Він відійшов у вічність в 2018 р., цілком несподівано, у розпалі підготовки до ювілейної виставки з нагоди свого 80-ліття. Напередодні Зелених свят разом із учнем замаював зеленню батьківський будиночок у Янові і раптово впав (діагноз: відірваний тромб). Вона мала стати підсумком понад півстолітньої творчої праці, репрезентуючи найважливіші ділянки його творчих змагань на різних етапах життя. Цю драматично перервану роботу довелося завершувати друзям, близьким і рідним на посмертній виставці творів художника, що відбулась того ж 2018 р. в залах Національного музею у Львові, даючи привід для роздумів над світом його мистецьких образів.
Щоб зрозуміти сенс творчого самовиразу Богдана Сойки (на перший погляд – ніби дуже ясного і зрозумілого, але насправді глибинно-багатозначного), спробуймо хоча б у загальних рисах охарактеризувати цікаву, непересічну особистість цього мистця та окреслити духовно-світоглядні основи його творчості.
У когорті своїх львівських ровесників, художників-шістдесятників, зокрема таких яскравих творчих індивідуальностей, як Любомир Медвідь, Олег Минько, Зиновій Флінта, Андрій Бокотей чи Петро Маркович, – Богдан Сойка завжди помітно виділявся самобутністю своєї життєвої постави. Був він людиною рідкісної душевної краси та глибокого внутрішнього духовного життя. Як мислителя і художника його завжди цікавив передусім прихований за зовнішньою чуттєвою красою світу інший духовний вимір життя. Невтомно шукав у навколишній реальності чудесну, незбагненну присутність Бога-Творця, Деміурга всього сущого. Цей такий характерний для нього погляд на світ Богдан виніс ще з батьківського дому в рідному підльвівському містечку Янові, де народився і виріс в родинній атмосфері, просякнутій щирим християнським духом. Ця обставина згодом не тільки зблизила його з парохіальним життям місцевої греко-католицької церкви, але й надала особливого забарвлення його поглядам на самого себе, на своє оточення і на власне мистецтво.
Найбільше прагнув бути у житті самим собою, не ступати у чужі сліди, говорити, діяти і врешті творити тільки те, що виходило з його глибоких переконань та почуттів. Не хотів, як багато з його сучасників, стояти у черзі за званнями, не шукав популярності ані офіційного визнання, а тим більше – якихось матеріальних преференцій від офіційної влади.
Досягши творчої зрілості, Богдан Сойка добровільно усунувся з «верескливого і претензійного» (за висловом шекспірівського Гамлета) ярмарку життя великого міста (Львова) і оселився в рідному містечку Янові, яке розкинулось своїми охайними будиночками серед садів, безкраїх лісів та озер його улюбленого, унікального своєю природою Розточчя. Вглибині старого батьківського саду збудував творчу майстерню, разом з дружиною і дітьми упорядкували сад, сформували коло хати розкішний квітник, що тішив очі всіх красою і був натхненням для багатьох етюдів мистця. Тут, в оточенні близьких його серцю щирих простих людей та мальовничої природи рідних околиць, міг повністю віддатися творчій і педагогічній праці. Викладав в 1998–2008 рр. рисунок, живопис і пластичну анатомію в янівському професійно-технічному училищі №14. Молодь любила свого розумного, уважного вчителя. В його майстерні постійно можна було побачити когось із хлопців чи дівчат, які тягнулись до творчої праці, брали в нього уроки рисування і малярства, а не раз музикували разом із вчителем на різних музичних інструментах, або прислухались до його завжди цікавих розмов про мистецтво.
А навчитись молоді у Богдана Сойки справді можна було багато чому. Ще в юності, навчаючись у Львівському училищі прикладного та декоративного мистецтва ім. І.Труша (1955–1958), а потім – на відділі монументального живопису (1958–1964) у Львівському інституті прикладного і декоративного мистецтва (нині – Львівська національна академія мистецтв), він отримав стійкі навики реалістичного рисунка, добре володіння формою та знання основних принципів побудови монументального умовно-декоративного образу. На старших курсах інституту від своїх вчителів – Д.Довбошинського, В.Манастирського, К.Звіринського, Р.Сельського – перейняв повагу до здобутків великих майстрів європейського мистецтва початку ХХ століття та загострену чутливість до культури малярського вислову.
