Про відвагу і страх

«Збруч» уже розповідав про лауреата Grand Prix цьогорічного Форуму Видавців – книжку Олі Гнатюк «Відвага і страх». Але то було ще до відкриття Форуму. А за кілька годин до церемонії нагородження книжку обговорили у Львові шанувальники таланту авторки.

 

З виступів на презентації книжки Олі Гнатюк «Відвага і страх» (видавництво «Дух і літера»), Львів, 10 вересня 2015 року

 

 

 

Леонід Зашкільняк (модератор)

 

Презентація присвячена виходу українською мовою книги Олександри Гнатюк (або, як вона називає себе, Олі Гнатюк) «Відвага і страх». Я би сказав, що книга ця – це і дослідження, і роздуми, якась така ремінісценція епохи міжвоєнного Львова, перших окупаційних років і долі львівської інтелігенції. Я спеціально наголошую «львівської», оскільки це є інтелігенція багатонаціональна – і українська, і польська, і єврейська, доля яких в ті роки склалася драматично, часом трагічно. Але ці долі, які до певного часу лежали під спудом як заборонені або невияснені, вкінці-кінців через багато десятиліть все ж таки повинні промовляти до нас. Оля Гнатюк цю промову фіксує, переводить через себе, через свої емоції, через свої сподівання, через свої надії.

 

 

Олександра Гнатюк – знана в Україні, в Польщі (і не тільки в цих країнах) інтелектуал, історик літератури, історик, публіцист, професор Варшавського університету та Києво-Могилянської академії, людина з великим досвідом спілкування з поляками, з українцями, з представниками інших національностей. Крім того, вона дуже добре знає Східну Європу, тому що навчалася, де б ви подумали – в Московському університеті. Вона відома в Україні по книзі, яка вийшла 10-12 років назад – це «Прощання з імперією», про те, як ми переживаємо ці часи і до чого ті переживання можуть нас спровадити.

 

Оля Гнатюк

 

Ця книжка унікальна тим, що переклад з’явився раніше, ніж оригінал. Але сьогодні за 5 хвилин до початку я побачила сигнальний примірник оригіналу, і пан Льоритас із видавництва Колеґіуму Східної Європи зможе його показати тим, хто читає в першу чергу польською мовою, а не українською мовою.

 

Кілька слів про те, як народилася книжка (тугенько вона народжувалась). Напевно, вже 7-8 років, відколи я почала думати про те, що обов’язково щось треба зробити, донести до людей те, як складалися людські долі під час Другої світової війни. Я мала до того дуже особисте відношення. Можливо, тому, що моя мати так символічно народилася у Львові 18 вересня 1939 року. Ніколи ані ця дата, ані цей напис у паспорті «Львів, СРСР» мене не залишали в спокої. Завжди викликали, з одного боку, цікавість, з іншого, – якийсь такий легенький острах. Ніби не зрозуміло, чого би я мала боятися, але все ж таки я чогось боялася. Я розуміла, що за тим стоїть щось дуже-дуже непросте. І треба було, щоби мама померла, щоби я нарешті тим зайнялась. От так склалося. Взагалі історії, викладені у цій книжці, викладені з дуже-дуже особистого погляду. Я намагаюся показати не події у Львові, мене найбільше хвилювало, як це люди переживали. Намагалась, пишучи цю книжку, показати те, як люди сприймали, як ставилися до різних подій і в яких взаєминах зі собою залишалися.

 

Авторка (праворуч), перекладачка (ліворуч), президент ГО «Форум видавців» Олександра Коваль (у центрі) та Grand Prix Форуму Видавців

 

 

Я побачила передусім те, що національні наративи абсолютно пропускають повз увагу певні події, які є важливі в інших національних наративах. Національні наративи якось налаштовані на те, щоби бачити тільки свого, а в іншому бачити чужого, причому цей чужий – переважно ворог. Ну, в кращому випадку нейтральне тло, на яке взагалі не треба звертати уваги. Головне – це все «наше», це «наші» події. Це «наше» підмінюється винятково національним, і через це визначення відсовується дуже багато того, що страшенно важливо – міжнаціональні взаємини.

