Два місяці тому ми відзначали 70-річчя офіційної радянської ліквідації Української Греко-Католицької Церкви – сумнозвісного «Львівського собору». 14 березня у Львові під гаслом «УГКЦ в підпіллі: історія священиків і мирян» відбулася зустріч з двома культовими постатями греко-католицького світу – Ігорем Калинцем і Богданом Прахом.
Пропонуємо Вашій увазі звіт із згаданої зустрічі.
Михайло Галущак, координатор проекту «Історичні діалоги»:
Ми сьогодні зібрались з приводу розмови про Українську Греко-Католицьку Церкву, а саме про період, коли вона перебувала в підпіллі. Інформаційним приводом для цієї зустрічі був так званий «Львівський собор» (чи «псевдособор») 1946 року, який якраз відбувався у ці березневі дні. Про цей «собор» та про події, які були після нього, нам розповідатимуть отець Богдан Прах, ректор Українського Католицького Університету, й пан Ігор Калинець, політв’язень радянських концтаборів.
Панотче, до Вас питання: чи можна канонічно дати оцінку цьому собору: чи це заборона УГКЦ чи «возз’єднання»? І хотілося би почути оцінку для цього вчинку священиків: чи це було їхнє намагання зберегти Церкву хоч в якомусь форматі, чи це, на Вашу думку, зрада Греко-Католицької Церкви?
о. Богдан Прах:
Слава Ісусу Христу! Щодо канонічної складової цього собору, то канони Східної Церкви, Католицької Церкви виразно і ясно говорять, що такі рішення може приймати тільки церковна найвища влада, тільки єпископи. Ми знаємо, що серед тих присутніх не було ні одного єпископа Греко-Католицької Церкви.
На той час двох єпископів з Києво-Галицької митрополії того часу були ще на волі. Це були єпископ Перемишльської єпархії Коциловський і його помічник Григорій Лакота, які зрештою дуже швидко, в червні 1946 року (через три місяці і 10 днів після цього ж собору) були заарештовані та депортовані до Радянського Союзу. Були суджені в Києві, потім були заслані і згодом померли на території Радянського Союзу.
Єпископи Йосафат Коциловський і Григорій Лакота
Щодо інших важливих моментів, то якраз через три дні буде важлива дата – 17 березня 1945 року Сталін підписав головний документ, силою якого почалося планування знищення Греко-Католицької Церкви в офіційному дусі. Це засвідчено документами. Це була так звана «інструкція 58», де розписався сам Сталін 17 березня 1945 року. Там було чітко прописано, в який спосіб має відбутися знищення Греко-Католицької Церкви. Там було чітко прописано, що це відбудеться способом формального возз’єднання через собор.
Почалася підготовка до цього собору в такий спосіб, що спершу хотіли примусити нашу ієрархію, щоби вона була учасником цього собору. Коли ієрархія відмовилась, 12 квітня 1945 року вона була арештована, і найважливіші священики, які були близько високої церковної влади, також були арештовані — в цілій Західній Україні. Тоді також почався тиск на дуже відомих священників – таких, які мали авторитет у своїх реґіонах. Хотіли вибрати таких найбільш авторитетних.
Гавриїл Костельник
У Львові не було проблеми, був отець Гавриїл Костельник, який мав свої певні погляди в тому напрямку. Зі Станіславської колишньої єпархії (сьогодні вона Івано-Франківська) був обраний владою, каґебістами отець Пельвецький. Натомість щодо Перемишльської єпархії були певні труднощі. Була спроба обрати декана отця Круцька, потім отця Йосифа Мариновича, який був дуже відомий на той час священик, діяч, близький співпрацівник Блаженного Йосафата Коциловського, великий борець за незалежність нашої України, української справи. Він не погодився, його заарештували. Коли заарештували його, і коли створилась ініціативна група, він уже не був кандидатом. Єпископ Коциловський розподілив частину тої Перемишльської єпархії, яка була на території радянської України на дві частини: на Дрогобицьку область і на Львівську область. І поставив своїх генеральних вікаріїв. І, очевидно, вони двох генеральних вікаріїв почали дуже сильно «заохочувати» до того, щоби вони приєднались до ініціативної групи. Львівський генеральний вікарій, отець доктор Микола Панас, попав під дуже сильні репресії, так що опинився у Кульпарківській лікарні (молодий священик недавно приїхав скоріше з римських студій).
Михайло Мельник
А з Дрогобицької єпархії був отець доктор Мельник, викладач духовної семінарії. Він після кількатижневої дуже сильної репресивної акції каґебістів погодився. Документів про ці спроби прихилити тих же священників до ініціативної групи я не знайшов в архівах – ані щодо отця Панаса, ані щодо отця Мельника. Хоч знаємо, що вони обидва були арештовані та піддані сильним репресіям. Він [Мельник – Z] схилився, був посвячений на єпископа. Не можна сказати, що Мельник був єпископом Греко-Католицької Церкви, – він був посвячений в Києві як православний єпископ.
Михайло Галущак: Тих священиків, які були на соборі, Ви розцінюєте як зрадників?
