Моє знайомство з ними почалося з радіо «Свобода», потім з розмов з Грицьком Чубаєм у 1972-му, а 1975-го я вже працював у Львівському обласному архіві.
Пропрацював я там двічі по два місяці науковим працівником. Чому двічі по два? Бо не мав прописки. Ходити на роботу на дев’яту ранку – для мене мука. Ненавиджу будики. Мене не так дратувало те, що я мушу встати о восьмій, як несподіваний дзвінок, який вривається в сон, руйнує сновидіння і викликає стрес. Тому я уникав такої роботи.
Директриса архіву А. Мільшина, дружина каґебіста, намагалася впровадити дисципліну і завела на прохідній спеціальний журнал, в якому кожен мав розписуватися, коли прийшов і коли пішов. Рівно одна хвилина по дев’ятій вона забирала журнал, а потім суворо вичитувала пізнюків. Зайве казати, що я був пізнюком-рецидивістом, бо запізнювався не тільки приходячи на роботу, а й повертаючись з обіду.
За місце моєї праці правив історичний стіл – за ним до свого арешту сидів Ігор Калинець. Про це мені тихенько повідомили мої сусіди по кабінету – пан Бодьо і пані Мокрицька. Обоє були неабиякими оригіналами. Пан Бодьо ходив і влітку, і взимку в одному вбранні – сорочка, штани і сандалі, інколи взимку вдягав светра, але не носив плащів, курток чи шапок. То був цікавий чоловік, начитаний, але дивакуватий, жив з мамою, ніколи не був одружений. Такий собі чоловік у футлярі або вчений равлик, який ніколи не покидав своєї шкаралупки надовго і умів, фізично перебуваючи поряд з вами, зникати кудись духовно. Пані Мокрицька, яка мала уже добряче за сімдесят, але мусила й далі заробляти на свою пенсію, бо їй довоєнний стаж – працю в аптеці свого батька – не зарахували, жила зі своєю такою ж старенькою сестрою і теж ніколи не виходила заміж. А що пам’ятала довоєнні часи, знала багато львівських пісень і легенд, то я небавом з нею заприязнився.
Незабаром до нас приєднався ще один працівник – син відомого львівського композитора Анджея Нікодимовича (1925, Львів – 2017, Люблін), Янек. Це було цілком закономірно, оскільки в архіві утворився цілий польський осередок з акторів польського аматорського театру. Тут працювала також дружина режисера Хшановського. Янек теж грав у театрі, а пізніше разом із батьком виїхав до Польщі. Ми з Янеком влаштовували концерти, виспівуючи якісь джазові композиції, пан Бодьо теж входив в екстаз і вступав зі своєю партією, а пані Мокрицька, усміхаючись, кивала сивою головою.
Одне слово, я там не перепрацьовувався. Моя «наукова» робота полягала в нумеруванні аркушів архівних документів. Тобто продовжував «наукову» працю Калинця. Просто тупо нумерував їх олівцем. Оскільки це не вимагало розумових зусиль, то я водночас читав ще й книжку, тримаючи її в шухляді столу, й автоматично цифрував картки. У будь-який мент, коли б відкрилися двері, я міг, нахилившись вперед, засунути шухляду на місце.
Стіл був старовинний, вкритий подряпинами, в яких вгадувалися якісь написи, траплялися й цілі слова. Невідомо, хто їх написав. Мені хотілося бачити в них руку Ігоря Калинця.
У 1981 році Ромко Кісь познайомив мене з Іриною Калинець, яка днями повернулася з заслання. Я вже на ту пору прописку отримав, а вона – ні. Тож мусила теж працювати тимчасово.
Ірина зробила на мене дуже приємне враження. Ми з нею відразу знайшли спільні зацікавлення. Але... нею не перестало цікавитися КҐБ, а отже і мною. Мене викликали на розмову і розпитували, про що ми бесідуємо з Іриною. Вона це передбачила, і ми домовилися свідчити однаково. Вона якраз займалася дослідженням «Слова о полку Ігоревім». От ми й вказували цю тему.
