Два Володимири

Ймовірно, складно знайти два настільки несхожі тексти, як “Ідоли падуть” Юліана Опільського та “Володимир” Семена Скляренка. Написані в абсолютно різні епохи людьми з кардинально різним бекграундом, вони поєднані навіть не те що темою (в епіцентрі обох постать князя Володимира), а фактом детальної розробки обставин і почуттів героїв навколо хрещення. Саме хрещення у них показано насправді схематично. Але якщо у Скляренка це легко пояснюється тим простим фактом, що книжка писалася в атеїстичному СРСР, то у випадку Юліана Опільського (який не мав над собою ніяких совітів і належить до покоління, яке захоплювалося державницькою візією) це пояснити дещо складно —ؙ навіть припускаючи, що епоха Володимира у випадку тексту Опільського, найімовірніше, слугувала алегорією до сучасності, яка оточувала письменника.

Олеся ІСАЮК

Центр досліджень визвольного руху

Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”

Втім, є всі підстави стверджувати, що обидва тексти належать до характерної для української белетристики ситуації, коли два різні письменники з різних епох, місць та держав, у яких опинялися українці, описували одні й ті ж події з української історії — і демонстрували не стільки різні способи тлумачення одного і того ж сюжету, як різні способи проживання щонайменше дуже подібних історичних колізій. Особливо, коли у сюжетах є спільні значущі фігури й епізоди. Такими в текстах Скляренка й Опільського є сюжети навколо Рогніди, Анни та, хоч як це парадоксально, тема битви, у якій вірні імператорові Візантії війська разом із союзниками русинами перемогли чергового конкурента на константинопольський престол Варда Фоку.

Одначе головна спільна риса, яка визирає з обох текстів, — це суб’єктність самого Володимира у його відносинах з імперією. Власне саме вона і те, яким чином з неї користають, є чи не основною спільною темою. І, як наслідок, чи не основним матеріалом для порівняння досвіду контактів з імперіями авторів, зваживши на кардинальну різницю обох. Найкраще цю різницю видно на прикладі послідовності сюжетів і взаємного розташування дійових осіб — зрозуміло, за умов порівняння. Отож, в обох випадках поворотною точкою стає участь русів у битві проти Варда Фоки, у результаті чого імператори Василь та Костянтин зберігають трон — і таким чином стають боржниками Володимира. От тільки тлумачення цього епізоду різне. У візії Опільського йдеться радше про нормальну частину взаємовідносин з імперією, а у Скляренка рішення відправити свого роду допоміжний корпус у Візантію апріорі є для Володимира потенційним аргументом, щоби завдяки моральному боргу, який виникне у результаті цієї допомоги, домогтися руки царівни, а через це і зрівняння з імперією.

Також різна реакція на перемогу в Опільського та Скляренка. В Опільського імператор запрошує Володимира як союзника на урочисте відзначення перемоги. Власне у процесі святкування починають кристалізуватися два наміри: з боку Володимира — одружитися з Анною, а з боку імператорів — щонайменше переманити на службу Володимирових варягів з почту, а щонайбільше розправитися з самим князем.

У сюжеті Скляренка після перемоги, яка коштувала життя командирові “союзного корпусу” воєводі Вовчому Хвосту, імператори тут же забувають і про внесок русичів, і про той факт, що руські воїни — не їхня придворна гвардія, якою можна розпоряджатися без жодних застережень, тож наказують русичам вирушити на війну проти болгар. Правду кажучи, в Опільського цей момент також є — помітно, що новий родич, імператор Василій ІІ Болгаровбивця повсякчас просить у шваґра різної допомоги. Одначе наголошування на цій обставині в тексті Опільського не йде в жодне порівняння з романом Скляренка, де про цей аспект прямо кричать.