о. Богдан Прах:
Треба взяти до уваги реалії того часу, треба подивитися, як це відбувалося. Ніхто особисто зі священиків (не можна казати про Костельника – ця справа дуже, дуже дискусійна), напевно, не хотів з власної непримушеної волі на це йти, досконало розумів, що та його присутність є формою неналежної постави, яку мав мати священик нашої Церкви. Але були різні, різні мотивації. Здебільшого священики не знали, що їх привезли на собор. Закривши в кібітках, їх привезли до Львова, посадили в готелі, і вони вже були з позицій каґебістів. Я багато опитував родини священників, і розказували мені, що абсолютна більшість із них не знала, чого вони були привезені.
Були священики, які не голосували на самому соборі. Що з ними сталося? На Личаківському цвинтарі чи на інших цвинтарях вони поховані, дата смерті – тиждень-два після собору. Вони були дуже швидко знищені. Теж документів про це жодних немає. Таким одним, що я справді можу підозрювати, що він був знищений одразу після собору (бо багато інформації я отримав, що він не голосував тоді і закликав не голосувати), це був отець Теодор Ярка. Він дуже швидко помер невідомо якою смертю десь у травні 1946 року.
Михайло Галущак: Якщо говорити про екуменізм, тут немає ніякого возз’єднання з Православною Церквою, це суто намагання не ліквідувати, а заборонити Церкву?
о. Богдан Прах: Ліквідувати, не можна заборонити. Вони зліквідували все: і людей, і матеріальну базу для Церкви. Всі святині перейшли в юрисдикцію Православної Церкви. Всі архіви, бібліотеки, друкарні й усі інституції, які були при нашій Церкві, абсолютно, були як не одержавлені, так решта була передана Російській Православній Церкві.
Михайло Галущак: Питання до пана Ігоря. Пан [Олег] Турій у відеосюжеті говорив, що Церква була якось пов’язана з націоналізмом. Хотілося би запитати про цей український рух опору другої половини ХХ століття. Наскільки Вам вдавалося перетинатись зі священиками, коли Ви були в радянських концтаборах? Чи було якесь співжиття, чи, можливо, Ви пам’ятаєте Церкву в підпіллі? Хотілося би почути про Церкву в українському русі опору другої половини ХХ століття.
Ігор Калинець:
Я міг би відповісти про історію цього руху боротьби за нашу церкву вже з кінця 1980-х років. На моєму місці міг сидіти покійний Іван Гель, який займався тією справою, який дуже добре був усвідомлений, бо був учасником, дійовою особою цього повернення нашої Церкви з підпілля.
Але, якщо Ви дозволите, я ще повернуся трошки в історію, бо це торкнулося і моєї родини – власне, ліквідація нашої Церкви у 1946 році. Мій рідний вуйко був священиком, який був змушений (тільки не знаю, чи його привезли, чи він так погодився), перейти на православ’я у 1946 році. Він був дуже патріотичною людиною, бо в 1930-х роках, щойно він став молодим священиком, то побував у Березі Картузькій. Це вже свідчить про те, що ця людина була настроєна доволі патріотично і усвідомлювала свою роль в 1946 році. Він не здобувся на такий героїзм, але підтримував постійні зв’язки з нашим підпіллям, бо він був в селі Отиневичах біля Ходорова на парохії. І в 1949 році був заарештований за зв’язки з підпіллям і був засуджений на десять років, які відбував у Казахстані, а вся його родина (тобто, вуйна з трьома дітьми) були вивезені в Томську область. Так що це теж такий приклад того, що ніби священик погодився бути у православ’ї, але як патріот він не міг спокійно бути священиком, дбати про себе та свою родину, а дбав про тих лісових хлопців.
З іншої сторони, я хотів би згадати одного священика з Ходорова, Андрія Трача. Чому я говорю про нього? Не знаю, яким чином він підписав, але Ходорів чомусь дуже цупко тримався за цю нашу святиню, церкву Косми і Даміана. Я малий прислуговував у цій церкві від першого майже до десятого класу. Тепер я починаю згадувати, що там було православного в нашій відправі у ходорівській церкві. Абсолютно нічого. Була тиха служба Божа. Я тільки не можу згадати, кого він згадував: Папу точно не згадував, не згадував наших ієрархів, але мені здається, що він не згадував і московських. Так що є і такі священики. Може, отець Богдан зіткнувся з його біографією, мені просто було би цікаво, як він став православним священиком, бо всі відправи у ходорівській церкві, все, що було — все було греко-католицьким починаючи з 1947-го, з того часу.
Я якось не стикався в ув’язненні з нашими священиками – так доля дала, що ми не сиділи разом. Але перед тим я був добре знайомий з отцем Романюком, який потім будував Православну Церкву вже в часи України і був патріархом автокефальної (чи я не знаю, як її називати) Церкви, і наші шляхи тоді розійшлися, бо я не міг його зрозуміти, його як вихованця греко-католицького і переконанням греко-католицького священика, який пішов потім фактично на розрив із греко-католицизмом, не зрозуміло, з яких причин, бо для нього Шептицький завжди був взірцем, він мав книжки, я бачив у Косові (я був вдома у 1980-х роках), що він мав в багато греко-католицької літератури. Він з таким пієтетом говорив про Шептицького. Так що ще й такі є випадки.