 

Я спробувала це показати крізь щоденники, які збереглися з того часу. Коли не було щоденників, я намагалася знайти інші еґо-документи (документи особистого характеру) – чи це були листи, чи це були навіть – страх сказати! – свідчення перед НКВД. І такі документи ставали мені першоджерелом, бо інших просто не було. Їх треба ще порівнювати з іншими джерелами, щоби зрозуміти, що саме відбувається.

 

Я просто хотіла сказати, про що, головним чином, ця книжка і які її головні герої. Зрозуміло – Друга світова війна, Львів. Але я не можу обривати сюжету і обминати те, що діється до Другої світової і в повоєнний час. Я не можу вдавати, що не існувало повоєнного часу, коли історія пройшлася по тих людських долях іноді дуже жорстоко.

 

Гуґо Штайнгауз 

 

По головних героях ви зрозумієте, що першим головним героєм цієї книжки є родина моєї мами, зв’язана зі Львовом (мама народилася у Львові). Львів крізь цю родинну призму – як пересікаються вони з різними тогочасними львів’янами. Я показую медичне середовище, окремо лікарів, медиків, тоді – академічне середовище: львівських математиків – такого дуже відомого, опріч Банаха, Гуґо Штайнгауза. У той час він був ґуру львівських математиків. Гуґо Штайнгауз був пов’язаний зі Львовом практично добрих 20 років, і це він створив школу львівських математиків. Хоча школа стала славною завдяки Стефану Банаху. Стефану Банаху, звичайно, присвячено багато-багато місця, як і іншому дуже відомому львівському математику – Мирону Зарицькому. Доля його родини теж стала елементом цієї книжки.

 

Михайло Марченко

 

 

Від математиків я переходжу до гуманітаріїв – знайшла собі такого цікавого героя, який страшенно негативно оцінюється польськими мемуаристами і винятково позитивно – українськими. Я маю на увазі першого радянського ректора [Львівського університету] – Михайла Марченка, київського історика, який опиняється тут, у Львові, і починає запроваджувати совєтські порядки. Як це непросто було і яка складна була його доля – саме про це і мова в одному з розділів. Наскільки непроста ця доля була, свідчить хоча би те, що Валерій Марченко писав у своєму відкритому листі з вислання до діда, звинувачуючи його в тому, що він запроваджував комуністичну систему. І він великою мірою мав рацію, але був страшенно несправедливий до діда.

 

Ірина Яросевич у молодості

 

Наступна неймовірна історія – історія дружини Владислава Андерса, Ірени, народженої як Ірина Яросевич – теж пов’язана зі Львовом. Перші кроки вона ставила на львівській сцені. Зрозуміло, що в цю історію вплетено історію цілого колективу людей, зокрема, Емануеля Шлехтера (автора шляґеру «Тільки у Львові»). Далі, крім історії Ірени Яросевич-Андерс, – історії інших музикантів, які мандрують Совєтським Союзом, виходять разом із армією Андерса через Близький Схід і опиняються під Монте-Касіно (Czerwone maki na Monte Cassino). Отже, потім виникає фільм. Тут теж грає Ірена Андерс, яка доглядає поранених бійців під Монте-Касіно. Цей сюжет, представлений в цьому розділі.

 

Платівка з піснями Емануеля Шлехтера (ліворуч) і львівський Теа-Джаз на одеських сходах, 1940 (праворуч)

 

 

Дуже, дуже непрості долі цих людей. Фактично з усього цього колективу львівського Теа-Джаз-Оркестра фактично 90% – це єврейського походження люди, які асоціювали себе як поляки єврейського походження, або люди, які були і в польській, і в єврейській культурі водночас. І тут такі, як Ірена Яросевич. Як це стається, чому це стається і чому вона стає дружиною Владислава Андерса – думаю, це буде цікаво багато кому.

 

Рената Богданська (вона ж Ірена Андерс, вона ж Ірина Яросевич)

 

 

Михайло Рудницький

 

Черговий розділ присвячений Михайлові Рудницькому, відомому літературному критику, есеїстові, професорові Львівського університету. Людині, про яку сперечалися ще дуже-дуже довго навіть після його смерті. Я намагаюся показати, як людина з українсько-єврейської сім’ї виживає у Львові під час Другої світової війни, мало того – ще й приходить на прем’єру “Гамлета“ українською мовою. “Гамлета“ він перекладає у найстрашніший час, тобто, кінець 1942 року – до січня 1943-го. І цей “Гамлет“ ставиться на сцені у вересні 1943 року. Намагаюся зрозуміти, як могло таке статися, яким дивом вдалося вижити Михайлові Рудницькому, показую, які стосунки панували і в літературному, і в театральному середовищі.