У такому розрізі епопея з походом на Корсунь в обох письменників виглядає як використання останнього способу змусити Візантію до пристойної поведінки. Але тут впадає в очі банально різниця обсягу та логічного місця корсунської теми у розповіді. В Опільського вона буквально “зіжмакана” й виглядає не стільки логічною частиною власного сюжету митця, скільки віддаванням належного традиції, у якій корсунський похід вмурований намертво. Не те у Скляренка: там створюється враження, що факт перемоги і здобуття Корсуня прориває якусь внутрішню загату у Володимира — він відверто вичитує візантійським послам за всі попередні кривди і врешті залишає їх, ніби школярів-другорічників, перечитати попередні угоди Русі з Візантією і порівняти обіцяне імперією та реальність.

Якщо “тримати у пам’яті”, що Візантія в обох випадках є “дозволеною імперією” (у випадку Опільського — Австро-Угорською в фіналі свого існування, а у Скляренка — Совєтським Союзом), то стає відносно легко побачити алюзії не просто до двох імперій, а до двох моделей імперської політики у війні. Отже, “австрійська” модель передбачає певний ритуал вшанування, кажучи спрощено, збройних слуг на служб імперії. “Совєтська” модель чогось такого не передбачає. Більше того, картинка, змальована Скляренком, на рівні послідовності структурних елементів нагадує долю совєтських ветеранів після Другої світової війни: вцілілі замість належних почестей та навіть просто матеріальної допомоги опинялися часто-густо як не під підозрою в “захопленні Заходом”, то в ролі частини фактично окупаційних сил у сателітах СССР і, своєю чергою, ставали частиною репресивно-терористичного апарату. Утім, вкрай утилітарне ставлення з боку “совєтського” варіанта Візантії до бійців на службі не означає, що “австрійська” Візантія повністю добропорядна — вона аналогічно намагається скористатися Володимировими бійцями, просто переманюючи його прибічну варязьку гвардію вищою оплатою. По суті, у фіналі стає добре видно, що імперія ніколи не допустить, аби дійсна чи потенційна колонія мала власну збройну силу.

У такому контексті що рішення воєводи Вовчого Хвоста вирушати замість Болгарії прямо до Києва, яке у подальшій перспективі вилилося у Корсунський похід, що рішення Володимира в Опільського покинути Царгород однаковою мірою позначають момент свого роду внутрішнього визволення від імперії — той переломний момент, коли ресентимент і тягар кривд штовхають на фінальний розрив.

І тут добре видно різницю між імперським досвідом Галичини, звідки родом Опільський, і Центральної України, звідки родом Скляренко. Прощання з імперією Опільського виглядає як загалом закономірний процес — не без тертя, зрештою, недаремно письменник делікатно акцентує на підступності Візантії і вкладає в уста Анни справедливе обурення намірами її царствених братів отруїти Володимира. Але, в принципі, йдеться про цілком закономірний процес, а головне — в рамках одного цивілізаційного простору.

Зовсім інакше у випадку Скляренка. Мало того, що сцена прийому послів у Корсуні — це пряме втілення ресентименту, який урешті знайшов спосіб проявити себе, аби не нашкодити своїм же носіям. Питання не обмежується тільки договорами — Володимир нагадує візантійцям і про те, що Русь має своїх священників через Болгарію, і своє письмо у вигляді черт і рєз, а ось Візантія тільки те і робить, що порушує договори й утискає русів.

Але все це має своє продовження вже в Києві, коли столиця Русі готується приймати нову княгиню, порфірородну Анну. І тут власне випадає згадати, що фігура Анни є ще одною спільною рисою обох сюжетів. Одначе її мотивація та рівень суб’єктності зовсім різні. В Опільського Анна, попри всі обмеження свого становища порфірородної принцеси, повністю залежної від політичних розрахунків її братів, знаходить сили і вирішити свою долю, вибравши Володимира, і розкритикувати підступи своїх родичів. Зрештою, вона трактує Володимира як рівню.

