Далекого 1993 р. я готувався до вечора пам’яті батька – йому мало б виповнитися 70. Перебираючи домашній архів, я натрапив на рукопис незавершеної рецензії. Під заголовком “Легенда про народження поета” був запис: Ігор Калинець. Вогонь Купала: поезії. – К.: Вид-во ЦК ЛКСМУ, 1966. – 66 с. На жаль, сторінки рукопису не були нумерованими, отож не відомо, чи це весь текст, чи тільки його фраґмент. Проте виклад був послідовним, що наштовхувало на думку, що переді мною частина замисленої рецензії, яка, як випливало б зі списку публікацій, ніде не друкувалася. Я зробив фотокопію на аналогову плівку і вніс текст у комп’ютер.
За щоденними турботами нелегких і голодних 90-х років цей матеріал поринув у забуття: пірнув у безодню котроїсь із папок з архівними паперами. На жаль, і досі не знайшовся. Фотокопію я тоді теж не відшукав. Проте покопавшись у глибинах старенького і надійного макінтоша, таки знайшов комп’ютерний файл із текстом рецензії.
Отож, пропоную читачам фраґмент цього незавершеного рукопису.
Мирослав Трофимук
Степан Трофимук
ЛЕГЕНДА ПРО НАРОДЖЕННЯ ПОЕТА
В 1965 році твори Ігоря Калинця вперше вийшли у братній Празі в колективній збірці „Молода радянська поезія чеською мовою”. Ніжна і багата на фольклорні мотиви та сповнена глибоких асоціацій поезія маловідомого автора цілком добре вписалася у збірку поряд з творами Л. Костенко, І. Драча, В. Коротича, М. Вінграновського, В. Симоненка, Б. Олійника, Р. Третьякова, яких на Україні вже ніхто не називав молодими.
Окремою збірочкою поезії Ігоря Калинця з’явилися минулого року в видавництві ЦК ЛКСМУ „Молодь” під теплою назвою „Вогонь Купала”¹. В короткому слові про поета читаємо, що він народився 1939 року в містечку Ходорові на Прикарпатті.
Звичайно, нове уявляється поетові не в вигляді димарів і телеграфних стовпів, що піднімаються на пустирях. Поет з великою шаною ставиться до безсмертних діячів рідної культури, чиїми іменами названі поезії „Олександр Мишуга”, „Станіслав Людкевич”, „Олександр Довженко”, „Антонич”.
Про них понаписувано багато віршів, але Калинець по-своєму реалізує священні теми. Трагізмом, що стискає за серце, сповнений вірш про Мишугу. Під „чорним віком панахиди” співак повертається додому, вже навічно. За ним заздро позирають „європейські небеса”, але рідна країна, „богом проклята”, дорожча за спалахи слави. Зрештою, і за життя він співав на чужині, щоб „бути в країні, богом проклятій, хоч інколи гостем”. Цілком у новаторському плані розв’язується тема національного генія Шевченка в поезії „Залізні стовпи”. Ще малим хлопчиком Тарас шукав тих стовпів, які підпирають небо. І знайшов їх – його безсмертним іменем вони сьогодні підпирають рідне небо:
„Найвища могила найдорожчий забрала прах
І наймогутніший стовп, що знявся над нею, підперла”.
Ігор Калинець обіруч черпає з героїчного минулого рідного народу. З далекого минулого, відображеного у „Слові о полку Ігоря”, і з ближчого, окропленого кров’ю Володислава Козака („Смерть Козака”). Мотиви вірності Ярославни, самопожертви Підкови, мудрості Осмомисла – все це законно і природно входить у поетику Калинця. Прислухаймося до ліричної сповіді поета, який у вірші „Вітер” мобілізує свою уяву про державність України:
Десь там княгиня в Путивлі,
Чадо моє Ярославна,
Мужу в поганські пустелі
Вітер отецький послала.
Вітер гоїть рани,
Вітер вітчизною пахне.
Вітер з нами, над нами,
В поході з моїми полками.
Залізно ідемо в гущі
Несемо щити, як скрижалі.
З Галича вітер цілющий,
З Галича вітер державний.
Заслуговує схвалення сама позиція поета, який береться за матеріал, що вимагає поглибленого психологічного пізнання в процесі творчості. Поезія останнього десятиліття щораз настирливіше відкидає і заперечує ту практику творчого процесу, коли пером письменника водить зумисна тенденційність, часто причеплена до твору „паперовою квіткою”.
[...]
Так народжуються поети.
________________
¹ Ігор Калинець. Вогонь Купала: поезії. – К.: Вид-во ЦК ЛКСМУ, 1966. – 66 с.
06.07.2025