або ж спроба картографування Космосу – далекого, близького та щонайближчого
(Літо року Божого 2025)
…Не записав одразу, отож не можу напевне сказати, а проте соловейко, який заспівав у Фуратівці 25 травня, продовжував близько тижня витьохкувати, до перших чисел червня.
2 червня. Стояв на ґанку і помітив, як з оотеки богомолів, який мені до черепиці просто над входом до хати приліпили, на павутинці звисає, на вітрові гойдається, борсається й звільнитись намагається (як мені здалося) малесенький, із сантиметр завдовжки може, а то може й менший, богомольчик…
Звільнив як міг обережніше, скинув у траву. Хоча й не варто було – вони, виявляється, саме ось так, на павутинах і виходять.
(*Тепер вже дізнався – не просто виходять і не лише з оотеки. Чіпляючись до павутинки, маленький богомол вивільняється з першого свого покриву хітинового – переходить до другого віку…)
Наступного дня, а чи день потому, ще одна павутинка звисала. Богомольчика, а чи богомольчиків не бачив.
Але у мене є ще три оотеки, за якими маю змогу спостерігати. (Бо ще одна на комині вгорі, й до неї не дістатися!) Вони були на гілках тих дерев, які навесні вапном із купоросом обприскував – бордоською сумішшю. І перш ніж це робити, я ті галузки із ними разом відрізав обережно ножицями садовими й у шпарини в паркані позастромлював. Так ось на них щось ані павутинок, ані богомолів маленьких (*як от у 22-му, коли одразу з десяток на одній спершу гілочці, а потім на иншій) наразі не бачу…
4 червня. Було якось, понад сім років тому, у першу мою зиму в Буджаку, одного дня дивився фільм документальний про Гойяле – ватажка апачів бунтівного, більше відомого яко Джеронімо, а иншого в Татарбунари поїхав, і як ішов ото засніженою вулицею, хідником, – а саме снігу насипало, що на півдні тепер не часто буває, – зустрів раптом рослину ізвідти, з історичних світлин із апачами у Сьєрра-Мадре...
Назва апачі, звісно, як і завжди з европейською експансією, екзонім – самі себе инакше називали. Потім, через втрату носіїв мови, усе рідше, але знову тепер. Арлен Бауман (Arlene Bowman) у всякому разі – кінорежисерка й мисткиня зі споріднених навахо, з якою спілкувалися листовно, завжди наголошує: її народ має власну назву – Dine. А щодо рослини дізнався згодом, що це юка, й кілька видів її, як рослина декоративна, у цих краях поширені надзвичайно – мало не при кожній господі.
А минулої весни – іще геть на провесні – сусід мій, Ігор Бідний, привіз їх звідкілясь одразу зо два, зо три десятки бідолашних, з обрубаним корінням. Їх викинути збиралися, а Ігорю шкода стало. Ну й ото більшу частину вони з дружиною посадили, а я три.
Не хотів раніше казати, бо не було певности, чи виживуть. Вижили. Але на одну влітку трактор дурний наїхав, який навпроти мого обійстя розвертатися надумав, і вона померла…
І все ж таки маю відтепер куточок Аризони, Сонори й Чивава просто перед хатою! А вранці сьогодні дивлюся – одна юка вже розквітла, инша збирається! А я й не знав навіть, що вони квітнуть.
(*Згодом, вже як відцвіли обидві, друга чомусь засохла… Непевне сподівання залишається, що коріння живе – може наступного року нове листя випустить…)
5 червня. Ходив до сусіда на край села. Ну бо залишилося нас у Фуратівці десятеро лишень, а відтак – усі сусіди, тільки що поміж обійстями сусідськими до пів кілометра може бути. Чоловіка проте не дійшовши хати зустрів – кіз заводив абощо. А що собаки їхні і там, на подвір’ї гавкіт зчинили, дружина його зателефонувала – сказати, що “Дмитрик прийшов”. Так вони мене називають, але тут не про це. Побачив, як вона в нього у телефоні підписана: "Соседка"…
Й те, що російською, – це річ, на жаль, постколоніяльна й досі поширена. Якось воно так, ніби й рідна українська – але розмовна, а от для письма, грамотна – російська. Мене відтак більше саме слово зацікавило. Зрештою, жінка нещодавно оце й справді через дорогу од них хату придбала – стояла вже віддавна самотою, тому до певної міри й дійсно чоловікові сусідка тепер.
Вночі з 6 на 7 червня, якщо у датах не помиляюся, чув лежня... (*Запис не мій, але кричать саме так.
9 червня. У сільській місцевости не чути серпокрильців. У моєму селі на Уманщині – Великій Севастянівці, їх, здається, і зовсім немає. Хоча у колишньому районному містечку Христинівка, що за 17 кілометрів, є, і в Умані – за 50, також. І в Умані більше властиво, аніж у Христинівці. Бо ж справа тут не в географії, не в широті, але у наявности будинків-скель у місті та їхньої відсутности в селі.
Тут, у Буджаку, їх є трішки – в берегових урвищах понад лиманами гніздяться. І якщо стати у Тузлах, скажімо, на березі Бурнасу, можна серпокрильців побачити. І, звісно, почути.
Проте Фуратівка, вона від усіх лиманів рівно віддалена – на кілька кілометрів. І тому ввечері сьогодні то було надзвичайно, коли раптом почув їх у небі тут…
А вже коли споночіло, знову чув дрімлюгу (*див. у весняній частині). Це вже втретє, здається. Мабуть, десь у нас таки замешкали…
Вчора ввечері вперше – просто перед порогом, а сьогодні вдруге – на вимощенні попри стіну, побачив ропуху. Зрадів, бо так і не зрозумів, зокрема, куди ділася та, яка восени на очах у мене до отвору у куті сіней, з якого проводка і шланг із водою від криниці у хату заведені, зимувати заскочила. Чи вона вийшла навесні непомітно якось, а чи тоді ще, одразу, передумала й пішла?
Инша нібито під хідником у нірці вкладалася. Я ще листям її накривав через зиму. Але не бачив також, аби листя те відгорнене було.
Сусіди, як вже казав, усіх ропух, яких навесні здибали – чотирьох може, може п’ятьох – посадовили в басейн надувний, який з осені надворі в них стояв (*запис од 18 квітня). І вони там сюрчали увесь час, аж оце донедавна. Ну а це, може, хтось додому вернувся? Або ж, про мене, хай би й инший хто прийшов.
(*У подальшому, проте, протягом літа, якщо й стрічав кого в себе на дворі, то лишень зрідка. Зрештою й літо цього року було в Буджаку нездоровим якимсь – водночас і холодним назагал, але й посушливим. А щодо зимівлі їхньої, найбільш дивовижна наразі історія минулого року відбувалася. В середині січня, коли мороз саме кілька днів тримався, у каструльці з водою для собак, яка окрім миски в кімнаті у сінях стоїть, під шаром криги в сантиметр знайшов ропушеня. Ну, бо не зовсім доросле – в половину розміру. А що зими непевні, прокинулося либонь, блукало й у сіни прийшло. Був би на день, на два пізніше заглянув – промерзло би до дна… Поклав у банку консервну й заніс до кімнати, в якій не живу. Але коли за годину вернувся, ропухи не знайшов – втекла. І десь у закутку помежи коробок і мотлоху різного заховалася. Відтак подальших неповних три місяці були означені для мене відчуттям присутности: коли мав потребу на ту половину зайти, уважно під ноги дивився, а чим ближче до весни, усе частіше в вікно на дверях до кімнати заглядав. Зрештою вже й весна настала, дерева розквітли – я їй вже й вікно відчинив, аби почула; залишав був і двері відчиненими, аж поки кицьку сусідську на підвіконні не знайшов, а ропухи все не видно. Аж 5 квітня знайшлася – заходжу, а вона й попід стіну, і на стіну кудись стрибає, виходу шукає. Зловив, сфотографував – а поки знимкував, мусив ще раз ловити, бо з руки в ліжко вискочила – і випустив…)
10 червня. Ввечері побачив, іще з однієї оотеки – однієї з тих, що на гілках у паркані, богомольчики виходили. Висіли теж на павутинках. А за пів години, можливо менше навіть, нікого вже не було…
З’їв першу ягідку шовковиці. Вже геть майже стигла впала на грядку, яку поливав…
Ніч супроти 11 червня. Щойно спершу вибухи віддалені чути було (радше за все вибухи, адже ніч холодна і ясна, не схожа на ніч із громовицею), а хвилин за кілька лежень кричав. Вже вдруге за чотири дні й у тому ж місці – на захід од мене, від мого обійстя. Можливо, там оселилися?
13 червня. Вранці сьогодні, поки Сонце сходило, метелики у повітрі пурхали – багато-багато. Так і в минулі роки було…
Метеликів багато було й протягом дня. А отже й не тільки нічних (*як я був перед тим на вранішніх подумав). Зокрема, вдень були ось ті доволі великі й жовтувато-білі, які українською, нібито, якщо Вікіпедії вірити, мають назву білана капустяного. Були й більші од них, якогось яскраво-коричневого, вохристого, либонь, кольору.