Останній розділ присвячений художниці, яка сьогодні вже несправедливо забута, Ярослава Музика. Можливо тому забута, що більшість її робіт були знищені підчас її арешту, а її заарештували перед тим три роки після війни. Василій Любчик спалив її картини (разом з картинами українського авангарду) 1952 року.

 

Тут, зрозуміло, дуже багато історій, і кожна з цих історій могла би бути темою зовсім окремої біографічної книжки. Але я не намагаюсь писати біографії. Я намагалася зовсім по-іншому підійти до цього. Не у лінійній формі розказувати історію від пункту А до пункту Я, тобто, від початку до кінця, а намагалась показувати, як взаємозв’язувалися, як перепліталися ці люди, страшенно багато різних людей, і про те, що там фактично є різні відтінки. Там немає ані білого, ані чорного, є купа відтінків сірого, тому що та історія є дуже непроста.

 

 

Леонід Зашкільняк

 

Шановні колеги, я думаю, що ви могли подумати, що це такий художній твір, де подані біографії багатьох знаних і незнаних львівських інтелектуалів міжвоєнного і післявоєнного часу. Але насправді це історичне дослідження. Власне тому тут багато присутніх істориків, і літераторів, і істориків літератури.

 

Я би так сказав: це є гуманітарні студії. У прямому сенсі того слова. Бо гуманітаристика – це інструмент гуманізації суспільства. А що таке гуманізація? Це олюднення. Оце дослідження Олі Гнатюк – це є олюднення історії. Історії, яка є не в міфах і легендах, а історія, яка є в реальному житті людей, оперта на мемуарах, свідченнях і інших різного роду документах.

 

 

Ярослав Грицак

 

Зразу скажу, що для мене сталась приємна несподіванка буквально півроку тому – знайшлися щоденники Лисяка-Рудницького з 1930 року по 1942 рік. Він вів їх щоденно, ми про це не знали. І це може бути одне з пояснень, чому вони [Рудницькі] вижили під час війни. Їхнє єврейське походження ні для кого не було таємницею, їх також не любили, всі про це знали.

 

Я думаю, що ця книжка [«Відвага і страх»] приречена на успіх, а мірою успіху будуть премії. Я надіюсь, що цей Форум буде початок цих премій, яких буде дуже багато. Бо ця книжка на це заслуговує.

 

Генрик Юзевський

 

 

Якщо говорити про жанр, то це є специфічний жанр, який виник щойно, недавно. Це є жанр, який дійсно тяжко означити, бо це вже не академічна наука, але це краще, бо це велика есеїстка, написана на підставі реальних історій і реальних документів. Найближча книжка, яка може бути доброю аналогією для цього, це книжка Тімоті Снайдера, яка, на жаль, у нас не є перекладеною, – про Генрика Юзевського. Біографія одного відомого митця, який, крім того, що був митцем і воєводою Волині, виявилося, що він ще був резидентом польської агентури, яка діяла на радянську Україну. Коли починаєш читати цю книжку, Снайдер що робить? Показує, що з біографії цього Юзевського можна зрозуміти, звідки взявся тоді голод. Чому Сталін вирішив покарати Україну в 1933 році. Це такий жанр – нібито легкий, нібито розповідний, його легко читають і багато купують. Історія однієї людини. Але що можна зробити з мікроскопом? Раптом перевертаєш – і телескоп! Ти починаєш бачити якусь велику історію.

 

І я маю надію (ну, принаймні читав одну частину того, що Оля написала), що така книжка є.

 

Львів стає зараз дуже модним як тема. Я навіть чув такий анекдот (зараз серед німецьких докторантів ходить): «Питається один німецький докторант другого: «Про що пишеш?». «Про Східну Європу». «А, знову про Львів?».

 

Цього року появилися вже три книжки, які є дуже важливі, більш-менш перекликаються з тим, що Оля написала. Це книжка Біла Ріша «Український Захід». Власне, він починає там, де Оля кінчає. Маса біографій українських мистців і діячів – аж до незалежності.