Ірина Калинець
Я хіба би говорив, як ми, скажімо, шістдесятники, вже у 1980-х роках допомагали нашій Церкві виходити з підпілля. Я до того був причетний, був близький до того, що робили Михайло Горинь і Степан Хмара, створюючи Комітет захисту УГКЦ. Моя дружина відтворила чи відновила Марійське товариство Греко-Католицької Церкви – з тим, щоби залучати до громадянських акцій наших священників, виводити їх із підпілля, щоби вони прилюдно були на різних відправах і політичних акціях. Я навіть видав книжечку про діяльність цього Марійського товариства. Там є приклади різних акцій, які збирали не десятки людей, а тисячі, починаючи з 1989 року, на львівські майдани чи біля церков.
Є різні історії, як то все відбувалося і які священики могли з підпілля приходити, бо ми їх запрошували, щоби вони показалися і щоби люди звикали до них – що Церква в підпіллі і що вона хоче певної леґалізації. В цій книжечці я ще помістив останнє інтерв’ю Івана Геля, яке було невідоме, про те, як він вивів 17 вересня понад 200 тисяч людей, за рахунками КГБ.
І ще одна була така моя акція, що я повернув нашій церкві Собор Святого Юра, організував певні акції, громадянсько-непокірну акцію у 1990 році, коли я був депутатом обласної Ради. Я також описав усі ці перипетії тої акції. У книжці описано все те, чим я причинився до виходу нашої Церкви з підпілля.
о. Богдан Прах:
Я хотів додати (що пан Ігор дуже широко зачепив), що мотивація і доля тих священників, які підписали православ’я, була абсолютно різна. Але теж треба взяти до уваги, що в різних частинах Галичини це відбувалося абсолютно по-різному. Наприклад, у Дрогобицькій єпархії (то була створена окрема єпархія одразу після «возз’єднання») фактично у більшості тих, хто підписали, підписи взяв сам владика Мельник. Він за них підписував, деякі зовсім не підписували ніколи жодної декларації з «возз’єднанням», він це брав на себе. Тому, коли це все почало доходити в різних звітах чиновників і каґебістів, він мусив відійти. І він був отруєний в 1955 році – зрештою, як майже ціла його курія практично була отруєна. І я це в своїй книжці досить детально описав по прізвищах і як це відбувалося, в який спосіб. Тут навіть є пан Зенон Куновський присутній – його батько, отець Володимир Куновський, загинув такою ж самою смертю, як і владика Мельник.
Священики, які все-таки підписали, – тут пан Ігор згадав, що багато з них було арештовано під приводом тісної співпраці з українським національним підпіллям – це фактично всім інкримінували. Всі кримінальні справи священників і Перемишльської, і Львівської, і Станіславівської архієпархій, з яких 99,9% – це є або співпраця з українським підпіллям, або співпраця з німцями. Ті, кому інкримінували співпрацю з німцями, це було в перших роках – 1944-1945. А від 1945 року вже фактично всіх «під один килимчик завивали» – тобто, співпраця з українським підпіллям.
Я ще по відсотках не можу сказати, але дуже великий відсоток священників, які підписали православ’я, були арештовані в роках 1947, 1948, 1949 – аж до 1951 року за різні, різні, різні інкриміновані їм справи. Але головна причина арешту була – як колись було сказано, що «негр зробив своє – негр може вже відійти». Тобто, вони підписали, і цього було достатньо. Треба було в кінці піти на другий етап – знищити інтелігенцію українську, тобто, українських священників. Пан Ігор згадав дуже влучно – ті, які не впроваджували православ’я або десь трималися довоєнної лінії душпастирювання, вони мусили бути арештовані. Їх дуже багато було – сотні священиків, які підписали, були арештовані в роках 1947-1951.
ВІДПОВІДІ НА ПИТАННЯ
Питання: Багатьох наших священників понищили, тих, що підписали. А вони ж лишалися для того, щоби затримати будівлю тої церкви. Багато церков дістали росіяни?
о. Богдан Прах:
Дуже влучне питання. Влада за свою мету ставила взагалі знищення Церкви – чи то православної, чи католицької. Православна церква була інструменталізована каґебістами в 1942-1943 роках (там ціла історія, не будемо зараз про те говорити). Але влада теж неприхильним оком дивилася на розвиток Церкви як такої – ми говоримо про Російську Православну Церкву.
Коли на нашій території, в Галичині, поарештовували наших священників, Російська Православна Церква не мала достатньо священників, щоби місце закривати. Тому здебільшого ці святині ставали порожніми, з часом були закритими, бо не було душпастирів. А подивіться, що діялося в 1950-1960-х роках – дуже багато закривали церков з тої причини, що не було священників. Єпископ Макарій і владика Дрогобицький Мельник били на алярм, що священників або вбивають, або арештовують, парафії закривають, і мета мала би бути досягнута. Щоп’ять років КГБ зривалося на ноги і робила перевірку, як «воправославизовуються» греко-католицькі парафії. Робили перевірки, дивилися чи часом тризуб не виглядає з-за якоїсь ікони чи зник святий Йосафат, яка література є.