І серед иншого трималися весь час на будякові, який виріс і зацвів мені просто під вікном. На отій одній поки що квітці властиво, але ж вона велика й тому було їх там завжди по кілька одразу – і біланів, і більшого того теж саме там бачив. Не те щоби будяк перед вікном гарно виглядав, але не скосив вчасно, тож не знаю тепер, що й робить…
Кілька днів тому до ластівок заглядав. (*До того приміщення, себто, із входом окремим, де в попередніх господарів кухня була. І ластівчині гнізда були, а відколи я замешкую, хіба що речі які занести можу й покласти зрідка, або ж сходинками іще на горище піднятися, й тому ціла та кімната у ластівок. Инша річ, що і в них не завжди гаразд буває, тож їм турботи щоліта, а мені хвилювання…) Одвірок на рівні голови павутинням заплетено, й так якось ознак присутности їхньої помітно не було. Тож звіддаля спостерігав, чи прилітає хто. І таки прилітала. В однині, бо завжди одну бачив – инша, мабуть, на кладці сиділа.
Аж ось учора ввечері одразу двох біля входу помітив. Та ще й зі співом, з розмовами-вигуками їхніми. Відтак припустив, що малеча з’явилася, й мати, відповідно, з гнізда вилетіла. А коли до приміщення вранці заглянув, знайшов на підлозі три половинки шкаралуп яєчних…
Простелив під гніздом стару ковдру на споді – про всяк випадок, хоча ліпше хоч би цього разу без випадків. А шкаралупки (бо малесенькі навдивовижу!) сфотографував і у сінях наразі на підвіконні поклав…
14 червня. Вранці на даху – більшість край фронтону, а двоє на гребені, пташок одразу шестеро зібралося. Проти Сонця, що підійнялося вже вище од даху, виглядали синювато-чорними, темно-сірими можливо, а хто вони – не роздивився. Розміром як горобці, або ж синички. Коли спробував ближче підійти – полетіли. А проте в одному майже певен: четверо, то була молодь, яка щойно з гнізда. На це і кількість вказує, і за дещо розгубленою поведінкою їхньою було це помітно. А двоє инших – вони ще відлетіли, а тоді повернулися, цього разу до чотирьох просто – батьки вочевидь…
16 червня. Окрім коників засюрчали й цвіркуни. Здається вони – у них воно голосніше виходить, і роблять вони це ритмічно. І ввечері оце один чи то просто у тамбур зайшов, а чи то він у ринві був, на стикові між тамбуром і сіньми – очима не побачив – але попри те, що останніми днями мені все як не одне вухо закладе (тоді якраз праве), то инше, лунала його скрипка надзвичайно гучно! Я тому й знайти його хотів. А відколи не знайшов, приготувався до випробування… А проте, цвіркун годину лишень і сюрчав, може дві, й пішов…
23 червня. Вже непевен тепер, коли це почалося (або ж, сказати краще, коли я зауважив), а проте, зробив тут замітку кілька днів тому – начебто 14-го. З’явилися смугасті такі на черевці ніби як мухи, які опилювали, десь-то, виноград. Бо я властиво одразу й іще одне відкриття зробив (яке насамперед про одне й теж – скількох речей елементарних не знаю!): спостерігаючи за мухами допіру роздивився, що невиразні цятки на кінчиках китиць виноградних, на місці ягід майбутніх (які я – Богу дякувати! – вже кілька років тому помітити спромігся), є насправді своєрідними квітами. Потрібно буде перевірити, почитати про це, але з отих цяток, здається, виглядають назовні тичинки. Усе малесеньке, в міліметрах – заледве помітне. Ну ось, а ті комахи смугасті, вони иноді на листі виноградному сиділи, але там, скоріше, відпочивали, або ж набуте опрацьовували, а метою їхньою були ось квіти.
(*Утім почитати про це виявилося не легко, оскільки пошук у мережі відправляє до самих лишень сайтів на кшталт “Сад і город”. Яким про суцвіття коли й ідеться, то у контексті врожайности тільки. А проте, тичинки у винограду є – навіть п’ять в одній квітці. А ось запилення за допомогою вітру, а чи комах, квітка винограду, кажуть, не потребує, позаяк двостатева).
Щойно встаю, одразу ж до ластівок заглядаю. Ну й потім, поки не сплю, іще один-два рази. Й 17 червня оце побачив ластівченя вперше, яке з гнізда виглядало. А радше його дзьоб – непропорційно широкий, по краю жовтим промальований…
Ночі в нас холодні (оце сьогодні тільки хмарна й тепла відтак), отож вранці не виглядають – у глибині ховаються, гріються. А вдень, або ж надвечір, бачив після того ще кілька разів. І їх там двоє щонайменше. Зрештою, я ж і шкаралуп знайшов три половинки, а отже і яєць не менше двох мало би бути...
Пишу вночі, і щойно заглянув до них із ліхтариком. Виявляється дорослі, або ж один хтось із них (боявся налякати, тож хутко забрався) сидять біля малечі. На гнізді збоку, на бортові, як мені здалося…
Холодно вночі (10-11 градусів на ранок), але вдень вже доволі спекотно – до 30-ти. І це також 17-го почалося можливо, може пізніше – навіжений якийсь сплеск життя у комах. І у метеликів – у біланів, і у тих, які нічні, і вохристо-коричневі трапляються, і маленькі блакитні, але й у мух, і у комах, які схожі на мух. Просто на подвір’я лячно виходити – не зовсім аж так, коли рій бджолиний летить, щільність трохи менша, але віддалено схоже.
Зараз вже ніби минулося, стихшилось, а то кілька днів. Насамперед вранці і ввечері, коли холод нічний вже минає, а спека ще не настає.
Окремо, здається, їх вабить вода. Зокрема, коли мию на доріжці ноги, і тепер іще купа різних комах мухоподібних до калюжі злітається. А яму, до якої воду з під рукомийника виливаю, мусив накрити, бо навіть і тепер, навіть дошка не цілком рятує – пролізають в шпарини й топляться…
Отож, якась вона хвороблива і ця масовість, і поведінка. Чи то від весни холодної і такого ж і досі ще літа? Можливо, наприклад, у них там у видів окремих затримки у розвитку сталися – або на стадії яєць, або в личинок, а тепер ось усі нараз мухами зробилися. А щодо води, можливо, звісно, це й з відсутністю дощів пов’язано – давно вже не було, хоча й не аж так давно, як бувало…
Поки написав про відсутність дощів і вийшов на двір (бо ще й Раста завелася гавкать на когось), хмарне небо покрапало трішки. І я це спершу не у вигляді крапель на шкірі відчув – почув, як краплі по листі виноградному зашелепали…
Натомість инше про що вже із тиждень написати хочу, почалося властиво заким ночі холодні й ясні трималися. Понад лівим крилом у сузір’я Лебедя є зірка яскрава. Вже не раз, мабуть, її назву в Stellarium дізнавався – адже увагу привертає, але з набутого не користаючи забував. Щойно нарешті подивився іще раз (бо цілий отой тиждень збираюся) – це Вега. А щодо походження назви – це є приблизною транслітерацією арабського waqi (“той, що падає”) з цілої фрази an-nasr al-wāqi’ (яка арабською, зрозуміло, по-иншому пишеться) – “орел, що падає”. І вона від нас недалеко відносно – 25,27 світлових років…
А чому зараз згадав? Бо у Великій Севастянівці, що на Уманщині, є в мене друг, із яким на жаль рідко спілкуємося, який позабував усе, каже, але у часі нашої з ним юности дещо розумівся таки на зоряному небі. Принаймні на рівні шкільного підручника з астрономії (яку, до речі, саме тоді, на початку 90-х, у школі викладати перестали, – у мене осьо тільки як факультатив була...) І зокрема, мій друг міг подивитися на зорі й сказати, котра тепер година.
Лебідь розташований на Чумацькім Шляху. Умовно, звісно, бо ж то нам тільки з Землі так виглядає. Бо ж і Чумацький Шлях насправді – це галактика, до якої і ми належимо, а зірки одного сузір'я у дійсности на різних відстанях од Сонця розташовані. І той таки Лебідь тривалий час мені Орла нагадував, тому що я брав до уваги тільки чотири яскравіші зорі по середині (*з зіркою Денеб у хвості), аж поки не дізнався, що инші у нім Лебедя бачать. Тоді як українська назва сузір’я й взагалі-то Хрест, бо старі українці, вочевидь, окрім моїх чотирьох рахували й іще одну зірку попереду… Але годі із тим – умовний, та все ж таки зоряний Лебідь протягом ночі летить зоряним небом, Чумацьким шляхом (і разом із ним, вочевидь, хоча й не перевірив), і яскрава зоря понад лівим крилом – із ними. І трохи більш як опівночі – пів на першу приблизно, Вега в зеніті знаходиться, у центрі небесного купола (також умовного). Ну, або ж близько від нього.
Є напевне й відмінности, залежні від широти, на якій землянин спостерігає, а також картина, припускаю, буде змінюватись у ході року. Це можна би було й у тому ж таки Stellarium подивитися – там можна час виставляти, але я краще в небі…
(*Додав зображення й написав в мережі. Щойно переглядав і знайшов свій коментар нижче: Боже! Там є Лисичка біля Лебедя!)