Коли в 1960-х роках (у зв’язку із т.зв. «хрущовською відлигою») в художньому житті Львова знову ожили і набули популярності творчі принципи львівських мистців старшого покоління, вихованих до Другої світової війни в мистецьких центрах Західної Європи (досить згадати тут хоча б подружжя Романа та Марґіт Сельських, Олексу Шатківського, Романа Турина, Вітовта Манастирського, Омеляна Ліщинського), молодий Богдан Сойка, як і багато його колег-ровесників, захопився на деякий час пошуками новітніх формальних рішень у своєму мистецтві. Це позначилось у низці його ранніх малярських творів, виконаних у різних формально-стильових ключах – кубізму, сюрреалізму, абстракціонізму («Вечірнє місто», «Кімната в стилі кубізму», «Червона фантазія» та інші). Однак з часом Богдан зрозумів, що це не його шлях. У противагу своїм раннім авангардним експериментам він у своєму зрілому малярстві цілком свідомо звернувся до зображення реальних форм і кшталтів життя. При тому в них завжди шукав відблиску тієї іншої, важливої для нього позачуттєвої, духовної реальности. Навколишній світ – людину і природу – трактував як неповторне у своїй автентичній красі чудо Божого творіння.
Це добре видно у портретному малярстві Б.Сойки, яке становить одну із найсильніших граней його творчого обдарування. Він малював переважно близьких йому по духу людей із особистого життя та з найближчого львівського культурно-мистецького оточення. В його доробку – скромні погрудні портрети рідних – батька Петра, дружини Неоніли (Ніли), її сестри Люди, доньки Марійки, вуйка Стефана, а також портретні зарисовки його учнів із янівського училища, яких він вчив рисувати, а у вільні хвилі – музикувати («Студія»). Особливо любив портретувати світоглядно близьких йому творчих, мислячих людей – художників, акторів, музикантів, науковців. Серед його портретованих – знакові нині в Україні особистості: драматичні актори Богдан Козак та Святослав Максимчук, поетеса і журналістка-дисидентка Ірина Калинець, львівські колеги – художники Андрій Бокотей, Іван Марчук, Галина Захаріясевич, Іван Скобало, вчений-біолог і художник Омелян Гойда, піаністки Тетяна Воробкевич і Надія Близнюк, диригент Тетяна Лисенко та оперна співачка Соломія Крушельницька, портрет якої оздоблює нині стіни її меморіального музею у Львові. Кожен з цих портретів виконаний у своєрідній авторській манері – рисунковій чи олійній, кожен відзначається проникливістю психологічної характеристики. А всі разом вони творять галерею людських типів і характерів, побачених очима вдумливого художника, який вміє завважити і передати неповторність і красу внутрішнього життя кожної людини, незалежно від її суспільного статусу чи освіти. Це було принциповою позицією Богдана Сойки у житті і в творчості: він завжди бачив своїх портретованих крізь призму високої Божої Правди, у світлі якої кожна людина несе на собі печать унікальної цінности. Не терпів бездумного копіювання зовнішності портретованих, іронічно називав такі зображення по-польськи – «подобізнами».
Слід відзначити особливе місце, яке в малярстві Б.Сойки займали портрети його дружини Неоніли. Це була жінка, яка все життя була дослівно закохана у свого чоловіка, вміла цінувати його як людину і мистця, розділяла з ним всі труднощі буденщини, була для нього розрадою й опорою. Мистець з любов’ю портретував її у десятках своїх рисункових творів та малярських композицій. Малював її у різні моменти життя – то при праці («Ніла на грядці»), то у хвилі відпочинку («Ніла з книжкою»), то як ніжну матір його малих дітей («Ніла з Остапом»). Передчасна смерть дружини в 1995 році була для художника важким, нестерпним ударом долі. Туга за нею спонукала його знову і знову малювати її портрети. В них немов складав їй – тепер вже посмертно – не висловлену данину любові й визнання. Звеличував її в цих творах як ідеал жіночої ніжності та душевної чистоти («Ніла в городі»), малював її то у хвилі сумовитої задуми («Ніла в рожевому»), то серед зелені і маків, у потоках божественного світла, що ллється згори, із синього неба: з книжкою у руці, задивлена кудись вдалину, вона наче довірливо прямує кудись, назустріч своїй долі («Ніла в маках»). Художник виразно милується її вродливим обличчям в обрамленні пишного, злегка кучерявого волосся, ніжними пелюстками чуттєвих уст, густими чорними бровами і при тому скрізь акцентує якийсь особливий, магнетизуючий погляд її широко розкритих великих карих очей, що дивляться на глядача немов би з іншого, неземного світу. Ці портрети дружини, овіяні якоюсь особливою містично-драматичною аурою, є шедеврами його портретного мистецтва.