А те, що пан Ігор згадав, як священики під час Великого Входу кого поминають, то переважно там щось під носом бурчали. Так було здебільшого. Справді таких, щоби по душі впроваджували би православні звичаї в Галичині, я принаймні, скажу вам щиро, не зустрів у своїх дослідженнях, а досить багато часу тому присвятив.
Питання: Зараз у тих місцях, які вважаються важливими святинями Греко-Католицької Церкви, діє активна православна громада. Чи там проводилася окрема робота з людьми?
о. Богдан Прах:
Я спеціально досліджував ці місця: Прилбичі, Заздрість, інші місця. Це не є таємниця. Справді, вони були під окремим оком каґебістів. Мало того. Парафії, в яких працювали наші підпільні священики, теж були під великим прицілом – і каґебістів, і «уповноважених» (тут були спеціальні «уповноважені до справ Російської Православної Церкви», а потім до пильнування, що діється з нашою підпільною Греко-Католицькою Церквою).
Треба згадати, що цей процес активної діяльності наших підпільних священників, підпільної Церкви зродився щойно після повернення наших священиків після смерті Сталіна. До 1953 року підпільна Церква існувала, але дуже мізерно існувала. Чому? Тому що реально не було священнослужителів. Більшість із них була заарештована або перейшла на православ’я. Ті, що поверталися зі Сибіру після амністії (це було 1954-1956 року), вони поверталися де? До своїх сіл, своїх парафій – і почали активно працювати. Я маю сотні різних свідчень, де ті підпільні священики разом з православними правили у відповідний спосіб чи відповідний момент.
Навіть є багато свідчень того, що священики православні, які підписали православ’я, були свідомі певного гріха, великого гріха, який вони зробили. Вони, щоби повінчати своїх дітей, просили підпільного священика. Православний священик запрошує чи ховати своїх батьків, чи інші тайни уділяти. Це був симбіоз. Але совєтська влада почала впроваджувати між ними щораз більше напруження. Там, де була активна підпільна церква, більшість тих сіл сьогодні є поділеними на дві частини. Православна кадебістська влада робила все, щоби піднести авторитет місцевого священика або знайти міцнішого православного священика, бо там діяв підпільний священик – на противагу. І потім, коли вже Церква виходила з підпілля, був зудар. І ті парафії, де не було підпільної церкви, цілісно переходили до нашої Церкви, і Церква не була поділена. А там, де була поділена за підпілля, там вона і по сьогоднішній день є, здебільшого залишилася поділена. Тобто, увага каґебістів у різний спосіб була акцентована.
Питання: До пана Ігоря. Ви говорили про те, що Вам довелось допомогти повернути церкву Юра. Розкажіть детальніше, в чому полягала ця допомога. І хотілось би почути Ваш коментар з приводу співконтактів з Православною Церквою. Чи у Вас були на той час, які вони були і як виглядали?
Ігор Калинець:
Безперечно, контакти з православними священиками були. Хоч би такий випадок у 1989 році. Ми влаштували великий мітинг у місті Ходорові, було багато гостей – громадських діячів зі Львова, де я звернувся до місцевого православного священика отця Пирога, щоби він переходив до Греко-Католицької Церкви. Він не відважився це зробити. Я казав: «Ви, отче, користуєтеся тут популярністю, є добрим господарем», – і так далі. Він цього не зробив. Але мушу сказати, що весь Ходорів став греко-католицьким, у нас не було тих чварів і не виникло якоїсь іншої конфесії. Правда, він навколо себе ще зібрав 10-15 бабок, але то десь на пару місяців, і то все розвіялося. Він мусив покинути Ходорів.
Такі були випадки, що до нашої хати приходило дуже багато священників православних, щоби порадитись, як перейти до Греко-Католицької Церкви. Я, правда, тим не займався, я часом був випадковим свідком. Цим займалася моя покійна дружина Ірина. Як вона їм порадила, як це зробити, я не можу сказати, але вони стали нашими священиками.
Є випадок із таким зараз добре знаним священиком із Червонограда Михайлом Нискогузом, який приїжджав до нас на ті поради. Ірина включала його в ті відправи біля Святоюрського собору, потім біля Успенської церкви, де збиралися десятки тисяч людей. Він ще представляв православну конфесію, але вже ставав греко-католицьким священиком.
Щодо повернення церкви Святого Юра, то було в серпні 1990 року відкриття музею М.Панчишина. Було дуже багато людей. І я якось ненароком (а, може, і спеціально) там опинився. Був депутат обласної Ради, який постійно товаришував і підтримував владику Юліана Вороновського. І Юліан Вороновський мені каже: «Пане Ігорю, в неділю треба забрати собор Юра». А то була п’ятниця. Я кажу: «Як це? Неможливо. Там велика охорона вже є, не вдасться так зробити. Я не можу зараз тут оголосити, бо якщо би я зараз тут оголосив, то там буде збільшена охорона, і нас навіть близько не допустять». «Але подумайте собі. Зробіть так, щоби в неділю церква Святого Юра була повернута нашій громаді».