Вночі з п’ятницю на суботу, 21 червня, записав на диктофон одноманітні вигуки птаха у заростях через дорогу. Один тут кричав, поруч, а инший трохи далі йому відповідав. Надіслав запис Максимові Яковлеву (*другові й орнітологу) – запитав, хто це. З’ясувалося, це сплюшка, або ж совка евразійська – маленька сова, ще менша за сичика! Сича хатнього бачив одного разу зовсім із близька. Тут, у Фуратівці. Сердега діру знайшов і до критої з усіх боків сіткою, великої й порожньої загорожі на подвір’ї в чоловіка одного залетів, а вилетіти не міг, тож я допомагав – дверцята відчинив… І він виявився меншим, аніж здавався здалеку, у леті. А коли у цифрах: пишуть осьо, що сич важить 130-200 грамів, тоді як доросла совка – близько 80-ти...
25 червня. Щойно стояв на порозі, на виході з хати – підлетів і сів метелик на одвірку. Крила вужчі аніж у метеликів зазвичай (*метеликів уявних), але досить широкі, аби визнати метеликом. Чорні, з великими – у пропорції до розмірів, білими крапками…
І десь тоді ж ото, коли у комах назагал сплеск Життя відбувався, з’явилося й сонечок багато. І досі є. Але з’явилися властиво що нараз. Це ж у них, мабуть, момент народження, а чи то виходу зі стану попереднього котрогось (не знаю, бач, який він у них), якщо й не в один день, то на кілька днів принаймні для всіх одразу припадає – у всіх Народини одночасно!
Ластівченят, яких досі коли й бачив, то завжди тільки двох, є більше. Як заходив уранці, троє виглядало, або й четверо. А зайшов тепер, вже по обіді, ба навіть надвечір майже, а їх там п’ятеро півколом розташувалося – дуже правильним півколом! – й голівки повиставляли...
А вранці також, але вже пізно вранці, була дивовижа видовищна! Я пранням взагалі-то займався, і о пів на десяту оце, близько десятої, розвішував. Аж раптом велику групу пеліканів побачив – кількадесять, які на потоках повітряних трохи далі од мене, понад обійстями через дорогу кружляли. Не щодня й таке трапляється, тож зрадів, зрозуміло, хоча птахи за деревами швидко й зникли. Але коли ще хвилин за 5-10-ять із мискою з водою від полоскання вийшов, аби під дерево вилити… Я спершу шурхіт почув – позаду себе і вгорі: якийсь такий не гучний, але потужний, сильний і трохи різкий. Бо ж це, гадаю, їхнє пір’я на крилах повітря так розсікає. Зробили коло, отже, й повернулися, але пройшли тепер наді мною просто, тільки нижче, зовсім низько – зазвичай значно вище тримаються. І над лиманами, а не над хатою в селі…
Побіг по телефон – по камеру у телефоні, але птахи, ясна річ, вже полетіли. Ходив потім подвір’ям, вулицею, проте бачив лише поодиноких – парами, по троє, та й те звіддаля.
Повернувся до хати. Й щойно води встиг у відра набрати, у вікнах тінями замерехтіло. Бо летіли тепер межи Сонцем і мною…
27 червня. Головна новина – вчора, 26 червня, ластівченята гніздо залишили! Я трохи змучився попередньо, тому довго спав, а проте двічі вставав і заглядав до них – близько 22-ї, і по дев’ятій уранці. Ввечері, це вже з ліхтариком, і вони на гнізді сиділи – частина в гнізді, а частина на нім, на краю. Вони так завжди роблять, коли підростуть – за кілька днів перед тим, як полетіти. А вранці, не можу згадати тепер, чи я їх там бачив – сонний був і непевен. Насамперед на підлогу дивився, чи не випав ніхто. Але спинка чиясь виглядала здається. Ну а вже коли ввечері знову, точно із низу свого не побачив нікого.
Потім, поки стояв на порозі, бачив як ластівки понад подвір’ям літали утрьох. І голосно перегукувалися. І подумав (думка-відчуття то було) – це батьки із малим.
А ще за годину драбину приніс і до гнізда безпосередньо подивився. Не так очима власне, бо це неможливо, адже гніздо попід саму стелю, скільки рукою. У гнізді було порожньо. Знайшов тільки іще одне яйце – ціле, але потемніле, брудно-сірого кольору…
Далі, щоправда, без пригод не обійшлося. Бо заким лазив драбиною, малеча, як з’ясувалося – якась частина з них, позаду мене на вішалці старій сиділа, на стіні од гнізда протилежній, і коли я їх помітив, один за одним стали вилітати...
Не знаю, чи хтось повернувся – пробував заглядати, але облишив, адже батьки щоразу лемент здіймали, проте коли вже сутінки запали, десь була кицька занявкала, Аврелій помчав на той крик (хоча й не в той бік!) і з дерев у саду здійняв трьох. Непогано й літають, до речі, хоча й помітно, що дещо не впевнено. Але врізнобіч розлетілися, й одне, зокрема, сіло на гілці горіха геть із краєчку – не заховане. Перелетіло на иншу – стало ще більше на видноті. Та ще й гукає. Нагнав. Пташеня здійнялося і не одне, бо инших двоє, виявляється, поруч були – до них, видно, й кликало. А вже всі троє десь деинде полетіли…
Спроба порахувати вранці – вранці, якого чекав у напружені – виявилась марною. Бо ж вони увесь час майже в русі, й четверта у дійсности може буть третьою, а п’ята четвертою, а потім, ув один момент, їх і зовсім не семеро, як очікуєш – батьки і п’ятеро дітей – але більше у двічі. Вочевидь, не тільки в моїй кухні ластівченята гніздо залишили…
Вночі з 23-го на 24-е вперше комбайн почув. Зі сторони Веселої Балки. Але він проїхав тільки й далі я звук загубив. Здається, жниварі спершу полоси по краях обкошують – можливо, цей щось таке й робив. А проте, чую звідтоді комбайни щодня: і вдень, і вночі – то там, то тут. Мабуть, жнива таки почалися.
(*Коли приїхав до Буджаку вісім років тому, 28 червня було, й певний час гудіння техніки в полях за віддалений шум моря сприймав. Оскільки наявний у мене досвід життя на Уманщині, в Галичині, не передбачав такої можности – початку жнив у кінці червня…)
Вже вдруге цього року зауважую (якщо й не вдруге у житті своєму підсліпуватому), що купчасті хмари – ті, які білі, або ж і темні також, дощові, але з краями світлішими – мають до схід Сонця, коли тільки-но розвиднюється, особливий колір дивовижний. Ніжний, а біле, здається, трішки із блакиттю. Можливо не тією, яка у неба, а яка у світанку. І ще здається, що ті хмари світяться з середини…
Ніч проти 29 червня. Можливо, помічав і раніше, тільки забував щоразу (бо й таке раз-у-раз ), але стояв на порозі 27-го ввечері, а західне Сонце, що вже низенько було закотилося, на виноград збоку від мене світило, і я увагу звернув, що на листкові виноградному од виноградного грона – ще зеленого, ще грона в майбутньому, яке з листком поруч, але ближче до Сонця, з сонячного боку – тінь промальовується. А отже листя винограду щонайменше, або ж і листя рослин взагалі, вони просвічуються…
Ластівченята, які залишили гніздо, тепер літають цілими днями радісно-збуджені – так це виглядає принаймні – сповіщаючи про себе голосними вигуками. (*Сказати би вереском, але не можу, адже вереск не буває радісним). Иноді далі од подвір’я, аж настільки, що їх і не видно – а що їм моє подвір’я, – але часто збираються або у саду (й понад садом), або біля дверей приміщення, де народилися. Малечу від дорослих у леті не відрізниш (я у всякому разі не можу), так само ладно воно їм дається, проте як на гілці всідаються, роблять це незграбно – на самому краєчку, а чи то на гілках не достатньо грубих. А ще й вітер нині, й вони з того мерехтять там помежи зелені крильми баланс утримуючи…
Смугасті мухи, яких спостерігав на винограді, належать до родини повисюхових, або ж дзюрчалкових мух. Радше за все. Сфотографував і зафільмував днями схожу, теж зі смугастим черевцем і теж на листку винограду, тільки більшу трохи. І надіслав Євгенію Халаїму, ентомологу знайомому, аби запитати. Сфотографована точно з дзюрчалкових – він навіть вид назвав ймовірний, але меншими бути не могли – дорослі мухи після виходу з лялечки вже не ростуть, сказав. Тому ті, отже, иншого виду були. Що зрештою й не дивно, адже їх тільки в межах України близько п’ятисот… І до речі так – дзюрчалкові мухи одні з найкращих запилювачів!