 

Виходить книжка дуже подібна – Таріка Амара. Це дисертація, яку він дуже довго писав, зараз виходить. Це дуже схожа книжка, це книжка власне перехідна – про кінець війни, початок стабілізації.

 

Тут може бути цікавий місток до Бєляєва – відомий Бєляєв (автор «Старої фортеці») написав у 1946 році листа в ЦК КПРС, що до Львова треба ставитися, як до Іспанії (в Іспанії Фра́нко був). Це означає, що він вимагає, щоби партія оголосила спеціальний процес чи ініціативу, словом, почала мобілізувати людей, яких би засилали у Львів боротися з буржуазним націоналізмом – так само, як Радянський Союз засилав добровольців проти Франко. Це показує, яке значення Львова.

 

Тобто, можна сказати, що Львів зараз дуже сильно стає на карту наукову. Мабуть, жодне місто в Україні не має зараз такої виписаної історії – а, може, і у Польщі не має; навіть не знаю, що? Краків хіба може зрівнятися.

 

І Львів стає дуже глобальний. Щось є в цьому місті.

 

Оля говорила про математичну школу, про Банаха. І Зарицький там, очевидно, є в цій історії, яка є історія світова.

 

Станіслав Улям

 

 

Хто знає, що батько Мангетенського проекту Улям є вихідцем зі Львова? Його брат був відомий совєтолог. Мало хто ці імена пов’язує зі Львовом. А вони львівського походження.

 

Одна з найкращих історичних шкіл, що існувала в Східній Європі, це була школа Буєка, яка займалася аграрною економічною історією. Ми всі знаємо, що найкраща школа – школа анналів (Люсьєн Февр і Марк Блок). Чомусь мало хто знає, що єдина школа у Східній Європі, з якою Февр і Блок підтримували стосунки, була школа Буєка, і Буєк працював у них у проекті. Це була історія найбільших міст Європи. І одним із тих 12 міст був Львів. Мало хто знає, що це не була польська школа фактично. Там була «Ноєва арка». Там була відома польська шовіністка-соціалістка, яка потім загинула в концтаборі, Харевичова (Харевич). Там був один дуже відомий польський троцькіст, який потім був засновником «Солідарності». Там був хіба найвідоміший історик в Україні, якого знають за перекладами, Роман Роздольський. Він був комуністом, членом КПЗУ. Там був член ОУН Роман Зубик, який загинув у 1940 році, тому що не згодився співпрацювати з радянською владою і проголосував проти розпуску НТШ. Хто знає про цю школу? Насправді ця школа є у світі дуже знана. Якщо у світі знають Роздольського, то його знають переважно у перекладах на інші мови, але його не знають в Україні.

 

Рафал Лемкін

 

 

Лемкін. Щойно була конференція у Львові, два місяці тому. Говориться про те, що Львівський університет дав одну з найбільш впливових шкіл міжнародного права у світі. Це не перебільшення, бо ми знаємо Лемкіна. Чомусь ми пов’язуємо Лемкіна зі Львовом, а Лемкін у своїй автобіографії пише, що його концепція геноциду і, зокрема, його перша дискусія про це почалася дискусією з професорами на юридичному факультеті. Ми тепер уже знаємо, що Лемкін не писав матеріал про те, що голодомор був геноцидом, і тепер уже нема щодо того сумніву (що він це сказав). Але мало хто знає, що останні роки життя, коли Лемкін не мав, за що жити, його підтримували литовська й українська діаспори. Він жив на гроші литовців і українців у Нью-Йорку.

 

Тобто, коли об’єднуєш ті історії – що береш математичну школу, що береш історичну школу (а не кажучи ще про філософську школу) – ми направду бачимо, що Львів був дуже відомим містом на карті світу в 1920-1930-ті роки. Тільки, що ми самі не пов’язуємо цих людей зі Львовом. А мало, що ми не пов’язуємо цих людей зі Львовом, й інші теж не пов’язують цих людей зі Львовом. І так щодо них – чого так багато було шкіл? Що було з тим Львовом? Що було з самим Львовом, з тим університетом, що давало таке сильне, потужне середовище?

