої глушини – це занадто. І 1781 року Личківці знову стали селом.
Костел Непорочного Зачаття Діви Марії. Зверніть увагу на розташування та розмір вікон.
Від XV століття власниками побували представники чи не півтора десятка шляхетських родин, серед яких вирізняються Калиновські. Саме вони на стрімкій горі між річками Гнила та Тайна звели замок. Про який, щоправда, майже нічого невідомо. Швидше за все під час війни з турками його зруйнували, а по тому, як османи повернули Поділля Речі Посполитій (1699), твердиню навіть відбудовувати не стали. Тим більше, що загроза татарських набігів на той час уже минула. Отож залишки замку розібрали і з його каміння 1708 року звели величний костел Непорочного Зачаття Діви Марії. Щоправда, про всяк випадок храм звели оборонного типу – товстезні стіни, невеличкі віконця-бійниці розташовані чи не під самим дахом.
1728 року костел реконструювали, про що сповіщає напис над входом. Є підозра, що тодішній власник Личківець, львівський підчаший Ян Ґлебоцький, був масоном. Можливо, тому фасад костелу прикрашає не лише зображення Сонця (геральдичний символ Поділля), але й відоме всевидяче око, в оздобленні якого можна побачити замаскований циркуль і косинець з пірамідою на додачу.
Крім костелу, замкове каміння пішло на спорудження плебанії й інших навколохрамових приміщень. Від замку ж залишився жалюгідний недогризок. Кмітливі личківчани перебудували його в капличку. Сьогодні місцеві римо-католики використовують її для проведення відправ.
Залишки замку перебудовані під капличку
Сам костел Непорочного Зачаття Діви Марії стоїть пусткою. І не через відсутність коштів на його ремонт.
Після Другої світової «совіти», звичайно ж, закрили храм. Та й більшість місцевих римо-католиків перебралися до Польщі. Тож чи не до останніх років СРСР костел використовували як склад місцевої «Сільгоспхімії». Ну хай би там добрива. Але зберігали тут ще й різні гербіциди-пестициди, зокрема й сумнозвісний ДДТ (він же «дуст»). І зберігали дуже недбало. Мури та підлога так просякли «труткою», що довго залишатися всередині (навіть за відсутності даху) небезпечно для здоров’я.
На цій світлині костел ще з дахом і шпилем. Фото ua.vlasenko.net
Дах, до речі, завалився 2008 року. На сайті Петра Власенка «Фотопрогулянки Україною» можна побачити світлину храму, де покрівля доживає останні місяці. Тепер від костелу лишилися тільки стіни.
Двері до костелу завжди широко відслонені, тож потрапити всередину може кожен. Заходимо й завмираємо у захваті. Буває і в руйнуванні своя краса. Так, наче потрапив до закинутого міста десь у індійських джунглях чи перуанській сельві. Напівзігнилі крокви, вкриті смарагдовим мохом, соковита лапата папороть. Враження псує хіба що сморід дусту. Під ногами трапляються уламки дахівки з довоєнними польськими клеймами. Можна зробити висновок, що востаннє костел ремонтували десь у 1930-х роках.
Бузьки – єдині господаря старого костелу.
Інтер’єри костелу. Фото ua.vlasenko.net
Біля храму бовваніє незвичний обеліск, увінчаний чи то головою, чи то римським шоломом. Грані пам’ятника також прикрашені давньоримськими обладунками, списами, мечами й іншими мілітаріями. Це надгробок капітана Війська Польського Міхала Заборовського, який на 28-му році життя загинув під Можайськом під час походу Наполеона на Москву (1812).
З пам’ятником пов’язана цікава місцева легенда. Свого часу неписьменні селяни сприйняли римський шолом на верхівці обеліску за людську голову з відірваною щелепою. Тож фабула легенди коротка – татарський напад, нерівний бій, у якому вижив лише один юнак. Хоробрий парубок не став на коліна перед ординцями, за що ті живцем видерли йому щелепу. З цією жорстокою історією нібито пов’язана й назва Личковець: хоробрий легінь до останнього з ненавистю дивився в обличчя (лички) своїх катів.
Поряд з «наполеонівським» обеліском є ще один військовий пам’ятник – курган з хрестом у пам'ять про січових стрільців. Принаймні так повідомляє напис на плиті. Проте, якщо глянути на дати загибелі героїв, то січовик там лише один. Всі інші загинули у 1944-1950 роках. Пояснення феномену просте. Курган насипали у 1990 році, ще за СРСР. На той час навіть у Галичині ще не надто наголошували на вшануванні бандерівців.
Через дорогу від кургану стоїть «пам’ятник ногам». Якщо підійти ближче, то біля основи колони можна побачити і тулуб. Напис сповіщає, що монумент «Тіням померлих душ» встановлено у пам'ять понад 200 місцевих мешканців, які померли під час епідемії холери 1830-1831 рр. Ще донедавна колону вінчала алегорична фігура Скорботи. Але років з десять тому вона розвалилася. Статуя ще довго валялася під горбом, біля річки Тайни. Потім тулуб перенесли та встановили під колоною, а от голова так і не знайшлася.
Так виглядав пам’ятник до руйнування. Світлина з medea.hist.uj.edu.pl
З горба, де стоїть костел і всі згадані пам’ятники, добре видно гостроверхий шпиль. Місцевий вуйко, який пас на узбіччі корову, обізвав його «замком» і розповів, що там колись була сільська лікарня. По тому деякий час «замок» стояв пусткою, аж поки його не придбав якийсь заїжджий «крутелик», аби зробити там готель абощо. Дядько повідав, що «крутелик» наново перекрив черепичну крівлю – причому справжньою старою дахівкою! Останню відмивали місцеві школярі за 20 грн в день. На запитання про те, як просуваються справи з готелем нині, вуйко не без зловтіхи розповів, що по тому, як «крутелик» витратив кілька мільйонів на будівництво паркану, ремонт «замку» завмер через відсутність коштів: «Там той забор коштує в десять разів більше, чим сам замок», – підсумував оповідач.
Височезний мегапаркан, складений із гранітних брил і привезених з берегів карпатських річок круглих валунів, справді «тягнув» на шестизначну суму. Масштабно, по-багатому та з повним несмаком. А грандіозні ковані ворота – то взагалі вершина «пацанського бароко».
А от сам «замок» (насправді вілла якогось Тімельмана), зведений у романтичному стилі на початку ХХ століття, навпаки вразив вишуканим смаком і красою. Вона чимось нагадала палаци царських вельмож на Південному березі Криму. Потішило, що новому власнику вистачило клепки не спотворити цей архітектурний шедевр. А, може, не встиг через фінансові проблеми?
03.10.2014