А принагідно, на сторінці в Євгенія, знайшов видання з тезами доповідей наукової конференції XVIII Львівської ентомологічної школи, а у ній його статтю про нові види комах, що за останні десятиліття в Одеській области зафіксовані. Починається, щоправда, з обґрунтування актуальности проблеми, позаяк нові види можуть до зникнення старих призводити, але я був вражений їхньою спроможністю до подорожі. Можливо, звісно, у них це більш епічно, аніж сезонні міграції у птахів, мабуть, що це подорож у поколіннях – як от і в людей, у нашого виду, в процесі розселення з Африки цілою плянетою, проте. Я ось про бражника обліпихового перепитував – він був виявлений спершу в Криму, а вже потім у материковій частині України поширення набув. І я запитав, чи він потрапив до Криму із вітром. Відповів, що ні – сказав, що багато бражників доволі активно літають і здатні до міграцій, а зокрема обліпиховий, він із Близького Сходу уздовж узбережжя Кавказу до Керченського півострова поширився, а відтак через Крим до материкового степу…
5 липня. Ігор, сусід, просив вівцям води налити й кіз подоїти, поки вони з вечора одного дня і до наступного гостювали. Кіз, щоправда, не подоїв, бо він їх пастися випустив на огороджене глинище й ловити їх там я навіть пробувати не став, а води налив, але тільки-но ввечері, бо наступного дня електрики профілактичні роботи якісь-то проводили, чи що воно, й насос у криниці не працював відповідно. А проте двічі відтак на край села прогулялися.
Бо ж для собак то не просто нагода – це свято! Жучка лишень у той бік ходити не любить чомусь – в инший кінець залюбки, а сюди ні – тож не ходила, а Раста з Аврелієм так. І їм, либонь, однаково добре було і ввечері, і вдень, але мені саме ввечері. І враження перше – там, вкінці вулиці, обійстя одне, на якому з господи нічого вже геть не лишилося – тільки трава суха: великий килим стиглої трави. І у ній коники сюрчать – надвечірньо й космічно. І ти ніби й осторонь стоїш, але й ніби летиш…
Друге – там, де вода у овець (бо вони загалом на кількох обійстях поспіль замешкують, електропастухом огороджені), перед хатою великий кущ троянди росте. Не знаю напевне, як вона зветься, але це та властиво, яка кущем. І на ній кілька квіток червоних. Не багато – також можливо через приморозки весняні абощо – але є ціле скупчення в одному місці, й вони вже прив’ялі трішки, вже їм час виходить, а одна окремо й свіжа. І супроти стіни. І з того, мабуть, що був заморився і стоншився, Квітка та глибоко очі ввібрала…
Там таки, біля куща, пень од старої лози виноградної – як зо три руки моїх, тільки жилавих дуже. Цікаво, скільки ж вона прожила?
А навпроти них живе дерево. Воно в ході росту у металевий паркан вросло, охопило його собою. Проте не це головне – виявилось, що це бузина! Та сама, про життєву силу якої вже знав, але сприймав, мушу визнати, мало не як траву. Аж вона бач яка вирости може. Стовбурів, щоправда, у неї два все одно, як у куща. А на задньому подвір’ї – на гармані, як тут кажуть – є ще одна, й собі потужна, то в неї іще більше і різної товщини. Товщини і віку, мабуть. Але найстарші, вони як нога завтовшки. Здається, я ще таких не бачив…
(*І ще про кіз, і про доїння кіз. Не розповів навесні, тож тут ізгадаю. Бо у квітні сусіди в Мукачево їздили, подорожували – кілька днів їх не було, доїлася тільки одна, але її доїв справно, щодня. Ігор сказав, що молока близько літра нараз має бути і я з відерцем літровим приходив, але що молоко, заким доїш, спінюється, мусив надпивати щоразу – просто з цеберка. І це дивовижне причастя! До чогось настільки прадавнього, що майже одвічного…)
І щодо електропастуха. Мабуть, то іще в ніч супроти 28-го було – гавкала лисиця. І гавкіт той, як мені здалося, був сповнений образи й жалощів, а належав лисові молодому, а чи лисиці – комусь, хто цього року народився й тепер осьо підліток. А що долинав десь із того терену властиво, який отим пастухом огороджений, подумав, що він туди заскочив якось, дістав при цьому струмом, і тепер оце скаржився – блукав городами, не наважуючись той самий шлях назовні проробити…
(*Б’є воно й справді неприємно, ба навіть дуже – я був спробував. І Ігор каже, що на меншу напругу вівці не реагуватимуть, хоча й запевняє, що пташку, яка сяде на дріт, вдарити не може – мусить бути заземлення. Але щодо лиса, бачив пізніше, як Аврелій мій під нижній дріт пірнає й загорожу ту успішно проходить…)
А цієї ночі шакали вили: близько одна сім’я, й іще одна, чи може дві навіть далі, у напрямку Зенґерівки, а ще далі – Калфи. І це я, можливо, також домальовую, але мені здалося, що серед голосів розрізняю дитячі…
7 липня. Вранці спостерігав, як кам’янка доросла на кутній прикрасі різьбленій, на фронтоні сіла, а мала – на гребені даху, трішки нижче відповідно, але навпроти. І викрикувала – їсти просила.
8 липня. І це також іще вчора написати мав би, бо сьогодні ще не повторювалося. А було вже кілька разів. Ластівки – молоді, гадаю – кружляючи навколо, час до часу залітають і до кухні колишньої, де народилися. Там заким спека, своєю чергою мухи збираються і вони, мабуть, на них полюють. А коли залишаю двері у сіни передні відчиненими, навідуються й сюди. Вчора їх спершу в віконця побачив – із других сіней, а коли вийшов, двійко зверху на дверях сиділо.
12 липня. За кілька днів назбиралося, але почну з найближчого. Сусіди горище у другий поверх перебудовують і з того приводу комин зняли тимчасово. А оце щойно, вночі, у себе на порозі стояв, а на тому місці, де він мав би бути, зірка світиться…
Тиждень тому, трохи більше, вітер з північного на південний перемінився й з моря вільгістю потягнуло. Щоранку на дворі від густої роси усе мокре, а 7-го ще й хмари із відтам низенько ішли, які радше й не хмари, а клапті туману горішнього, вранішнім Сонцем у рожеве забарвлені...
8 липня, вранці іще, але пізнього ранку, сидів на буді й побачив великого доволі хижого птаха якогось, який із землі під шовковицею через дорогу здійнявся й у хащі кудись полетів.
Ввечері ходив вишень при дорозі зібрати. Назбирав не багато, бо не багато й вишень цього року, частина вже перестигла (бо як завжди проґавив), але на тих деревах, які у мене живуть, і зовсім немає. А втім, отих із пів літра на вареники вистачило цілком. Отож чергове (літнє) причастя відбулося!
А на зворотньому шляху заглянув до криниці покинутої, навколо якої огорожу з хмизу підтримую. Від осені тримається, хоча кілька гілок сухих, які звідкілясь поруч узялися, довершив. Але я й не про те. Коли ще тільки на обійстя заходив, чи той самий птах, а чи схожий, знову з трави здійнявся. Хто він – не знаю. Але вже не сокіл – більшечкий. Можливо лунь якийсь, або ж хто іще?
І того ж таки вечора ще одна зустріч. На каструльці, яка на паркані в мене біля фіртки стоїть, аби пташкам воду пити, побачив богомольця. Ну, бо вже й не богомольчика, якими були на початку, але ще й не дорослого…
Потім, вже 10-го, Ігор, як вранці заходив, такого ж на винограді побачив, а я того ж дня – на стіні сінника цератовій.
І це також 10-го вранці. Стояв на порозі й на отого прута залізного (що взагалі-то є частиною шпалери виноградної, але був, десь-то, задовгим, а обрізати пошкодували, тож він з-поза сіней далеко перед порогом назовні стирчить і на нього, природньо, час до часу птахи сідають) сіла коноплянка. Чоловічої статі, бо у червонім “капелюшку”. А що обережність їхня пташина своєрідна доволі – не конче зовсім заховатись, достатньо умовно, ось так, як я у тім випадку порогом лишень і одвірком відокремитись, аби вони не боялись – птах дозволив радіти (тихо, затамувавши подих), тривати зустрічі секунд із 15-ть либонь…
А це вже кілька місяців спостерігаю – щодо Місяця. Те, властиво, що відносно обрію ходить бува то вище, а то нижче, помітив віддавна. Не так давно, натомість, прочитав у дописі однім, що обумовлене це взаємодією з Землею, і що в такій спосіб, мовляв, супутник регулює стабільність орбіти плянетарної. (Яку сам і порушує, десь-то?) Велика є мудрість Аллаха! – підсумував автор допису.
Відтак, не те щоби нагально, але стало цікаво усе ж таки, в якій закономірности зміни ось ці в траєкторії руху відбуваються. На те, як саме вони із рухом Землі корелюються наразі не зазіхаю – якою є послідовність. І навесні – у квітні, чи у травні, не пам’ятаю – зауважив, що у процесі росту, приросту освітленої частини, Місяць проходить понад дахом сусідським все нижче й нижче. Хотів написати навіть, що Місяць світлом важчає, і несучи його вагу до обрію хилиться.