Видно, так Господь дав, що дуже багато було збігів в мою користь. По-перше, йшла ціла група молодих людей в ту неділю підіймати прапор в аеропорту. Старші наші панове, які належали до політв’язнів, мали якусь панахиду на могилах на Янівському цвинтарі. Тут я зустрів ще на відкритті хлопців – ревних греко-католиків із містечка Миколаєва. Я їм про те сказав. Вони кажуть: «Ми приїдемо, кілька автобусів, в неділю до вас». І було посвячення місця під церкву Володимира і Ольги на Симоненка (біля вулиці Наукової) в ту неділю. Я з тими всіма рештами домовився, щоб на четверту годину всі йшли з різних кінців, в тому числі з Миколаєва, а сам пішов на віче посвячення каменя. І коли воно закінчилося, мені дали слово. Я вийшов на трибуну і кажу: «Люди, лишилася година. Ми за годину дійдемо до Юра?». «Дійдемо». І вся та маса (а там були тисячі людей), всі пішли на Юра. Мій сусід є дуже добрий спеціаліст, офіційний спеціаліст, який умів відкривати всілякі сейфи, замки, пан Волинець, я його дуже радо запросив. І він сказав, що піде з нами і своїми ключами нам все відімкне.
І так якось всі надійшли, ті розгубилася – сторожа, яка стояла біля брами, біля Юра. І там були приготовані решітки, щоби заставити вхід, але вони не встигли навіть цього зробити, ми оточили церкву. Ті хлопці трохи помучилися, але відчинили церкву. Ми до церкви людей не пустили, сказали, що прийде завтра комісія мистецька, щоб оглянули, що тут є, описати, щоби не казали потім, що ми маємо якісь претензії.
Ми лиш не запланували вигнати тих священнослужителів із митрополичої палати. Ми їх лишили, і це потім трохи затягнуло процес із звільненням митрополичих палат.
Цілий тиждень люди пильнували, православні приходили і бунтували під церквою, але їх там близько не підпускали, люди ночували. Відтак до Преображення церква була звільнена і митрополит Стернюк урочистою ходою, в супроводі багатьох священників, які вийшли з підпілля, увійшов і мав відправу.
Був такий випадок, коли ми прийшли до тої церкви, прибіг [В’ячеслав] Чорновіл (він був тоді головою обласної ради) і до мене підійшов з претензією, як я так посмів. Бо вони мали то офіційно якось це все зробити, передати, а тут ми порушили порядок. А я сказав, що ми вже півроку чекали. На обласній, на міській раді весь час говориться про повернення храму, але ви чомусь нічого не робите. Тому люди вже змушені були піти. Звичайно, я йому не казав, що то було розпорядження Стернюка взяти церкву, бо, очевидно, владика Стернюк не хотів про це афішувати, що ми йдемо ніби силою забирати храм, але так треба було зробити, бо це не просто був храм, якого нам потрібно було у Львові (ми вже мали Преображенку, Михайла (кармелітів), могло наразі церков вистарчати), але був символ, символ нашої Церкви, і його конче треба було взяти – нехай силою, і я на то пішов. Хоч увійшов у певний конфлікт із Чорноволом, моїм приятелем ще з 1960-х років.
Питання: Пане Ігорю, скажіть, а от це розпорядження тодішньої влади, пана Чорновола – не було то замішання, що в 1990-х роках зробили почерговість і призвело до того, що були страшні конфлікти та бійки? Ми тоді навіть приходили в обласну Раду і говорили, що, якщо це є жидівська синагога, то віддати жидам, якщо це є православний храм, то віддати православним, якщо католицький, то католикам, якщо греко-католицький, то греко-католикам. І якщо хтось хоче будувати, то хай свій будує, але церкви по архівних даних віддати тим, за ким це рахувалося віки.
Ігор Калинець:
Ви маєте рацію, я теж дотримувався такої думки. І нас, декілька депутатів в обласній раді, теж хотіли цього. Але не знаю, як сталося, що більшістю прийняли те, «як громада побажає». Село мало проголосувати, більшість залишалася за православними, чи за іншими. І то довело до роздорів.
Найбільше мене здивувало, що на то погодився Іван Гель. Це понині для мене є велика таємниця, як Чорновіл зумів його переконати, що треба робити в такий спосіб. Потім життя показало, що це наше рішення, обласної ради було нерозумне, бо сталась маса конфліктів, які ще й досі не вщухають, бо ще не всюди побудували ті чи інші свої храми. А, зрештою, навіщо було стільки витрачати народних коштів на будівництво в невеликому селі двох (або часом і трьох) храмів? Можна було побудувати краще якийсь Народний дім чи школу, чи якісь інші дати видатки. Звичайно, і церква не пропаде, навіть якщо буде одна конфесія у селі, а є дві церкви, але на той важкий час це було абсолютно нерозумно.
Питання: Хотілось би почути про роль Заходу чи, вірніше, Ватикану в історії підпільної Церкви. Наскільки він допомагав, не допомагав, відстоював чи не відстоював?
