Життєві долі понад 1000 священиків, 12 тисяч унікальних фотографій, понад 100 тисяч опрацьованих архівних документів, сотні інтерв’ю зі свідками пережитих репресій і їхніми родинами – все це джерельна база книжки історика, ректора Українського Католицького Університету о. Богдана Праха «Духовенство Перемиської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини». За словами автора, цей двотомник, матеріал до якого він збирав понад 20 років, є пам’ятником духовенству, яке віддало своє життя за Церкву та народ.
- Розкажіть, будь ласка, детальніше про довоєнну Перемиську єпархію? Яке було її місце у структурі Української Греко-Католицької Церкви та в національному житті українців-лемків?
- Перемиська єпархія належить до найдавніших єпархій Київської Церкви. Є версії, що ще до хрещення Русі-України князем Володимиром на цій території вже були християнські храми. Що, зрештою, не повинно дивувати. Ця земля – найзахідніша частина тодішньої Київської держави. Вона простягається від Кракова на заході по Дрогобич, Жовкву, Сокаль, Ярослав, Сянок.
Впродовж тисячоліття Перемиська єпархія примножувала духовні та матеріальні скарби. Багато років досліджую цю спадщину. Тут було все: церковні будівлі, монастирі, багато моргів поля, ліси. Окрім того, була величезна нематеріальна культура. Зважте, що лемки ніколи не були в кордонах ні Київської Русі, ні пізніших державних утворень, але завдяки церкві, праці священиків до останнього зберегли свою українську ідентичність.
У міжвоєнний період польська влада разом із Римо-Католицькою Церквою старалися відірвати Лемківщину від Перемиської єпархії. Можна сказати, що частково їм це вдалося. У 1934 році спеціальним декретом Ватикану 9 західних деканатів відокремили від Перемиської єпархії і створили окрему адміністративну одиницю – Апостольську адміністрацію Лемківщини. Зроблено це було з тією метою, щоб обмежити в діях блаженного владику Йосафата Коциловського та зменшити вплив українського національного руху на лемків. Хоч, зрештою, створення цієї адміністрації не дало бажаного результату. У лемків був і залишився дуже міцний зв’язок з українським народом.
Ще з часів Австро-Угорської імперії (а особливо перед Другою світовою війною) Перемишль був міцним форпостом української культури. Попри географічну провінційність, в місті видавали цікаві духовні та суспільно-політичні часописи. З цього середовища вийшло багато людей, які пожертвували своїм життям заради церкви й українського народу. Згадати хоча би священика Михайла Вербицького, автора музики до нашого гімну «Ще не вмерли України ні слава, ні воля». Він народився в Перемишлі і все життя служив на території Перемиської єпархії.
- Повернімося до Вашої книжки. Скажіть, будь ласка, коли Ви почали збирати інформацію про репресованих священиків єпархії?
- Роботу над книжкою почав у 1986 році, коли писав свою докторську дисертацію про Апостольську адміністрацію Лемківщини. Багато працював в у архівах, побачив, що є неопрацьовані документи про історію нашої церкви, особливо Перемиської єпархії. Зрозумів, що, насправді ніколи не завершу свою роботу, бо потрібно знайти інформацію про життя більше, ніж 1000 священиків, які перед Другою світовою війною працювали на цій землі.
Процес пошуку і перевірення інформації був дуже важким. Практично для кожного священика потрібно було вести розслідування. Дізнаватися як склалася його доля після війни: чи він емігрував за кордон, чи потрапив в радянські табори, чи був переселений на Велику Україну, а якщо переселений, то куди, якщо емігрував, то в яку країну? Інформацію для книжки я збирав рівно 20 років.
- Чи ще є багато документів, до яких Ви не мали доступу і не могли їх вивчити?
- Однозначно, я зібрав не всю інформацію. Є декілька причин. Перша – будь-які пошуки можна провадити практично безкінечно і вдасться завжди знаходити цікаву інформацію, бо будь-яке життя цікавіше і складніше, ніж ми можемо собі уявити. Друге, до сьогодні не всі архіви відкриті, а в них зберігається ще дуже багато потрібної нам інформації. Мені з дружиною вдалося дістати багато інформації про дружин та дітей репресованих священиків, про семінаристів Перемиської семінарії. Зараз я дуже багато подорожую, тому намагаюся шукати додаткову інформацію про тих священиків, які емігрували в США, Канаду, Австралію чи Великобританію.
- Скільком священикам вдалося еміґрувати?
Дуже невелика частина духовенства Перемиської єпархії емігрувала. З певністю кажу, що це не більше 9%. Десь 80 священиків пішли з фронтом, а згодом перебралися за кордон. Польська література довгі роки писала, що більшість священиків виїхали за кордон, але це не правда. Я спершу вірив цій цифрі, але коли кожного знайшов, то зрозумів, яка ситуація була насправді.
З розмов із священиками довідався, що вони виїжджали не тому, що боялися репресій. Виїжджали тимчасово, сподівалися, що коли фронт перейде, зможуть повернутися на свою парафію, але кордони дуже скоро закрили і їм не було зворотної дороги.
