Штучний інтелект, звісно, дуже полегшує будь-яку інтелектуальну працю. А однак при роботі з текстами є проблеми. Річ у тім, що в українську версію завантажено не в десятки, а в сотні разів менше ріжних книжок і преси, аніж, скажімо, в англійську. Відтак база як наукова, так і літературна дуже обмежена.
Причина та, що оцифровано у нас далеко менше розмаїтої друкованої продукції. У Польщі вже десятиліттями сканували всі стародруки, а в нас ця робота почалася не так давно, та й то без жодної системи. Поруч із цінними старими виданнями трапляється такий шмельц, що тільки дивуєшся, навіщо це було оцифровувати. Наприклад, російських літераторів, як то робила одна харківська бібліотека буквально ще перед 2022 роком. А все тому, що ці літератори, переважно графомани, були тим чи іншим боком причетні до Харкова. Або так звана «шевченкіана». Щойно надходить відповідна дата, щедрим дощем в сайти бібліотек сиплеться усе, що має до Кобзаря найменший стосунок.
Те саме й щодо інших класиків – безліч перевидань одного і того ж твору. Очевидно, колись і це треба зробити, але коли не оцифровано більшість нашої періодики і давніх видань, оце маніякальне цифрування чого попало дивує.
Начитавшись, як ШІ справно ставить діагнози в медицині, я закинув йому вірші невідомого поета, підписані О.К і опубліковані в «Червоному шляху» 1929 року. Думав, він проаналізує мову і знайде когось схожого за лексикою, та це не вдалося. Власне через те, що оперує він надто скромним масивом художніх творів.
Зате йому вдається цілком добре перекладати. Цим відразу скористалися видавництва і чимало перекладачів. От тільки після нього доводиться усе пильно редагувати. ШІ частенько буває не досить уважний, а деколи відверто збиткується.
Недавно редагуючи нову антологію англійських готичних оповідань, натрапляю на дивну фразу: «Спочатку він подумав, що це гості, одягнені в костюми раннього грузинського періоду». Вікторіянська епоха! Англія! Яка грузинська епоха? Та ще й рання!
В принципі, я і так здогадувався, про що мова. Але ж тут містична фантастика. Все може бути. Беру оригінал і читаю: «At first he thought that they were guests dressed in the costume of the early Georgian period». Тобто: «Спершу він подумав, що це гості, одягнені в костюми часів короля Ґеорґа».
Однак перекладачка клялася, що то вона сама так переклала. Жодного ШІ. Бо так собі чомусь подумала. Як можна було таку нісенітницю вигадати, маючи увесь час перед носом Англію, не знаю. Але закинувши фразу в Gemini, я отримав знову ж таки «грузинську епоху».
Гадаєте, ШІ не чув про епоху короля Ґеорґа? Звісно, чув, але він уже навчився дерти лаха, як дере і в інших трафунках. Скажімо, ШІ знає таке слово, як «клямка», але «дверна ручка» в перекладі з російської «дверной ручки» тотально перемагає, тому в безлічі перекладів маємо саме її. Дивує, що й деякі українські автори забули про «клямку».
Або заґуґліть слово «сковтнув». Це чиста калька з російського «сглотнул» без уточнення, що мова про слину. В російських перекладах це слово-паразит зустрічається на кожному кроці. Відтак проникло і в наші переклади. Але українські письменники, котрі грамотніші, завше уточнювали: «сковтнув слину», хоча для мене ця фраза якась чудернацька. Ніколи б її не вжив. Та, зрештою, нема такого слова в наших словниках.
Дореволюційні й пореволюційні класики його не знали. З'являтися воно почало щойно в другій половині ХХ сторіччя в компанії зі «слиною», і то дуже рідко. Але тепер розцвіло пишним цвітом – і вже без уточнення, бо так прийнято в росіян. Але й наші письменники, для яких мова не настільки важлива, почали вживати оте «сковтнув» без уточнення.
В тих же перекладах слова «говорив», «говорила», «говорити» домінують над «казав», «казала», «казати», бо знову ж таки ШІ гне своєї.
В перекладі роману «Одержимість» Антонії Баєтт натрапляю на цікавезну фразу: «Пес взявся вимірювати глибину багнюки своїм світлим черевом, замахав кормою». Саме так і пропонує ШІ англійську фразу «The dog measured its blond belly in the mud, agitating its stern». Воно, звісно, мав би той пес «завихляти задком», бо яка в пса корма? Але ні перекладачка, ні редактори не звернули на цю нісенітницю уваги.
В романі ще чимало перекладацьких бліх: «Але це мов запустити лису (??) до курника»; «Еш мав репутацію людини, що не зносить (??) дітей».
Не менше мене потішила збірка готичної прози «Любов та потойбіччя» видавництва «Небо», коли, зазирнувши у зміст, прочитав Густаво Беккер «Поцілунок. Токійська легенда». Ні, не ім'я автора мене ошелешено, хоча правильніше було б написати Ґуставо-Адольфо, а саме оповідання.
З творчістю іспанського романтика я давно знайомий, прочитав чимало його легенд, але всі вони були про Іспанію і не було там жодного про Японію. Але хтозна... може, мене пам'ять підводить.
Читаю переклад, який починається словами «Коли на початку цього століття французька армія зайняла історичне Толедо...» Далі там усе про Толедо і жодного Токіо.
Шукаю оригінал. Знайшов. І, як кажуть у дубльованих фільмах, хай йому грець! В оригіналі оповідання називається «Поцілунок. Толедська легенда». А таких толедських легенд Беккер написав з десяток.
ШІ нічого не чув про Толедо? Ніколи не повірю. Просто він любить трішки познущатися. Такий собі збитошний чортик. Але мусимо його терпіти.
22.10.2025