о. Богдан Прах:
Фактично від самого початку, як тільки почалися репресії проти Греко-Католицької Церкви, Ватикан був досконало поінформований про те все, що діється в Совєтському Союзі. І реакція була дуже різна. Напевно, таким кульмінаційним пунктом реакції Ватикану було старання, щоби наш патріарх (тоді ще митрополит) Йосиф Сліпий був звільнений із концтаборів. Були старання – вони були гласні і негласні – щоби інші єпископи та священики могли повернутися хоча би до радянської України. Очевидно, нікому це більше не вдалося, але ми знаємо, що в році 1963 в лютому переїхав до Ватикану Йосиф Сліпий.
Ватикан допомагав у різний спосіб. Перш за все, допомагав у літературі (друкування літератури), яка потім опинялася в Радянському Союзі. Ми вже були трохи в іншій країні, бо в Польщі Католицька Церква існувала нон-стоп, не була заборонена. Я став священиком ще тоді, коли в радянській Україні навіть ніхто не думав, що буде Церква вільною. Це був 1985 рік. Ми зразу почали (спершу як семінаристи, потім як священики), і дуже багато літератури возилося. Українська церковна література до Польщі переїжджала дуже свобідно. В різний спосіб, поляки з цим допомагали. Може, пам’ятаєте, була така ілюстрована Біблія, досить товстенька? Вона на Україну попадала тисячами-тисячами примірників.
Дуже багато було молитовників. Я пам’ятаю, я віз цілу машину молитовників, і всі, навіть прикордонники знали, що ми, священики, возимо літературу в Україну. Вони хотіли якийсь маленький хабарчик, «Мальборо» чи «Вінстон», або інші сигарети, або колготи для жінок – і свобідно ми проїжджали. Я не пам’ятаю якихось інцидентів, де хтось з наших священників, які везли в Україну, пережив якісь знущання каґебістів. Не було такого. Це було у роках 1985, 1986, 1987, 1988, а потім це вже було нормально.
Питання: Хотілось би почути про розмови Ватикану з Москвою щодо виходу з підпілля. Наскільки вони були дієві і на яких рівнях відбувались?
о. Богдан Прах:
Тут ще всі документи не є розкриті, і треба трошки часу, щоби ми могли ті документи подивитися. Але з того, що ми знаємо, очевидно, що Конґреґація Східних Церков мала певну свою картину і свій образ, як наша Церква має тут функціонувати, на території Радянського Союзу, на території Галичини. Цей давній, репрезентований ще кардиналом Тіссераном «остполітік» сильно функціонував і по сьогоднішній день функціонує у певних конґреґаціях ватиканської системи. А особливо, коли Церква виходила з підпілля, тут був присланий секретар Конґреґації Східних Церков владика Мирослав Марусин, і на той час ті, що були свідками, досконало пам’ятають, які тут відбувались різного роду переговори.
На щастя, наша Церква підпільна і її єпископи місцеві (я говорю про владику Стернюка, про владику Вороновського, про владику Василика й інших) мали в собі достатньо сили волі, щоби цей «остполітік» Ватикану переламати. І, на щастя, так сталося, що владика Марусин зі своєю місією скоренько виїхав туди назад, до Ватикану, а Церква тут почала жити своїм життям. І це для нас було велике щастя. Бо коли б ми йшли за тим, що, як кажуть поляки, «за пюрками» ватиканських чиновників було придумане для нас, то би ніколи нічого доброго з того не вийшло.
Колись це історія розкриє, я зараз не можу ще забагато говорити.
Ігор Калинець:
Коли було тисячоліття хрещення України-Руси, то до Москви у 1988 році на святкування приїжджали делегації з Ватикану, зокрема, делегація на чолі з кардиналом Казаролі. Наші люди – Іван Гель, Михайло Горинь, ще дехто – їздили до Москви, щоби якось вийти на них, але виходили переважно на наших представників у делегації і вже нав’язували контакти. Гель каже, що мав безпосередній контакт з кардиналом Любачівським і отцем Іваном Дацьком тоді прямо зі Львова. Або в Москві мали якісь квартири, де мали телефон (бо тоді ще таких телефонів, як тепер не було), і треба було якось нав’язати контакти.
І ті контакти нав’язувалися, і наші «хлопці» (вони тоді були ще не дуже старі) тоді переконували, як треба нашим єпископам і нашим священикам, які були на еміграції чи у Ватикані, поводитися, щоби не ввійти в конфлікт з нашими підпільними владиками та підпільними священиками, щоби йшли у згоді. І була досягнута та ціль. Все було дуже мирно погоджено – всі ці переговори і, мабуть, ще якісь є документи, про які ми не знаємо і про які не сказали, скажімо, Іван Гель, Михайло Горинь чи ще хтось.
Питання: Наскільки сильно бунтували православні проти виходу нашої Церкви з підпілля?