 

До речі, цей парадокс не пов’язаний з політикою, бо якби був пов’язаний з політикою, це мало би статися в австрійському Львові. В австрійському Львові було би набагато краще. А ми не маємо майже ні одного професора – відомого інтелектуала, який мав би таке значення, як це міжвоєнне й воєнне суцвіття. І власне дуже цікаво, що з ними після цього сталося, як вони це переживали?

 

Ми цього не бачимо, бо українці пишуть українську історію Львова, поляки пишуть польську історію Львова, єврейські – єврейську історію Львова. І хоча це різні історії, є одне місто, а не три міста. Тому що кожен має свої версії, кожен вибирає різні, інші події.


Ми якось не дуже усвідомлюємо, що скінчився постмодернізм у світі. І скінчився саме в Україні, а не де-небудь. Те, що сталося в останні два роки, чітко показало, що постмодернізм passé. Але ми не знаємо, що тепер буде. Але справа в тому, що те, що ми бачимо, – можна сказати, що це те, що зараз Тім Снайдер і Марсі Шор в російській історії побачили разом, не змовляючись. От вчора була одна француженка. Не змовляючись, каже, що все, що ми розуміємо, – що ми вступаємо в цілком нову добу. І ми навіть не маємо словника зараз, як цю добу назвати.

 

Пост-постмодернізм? Це банально. Назвати, не називаючи.

 

Немає слів охопити те, що робиться. І один із способів зрозуміти, що робиться, – зрозуміти можна, тільки практикуючи глобальну історію, широку історію. Власне ту, що каже Оля, ненаціональну історію. Вживати телескопа, бачити велике. Але при цьому, що дуже важливо, ця «телескопічна» історія має бути людською історією. Це не має бути історія структур. Структури є важливі, очевидно. Інститути теж важливі. Але це має бути історія, в якій їх має не бути.

 

Я можу видати дуже багато про це, але я думаю: от, власне, чому книжка Олі така важлива? Бо після Снайдера і наступної книжки, яка це показує, що насправді щось дуже важливе робиться у світі. У цій частині світу, саме в цій частині світу.

 

Тоні Джадт

 

 

Ви знаєте, мабуть. Це мій улюблений історик, який це мав писати, Тоні Джадт. Він помер, на жаль. А це мала бути наступна книжка. Він мав написав книжку про те, наскільки Східна Європа важлива для світу. Наскільки інтелектуали, які походили у XX столітті зі Східної Європи, настільки ми сформували світ, який постав після війни. Всі ці Лемкіни, Бжезінські, Роздольські, яких ми чомусь вважаємо, що вони американці, всі інші; не розуміємо. Поппер, Вітґенштайн, Малиновський. Це ціле суцвіття. Ми їх вважаємо американцями, а вони походять зі Львова, Самбора, звідси. Щось тут було в цій частині світу, в їхніх історіях особистих, що робило їх цілком інакшими, чутливими проти великих проблем. На мою думку, найкраще сказав Александр Ват. Він сказав гарну фразу: «Той, хто народився у Східній Європі в XX столітті, міг не вірити в Бога, але він не міг не вірити в диявола». Тому що присутність диявола була тут настільки очевидна, що з тим не можна було грати. Чому я так кажу? Бо тут щось стається. Тут стається, коли постмодерністські ігри перестають бути іграми. Надто серйозна історія. Вражливість, розломність, романтичність, трагічність – все це робить нашу історію такою цікавою.

 

Марта Боянівська (перекладачка)

 

Авторку я знаю, страшно сказати з якого року – з 1991-го, так що це таке вже глибоке знайомство і наша давня дружба. І влітку, якщо не помиляюся, 2013 року Оля два перші розділи своєї книжки (де йдеться про її родину) дала почитати своїм найближчим друзям – було таке досить тісне коло. І однією з тих близьких людей була я. Прочитавши ці розділи, я просто була заворожена: Боже, це ж про Олину родину, про Олину маму, але і про мою також, бо моя родина у Львові щось таке подібне пережила. Це щось таке, що відбувалося у Львові під час першої совєцької окупації, потім другої тривалої совєцької окупації. І прочитавши ці два розділи, я відразу побігла до Олі висловити своє захоплення: «Я хочу це перекладати, це мають львів’яни прочитати».