Не звернув увагу, як було надалі, але у цьому ось циклі знову. Зараз Місяць щойно танути починає, а отже незабаром мав би вище підвестися. А перед тим, заким до повні набувався, долі хилився…
І про супутники теж навесні було треба, хоча триває й досі. Взимку я з хати рідко виходжу, й тому ілюзія створюється, ніби й вони там, у небі нічному помежи зорі, щойно навесні прокидаються!
І хоч супутники явище штучне, звісно, вони ж бо й собі на зірки схожі. У підручнику з первісної історії, пам’ятаю, як приклад спостережливости в носіїв традиційних культур було згадано про антрополога, який жив з австралійськими аборигенами (шкода, народу не згадали) й про запуск першого супутника саме від них дізнався. Адже не мав доступу до новин, але вони мали доступ до неба, й оповіли йому про зірку, яка рухається…
Отож супутники й собі споглядати цікаво. Як вони ніби наздоганяють один одного, або ж один одному назустріч летять. А якось був свідком тихого од них захвату. У чоловіка з Києва, тут у Буджаку. Я тоді щойно приїхав, а він – Олег, вже був кілька днів. І заким не поїхав, кожного вечора ми ставили стільці на подвір’ї так, аби просто неба, і назагал розмовляли – і про одне, й про инше, але дивилися вгору. Олег шукав супутники, а я шукав супутники для Олега. Тому що в нього це здавна, а місто сліпить ліхтарями, а мені хоч і було трохи дивно, але й радісно, тому що він щасливий…
17 липня. Відколи пташенята у ластівок вилетіли, до кухні колишньої і не заглядав більше. А ластівки бачив, що туди залітають, але ж думав мух ловлять. Аж в неділю оце заглянув увечері, а вони там нове гніздо зліпили! І то ще й де? Біля лямпочки, навколо дроту…
Жарівкою тією не користуюсь, а якби струмом пробивало, вони б і гнізда не спорудили, тож із цим ніби гаразд. Конструкція сама екзотично виглядає, але трохи непевно. А проте, що вже робити – тепер усе має добре бути, як є.
І того ж вечора, коли грядку поливав, знайшов “сорочку” богомола-підлітка. Такого ж розміру що й ті, яких бачив оце днями – сантиметрів до трьох. Хтось із них вийшов із неї…
14-го, вдень, ще заким спека трималася, ходив попід горіхом, ховався у затінку, а просто наді мною й близько зовсім, на висоті трохи більше од руки простягнутої, сіла пташка й жалісно гукала. Згодом іще двічі щонайменше місце змінювала й далі когось усе кликала неначе. Не певен, але можливо коноплянка молода, й кликала, подумав, батьків у сподіванні, що іще годуватимуть? Я їй навіть сказав, аби навчалася сама полювати (не певен, чи вони полюють – треба подивитись, чим харчуються), бо вже доросла…
Вночі з 15-го на 16-те, вже ближче до ранку, собаки гавкіт здійняли – і мої, й сусідські. А коли всі разом, то вже більш серйозно. Бо зазвичай сама собі й на когось Жучка гавкає, і то не зовсім, може, й безпідставно, а проте, це в неї явно такий спосіб розважатись. У Расти також, але вона, здається, щиро переймається. Натомість Аврелій навіть, хоча й любить, звісно, перехожого привітати, а вже переїжджого, та ще й такого, який біля воріт сусідських зупинитися наважиться, то й поготів, лисицею десь у кінці Фуратівки мало цікавиться. А тут оце всі.
Втім, це ще також не показник. Можуть вити шакали, скажімо, може та ж таки лисиця гавкати, але близько абощо. А проте цього разу незвичний звук додатковий я ще у сінях почув, відтак вийшов на двір.
Думаю, це було шакаленя. Бо як для лисиці заголосно, та й так якось, що й не зовсім гавкав ніби, але й не вив – якісь вигуки розпачливі. Взяв ліхтарика і пішов у хащі через дорогу. Обійстя там якраз іще доглянуте доволі – цього року ні, а раніше господарі й город садили, і сад доглядали, хоча й приїздили з Тузлів. А щодо цієї історії – вони були там колись басейн такий собі у землі викопали, метрів три на три площею, метрів із півтора завглибшки. З криниці туди воду закачували й когось поливали. І я давно там не був, але подумав, що мале й дурне, може, до ями вскочило й вилізти не здужає?
Ніякої ями проте не знайшов. А зустрів їжака тільки – наставив голки й чекав, поки ми заберемось. І вже збирався вертатися, а воно знову озвалося, тільки далі трохи. Бо ж забув одразу сказати: поміж собаками й ним від самого початку метрів сто було, але ані собаки у хащі не кидались – гавкали з вулиці, ані він на їхнє гавкання не зважав. Це завжди так і тоді, коли дорослі виють – це я вже давно знаю і це окрема дивовижа: те, як вони меж не переходять. Але щойно я став наближатися, одразу замовк.
Ну то полазив я у заростях тих іще трохи – вже далі, на обійстях цілком здичавілих. І Аврелій з Растою зі мною, але теж ні про кого не сказали мені нічого. Тож повернулися додому.
Думаю, мале просто своїх відбилося – загулялося й незчулося, як лишилося саме, аж тоді злякалося й стало гукати. А що території у зграй не такі вже й великі, то мало би знайтись.
Ото хіба відкриття зробив, що як нічні чагарі потурбувати влітку, з них роєм цілим мухи здіймаються. А ще у саду здичавілому кілька вишень на дереві знайшов!
(*Знайшов я на жаль і те ямище – пізніше, коли сходив туди ще раз за дня, кілька днів потому. Та сама криниця покинута, не така глибока тільки, але ширша натомість. І мені з того сумно завжди, але ще більш цікаво – буквально, без іронії: як їм, людям оцим, вдається не перейматися, що хтось до ями твоєї впасти може?)
18 липня. Вчора побачив, що бідолашний мій персик – і тому що мій, а відтак обприсканий невчасно, від чого половину крони через ураження листя грибком утратив, і через приморозки сьогорічні – один плід таки народив…
Повертався з Тузлів і вже у Фуратівці, на дорозі, велику кількість граків побачив. (Здається, це все ж таки граки). Хотів зазнимкувати, але поки дістав телефон, птахи полетіли. Для них, вочевидь, і така відстань щодо людини здалася короткою. Не всі, але такого забарвлення дороги у чорне вже не було. Натомість за тими, які залишилися, зрозумів, що вони робили. Вночі перед тим дощ пройшов – не те щоби сильний, але справжній, а як на Буджак неабиякий, і бідаки з калюж воду пили – мали змогу напитися…
20 липня. Зараз пів на п’яту, світанок, і хвилин п’ятнадцять тому лежні кричали. У звичному напрямку – зі сторони виноградника Шевченкового…
Розташування Веги станом на опівніч змінилося. Тепер у зеніті близько чверті до неї. Точніше не знаю, бо на подвір’ї з собою годинника не маю, а в хаті забуваю подивитись.
Ввечері вчора, поки на буді сидів, подвір’ям – бо низько, метрах у двох од землі, вивільга пролетіла…
22 липня. За десять п’ята, світанок, і на сході дуже гарний, насиченим кольором промальований Місяць старий…
24 липня. Щойно, о пів на дванадцяту, на двір виходив і Вега зеніт вже проминула.
А 23-го вранці, тільки-но світати зачинало, наді мною двічі сова пролетіла. Мені здається, більша від сича. А отже мала би бути вухата? Чи то, все ж таки, зовнішній вигляд у сичика аж настільки оманливий, аж так більшим він у леті виглядає?
І у тих таки сутінках передсвітанкових від комарів гуділо. Хоча може то й дзвінці були, бо ж мене і не кусав майже ніхто. Але можливо також, що це і в комарів якийсь спосіб розмноження такий – трохи вище понад землею?
(*Дзвінці, або ж краще сказати дзвінцеві – це родина комах, багатьма видами представлена, які схожі на комарів зовні (поки уважніше не придивитися й не розгледіти, зокрема, пухнастих вусиків-антен на голові), але жодними комарами не є. Принаймні тими, яких ми звикли комарами називати. Життя дзвінців з водоймами пов’язане, але коли в них період розмноження відбувається, вони у великі хмароподібні скупчення збираються. А щодо комарів правдивих, так би мовити, прочитав у Вікіпедії, ніби також рояться, коли любляться. Пробував у двох підручниках з ентомології перевірити, але узагальнені дуже – не знайшов. І цього літа, до речі, їх майже й не було. Кажу ж бо – дивне літо…)
26 липня. Вночі вийшов на двір, а там небо! Воно нині без Місяця і з того зоряне надзвичайно. (До речі, тривалий вже час не надто активний, але “зорепад” відбувається. Не знаю тільки, який саме. Раніше думав, від Персеїдів окремий, але тепер, либонь, вже й Персеїди). Ну то вийшов вже спершу до фіртки (аби од вікна подалі), а тоді й зовсім на вулицю, на дорогу.
