Коли подивитися з однієї гори на похилу стіну іншої, тоді вони досить близько одна від іншої, а між ними груба складка, то перше, що означує протилежний схил, – це плями криволісся. Зрозуміло, що йдеться про карпатську субальпіку, те, що вище лінії лісів. Колір тих плям дуже залежить від загального освітлення. Вони можуть бути яснішими від полонин, можуть бути темнішими – і все у межах зеленого. А можуть бути чорними. Або рожевими. Або фіолетовими. Кілька добрих художників уміли їх малювати на реалістичних картинах тими нереальними відтінками, які є не правдоподібними, а достовірними у конкретну мить співбуття зі світлом.
Комусь ці плями можуть видаватися декором, комусь нагадувати шкірні хвороби: лишаї, виразки, подразнення. Але то жереп. Найгарніше і найцінніше, що у нашому високогір'ї побачити можна.
Жереп – це наші джунглі, наш буш і шервудський ліс. Пінус муґо, гірська сосна, у симбіозі з ялівцем. Те, що може видовжити наше часове і просторове світовідчуття до античних часів, до середземномор'я, до символічного вип'ячення ареалу, який пригортає. А ще він, той жереп, породив гарне українське поняття – стелюх. За що також вартий особливого дбання. Стелюх – це життєва форма. Крім ботаніки й екології може доречно використовуватися і у філософській термінології. Попереднє означення звучало як сланик. Щось не дуже.
Стелюхом предавні зарості жерепу роблять вітри і навали снігу, які він пружно витримує, розростаючись по векторах, від зовнішнього тиску вивільнених. Життєздатна і оптимістична стратегія. Мало не метафора.
У давні часи, коли відбувалася колонізація Карпат, його випалювали величезними материками. Аби було більше трави для маржини. А там повно всіляких етерних олійок. А ще відкрите сонце пече. А ще вітер несеться складками як шалений. Мало що лишилося. Але то, що є, подібне на гумку в майтках – не дає живій намазці землі сповзти з кам'яного каркасу.
Не кажу, що як знищимо ще й сес жереп, то буде кончина світу. Ще й не таке нищили. Хоча – хто знає – може, щоразу кончина світу і ставала. Може тих кончин є значно більше, ніж одна. І живемо по тому. Але. Якщо є щось таке, що мало би лишитися ще хоч на трохи чи надовго, то пінус муґо – як Софія Київська.
А тим часом – спроба притчі. То тепер усі туристи і добре оснащені, і щохвилі викликають рятувальників, коли щось не можуть або чогось не годні зрозуміти. А давніше була така статистика, що у наших загалом безпечних горах частою причиною мало не смертельних катастроф (більшість несмертельних, але ж виснаження, шок, довічна психічна травма, розлади всілякі) були власне зарості жерепу.
Бо дивлячись на них згори чи здолини (залежно куди йдеш), здається, що якийсь собі невисокий лісок на яких двісті – добре, чотириста – метрів. Обходити і втрачати висоту здається нераціональним. Тим паче, що на початку стіни криволісся завжди є фата морґана входу на доволі просторі стежечки. Та коли туди, нагнувшись, увійдеш, залазиш у поетику тисячолітньої давнини. Більш зрозумілими стають усі перипетії Одісеї.
У тому пінусі муґові можна блукати десятиліттями. Хоч бачив же – максимум чотириста метрів догори. Стовбури стелюха – деяким дійсно п'ятсот і більше років – загороджують ріжучі шпарки, які впевнено вибираєш, думаючи, що ідеш просто. Олійки б'ють у голову більше, ніж замасковане сонце, драпаки і потурбовані тобою невдоволені комахи. Найприкріше усвідомити в якийсь момент, що твоє знання про світ зовсім не збігається з тим, яким світ є. Були такі, що на площі – як прийнято міряти – двох стадіонів губилися на кілька днів. Найліпше було тим, які були самі і ломили ноги. Врешті якось виповзали, орієнтуючись лежачи на кут нахилу. Найгірше було тим, які впевнено завели у лабіринти своїх близьких. Амок і рештки відповідальності, здобрені почуттям вини, – майже як наркотичне передозування.
А треба було робити найпростішу річ, яку неможливо зробити у такому стані. Вилізти чи на вигнутий стовбур, чи на плечі когось, хто поруч. Випхати голову понад поверхню жерепу. І зрозуміти – де ти стосовно його межі. Але то настільки просте, що – аби його не забути – варто наперед написати собі на паперовій стрічці і тримати її в якомусь такому місці, як тримають ампулу з ціанідом.
23.10.2025