Національна пам'ять — гнучка система цінностей. Професору з Галичини перебування в Ізраїлі дало це добре відчути. «Яд Вашем» є великою політикою, якої нам у них треба повчитися, констатував український науковець.
Йдеться про професора Прикарпатського національного університету імені Стефаника, доктора політичних наук Івана Монолатія, який є одним з восьми українських істориків, які щойно повернулися зі стажування в ізраїльському меморіалі жертвам Голокосту «Яд Вашем». Разом з українцями стажувалися росіяни, грузини і білоруси — вивчали особливості тамтешньої політики національної пам'яті, пошанування героїв власного народу та неєвреїв, яких визнано праведниками народів світу за порятунок їхніх одновірців під час Другої світової війни.
У розмові зі «Z» вчений не лише розповідає про досвід Ізраїлю, а й розмірковує про основи національної пам'яті України, про історичну правду як шлях до очищення нації.
– Професоре, у чому полягав для Вас особисто науковий інтерес у цьому стажуванні?
– Участь у цьому стажуванні була першою, пілотною для «Яд Вашему» і координаторів програм для колишнього Радянського Союзу. Це були викладачі українських, російських, білоруських та грузинських вишів, які займаються проблемами відносин їхніх держав з Ізраїлем, Голокосту та Другої світової війни. Основний акцент ставився на тому, як сучасні суспільства України, Білорусі, Грузії та Росії можуть поглянути на проблему пошанування пам'яті праведників з інших народів, які рятували ціною власного життя євреїв під час Другої світової війни. Організатори показали добрі знання ситуації в наших країнах, знання історичних джерел, продемонстрували початковий рівень толеранції, враховуючи сучасні стосунки України і Росії. Головний урок, який винесли з цього українці, а це представники Івано-Франківська, Львова, Луцька, Харкова та Миколаєва, — як треба шанувати власних героїв, як треба займатися політикою пам'яті, як показати прагнення свого народу на порятунок іншого народу в міжнародному контексті. Це, так би мовити, порятунок чужих своїми з погляду етнічної політології.
– Відомо, що ізраїльська політика пам'яті є дуже консервативною. Часом має проминути кілька поколінь, щоб, за їхніми канонами, визнали того чи того неєврея праведником, навіть коли доказів є аж задосить.
– Річ у тому, що держава Ізраїль, яка виникла після Другої світової війни і отримала величезний кредит довіри світової спільноти, з самого початку взялася ґенерувати ідеї про власних праведників і власних героїв. Це їй вдається і дотепер, хоча дискусії не вщухають і зараз. Натомість в нашій державі, коли політика пам'яті лише почала зводитися на ноги, нещадно фальсифікувалася попереднім політичним режимом, її виставляли на марґінес культурного та політичного життя. Вона не була епіцентром того, що ми можемо назвати меморіалізацією жертв і героїв.
– Чи й далі упереджено ставляться до митрополита Андрея Шептицького?
– Постать Андрея Шептицького для «Яд Вашему» є контраверсійною. Тамтешні науковці стверджують, що якщо йдеться про Климентія Шептицького, студита, який визнаний Блаженним Католицької Церкви, то з ним все однозначно: його визнано праведником «Яд Вашему». І це символізує дерево, посаджене там на його честь. Щодо митрополита Андрея існує чимало запитань, його ім'я надто політизують. На жаль, сьогодні відходять у вічність останні свідки тих подій, що могли би пролити світло на ці факти.
Ситуацію загалом можна пояснити з погляду міжнародної політики. Якщо митрополита Шептицького визнають таким, що сприяв і особисто рятував євреїв під час Другої світової війни, то доведеться визнати на рівні міжнародної спільноти діяльність Греко-Католицької Церкви як таку, що рятувала людей від неминучої загибелі. Зокрема, Папа Римський у той час не видав жодного пасторського послання щодо масового вбивства євреїв у Європі і по цілому світу. Натомість митрополит Андрей, відомий своїм посланням «Не убий!» 1942 року, прямо звинуватив Гітлера і його поплічників у масових вбивствах цього народу. На жаль, ізраїльська сторона поки що дивиться на це не крізь призму історичної справедливості.
З іншого боку, наведу приклад іншої історичної постаті, яка описана в художньому фільмі «Список Шиндлера». Йдеться про нацистського діяча, члена націонал-соціалістичної партії, який, мовляв, рятував євреїв у Кракові. Заради історичної правди належить знати, що він прибув до Кракова у 1940 році й реквізував єврейські фабрики і заводи, на яких пізніше працювали ці євреї, яких він згодом «рятував». Дискусія, чи надавати цій особі звання праведника народів світу, тривала понад 30 років. І лише коли померла остання людина-свідок тих подій, Шиндлеру та його дружині присвоїли його посмертно.