Вийшов, а собаки, зрозуміло, зі мною – вже яка не яка, а прогулянка, а може я ще й далі куди піду? Й Раста стала ластитись, промовляти до мене. Ну то я їй і кажу у відповідь, що зайнятий осьо, на зірки дивлюся, і ти бери дивись – глянь, які вони гарні. Але Раста все одно на спину перекинулася й світлою плямою в ночі животик мені наставила. І я спершу був іще щось казати почав, аж тоді зрозумів, що навлежачки воно ж у небо й справді дивитися зручніше…
Цілий ранок одного птаха спостерігав, який то там, то деинде на обійсті в мене просто на землю спускався – шукав там чогось. Припускаю, себто, що був це один і той самий, і його (або ж схожого на нього) на городі, теж у траві, ще 18-го бачив. Можна припустити також, що птах молодий і саме тому не лякливий. Тоді, наприклад, коли на городі, я його метрів за п’ять вже побачив, а він іще кілька секунд сидіти продовжував, хоча й дивився на мене уважно. Один на одного дивилися. Аж тоді полетів.
А от хто він (у сенсі виду) – не знаю. Був подумав, що шпак, але відколи з землі теж шпаків кількох сполохав, коли з хати виходив, засумнівався. І собі цікаво, що їм там на ґрунті потрібно, але їх і раніше, з місяць тому, щоранку якийсь час на дорозі бачив – мають, отже, діло. А проте я до того, що шпаки наполохані шпачиний, відповідно, й галас здіймають. А цей, вранішній – мовчазний. І не строкатий, як вони, а більш однотонний – чорний, мабуть, можливо з коричневим трішки. І з уважним тим самим усе поглядом…
(*Згодом припустив – можуть бути дрозди. “…У чорних дроздів дуже добре виражений статевий диморфізм. У самців забарвлення однотонно чорне, блискуче, а у самиць на спині темно-буре, черевний бік іржаво-вохристий, на світлому горлі видніються темні плямки і смужки…” Це зі статті на сайті “Пернаті друзі” А Вікіпедія, посилаючись на визначник птахів Фесенка Г.В. та Бокотея А.А. додає, що молодий птах подібний до дорослої самки).
28 липня. Але спочатку про суботу, 26-го. Одне, це коли я вже змучений геть – бо й спека, і добу не спав знову, на Жучку насварився, якій саме тільки “хе-хе” радісне на думці (це вона мені любов так висловлює, часто й голосно хекачи і з посмішкою на цілий світ!), аби дала вже спокій, мовляв, адже могла би й увагу звернути на те, у якому я стані. А вона крутнулася, пішла у квітник і у квіти залізла. Не знаю хто вони – півонії може абощо, але відцвіли вже давно, а тепер оце стебла із листям похилені долі, тільки не геть до землі, не лежать, а нависають. Й Жучка з-під них із тим самим виразом обличчя грайливим вигляда...
А ще трохи згодом, ввечері, летіли над Фуратівкою крячки (хоча може й мартини). І виглядало це у світлі вечірньому (й через тривале неспання, знову ж таки) дивовижно. Ну й стою оце, дивлюся заворожено, аж раптом у тій самій “стрічці” – з тією ж швидкістю неспішною, на тих самих потоках повітряних, з’являються граки…
І вже не пам’ятаю, але, можливо, теж у суботу було. Коли птахи усі разом замовкли, а в небі троє боривітрів одразу (або ж инших соколів) кружляючи з’явилося. Може й домальовую – була якраз спека сама, птахи й поза тим не надто активні. Ну й за инших разів ластівки боривітра навпаки атакують завжди (хоча й не торкаючись). А проте, щойно хижаків перестав бачити, щойно полетіли, одна птаха принаймні через дорогу від мене озвалася. Можливо також, кількість важила?
А друге – бачив як шпак мало в одуда не врізався. При чому шпак як летів прямо, так і продовжив – одуд вивернувся, різкий поворот зробив…
Вночі, заким на буді сидів, біля мене їжак проходив…
Ну, а це вже з сьогоднішнього ранку. По-перше, іще у сутінках світанкових на горіхові сова кричала. Властиво кричала, верещала. Це ж вони так здобич потенційну лякають, наскільки розумію – аби змусити бігти. Але я це ще й до того, що сичі, здається, так не кричать. Вухата? Шкода, не встиг записати – поки з телефоном повернувся, вона полетіла.
(*Про сов вухатих буде – в осінній частині. Але тоді ж таки послухав сича на xeno-canto – ще й як кричать!).
А трохи згодом, вже як більше розвиднилося, знову бачив тих диво-птахів із пильним поглядом усвідомленим. Тих, які ходять по землі бува і яких бачу вже двох. Цього разу один спочатку на шовковиці сів молодій, метрів за п’ять-сім од дверей і від мене. І довго сидів там свого виглядаючи. А потім, коли на буді сидів я, їх двоє на паркан штахетний прилетіло – один вище, другий нижче. І так це виглядає щоразу, ніби вони не поживи шукають, а досліджують...
Намагаюся зрозуміти власне, чим саме вони так вражають, у чім дивовижа? І це те, здається, що й раніше вже був усвідомлював – самостійність, індивідуальність. Достоту як у мене. Або ж у будь-кого ще. Але за цією неквапністю, зваженістю у поведінці, це особливо помітно.
І знову одного щойно бачив, вже ввечері – на стежці перед фірткою.
А вранці також, мурахи на ґанку бійку зчинили. На бетонованій доріжці перед хатою, якщо точніше – правдивого ґанку в мене немає. І зауважив я спершу комаху, якій, як подумав, з чогось недобре зробилося – чи наступив на неї хто (Аврелій там був перед тим пробігав), чи отруйний укусив хтось, але комаха з того зігнулася дугою й ніжками у повітрі вимахувала. Так мені здалося, кажу. Дунув на неї – “комаха” сантиметрів на кілька перемістилася, проте борсатись не перестала. І аж коли гостюком, який поруч трапився (а де вони теперки не трапляються!), почав ворушити, додивився нарешті, що є їх там двоє і зчепилися вони один з одним. Якимось дивом ніг їм вистачило, аби ще й за гостюк учепитися, і так їх на долоню переніс. Остаточно переконався, що це муравлі – із тих, які малі й руді, а захопилися так, що й не чують, як на руці опинилися.
Заледве роздійняв. Тим таки гостюком. Завмерли, а я здути не забарився.
29 липня. Звісно, мені так здається лишень (*мабуть, це про суб’єктивність сприйняття), адже щоночі, системно, я часу положення Веги в зеніті не зауважую, але якось вона часом останнім неначе прискорилася. Сьогодні, наприклад, об одинадцятій вечора вже зеніт проминула.
А щойно увагу звернув, що й Чумацький Шлях зараз оце, під ранок, змістився кудись геть на захід південний захід. (*Хоча, зрештою, це й раніше помічав, іще кілька років тому, – міркував про чумаків, які, нібито, мали би за тим Шляхом свій прокладати).
Днів із десять вже, як у хаті миші з’явилися. Мабуть опісля жнив поля задискували…
3 серпня. Зараз ранок, а ввечері Вега в зеніті була за чверть одинадцята. Як виходив на двір о 22:37 принаймні – зовсім близько від нього.
(*Це зміщення тривало й надалі й моя увага зрештою перемістилися на инші зірки – астеризм Великий Квадрат. Іще три роки тому роздивився, але натомість геометрії у чотирьох його зорях Хрест побачив. За аналогією до Південного Хреста, про який чув. Так і подумав: Північний Хрест. Тільки що тоді вечорами на лавці сидів з видом на схід і споглядав недалеко над обрієм, а тепер, від порогу, бачив як він вже пізніше вночі з-за горіха з’являється.
А в коментарях Якова Свєта до щоденника Христофора Колумба прочитав незабаром, що зірки α і β Великої Ведмедиці – умовну лінію, проведену між ними, як годинникову стрілку використовували, що протягом ночі навколо Полярної зорі обертається. Частину неба при цьому у вигляді діяграми зображували, з фігурою людині по середині, а години називали відтак лівою і правою рукою, раменами, ногами й головою).
Ввечері заглянув до ластівок і знайшов шкаралупи на підлозі…
8 серпня. Зараз ніч, пів на другу ночі, й хвилин п’ятнадцять тому лежні кричали. Десь зі сторони виноградника…
У понеділок, 4-го, як стояв на дорозі край Тузлів і чекав на попутну до Татарбунарів, на повітряних потоках понад полями пелікани кружляли…
А коли вертався – в середу, було вже по першій, і я увагу звернув, якими куцими нині є тіні від стовпів, що вздовж дороги. Опівдні, можна сказати, адже природнім усе ж таки, астрономічним, є мабуть час, який називають зимовим – на годину раніше від того, що тепер на годинниках, тому що за ним, отим штучно спотвореним, Сонце на півдні о першій знаходиться, а не о дванадцятій.
10 серпня. Оце в понеділок як поїхав, а повернувся в середу, не бачу більше дроздів своїх молодих. Сподіваюся, все з ними гаразд.
