Торік у жовтні на Конференції єпископів Франції було затверджено новий переклад Біблії. Працювали над ним упродовж 17 років на замовлення Єпископської літургійної асоціації франкомовних країн за участі єпископів Північної Африки, Бельгії, Канади, Франції, Швейцарії та Люксембурга, було задіяно понад 70 фахівців.
Ця загалом радісна й урочиста подія спричинила палкі дискусії, адже вище духовенство Франції таким чином затвердило і зміни до тексту головної молитви християн — «Отче наш». Причому, як наголосили ієрархи, ці зміни погоджено у Ватикані. Йдеться про слова шостого прохання молитви, котре у старому французькому перекладі екуменічної комісії від 1965 року звучало як «Et ne nous soumets pas à la tentation» (відповідником є традиційне для українців «І не введи нас у спокусу»), тепер же її замінили на «Et ne nous laisse pas entrer en tentation» («І не дай нам ввійти у спокусу»).
Новий французький текст молитви вже ввійшов у Часослов, який видали під егідою Асамблеї єпископів франкомовних країн з питань літургії – книга надійшла у продаж 22 листопада. Поступово цей варіант вноситимуть і в інші богослужебні книги. У літургії оновлений текст молитви використовуватимуть з 2015 року.
Такі зміни породили палкі дискусії й серед українських богословів, служителів Церкви і вірних. Як розцінювати нововведення – як новий варіант перекладу чи таки інтерпретацію? Це об’єктивна необхідність чи недоречні новації? Що приховане за змінами – бажання зробити Святе Письмо ближчим і зрозумілішим для людей чи намагання просто уникнути моментів, які потребують пояснень?
Із проханням прокоментувати проблему ми звернулися до отця Рафаїла Турконяка — архімандрита Греко-Католицької Церкви, доктора богослов'я і доктора літургіки, а головне –– знаного перекладача Біблії. Отець Рафаїл є лауреатом Шевченківської премії за переклад Острозької Біблії сучасною українською мовою (2007 р.), почесним професором і завідувачем кафедри богослов'я Національного університету «Острозька академія». Публікуємо роздуми отця Рафаїла без купюр.
Про молитву
Проблема в тому, що “Отче наш” був написаний дві тисячі років тому. Також він має свою теологію — і це не наша теологія, це єврейська теологія. Пам’ятаєте, що Господь Ісус Христос був таки єврей — подобається нам це чи не ні, але він таким був і таким лишається. А їхнім поняттям було, що всі речі робить безпосередньо Бог. Тому в “Отче наш” сказано: “Не введи нас у спокусу”, — ніби Бог заводить нас у спокусу. Але це був такий спосіб говорити. Якщо візьмемо апостола Якова, то він ясно каже: Бог не може бути спокушуваним і нікого в спокусу не заводить.
Але в “Отченаші” є те старе формулювання. Тому багато Церков міняють стару частину, щоби було зрозуміліше людям: ми не просимо, щоби Бог нас не спокушав — а просимо, щоби Бог нас оберігав від спокус, які приходять чи то від тіла, чи то від світу. Тобто французи змінюють цю частину на більш зрозумілу формулу — тільки й усього. Скажімо, протестанти вже давно це зробили — бо це проблема розуміння тексту.
В оригінальному ж тексті є “і не введи нас у спокусу” — там власне так і сказано. Проблема є хіба з перекладом слова “спокуса”, бо там є πειρασµόν по-грецьки. А πειρασµόν — це “випробування”, “спокуса”, “клопіт”, “біда”. Тобто все залежить від того, хто як перекладає. Ми вживаємо слово “спокуса”, бо так переклали в старослов’янському варіанті. А “спокушати” у старослов’янському означає ще й “випробовувати”.
До того ж, усі слова з часом змінюють свої значення. Нині для нас спокуса — це зовсім інша річ. Але це слово завжди мало негативне значення, це завжди було випробування, причім навіть таке випробовування неправильне. Тобто спокуса — це завжди було щось негативне, у цьому немає нічого надзвичайного.
От тільки проблема є, що Бог того не робить — він не спокушає. І коли ми просимо “не введи нас у спокусу”, то це не означає, що просимо “Боже, ти нас не провадь до того” — а “ти нас оберігай від того”.
Про рішення французьких Церков
То просто буде більше зрозуміле для людей, ніж те, що Бог вводить в спокусу. Бо в нашій модерній мові, якщо хтось тебе кудись вводить — значить що той хтось щось спричиняє. А того взагалі в Святім Письмі немає!
І той крок, який зробили французькі Церкви, йде нормально з церковної традиції. Це все для того, щоби дати чіткіші знання правд віри. Бо “Отче наш” — це молитва, яку сам Господь дав. А кожний переклад є інтерпретацією. Якщо ви хочете не інтерпретувати — то прошу промовляти в оригіналі по-грецьки. І то ще класичною вимовою! Бо ту, яку ми тепер маємо — це вимова ІХ століття, де греки вже втратили свою класичну вимову і перейшли на модерну. Тому ми говоримо “Василь” — а він має бути “Базілєвс”, бо так було в ті часи.