Отже, велика політика присутня чи не у всіх рішеннях «Яд Вашему». Є підстави простежити причинно-наслідковий зв'язок у ставленні «Яд Вашему» до Андрея Шептицького та небажанні Апостольського престолу визнати митрополита святим.
– Чи відчули Ви вплив радянсько-російської історіографії на наукові підходи «Яд Вашему» і чи були якісь точки дотику у спілкуванні з російськими колеґами?
– Як науковці вони були колеґами, хоча в мене є чимало запитань, чи розвивається такий академічний предмет, як юдаїка, у таких «академічних» наукових центрах Росії, як Ноябрськ, Томськ і Омськ, бо саме звідти запросили росіян. Ми постійно відчували на собі пильний погляд працівників «Яд Вашему», бо його європейський відділ, очевидно, створювався на основі «совєтологів», які досліджували Радянський Союз. У 90-х роках минулого століття вони репатріювали в Ізраїль з усім цим науковим багажем і не надто прагнули розглядати питання України та українців у їхній позитивній ролі щодо порятунку представників їхньої нації.
Варто зауважити, що євреї та українці досить подібні за історичною долею. У нас схожі погляди на націоналізм, хоча ці питання не стояли на порядку денному. У всьому відчувалася російська «матриця», яка тяжіла над нами. І під час лекцій, і під час дискусійних вправ. Досліджуючи архіви, ми натрапляли на безліч джерел російською мовою. Щоправда, видання українською Юліуша Фоермана про станіславське ґетто я там теж зустрів.
– «Яд Вашем» асоціюється у нас з гучною справою фресок Бруно Шульца, які правдами-неправдами з Дрогобича вивезли в Ізраїль.
– Фрески перебувають у Музеї мистецтв Голокосту. Експозиція Бруно Шульца складається з рисунків, придбаних на аукціонах світу, і згаданих фресок, які належно відреставровані та відкриті для огляду.
Інша річ, як Україна повелася з цього питання. Не було жодної прозорості та є підстави вважати фальсифікованими дати передання цих українських цінностей ізраїльській стороні. Вважають, що їх віддали у довічне користування, а отже, Україна навряд чи їх колись собі поверне. Хоча, з іншого боку, ані влада, ані громада Дрогобича не зробили нічого, щоб увічнити ці фрески у себе, за винятком Шульцівських літературних читань та фестивалів.
– Знаємо, що українсько-єврейські зв'язки в Галичині Вас цікавлять давно. Що вдалося дослідити глибше у тамтешніх архівах?
– Мені хотілося розставити деякі крапки над «і» у важливих для взаємин наших двох народів проблемах. Зокрема, це стосувалося й до спільних та відмінних рис українського та єврейського модерних націоналізмів, особливостей постання єврейської державності, участі окремих політичних фіґур євреїв в українському державотворенні ХХ ст. Так, вочевидь, я підійшов до надзвичайно загадкової і водночас продуктивної свого часу постаті найбільшого у першій половині ХХ ст. приватного українського книговидавця Якова Оренштайна. Цей відомий українець Мойсеєвої віри народився у лютому 1875-го у Коломиї і у свої 28 років фактично монополізував видавничий ринок Коломиї, яка тоді була другим за Львовом центром українського друкованого слова. Згодом переїхав до Відня, потім до Берліна, де видав сотні томиків української та світової класики, нотних видань, поштівок, а посольство УНР в Берліні передало для цих потреб йому свій будинок. Оренштайн співпрацював з Грушевським, Винниченком, Петлюрою, Скоропадським, Чикаленком, Єфремовим, Сімовичем, Барвінським, Лепким та багатьма іншими відомими йому сучасниками, друкуючи їхні твори або надаючи їм суттєву фінансову допомогу. Досі не було документальних свідчень про його загибель.
І от, завдяки праці в архіві «Яд Вашему» вдалося виявити джерела, які точно вказують місце і час його розстрілу — 12 вересня 1942 року у ґетто Варшави, буквально за кілька днів перед відправленням у концтабір Треблінка.
З іншого боку, мене цікавили спогади євреїв Коломиї і Станіслава, які пережили Другу світову війну, оскільки на тепер у цих фактах є чимало перекручень і фальсифікацій. Для цього я перевіряв наявні факти і зіставляв їх з уже відомими нашим дослідникам.
– Україна має свій Інститут національної пам'яті, хоча з самою пам'яттю у нас ще дуже багато проблем. Як би мала розвиватися ця справа у нас?