Чого не скажеш про Анну у Скляренка. Вона така ж залежна “на старті” — але для неї одруження з Володимиром є шансом стати справді володаркою, чого вона не має, за великим рахунком, у Візантії, і спробувати якось реалізуватися як особистість. Одначе цей шлях реалізації у Анни знов-таки йде через приналежність до імперії — ближче до моменту її появи у Києві стає цілком очевидно, що “заморська принцеса” перетворилася на “солдата імперії”.

Це розуміє і Володимир. Невипадково його настрій після, здавалося б, апофеозу урівняння з імперією ніяк не радісний. Його внутрішній монолог — це просто-таки “за що ж ми билися з ляхами”. Кілька сторінок підряд тріумфатор оніміло запитує світ — “невже Русь була варварською?” Паралельно триває ще два аж ніяк не веселі процеси. Перший — оплакування загиблих при облозі Херсонеса. Другий — символічне “роззброєння” через винесення з палат зброї (як тієї, що належала попередникам Володимира, так і здобутої в боях). Причина називається очевидна — не личить залишати німих свідків боротьби з імперією у момент показового з нею замирення.

Крім того, урівняння супроводжується двома розривами. Перший — це розрив з Рогнідою, причому цей мотив, знов-таки, присутній і в Скляренка, і в Опільського. Власне, різниця між двома Рогнідами є чи не найвимовнішою. У Скляренка це полоцька княжна, яка за одну ніч втратила батька і братів, а після їхнього похорону закохалася у Володимира, призвідця її нещодавньої трагедії. Надалі у книзі Рогніда постає зразковою матір’ю та дружиною. Власне, як різкий перехід, так і подальша зразковість, замалим не канонічність усієї її поведінки, насправді дивує. Не тільки віддає романтизацією насильства, а й, цілком імовірно, є метафорою звичної у підлеглих стосунках асоціації з насильником. Утім, таке припущення кульгає на обидві ноги з двох причин: у поколінні та середовищі Скляренка навряд чи мислили тоді подібними категоріями, ще й у такому тлумаченні головний герой виходить дещо “з душком”, причому вкрай особливим. Утім, якщо врахувати специфічний протест Рогніди проти одруження з Анною (вона йде в монастир, так і не простивши Володимира, а діти від Рогніди відмовляються бути присутніми на зустрічі нової дружини батька), то створюється враження, що Скляренко несвідомо списав похмуру “совєтську” модель шлюбу з її тиском на жінку і драматизмом розлучень. 

Рогніда Опільського зовсім інша. Це цілком суб’єктна жінка, її конфлікт з Володимиром розгортається навколо того, що вона не може забути і вибачити йому загибелі своїх рідних, хоча й розуміє, що як людина він їй за досвідом спільного життя цілком симпатичний. Зрештою, це роздвоєння штовхає її на підтримку Свенової змови за принципом “цей хоч свій”. Але після викриття подвійної гри Свена вона “перекидає дошку” з суто моральних міркувань (принаймні такі декларуються) і фактично знищує змову зсередини. По суті, це риса чи не всіх жіночих фігур у Опільського — вміння бути суб’єктною на підставі власного морального вибору.

Повертаючись до теми Анни і загалом мотиву осягання суб’єктності відносно імперії (про що, власне, історії обох Володимирів у порівняльній перспективі), фактично добре видно, що Анна в обох випадках — це втілення імперії. Але Анна Опільського не претендує на принципово вище становище, їй вистачає факту, що наречений належить до одної цивілізаційної сфери з нею, принаймні можна його там розташувати. Взагалі цікаво, як Опільський з його освітою примудрився майже обійти тему зневаги Візантії до всіх варварів у описі стосунків Анни і Володимира.

Тим часом Анна у Скляренка — це всепоглинаюча імперія. Їй потрібно все: і влада, і душі мешканців країни, куди вона потрапила. І вона у принципі не готова визнавати Русь рівнею, хоча особисто Володимир їй симпатичний. Усе це дійсно нагадує тактику Москви, яка всю дорогу претендувала не просто на політичну владу, а на принципову заміну місцевої культури “своїми” сенсами.