Ігор Калинець:
Я не знаю, які православні дуже бунтували. Були поділені села, які були настроєні нашими місцевими священиками, яких ми вже називали «батюшками», які співпрацювали явно з КГБ і, очевидно, мали якісь гріхи і не могли перейти або бути нейтральними, а мусили бути дуже агресивними. І багато людей на селах піддавалися на мову своїх отців, яких вони дуже любили, бо звикали до них. Власне такі були войовничі настанови по тих селах чи містечках, де воювала одна конфесія з іншою. Вони були досить агресивні, вони не допускали до почергової відправи. Були навіть якісь нещасні випадки. У всякому разі, якщо ми будемо називати тих православних, що стали себе називати «православні», хоч вони були хрещені в Греко-Католицькій Церкві ще за Польщі чи, може, за німців, але вже були дуже ревними православними. І, йдучи за тими своїми священиками в Галичині, були такою досить агресивною силою.
Якісь зовсім православні, щоб я знав десь у Львові чи ще десь, то я не відчував, щоб у них була якась войовничість чи якась лють до греко-католиків. Наша влада була дуже гуманна, вона їх не виганяла, як у 1946 році російська влада виганяла нас, обшукуючи церкву, палати, приміщення. Так що фактично таких конфліктів не було, вони були по селах, де були задурманені люди (може, ще й донині є багато задурманених).
Питання: Отче, на цьому Львівському псевдособорі порушувалась тема об’єднання чи псевдооб’єднання, яке відбулося. І хотілося б почути від вас, ректора УКУ, наскільки ця тема зараз близька для українських теперішніх церков і яка роль Українського Католицького Університету як такої лабораторії екуменізму?
о. Богдан Прах:
Це дві зовсім різні речі, коли ми говоримо про так зване «возз’єднання» і коли ми говоримо про екуменізм. Той час був часом великих репресій і великого терпіння, і ми про це сьогодні говорили. Натомість це не означає, що ми не маємо стреміти постійно усі разом до того, щоб одна Христова була Церква. І щоби ми вміли в мирі полагоджувати ці конфлікти, щоби був спокій.
Сьогодні цей діалог між Церквами існує, але між тими Церквами, про які ми говоримо, що вони про екуменізм не повинні між собою говорити. Діалог маємо між Католицькими Церквами східного обряду, Католицькими Церквами західного обряду, але коли ми говоримо про діалог між католиками і православними, то, хто слідкує, той розуміє, що той діалог є практично перерваний. Він є у великих бажаннях, може, десь якісь зустрічі відбуваються. Ми про всі їх знаємо, бо маємо Інститут екуменічних студій. Цей діалог практично не існує. З якої причини? Кожен знає. З причини Російської Православної Церкви. Вона сьогодні вважає, що має особливий патронат щодо інших православних церков. І фактично він такий і є. І головною перешкодою в тому діалозі постійно виникає наша Церква. Тут повно оскаржень в історичному контексті, сучасному контексті.
Як довго це буде? Мені здається, що дуже багато буде залежати і від нас. Наскільки ми будемо щораз сильнішими, ми станемо не тільки інструментом у тих переговорах, але й партнером у тих переговорах – як для католиків, так і для православних.
Донедавна ми відроджувалися. І особливо Католицька Церква дуже боялася, що з того виникне. Що буде з нашою Церквою, якою дорогою ми підемо?
Ми вже не є тими самими греко-католиками, що ми були до війни. Зовсім інша Церква. Я приїхав років двадцять тому до Львова і кілька років не розумів, де я є. У нас у Польщі Церква була законсервована, священики старої довоєнної дати вчили мене так, як було до війни. А коли я приїхав сюди, то 70% греко-католицьких священників в 1990-х роках були священиками, які закінчували православні семінарії. Вони були виховані в православних семінаріях, і вони принесли зі собою все те, що було в Православній Церкві. Тому, коли я приїхав, це для мене був удар. Ті традиції наші, що ми зберегли ще до війни, і традиції, які я тут застав на місці.
Мало того, мені доручили виховувати священників тут, я став ректором Львівської духовної семінарії і я мав дуже велику дилему: як себе повести? Мені дуже не подобалися ці довгі рукави і хрести з тетраподами. І з Блаженнішим Любомиром Гузарем ми десятки годин сиділи в палатах Святоюрських і разом устійнювали, як ми маємо виховувати наше молоде покоління священиків. У певній толерантності, але щоби передати їм нашу традицію.
На той час народжувався й існував рух ковпаківців. Це був рух, який фактично хотів зберегти ту давню довоєнну традицію у повному вимірі. Я їх розумів, бо я з того самого кореню вийшов. Бо тут підпільна Церква теж зберігала ту глибоку традицію та пошану до традицій. Сьогодні ми вже далеко попереду, ми цей кордон перейшли. Шукаючи відповіді на наше екуменічне питання, ми мусимо дивитись на кілька елементів. Перше. Я, наприклад, сам собі хотів би відповісти: як би ми чулися разом зі священиками Московського патріархату під одним управлінням, скажімо, в одній єпархії? Це мав би бути процес, щоби ми навчилися бути разом.
Зараз досить близько є вже приєднання чи об’єднання з частиною Автокефальної Православної Церкви (з архієпископом Ісіченком та його священиками). Надіюся, що це буде вже досить близький процес. Це стане певним кроком і лабораторією до того, як ми можемо мати спільну мову з іншими. Напевно, в цей процес не включиться так швидко Московська Православна Церква, але інші Церкви, думаю, що легко. Питання календаря, певних літургійних моментів, питання мови, перекладів. Кожна Церква має свої переклади, мало того, вона має по кілька перекладів. Нераз важко спільно «Отче наш» промовити. Отже, за екуменізм треба молитися, бо Церква є одна, Церква є Христова. Ми молимося до того самого Господа, б’ємо такі самі поклони.