Ще першого разу, коли я до неї завітав, Ірина стала на крісло і показала дірку в закутку стелі, в яку просунула олівець. Потім поклала палець на вуста.
Я зрозумів: її помешкання під контролем. Тому ми в хаті розмовляли про якісь нейтральні речі.
Кісь мені розповідав, що каґебісти мають таку техніку, що можуть підслуховувати навіть з вулиці, сидячи в авті, записуючи розмову за вібруванням шиби.
Можливо, й існувала така техніка, але слухати Калинців чекісти воліли за старим методом: прокрутили в стелі дзюрку і вставили мікрофончик.
Незабаром повернувся з заслання Ігор, і я нарешті зазнайомився ще й з ним. Коли я хотів їм показати щось із того, що написав, ми виходили з помешкання, сідали десь на лавочці, і я читав.
Мені дошкуляли візити в КҐБ, хоч і не були частими, але поривати спілкування з Калинцями я не хотів. Мені було цікаво слухати їх. Зрештою, про політику ми рідко розмовляли, та й то лише поза помешканням.
Незважаючи на чекістську опіку, в нас була повна взаємна довіра. Ірина мене навіть покликала на уродини Михайла Гориня, де зібралися всі ті люди, якими цікавилися на Дзержинського. Жив він на нинішній Шептицьких. Але уродини святкувалися за якоюсь іншою адресою. Ірина як досвідчений підпільник повела мене спочатку на трамвай, потім ми пересіли на другий трамвай, хоча потреби не було. Але таким чином простежували, чи є за нами хвіст. Хвоста не виявили. А в КҐБ про ці уродини нічого не чули. Тобто з понад двох десятків гостей не виявилося жодного стукача. Бо якби хтось таки настукав, то Ірину і мене б обов'язково розпитали.
Про те, як на вимогу КҐБ інтерпретували тексти Ігоря, я вже писав («Життя під чоботом»).
Поступово режим почав лагідніти. У 1987 році я став організовувати просвітницькі концерти, які набирали величезну кількість глядачів. Зали були переповнені. Ці концерти поступово перетворилися на кабаре і втілилися в театр «Не журись»!» Окрім самих концертів за участі Віктора Морозова, Тараса Чубая, Андрія Панчишина, я ще розповідав про поетів, пісні яких виконував Морозов, про традиції співаної поезії в Україні, про таких шибайголів, як поети-балагули.
На одному концерті в тодішньому палаці Гагаріна, який тривав понад три години, були й Калинці. Під час концерту мені приносили записки, на які я відповідав біля мікрофона. Записки були на розмаїті теми. Часом стосувалися моєї просвітянської лекції, а часом взагалі фантазійні.
В одній із записок було питання: «Коли нарешті будуть видані твори Богдана Лепкого». Оскільки я був на ту пору ніким і від мене жодні видання не залежали, я її не зачитав. Бо що я міг відповісти? Сказати: «Коли буде вільна Україна»? Ну, то буде по концертах. Бо дозвіл на них давав міськком комсомолу.
Концерт закінчився. Одні люди розходилися, інші крутилися у фоє. Я підходжу до кількох знайомих, серед яких і Ігор, вітаюся. І тут Калинець каже:
– А вам я руки не подам.
На моє здивування пояснив, що то він автор записки про Лепкого. Я спробував пояснити, чому не зачитав її, але його це не задовольнило.
Однак гнів Ігоря тривав недовго. Наступного разу він подав мені руку і сказав, що ми ж робимо одну справу: добиваємо колоніяльну владу і наближаємо свободу. Кожен, звісно, по-своєму. Моє просвітництво приносило свої плоди, революційний запал обох Калинців – свої.
Обоє були завше дуже принциповими. Я б сказав, незламними. Ніколи не ховалися, йшли відкрито на злочинну амбразуру і не відступали ані на крок. І каралися за нас. Але й перемагали.
02.07.2025