І це також, мабуть, матеріяли до Лоції. У Расти була рана якась нехороша й незрозуміла на спині утворилася: щось на кшталт опіку, й ним і є, радше за все – від крапель, якими я їх усіх від бліх обробив. Хоча й від мазі, що мала би опіки лікувати, стала киснути навпаки. А вчора Катерина зі Львова приїхала. Ну й заходила до мене оце, й попросила Расту зловити, аби з нею познайомитись нарешті. (Бо Раста гавкає на всіх окрім мене, тримаючи дистанцію). Погладила її, а заразом і до рани подивилася. І аби рану підсушити, за відсутности кращого чогось забризкала парфумами своїми. І тепер коли Раста у хаті, а не на дворі, у мене пахне не те щоби жінкою, але її атрибутом напевне…
11 серпня. Зараз ніч, а ввечері до ластівок заглядав і побачив уперше малечу! Щонайменше двоє – визирали з гнізда дзьобиками своїми. А за день перед тим, коли гніздо Катерині показував, ще видко не було нікого…
Вже кілька днів поспіль, перед світанком, на сході північному сході з’являються разом Венера й Юпітер. Обидві дуже яскраві – одразу помітні, не сплутаєш. Перед тим удосвіта так само й тривалий вже час – місяць, або й більше, Венера сама сходила. А тепер ось так.
Місяць нині щойно убувати почав, іще майже повний, але проходить тепер високо. Далеко не в зеніті, ба навіть од 45 градусів менше, либонь, а проте близько від того. (Окрема дивовижа, що й повня оце вже минула, а я сьогодні допіру помітив…)
22 серпня. Але здається 10-го, пізно ввечері, чи може й вночі (супроти 11-го), у сіни метелик нічний залетів. Таке часто трапляється (зокрема, бо я фіранки на двері так і не почепив, а вони на світло летять), але цього разу мені його одразу ж зловити вдалося. Це він із тих, які більші, бо менших і не ловлю майже, оскільки їх або зі знаряддям додатковим ловити треба – коробки з-під чаю, наприклад, або краще й не рухати, адже просто рукою можна легко пошкодити, коли й не вбити. Так ото ці, що більші, вони, звісно, і взагалі доволі великі, й вкриті якимсь таким ворсом, схожим на шерсть, а проте не пам’ятаю, аби раніше зауважував – він був теплим…
З 6 серпня знову в національному парку працюю – “Тузлівські лимани”. Виникло питання відтак із військовим обліком – з уточненнями. Й оце 11-го, коли з Білгород-Дністровського військкомату відправили назад в Татарбунари (бо перед тим з Татарбунарського – у Білгород), не захотів додому вертатися й вирішив звідти одразу дістатися спробувати, з Білгорода. Є, виявляється, й дві прямі маршрутки – Білгород-Ізмаїл та Білгород-Вилкове, з автостанції біля двірця залізничного. Але перша вже вранці поїхала, а другої було треба чекати, тож виїхав на трасу біля Старокозачого одеською маршруткою. Там перехрестя – прямо шлях до Кишинева продовжується, направо поворот у Маяки й далі в Одесу, а ліворуч властиво у напрямку Вилкове, Кілії, Ізмаїла, Рені, й усе через Татарбунари. А що перехрестя це вгорі долини широчезної Дністровського лиману, краєвид ізвідти дивовижний відкривається – на самий лиман і далі, на протилежний його берег!
Не фотографував, бо камера у телефоні такого не подужає, але був вражений, як далеко неозброєним оком бачити можна. Вдома вже, на Google Maps виміряв приблизно, скільки би це у кілометрах могло бути. Виходить, близько 30-ти. Та й те, здається, можна би було й далі, якби терен, наскільки з накладання на мапу топографії зрозумів, у балку не заломлювався…
(*Зі світлом инакше, зрозуміло – не бачити світла можна тільки якщо очі закрити, – не зрозуміло навпаки, чому дорівнювали ліга й миля, які Колумб у розрахунку відстаней використовував, але у щоденнику першого плавання, у записі від 11 жовтня, мореплавець згадує, що після заходу Сонця флотилія йшла зі швидкістю 12 миль на годину, а о десятій вечора Колумб помітив світло – “щось схоже до вогника воскової свічки, який то підіймався, то опускався”. Покликані ним Перо Гутьєрес, королівський постільничий, та Родріго Санчес де Сеговія, інспектор корони, підтвердили це. О другій ночі, 12 жовтня р.Б. 1492, матрос “Пінти” Родріго де Тріана побачив землю. Була вона у двох лігах і до ранку кораблі лягли у дрейф…
Сам Колумб, як зазначає Яков Свєт, часто згадує, що одна ліга дорівнює 4 італійським милям – 1481×4 = 5924 м. Відтак 48 миль, які флотилія пройшла за чотири години від десятої вечора й до другої ночі – це 71088 м, плюс дві ліги до землі (якщо, звісно, Колумб бачив світло саме з тієї землі) – 11848 м. Разом – понад 80 км. Однак вказані у щоденнику відстані пройденого у розрахунку в італійських милях та вищевказаних лігах, перевищують дійсні на 8-10%, і з того деякі дослідники припускають инший розмір ліги у Колумба – можливо, 4392 м.
Цікаво також, що дорогою в Одесу й навспак проїздив це перехрестя багато разів, але ж з вікна маршрутки видно як в телевізорі. А коли їхав тут велосипедом, подорожуючи Буджаком п’ять років тому, від краєвиду був у захваті, але не згадав про Колумба, адже щоденник його давно перед тим читав, іще у Львові.
Нарешті 11-го в мене були Народини, ночував я у друзів у Татарбунарах, і коли повернувся до Тузлів і Фуратівки наступного дня, замкнув відтак коло циркумбуджацької подорожі!)
12-го ввечері мав дві довгі розмови телефонні. До першої ночі затягнулися, а що сидів я на дворі, мусив увесь час вставки робити: оце шакали завили, це собаки їм відповідають; а це кричать фазани – хтось їх потурбував; а ось зірка впала, і ще одна. Адже була це ніч з 12-го на 13-те – пік метеорного потоку Персеїдів.
І раптом посеред розмови уздрів їжаченя! Маленьке ще, як долоня з пальцями… А що пишу вже 22-го, додам одразу – бачив його звідтоді ще кілька разів.
17-го був у Лебедівці (на роботі!) Мені не надто подобається в морі купатися – не полишає відчуття незавершености дії, її неповноцінности, а проте дуже люблю (*насправді) кілька днів після зі взуття пісок витрушувати…
Були у Лебедівці також 15-го. Хтось встановив біля свого будинку піонера совєтського. Скульптурного. (Які, до речі, й на постаментах моторошно виглядали, але по-тоталітарному моторошно, а коли ось так, у лісі, й геть страшно). І можна би було сказати, що став я свідком протиборства богомолів із войовничим атеїзмом. Хоча у дійсности, закуток у заглибленні навколо ока кам'яного біля камінного таки перенісся, виявився напрочуд зручним, аби у нім оотеку розташувати… З огляду на відкриті пори у природній конструкції, діти народилися успішно!
17-го ввечері, й 19-го, і 21-го – кричали лежні. Але 21-го не дуже добре було їх чуть, а от 17-го, вони спочатку десь од баштану гукали, а потім ближче перемістилися, на виноградник Шевченків, і навіть попри те, що в сусідів саме діти гамір зчинили, крики птахів крізь той шум з усією виразністю проходили…
19-го на полі були по инший бік села, на захід південний захід од мене. 19-го вечір і взагалі був феєричний трохи. Бо окрім лежнів було ще й їжаченя, а ще сова кілька разів просто над подвір’ям пролетіла – ще у сутінках, ще добре видно…
Пік Персеїдів, отже, вже дев’ять ночей тому минув. Але припав сьогоріч, коли Місяць, хоча й почав вже був танути, але щойно допіру, і сходив іще до опівночі. Тож можність бачити була тільки ті метеори, які більші. Натомість тепер Місяця не видко майже до ранку, небо зоріє уповні і хоча й зрідка, але вже не міжзоряний пил, а яскраві кити-метеори прокреслюють небо холодними серпневими ночами…
Щоправда від учора ночі знову потеплішали, а ось ракету, яка “може летіти на 3 тисячі кілометрів і нести до тонни вибухівки”, назвали “Фламінго”… Можливо, усі ці люди, які називають зброю “гвоздикою”, “вільхою” (моє улюблене дерево, яке живе у березі, в заплавах, на болотах), “стугною” (Ріка на південь од Києва, береги якої у місці перетину трасою Одеса-Київ, викликають спогади про Стару Русь), або ж осьо “фламінго”, ніколи не бачили квітів, ані дерев, ані річок і птахів?
Ніч супроти 23 серпня. Сьогодні вранці буде новий Місяць, отож череда з дурнуватих подій не дивина. Спочатку, минулої ночі, заснути не міг (бо перед тим довго спав). Точніше, вже був задрімав, але миші розбудили… Потім, вже коли світло на дворі стало, мощенням попід хату пробіг хтось із гупання – попри північну стіну глуху, біля якої проте в мене ліжко якраз і стоїть. Ця стіна на обійстя до ще одних сусідів виходить, а що вони наразі у Фуратівці не замешкують, вівці Ігореві десь там теж пасуться, хоча аж так близько раніше не чув. А наостанок, іще за пів години може, Ігор, чую, мене на подвір’ї гукає. Вийшов, а там і Іра також – вівці повтікали…
Ввечері з хати почув, що ластівка деякий час вже кричить – на тому ж все місці і не зовсім так, мабуть, як зазвичай. Вийшов на двір, а на порозі кухні, де гніздо ластівчине, сидить собі й умивається Кицьонда сусідська. А ластівка над нею – на кабелі, який до цього приміщення через подвір’я тягнеться… Нагнав. Аврелій допоміг! Заглянув до птахів – усе ніби гаразд.