Питання: Сучасне питання про Папу. Чому, на вашу думку, Папа піддався на таку провокацію, на те, що підписав з Кирилом?
о. Богдан Прах:
Я не був заанґажований у підготовку до того. Декларація вже була практично готова. Зрозумілим є те, що Блаженніший Святослав, я був причетний та інші єпископи – ми реаґували на це (може, колись буде відомо). Були певні зміни, бо вона в першому варіанті була трохи гострішою проти нас. Але потім дещо було залагоджено.
Чому? Цей «остполітік» у Ватикані далі є, він твердо тримається. І треба ламати ці стереотипи щодо нашої Церкви і того, що пропагує Москва. Все буде настільки проти нас, наскільки ми це дозволимо. Треба працювати.
Питання: Якщо не об’єднаються всі православні церкви в одну єдину Православну Церкву, то все постійно буде так ще сто років. І ту, що Ви сказали фразу за «Отче наш». Коли ми з Іриною Калинець були у Блаженішого Гузара, він сказав: «Так, переклад «Отче нашу» не є досконалий. Ви згідні з тим?
о. Богдан Прах: Згідний абсолютно.
Ігор Калинець: Я ще хочу трошки щось додати. Зараз є дуже такі популярні вислови чи бажання про створення окремої «Української Церкви», «помісної Церкви». Люди абсолютно не орієнтуються, говорять про «об’єднання» католиків з православними і т. д. Хай би спочатку об’єдналися, помирилися три українські православні церкви. Коли вони будуть єдиною Православною (але національною!) Церквою, очевидно, тоді може бути діалог з греко-католиками. Але для того, щоби ми з ними об’єдналися, вони мусять прийняти унію. Ту саму унію з Ватиканом, з Католицькою Церквою в єдину соборну Апостольську Церкву. Отоді можливе тільки таке об’єднання.
Питання: Ви вірите, що все зміниться на краще, якщо Папа приїде в Україну?
о. Богдан Прах: Я був причетний до приїзду Святішого Отця у 2001 році (цього року маємо 15 років). І я є переконаний, що тамтой візит дуже багато змінив в Україні. Потім пішов 2004 рік і наступні роки – українці змінилися. Дай Боже, щоби тепер сталася та зміна. Бо нам треба трошки іншої зміни вже тепер.
Ігор Калинець: Група греко-католиків, інтелігентів звернулася до Папи з листом, в якому висловили своє огірчення відносно цього маніфесту (чи як називається той документ?) – декларації. Але ми запрошуємо Папу приїхати в Україну і тут подивитися, зорієнтуватися, що насправді є Україна, щоби він не робив таких помилкових висловів. І з тим листом був згідний наш Патріарх, Блаженніший Святослав.
Питання: Для чого потрібно пам’ятати історію Української Греко-Католицької Церкви в підпіллі, зокрема, історію Львівського псевдособору?
о. Богдан Прах: Я думаю, що ми не можемо будувати майбутнє нашої Церкви без головного фундаменту у XX столітті, коли в нас була та трагедія, але теж і велике свідчення великого мучеництва і сповідництва. Я вам скажу щиро: ніхто не вірив, що Греко-Католицька Церква стане такою сильною – навіть, думаю, і Папа Римський не вірив. Але це сталося. Завдяки чому? Завдяки справді великій жертві. І ми ту жертву не тільки маємо пам’ятати, ми маємо на ній будувати нашу перспективу. І православні це дуже цінять. Ті розумні православні дуже це цінять і розуміють. Політика там увійшла – робить другу роботу. Але люди віри зовсім по-іншому це сприймають. І ми як люди віри маємо подивитися назад, щоби йти вперед, бо без того ми попереду нічого не побачимо.
Михайло Галущак: Завершимо словами митрополита Шептицького, який казав, що «немає поділу між католиками та православними, є поділ між тими, хто хоче об’єднання, і тими, хто не хоче».
о. Богдан Прах: Хочу подякувати за такий гарний діалог. Він дає мені відчути, що ми на правильній дорозі, що ми розуміємо, ким ми є і куди ми хочемо йти. Що ми робимо, все ми маємо пам’ятати про таку велику справу, що називається «цінності». Наскільки ми цінності загубимо, то ні управлінці, ні педагоги, ні історики, ні священики – ніхто нічого доброго не зробить. Будете тільки самих себе ставити на першому місці. Цінності є найважливіші. В сучасній Україні чого нам найбільше бракує – поваги до цінностей в щоденному нашому житті. Тому будуймо все на особистих, християнських, загальнолюдських цінностях і тоді побачимо результат.
***
Тематична зустріч «УГКЦ в підпіллі: історія священиків і мирян» відбулася 14 березня 2016 року у львівській книгарні «Є» – у рамках проекту «Історичні діалоги».
Підготували Оксана МАТВІЙЧУК і Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ
04.05.2016