– Одним з результатів того, що суспільство сучасного Ізраїлю має такі здобутки в політиці пам'яті і в політиці пропаґанди своїх героїв, є участь усіх — чиновників, еліти, пересічних громадян — у цьому державотворчому процесі. Наш Інститут національної пам'яті лише на початку цього шляху. За останні три роки його постійно намагалися ліквідувати або понизити за статусом.
Національна пам'ять є дуже гнучкою системою цінностей, які сповідує суспільство, які вже адаптовані у будь-якій країні, яка вважає себе зрілою. Ставлення до такої держави є позитивне та вигідне для самої держави, оскільки її починають поважати. В Україні поваги до національних цінностей та національних героїв ще немає. У нас поки що немає велетенської армії дослідників не тільки в окремо взятих реґіонах, а й як базового інструменту в цілій державі. Тут важливо не зійти на манівці, сповідуючи україноцентричний погляд на те, як треба вміти шанувати і любити свій народ. Добре би було включати до цього дослідження факти причетності усіх народів і національностей, які проживали на українських теренах у всі часи.
Кафедра політології нашого університету визначила для себе «політику пам'яті» як один з дослідницьких напрямів. Наші аспіранти вивчають досвід Ізраїлю, Польщі, Західної України, коли в умовах війни люди рятували сусідів, співгромадян, які різнилися з ними конфесійно чи національно. Стрижневим елементом нашої національної пам’яті залишається, поза сумнівом, трагедія Голодомору. Відомо, що у ті часи в Станиславові гуртувалися патріоти, які збирали гроші для порятунку своїх братів за Збручем, ризикуючи потрапити у немилість польської поліції. Політика пам'яті у цих окремих фактах полягає в тому, щоб доносити до широкого загалу — за межі вузьких наукових кіл — імена таких людей та їхні окремі історії.
– Україна та Ізраїль сьогодні у стані війни, кожен своєї. Що там відомо про наші воєнні реалії? І як воно було Вам скуштувати вогняний подих нині дуже неспокійного Близького Сходу?
– Ми, українці, були своєрідним холодним дощем на голови наших колеґ за стажуванням у плані правдивої оцінки подій. У ґлобалізованому світі кожна нормальна людина може зібрати досить інформації для формування об'єктивної позиції, але нашим колеґам цього робити, очевидно, не хотілося. Ізраїльські мас-медія теж не завжди були об'єктивними або ж подавали інформацію з великим запізненням. У цьому сенсі ми доходимо до проблеми інформаційних воєн та цивільного захисту населення.
У Тель-Авіві та Єрусалимі щодня по 5–6 разів оголошують повітряну тривогу, коли громадяни від старого до малого виконують усі необхідні дії, аби вижити. Двічі мені теж довелось спускатись в бомбосховище. Під час екскурсії Старим містом оголосили бойову тривогу в часі бомбардування ХАМАСом Єрусалиму. Впало у вічі, що прості громадяни дуже високоорганізовані у цих діях. Восьмирічний хлопчик пояснив на мої запитання по-англійськи увесь план порятунку. Виникає запитання: що ж буде з нами на українському Сході чи Заході, якщо раптом нас спіткає таке лихо? Відповіді втішної, на жаль, не існує.
Прикметно, що в Ізраїлі кожна молода людина вважає за святий обов'язок піти до армії. А держава, своєю чергою, створює величезні преференції для такої молоді у здобутті безкоштовної вищої освіти, забезпеченні роботою, придбанні житла та гідного соціального захисту родин загиблих військовослужбовців. Окремої уваги заслуговують резервісти. Спостерігав, як у нашому готелі раптом звідусіль збігалися хлопці й дівчата у цивільному, які тут же шикувалися зі зброєю за викликом командира.
– Новітня історія України драматична і твориться на наших очах. Історики мають думати над тим, як зберегти її для нащадків…
– Вже починаючи з 1 вересня, Дня знань, провідні історики та звичайні вчителі середніх шкіл покликані донести студентам і школярам глибину таких звичних понять, як «війна» і «мир». Ми щойно перейшли 100-річчя від початку Першої світової. Бачимо, що історія має здатність повторюватися, на жаль, не в найкращих ілюстраціях. Треба говорити правду своїй аудиторії, називаючи біле білим, а чорне чорним. Називати прямі докази аґресії проти нас як суверенної держави, називати наших героїв, не боятися оголошувати воєнними злочинцями проти людяності тих, хто збиває літаки з мирними пасажирами. Це треба донести від шкільної лави і до студентської аудиторії. Це буде не завжди легко, і не все буде однозначно. Деякі питання залишаться дискусійними. Я нагадаю, що тільки у нашому місті викладають понад 300 професорів трьох національних університетів. Чи це не виклик здоровій і творчій еліті, щоб розпочати цю дискусію?
Розмовляла Олена НЕЧВІДОВА
06.08.2014