- Історик Світлана Гуркіна каже, що Ваша книжка тим відрізняється від традиційного шематизму, тим що в ній багато інформації про дружин та дітей репресованих священиків. Поясніть, чому Ви не обмежилися священиками?
- Я хотів дослідити долю кожного священика, дізнатися чи вижив він під час війни, чи пішов з фронтом на Захід, чи перейшов в православ’я, хто був переселений у Радянську Україну, хто був засланий в Сибір, хто звідти повернувся, хто загинув. Коли побачив усю картину, хотів зрозуміти той контекст в якому кожен священик приймав рішення: перейти чи не перейти на православ’я, емігрувати, йти в підпілля. Шукати відповіді на ці питання мені допомогали сім’ї священиків. Зазвичай, коли арештовували священика, то в скорім часі репресовували усю його родину. Або навпаки, коли діти священиків були в УПА, то НКВД спеціально арештовували батьків. Маємо розуміти, що священичі родини на території Перемиської єпархії були інтелігенцією, національним проводом. Вони добровільно взяли на себе відповідальність за збереження національної ідентичності та церковної структури. Саме цей контекст я хотів показати в життєписах священичих родин. Думаю, що у якісь мірі мені це вдалося зробити.
- Як Ви думаєте, чого радянська влада хотіла досягнути репресіями? Це був спосіб схилити до переходу в православ’я чи стояла мета повної фізичної ліквідації?
- Метою репресій, на мою думку, було бажання морально знищити духовенство нашої церкви. Після того, спецслужби арештували єпископів, священики не мали проводу, кожен залишився на самоті з великою репресивною машиною. Фактично, кожен священик самостійно приймав доленосні рішення, не мав можливості з кимось радитися. Для мене важливо було показати героїзм тих людей, які опинялися сам-на-сам з проблемою в камері тюрми на Лонцького і не зломилися, залишилися вірними своїй церкві і народу. Про їхній подвиг, як не дивно, ми дізнаємося із протоколів допитів, за якими засуджували священиків.
На жаль, залишилося дуже мало спогадів репресованих священиків. Я мобілізував багатьох людей писати спогади про репресії, тюрми, поневіряння по Сибірах. На мою думку, це ті свідчення, які мені, чи іншим історикам ніколи не вдасться віднайти, а люди забирають їх з собою до гробу. Частину таких спогадів я друкую в цій книжці, але сподіваюся, що більшість спогадів зможу опрацювати і видати їх окремою книжкою.
- Олег Турій говорить, що потрібно вміти правильно читати ці протоколи, бо часто слідчі писали те, що самі хотіли? І друге питання: до яких архівів Ви мали доступ, звідки брали більшість інформації?
- Дякувати Богу, мав можливість працював у багатьох архівах: і польських, і словацьких, і ватиканських та радянських. Найцікавішими для мене є архіви КГБ, бо більшість священиків репресувала саме ця структура. Були слідчі, які скурпульозно записували свідчення священиків, які вимагали, щоб було записано все так, як вони говорили. Інакше – відмовлялися підписувати протоколи (підозрюваний повинен поставити підпис на кожній сторінці протоколу і написати «згідно моїх слів»). Але були слідчі, які не дотримувалися цієї вимоги, писали те, що хотіли, а потім силою змушували священиків завірити ці «свідчення». Неодноразово бачив протоколи, в яких замість підпису священика стоїть хрестик чи якась кривулька, – свідоцтво, що священик відмовлявся підписувати такий протокол. Коли беру до уваги протокол, записаний слідчим Краснослободцевим (працював у Дрогобицькій області), то потрібно дуже уважно читати свідчення. Інші слідчі більш ретельно вели протокол. Практика така, що чим старший за рангом слідчий, тим детальніше він вів справу, молодші робили кар’єру, тому писали те, що керівництво хотіло бачити.
- Отче, що зараз залишилося від цієї, як ви пишете, тисячолітньої історії Перемиської єпархії?
- Дуже прикро, що там немає людей. Якщо б на території Перемишля і навколишніх сіл жили українці, вони дуже швидко б відновили цей знищений світ. Сьогодні тут живе не більше 1500 українців. Що збереглося? Збереглися церкви, не усі, звісно, але ще є багато. Збереглися цвинтарі, дуже запущені, зарослі деревами, але де-не-де ще можна їх відшукати.
Насправді, під час війни, в горах згоріло всього декілька церков. Сотні церков було знищено в мирний, післявоєнний час і процес знищення триває і досі. Немає такого як в Україні, що церкви горять, але через те, що не мають господаря, залишені напризволяще, ніхто їх не доглядає – руйнуються. Таких церков з’являється щораз більше, бо римо-католики мурують костели, а наші церкви, якими користувалися багато років, залишають напризволяще. Щодо іншої матеріальної культури — парафіяльні архіви на 98% знищені, архіви "Просвіти" та інших товариств також знищені, їх не передали в польські державні архіви. У музеї Сянока зберігається колекція ікон. На мою думку, ледве 3-4% нашої духовної культури ще збереглося. Решта – назавжди втрачена.
Розмовляв Олег БУДЗІНСЬКИЙ
30.04.2015