Потім дрон якийсь кружляв, чи що воно, а кулеметники з мобільної групи ППО десь у полях стріляли по ньому, тренувалися...
І нарешті як зовсім споночіло, вийшов за поріг і вперся ногою в їжачка свого малого… Думаю у нього. Добре, що не наступив, бо сидів на доріжці навпроти дверей просто – тільки торкнувся голими пальцями зробивши чверть кроку вперед. Був холодний на доторк, але я йому все одно зрадів! А він утік швиденько, бо вже за мить у траві шелепав за кілька метрів…
Лежнів цього разу вранці почув. Од південного сходу.
Цілий день учорашній вітер був штормовий, а на вечір іще й захмарилося. Близько першої стало блимати десь вдалині, на півдні, а потім все ближче, й хоча гроза над нами так і не пройшла, дощем трішки покропило.
23 серпня. Вночі через вітер рвучкий і дощ, який був пускався, до ластівок навіть двері прикривав, а відчинив знову, коли перед ранком спати лягав. Встав пізно вранці й одразу ж до них заглянув… І нікого не знайшов…
Але ще цікавіше – пізніше побачив (і почув, бо ж вони завжди це з вигуком роблять!), як ластівка до кухні залітала, й коли зазирнув, трійко ластівчат сиділо в гнізді…
І протягом дня вони так і продовжували – вилітати й знову вертатись, наскільки розумію. Але ввечері вдома були.
І про персик забув оповісти. Цього року один народився – про це вже казав. Я на нього й не сподівався, отож не одразу й помітив. Далі спостерігав, як він достигає, набуває кольору. Аж оце в вівторок може, 19-го, але днями у будь-якім разі, побачив, що на гілці його вже немає. Знайшов під деревом – стиглим, без жодних ушкоджень і смачним, зрозуміло. Хоча важить найбільше не те – важить знов євхаристія…
24 серпня. Ластівченята й надалі до гнізда повертаються. Вдень заглядав – не було, але ввечері сиділи. Троє, або ж мені, принаймні, трьох од дверей видно, а далі не заходжу, аби не лякати.
Бачив сьогодні, як ластівка за вивільгою гналася. Цікаво чому? Мала правдиву причину, чи про всяк випадок?
Можу уявити, якою катастрофою є обірване під час шторму вітрило на кораблі, адже на полі, що біля мене, є баштан… А на баштані – викопаний у ґрунті басейн, загорнутий в церату. І коли вітер штормовий тут, у нас, її частиною метрів у 20 квадратних – стільки, властиво, як середнє вітрило, тріпає, кидає й б’є у повітрі так, що чути з подвір’я за пів кілометра…
27 серпня. Знову до Лебедівки їздили. Зокрема, потрібно було води у морі набрати (відібрати пробу) й температуру поміряти, але ніхто роззуватися не хотів, бо море холодне. Стоїмо із тим градусником, з ноги на ногу переступаємо. А поруч на пляжі чоловік із жінкою відпочивали (є відпочиваючі, хоча й мало) – років по п’ятдесят, може більше трохи, тож чоловік допомогти зголосився. Ну й балакаєм оце, а я чую – вимова цікава, нетутешня. Слова ті самі, а інтонація инша. Запитав звідки – з півночі Поділля, з Калинівки.
А потім ще місцевий чоловік підійшов, з Тузлів – спілкувалися зо два рази, колись підвозив, зокрема. Він у Лебедівці працює. Такий на вигляд як суворий, але вітальний у дійсности. Тож долучився й він до розмови. Говорили про погоду: про приморозки весняні, що дощів немає, ну й про те оце ж, що холодно тепер. Але буде ще тепло, додав – має бути! І ніби як дрібниця, а воно й справді наче потеплішало. Просто зараз…
Якщо на хіднику поперед хатою пізно ввечері мити ноги, у калюжі сяють зірки…
30 серпня. Ластівченята – їх все ж таки троє – й надалі у кухні ночують. Тільки від понеділка здається, стали не в тому гнізді сідати, де народилися, а у коробці, яку мусив минулого літа до стіни прибити.
(*Натомість гнізда, яке обвалилося… Заким побачив тоді, двох пташенят серед уламків вже мертвими знайшов. Але двоє були живі. Й виросли у коробці – Катерина порадила. Цього року, до речі, дорослі птахи почали було коробку цю багном обліплювати – робити з неї гніздо, десь-то, у відповідности до ластівчиних норм, але врешті чи передумали, а чи може були то вже инші, проте в однім зі старих загніздилися. Яких і на початок літа мали два на вибір, а тепер, якщо ще й з коробкою рахувати, є чотири!)
В понеділок, 25-го, на територію виїздив. (*У ту частину Парку, себто, яка за мною закріплена). Проїхав того дня близько 30 км (на Google Maps рахував щойно) – від хати до Бекіру й Румунської дамби, уздовж Алібею до Калфи, попри Куруґьоль до Фуратівки, а з Фуратівки ще в магазин у Тузлах з’їздив (тільки додому не заїжджаючи, бо вдруге собаки би вже самого не випустили!) І перше не спостереження навіть, але відкриття ціле, воно прикре. Бо років зо два оце, а чи зо три, згадував час до часу, що вже скільки є тут, так і не пройшов ніколи дамбою Румунською. Так її називають – тому, либонь, що насипано між вісімнадцятим та сороковими роками, у часі входження Бессарабії до складу Румунського королівства; хоча шлях од Аккермана (Білгорода) до Татарбунарів десь там таки й раніше, вочевидь, за Російської ще імперії проходив, адже дорогу між Тузлами й Веселою Балкою – у тому напрямку, й досі теж Стовповою зовуть. Але то все давно. А я ж бо осьо. І хоч дамбою і не проходив – гаразд, але ж бачити бачив, був біля неї багато разів. І чомусь здавалося – у згадках отих, що насип од берега й до берега через увесь Алібей тягнеться. Аж раптом 25-го дізнався – так, ніби вперше побачив, що од дамби властиво там лишень куций клаптик лишився… Наскільки непевною є моя пам’ять, мій мозок і моє сприйняття…
Між Веселою Балкою (*село) і Калфою (*мис, ріжок по-місцевому) зустрів острівець очерету. І це завжди вражає – очерет на березі солоних водойм. Адже засвідчує сусідство із солоною водою на поверхні прісної у ґрунті. І то ще гаразд ось тут, на високому корінному березі, але ж очерет безперервною смугою тягнеться й піщаним пересипом між морем і лиманами...
Цьогоріч прорву, утворену штормом у пересипі ще позаторік здається, знову замулило, дощів немає, й лимани почали пересихати. Вчергове. В основній частині вода вже відступила від берега до сотні метрів, у верхів'ях більше, а на мілинах, що по колу піщано-черепашковими кісками оточені – наскільки розумію, вони на повороті берегової лінії шляхом намиву утворюються – і зовсім пересохло. Й білим шаром сіль лежить…
Понад лиманом Куруґьоль, по обидва береги степ – залишки Степу. Й у сухій траві вітер, зіштовхуючи стебла між собою, видобуває солом’яну музику…
Від магазину в Тузлах до співробітниці телефонував. У справах подзвонив, проте розговорилися, й серед иншого згадала, що часто в околицях у себе зайців зустрічає. (*Три роки з ракетами, але без мисливців…) А потім, як їхав додому, один заєць з посадки дубової мене зачувши вискочив, а инший дорогу переходив – за кількасот метрів од першого. Перший при цьому вибіг на поле задисковане, відбіг від мене метрів на сто, може двісті, й встав на повен зріст. Яка ж це велетенська, потужна тварина насправді! Розповів Катерині – сказала, що зайці на кенгуру схожі. Але ж і дійсно…
І вже як вступ до подальшої, осінньої частини – на завершення літа. Наприкінці серпня листя на деревах зеленим залишалося, а проте чи здалося мені, а чи й дійсно – шелестіло по-иншому, стужавіло й жорсткіше…
31 серпня ластівченята в гнізді ночували – я заглядав, а вже ввечері 1 вересня їх там не було...
Наступного дня й ластівок загалом хоч і бачив іще (здається, то були ластівки), але тільки кількох. А то ж літа було половину – відколи перші діти гніздо залишили, мабуть – і в небі, як рій потурбований, і на дротах між стовпами-ключами, як записи нотні. Й то композиції експресивної вочевидь!
А далі й зовсім не бачив. Полетіли.
І з того й радісно водночас – два виводки протягом літа народилися, виросли й залишили гнізда успішно під одним дахом, але й сумно трохи…
24.10.2025