 

 

Так само одним з перших читачів цієї книжки був наш видавець Леонід Фінберг. Він теж захопився книжкою, і почалася робота над нею. А в процесі сталися трагічні події у нашій країні – почався Майдан, і тоді були дуже великі перерви в праці. Але, попри ті перерви, та книжка допомагала зрозуміти, що діється на Майдані і які глибинні причини, того, що там діється. І перша причина, чому все діється такими самими методами, про які ми читаємо в книжці (я маю на думці репресії НКВД), – тому що ніхто не був засуджений і покараний.

 

Світлина – Kurjer Galicyjski

 

 

І друге – все, що відбувається з людьми, воно глибоко трагічне. Кожна людина робить свій вибір. І не залежно від того, який це вибір, її доля складається трагічно. Чи людина залишається вірна своїм поглядам і переконанням, чи вона їх зраджує, чи вона гине, чи вона залишається в живих, все одно ця доля є трагічна. І власне цю трагічність доль авторка показує через особисті історії людей, але вона не просто описує цих людей. Все одно у її оповіді, дуже фактографічній, дуже виваженій, є емоція. Вона глибоко захована, ця емоція, але завжди там є. І превалює в тих емоціях співчуття до людини. Не якійсь жаль зі співчуттям, а співчуття, яке викликає бажання зрозуміти саму суть, глибинну причину вчинків людей – героїв цієї книжки.

 

Тому, я думаю, для читача буде дуже цікаво і важливо відчути ці емоції, пережити, перепустити їх через себе – так, як я перепустила через себе. Спочатку, працюючи над цією книжкою і відкриваючи її для себе як захоплений читач, я думала, що ця книжка – тільки про львів’ян і для львів’ян. Але потім я зрозуміла, що її масштаби набагато ширші. Тому що авторка показує нечисленні випадки співпраці та взаємодопомоги поляків, українців і євреїв. Їх було дуже мало, окремі випадки, але вони мають величезне значення і вони нам дозволили тепер налагодити зв’язки між нашими народами. Вони показали на прикладі тієї війни, яка зараз триває в нашій країні, що саме така-от ситуація підтримує силу нашого духу. Тому варто про це писати, говорити, про це мають всі знати. Хотілось би бачити книжки, які показували би нам людей за трагічних обставин.

 

 

Олег Павлишин (історик)

 

Я з Олею ближче познайомився роки три тому. Спільно готували виставку «Львів  між 1939 і 1941 роками» польський і український Інститути національної пам’яті. Це була ініціатива Олі. Вона зацікавлена цією темою.

 

Контактуючи з Олею, я бачив, як вона, приїжджаючи часто до Львова, збирає матеріали у львівських архівах і бібліотеках, і почав ділитися цікавими фрагментами. Я бачив, що це буде серйозна, ґрунтовна і важлива праця.

 

В такому жанрі книжок у нас по-українськи обмаль. Пробував у подібному плані писати Олександр Рубльов («Західноукраїнська інтелігенція і Наддніпрянщина»). Але ця книжка набагато масштабніша, набагато глибша, дійсно читається з великим інтересом.

 

Думаю, що тут не тільки йдеться про подолання якихось міжнаціональних стереотипів. А є певні порівняння, як ці середовища, які були ізольовані (ізольованість українського, наприклад, середовища), були змушені умовами першої радянської окупації, щоби здолати цю ізольованість, або солідаризуватися зі своїми колишніми опонентами, або навпаки – дехто пробував мститися за колишні образи в умовах нової політичної дійсності.

 

Тут важливо бачити долю кожної людини, як вона шукає компроміси з намаганням зберегти свою гідність, шукає компроміси з метою працювати в професійних середовищах, продовжувати професійну працю. І люди 1940-х років, люди, які пережили австрійську владу, російську окупацію Львова, короткотривалий період ЗУНР, міжвоєнний польський період, радянську владу, потім німецьку, видно, що вони розуміли: держава може мінятись, а є певні речі, набагато важливіші в плані людської гідності, в плані збереження честі, професійної корпоративності.