У пейзажному малярстві Богдана Сойки не менш виразно відобразились глибокі, тонкі струни його душі. В цьому жанрі, як і в портретах, він завжди гранично щирий, малює тільки те, що близьке і рідне йому, що глибоко пережив. Серед ранніх пейзажів мистця бачимо мотиви Львова – міста, яке сформувало його як художника («Парк "Залізна вода" взимку», «Вид з майстерні мистця у Львові»). Згодом, оселившись у Янові, він залюбки малював тихі вулички рідного містечка, його хати, городи та навколишні поля, а найбільше – мальовничі краєвиди Розточчя, меланхолійну далечінь янівського ставу із синіми узгір'ями на горизонті, гущавину тамтешніх лісів і врешті мотиви городу та саду біля власного дому.
Нерідко в цих пейзажах мистця прочитується щось від значеннєвості «магічного реалізму», який допускає існування у творі ще одного символічного, містично-світоглядного плану. Особливо виразно це видно у серії рисунків та олійних пейзажів з мотивами пнів та старезних, покручених бурями дупластих дерев, що здіймаються до високого неба і драматичними жестами простягають свої сухі гілляки у навколишній простір, овіяний вітрами, занурений у потоки якогось містичного світла, що яскравими сплесками ллється згори. Вони на його пейзажах сприймаються ніби якісь таємничі, нерозгадані монументи – прообрази людських доль («Дорога на Підкамінне», «Ліс на Романівці»).
Нотки екзистенційного авторського роздуму звучать також у трактуванні улюблених художником мотивів розквітлих маків на його городі. Їхні широко розкриті криваво-оранжеві пелюстки немов би сигналізують повноту життєвих сил, а поруч – ще зовсім зелені або вже розтріснуті пуп'янки, готові відкритись до сонця новим життям («Життя маків»). Любив Б.Сойка зображати у своїх пейзажах стрункі височенні стовбури столітніх сосен, дубів чи буків. Сплетені між собою вгорі своїми кронами, вони нагадують з’єднані спільним призначенням людські долі. Нерідко ці пейзажні мотиви художник повторював у різних техніках – в рисунку олівцем, чи кольоровими олівцями, або ж в олійному малярстві. Кожен з них має свою красу та естетичну виразність.
Слід окремо відзначити зрілу майстерність і артистизм вишуканої рисункової манери Богдана Сойки. Його виконані звичайним олівцем чи кольоровими олівцями пейзажі мають щось від душевного складу автора: вони, як правило, дихають настроєм делікатної гармонії, лагоди та стишеної радості життя. Лінія в його портретах, як і у пейзажах, завжди точна, рафіновано-чутлива і гнучка, майстерно поєднана з делікатним пластичним моделюванням форм – чи то штрихуванням площинами, чи легким тонуванням, що лише натякає на об’ємність форми. Барвна гама кольорових олівцевих рисунків завжди в них стишена, делікатно згармонізована.
Завершуючи розмову про світ художніх образів Богдана Сойки, не можемо не згадати і про його працю у ділянці монументально-декоративних розписів. Їм він присвятив багато творчих сил і фантазії, працюючи впродовж кількох десятиліть професійним художником-монументалістом при Львівському художньо-виробничому комбінаті (1964–1998 рр.). Виконав тоді низку фундаментальних творів у техніці мозаїки, сграфіто та настінного розпису для різних архітектурних об'єктів, переважно на Львівщині та Закарпатті. Твори його в цьому виді мистецтва відзначаються культурою композиційно-ритмічної побудови монументального образу та гармонійністю кольорового рішення. Сюжетні мотиви в них завжди почерпнуті з українського народного життя, надаючи зображенням яскравого національного колориту.
Цікаво показав себе Богдан Сойка і в ділянці естампної графіки малих форм, в якій працював ще в роки молодості по закінченні інституту. Коли в 1960-х роках в середовищі львівських художників-живописців зросло зацікавлення графічною технікою ліногравюри, Богдан Сойка одним із перших виконав у цій техніці серію майстерних екслібрисів, в яких вміло використав виражальні можливості лаконічної монументальної мови лінориту (автоекслібрис, екслібриси І.Калинця, І.Стасів-Калинець, Р.Корогодського, Т.Воробкевич та інші).
Варто б згадати також праці Б.Сойки у ділянці сакрального мистецтва. Як вже згадувалось, він роками активно співпрацював з янівською церквою Вознесіння Господнього, виконав для цього храму низку образів, оздоблював предмети обрядового вжитку. Працював також як графік-ілюстратор із львівським релігійним видавництвом «Добра книжка» (2000-ні рр).
Загалом мистецтво Богдана Сойки, позначене його тонким чуттям естетики художнього твору та роздумами над духовним сенсом життя, становить сьогодні (на тлі домінуючих в сучасному українському мистецтві поставангардних тенденцій) наскрізь індивідуальне явище, що звучить як цілком окремішній, тихий вдумливий голос мислячого художника.
24.10.2025