Новий переклад — це нормальна річ. І це не є прецедент — бо “Отче наш” вічно міняли. Англійською он міняють: австралійці мають один текст, американці мають інший, англійці мають свій.
Про проблеми перекладу
Не завжди точні чи дослівні переклади є правильними перекладами. Треба не лише точно перекласти всі слова, а й думку треба передати, розуміння того часу. Не можна просто всадити всі слова одне за одним, бо не раз такі кавалки виходять, що не дай Бог!
У кожній Церкві підхід до перекладу Святого Письма є дуже різним. У нас, наприклад, по більшій части є тенденція до традиційних, докладних перекладів. Хоча, скажімо, четверте видання, яке ми зробили, вже не є таким докладним. Правда, спочатку хотіли дуже дослівний — я зробив дуже дослівний. І люди взялися за голови… То пізніше ми зробили його літературним.
Українська традиція перекладу фактично десь посередині. Ми не є надто модерними — бо ж існують переклади Святого Письма і дуже модерні. Але ми також щось міняємо. Бо, скажімо, якщо ви порівняєте старослов’янський текст із грецьким, то вони навіть не міняли позиції слів і дуже точно перекладали слово в слово. Такими були й переклади початку минулого століття. Щойно тепер ми здогадалися, що так не можна робити, що треба підходити трохи інакше. Так що це залежить від кожного перекладу.
Ніколи не буде ідеального перекладу. Неможливий ідеальний переклад, бо неможливо досконало передати з однієї мови на іншу. І не тільки це. Кожний переклад — це розуміння перекладача. А не кожен перекладач має Боже благословення на собі або не завжди має те натхнення, яке Бог дав першому, тому, хто писав — і гарантії нема, що і той правильно зрозумів і правильно написав. То стосується і моїх перекладів.
Про потребу і можливість змін у Церкві
От французька Церква вирішила собі так зробити. Такий крок залежить від кожної Церкви. Особливо в нас щось в літургії змінити — то є штука. Наші Церкви взагалі тримаються ще передпотопних літургічних засад і передпотопних літургічних праць. Ми навіть більшість текстів по-старословянськи читаємо, бо немає перекладів! Тому повинна би бути реформа — але то вже залежить від єпископату. Розумієте, не можемо ж їм сказати, що “ви маєте робити таку реформу чи таку”...
А чи готова на таке паства? Думаю, що вона готова. Бо ж паства теж не хоче сидіти на літургії три години. І то вже тепер видно, бо ж люди, як то кажуть, ногами голосують.
Але, бачте, в Україні була зовсім інша традиція літургічна. В нас не було такого, щоби люди мусіли бути від “А” до “Z”. Тому тут і дзвонили по церквах завжди — сповіщали, що ми тепер у такій частині, а тепер у такій. І було прийнято, що коли ти міг, то на таку частину і приходив — чи то на Утреню, чи інакше. Бо переважно наші люди працювали по селах, це тепер інакше.
Взагалі, якщо ми візьмемо старі традиції літургічні, то зовсім інакші літургії були по містах, а інакші по селах. Тільки десь від XVI-XVII століть усе уніфікувалося і стало одне для всіх. Колись так не було — були різні відправи для різних верств і для різних місцевостей. І було обрядів не один, а ціла гора. Тільки що вважалося в XVI столітті, що всі мають бути як одні, — і зробили як один.
І взагалі якщо візьмемо нашу літургічну традицію — за винятком Літурґій — якщо візьмемо Часослов, Утреню, Вечірню, то це є служби монахів. Монахи що робили цілий день? Молилися. Ну то нехай собі відмовляють — але най на людей то не накладають! А так ми то все поперекладали на людей. Монахи вже того не вживають або покоротили до несамовитого, а люди далі по парафіях — і вимагають, щоби люди на то все ходили. То абсурд, тут теж має бути реформа — я навіть сумніву не маю, що має бути реформа!
Тим більше, що це не є Божі речі — це речі кожної культури в певний час. Ми фактично сьогодні маємо літургічну традицію, в основі якої літургічна традиція монахів палестинських, яка перейшла через царгородську традицію, змішалася з нею — і вийшло зовсім інакше.
А ще ми, слов’яни, маємо таку чудесну любов до літургії, що ніколи нічого не відкидаємо, а тільки додаємо! І ми й до того додали. Та вже був навіть такий випадок, що на початку дев’ятсотих років у Київській семінарії пробували відправити Полунощницю — це вечірня, яка співається цілу ніч з Литією. Та вони співали тридцять з чимось годин, як взялися за все те!
Певно, що то є абсурд — звісно, реформи потрібні. Але то вже проблема кожної Церкви і кожного єпископату, як ту реформу робити. І якщо її робити, то вона має бути такою, щоби нікому не завдала шкоди.
Звісно, буває, що люди з незнання противляться змінам. І в такій ситуації одну річ Церква повинна робити — має пояснювати. Але то вже є питання для Церкви…
Переважно люди хочуть те, що знають, і не хочуть нічого міняти. Але потрібно змінювати багато речей. І це не є основи віри — це речі, які накопичилися впродовж століть.
Міркування отця Рафаїла записала Уляна Базюк
06.01.2014