 

Ігор Калинець

 

 

Коли я вчора дістав книжку з дедикацією самого автора, я глянув на зміст і на фотографії і зрозумів, що то книжка «Правдиві львів’яни». Але мене чогось непокоїла та дівчинка на обкладинці. Чи то хтось із французьких імпресіоністів? Я думав: яке вони мали відношення до Львова? Тим часом, виявляється дивна історія. Коли я подивився в куток (а я аж пізніше подивився), там є написано: «Музика». Отже, це картина Музики, зроблена в такому імпресіоністичному французькому плані.

 

Але то ще не все. Ця дівчинка – то є твоя мама, маленька, намальована Ярославою Музикою. І вона дала ту картину на виставку (десь 1946 рік був) і вже після тої виставки вона мала ту картину забрати та віддати, очевидно, твоій мамі. І перемалювати комір, щоби він не був такий якийсь анекдотичний. Замість цього вона опинилася на Сибіру, а твоя мама помандрувала на Захід. Отже, тут розпочинається інакший розділ. Тобто, це не тільки, що я сказав, а й інші історії. Але власне початок поклала фактично Ярослава Музика.

 

До великої історії набране моє прізвище. Тут є фотографія, де я і Стефа Шабатура стоять разом із Ярославою Музикою. Це було перед моїм арештом. Я замовив на прохання Ярослава Лемика (покійного) графіку для однієї самвидавної книжечки – «Символи Сковороди». І не знав, що тим я спричиню великі неприємності для самої старенької художниці. Вона ласкаво мене прийняла, дала дозвіл дати ілюстрації. Після того я був заарештований, а до неї почали навідуватись з КГБ, викликати на допити. Я донині почуваюся дуже незручно, бо фактично спричинився тим самим до передчасної смерті художниці.

 

 

Тут згадували, що нема нічого про Ярославу Музику. В цьому залі сидить певна пані, яка написала книжку про Ярославу Музику і думає, як її видати. Є складнощі, щоби видати таку книжку. Мистецтвознавець пані Стася Шимчук. Може, вона більше скаже, якщо попросите її до слова.

 

Отже, я більше не буду займати часу. Хоча якби я вдавався до спогадів, був би найдавніший із львів’ян, який із дуже великою вдячністю згадував би всі ті добрі справи, що ти зробила для мене, видаючи українською мовою мій перший том і потім польські переклади і багато ще іншого, за що я висловлюю – вже так прилюдно – подяку. Але більше слова не буду брати, бо то буде занадто багато. Я думаю, що цього достатньо, щоби заінтриґувати читача цими неймовірними історіями в цій книжці. І я сподіваюсь, що я, коли буду далі читати, то теж ще щось знайду.

 

Дуже мені приємно, що не пишуть «радянський», а пишуть «совєцький». Так, бо радянський – це щось інше, воно більше в’яжеться з Центральною Радою, має якийсь український сенс, тоді як усе інше було «совєцьким».

 

 

Мирослав Маринович

 

Я дуже короткий час мав книжку у руках і тому міг би повторити сумну знамениту фразу радянського періоду: «Я Солженицина не читал, но я его осуждаю».

 

Я Олю Гнатюк не читал, но я её одобряю.

 

Те, в що я зазирнув, і те, що я встиг побачити, чомусь у мене викликало таку метафору: фрески Шульца. Живши у Дрогобичі, ми дуже багато разів проходили біля будинку, де були ті фрески. А потім виявилося, що там зберігалося ціле багатство. Отак, я думаю, і з тими постатями, які відображені в цій книжці. Вони були, десь там про них знали, що вони були. Про когось знали, про когось взагалі не знали. І раптом з’явилися. Тут Оля виступає в ролі реставратора. Зняла штукатурку і виявила там прекрасні людські риси, прекрасні ситуації, які потребують дуже гарного людського прочитання. І разом вийшли відреставровані фрески.

 

Я хочу подякувати за цю роботу. І хочу подякувати власне за людський вимір. Це чудово, що немає там уваги до подій. Тобто, є, але акцент на людський вимір є передусім. Зараз всі втомилися від усіх ідеологій, усіх теоретичних конструкцій. Нам так потрібна просто людина. Нам так потрібне людське серце.

 

***

 

Цікаво, що книжка писалася польською мовою з наступним перекладом на українську, але світ першим побачив український переклад. На саме завершення львівської презентації авторка змогла продемонструвати присутнім також примірник польського видання.

 

 

Підготував Андрій КВЯТКОВСЬКИЙ

 

 

15.10.2015