Ви думаєте, що немає ніякої альтернативи об'єднаній Європі? Ні, вона є. Це Євразія, заради якої Путін нині розвалює Україну і підтримує європейських націоналістів
Середньовічна держава на території сучасної України виникла внаслідок контактів з вікінгами. Народи Півночі прагнули створити торговий шлях між Балтійським та Чорним морями і скористалися Києвом, розташованим на Дніпрі, як торговельним осередком. Їхні вожді невдовзі асимілювалися з місцевим суспільством, що розмовляло слов'янською мовою.
Так виникла Київська Русь. Як і всі середньовічні держави у Східній Європі, вона була поганською. Вона не лише навернулася на християнство, але й зробила вибір між його західною і східною гілками. Як і всі її сусіди, вона коливалася між Римом і Візантією, аж поки її правителі не обрали останню. У першій половині XIII століття, ослаблена проблемами наступництва [правителів], Русь була зруйнована монголами.
У тіні Вільнюса та Варшави
Під час цього періоду Русь була розколота. Велику частину її земель забрало собі Велике Князівство Литовське, величезна держава воїнів зі столицею у Вільнюсі. Володарі Литви вирішили стати спадкоємцями Київської Русі і перейняли багато руських культурних досягнень, як-от слов'янську мову та правові традиції. І хоча вони самі були литовцями-поганами, більшість їхніх підданих була християнами східного обряду. Коли великий князь литовський, уклавши особисту унію, став королем Польщі, більшість земель України відійшла найбільшій тоді європейській державі. Конституційні реформи 1569 року зробили з цієї держави республіку, відому як Річ Посполита Польщі та Литви. Українські землі входили до складу Польської Корони, а землі Білорусі – до складу Великого Князівства Литовського. У такий спосіб відбувся ще один поділ колишніх земель Русі.
Це була перша епоха олігархічного плюралізму в Україні. Українська шляхта на рівних правах брали участь у представницьких інституціях Речі Посполитої, але більшість населення мешкала у великих маєтках, які виробляли збіжжя на експорт.
Ця політична система у 1648 році викликала повстання козаків, які вступили у союз із суперником Речі Посполитої Обох Народів, державою з коренями, що сягали давньої Русі – з Великим Князівством Московським. Місто Москва лежало на східних кордонах Русі, і, на відміну від більшості її територій, залишалося під безпосереднім контролем монголів. Території сучасної Білорусі та України мали контакт через Вільнюс та Варшаву з Ренесансом та Реформацією.
Тим часом, Москви жодна з цих культурних тенденцій не досягла. Вона вирвалася з-під влади монголів у 1480 році. Володарі Москви, так само як і володарі Литви, вважали себе спадкоємцями Київської Русі, але протягом майже половини тисячоліття після падіння середньовічної держави, не здійснювали ніякого контролю над Києвом. Протягом більшої частини часу Київ залишався під владою Вільнюса і Варшави.
В орбіті Москви
Козацькі повстання уможливили перехід контролю над Києвом до Москви. У 1667 році землі сучасної України були поділені між Річчю Посполитою та Москвою, причому Київ припав саме Москві. Це уможливило контакти між Москвою і Європою, а освічена еліта з Київського університету переїхала на північ, виконуючи в імперії, що розросталася, обов'язки фахівців та урядовців.
Ця схема повторилася, коли Річ Посполита наприкінці XVIII століття зникла внаслідок поділів, які здійснили Росія, Пруссія та Габсбурзька монархія. Російська Імперія, що не мала університетських традицій, використовувала людей, що здобували освіту у Вільнюсі та Києві.
У ХІХ столітті український національний рух розвивався відповідно до європейських взірців. Деякі представники освіченої світської еліти та духовенства почали представляти як предмет історії не еліти, а маси. Ця тенденція почалася у Харкові, потім поширилася на Київ, і, перетинаючи російсько-габсбурзький кордон, досягла Львова. Українські історики ХІХ століття очолили загальноєвропейську тенденцію "романтизації" простих людей, яку називали в Україні народовством.
Це інтелектуальний рух уможливлював також уявлення спільного українського народу по обидва боки кордону між Російською Імперією та Габсбурзькою монархією, у якій невелика територія, що називалася Східною Галичиною була рідною землею людей, що розмовляли мовою, яку ми нині назвали б українською.
Поразка у війні на три фронти
І Світова Війна призвела до падіння великих імперій і спроби формування національних держав. В Україні таких спроб було більше; одна відбулася на землях Габсбургів, а інша – на землях Російської Імперії. Прихильників першої перемогли поляки, яким вдалося приєднати Східну Галичину до своєї нової держави. Прибічникам другої довелося воювати як з Червоною Армією, так і з її білими ворогами. Росіяни з обох боків, навіть воюючи одні з одними, натомість, погоджувалися, що Україна повинна бути частиною більшого державного утворення.
Хоча й люди боролися і вмирали за Україну у більшій кількості, ніж у більшості інших країн, створених після 1918 року, вони зазнали поразки. У 1922 році була створена Радянська Україна у межах Радянського Союзу.
Кривавий полігон більшовиків
Власне з огляду на те, що важко було придушити український рух, і саме через те, що Радянська Україна була західним прикордонням СРСР – питання про її європейську ідентичність було центральним питанням радянської історіографії від самої її появи. У радянській політиці Європу трактували неоднозначно.
Європу могли сприймати як прогресивну чи регресивну залежно від потреб моменту. У 1920-ті роки у радянській політиці було прагнення до модернізації українського села через колективізацію землі і перетворення селян на робітників державних або колективних господарств (колгоспів). Це викликало масовий опір з боку селян, що вірили у приватну власність, та зниження врожаїв.
Сталін перетворив ці невдачі на політичну перемогу, приписавши вину за них українським націоналістам та їхнім закордонним патронам. Він далі реквізував продовольчі товари в Україні. Він знищив також нову українську інтелігенцію.
Від голоду померли понад 3 мільйони осіб. Наслідком цього став новий порядок залякування, у якому Європа була представлена лише як загроза. Сталін абсурдно, але успішно стверджував, що українці навмисно морять себе голодом за наказом Варшави. Пізніше радянська пропаганда стверджувала, що кожен, хто згадує про голод, є агентом нацистської Німеччини.
Найстрашніше місце на землі
Так почалася політика фашизму та антифашизму, у якій Москва захищала усе, що було добре, а її критики були фашистами. Ця риторична поза не виключала реального радянського союзу з нацистами у 1939 році. З огляду на нинішнє повернення російської пропаганди до антифашизму важливо запам'ятати – усе велике моральне маніхейство мало служити державі, але ні у чому її не обмежувало. Демонстрація антифашистської позиції було чимось зовсім іншим, ніж протиставлення себе справжнім фашистам.
Україна була ключовим елементом політики, яку Сталін називав "внутрішньою колонізацією". Вона була також ключовим елементом планів Гітлера щодо зовнішньої колонізації, тому що під Lebensraum вождь Третього рейху розумів у першу чергу Україну та її родючі землі. План полягав у збереженні колгоспів, лише врожаї треба було перевозити зі сходу на захід.
Водночас, німецькі планувальники передбачали, що близько 30 мільйонів громадян СРСР помре від голоду. На їхню думку, українці були явно неспроможними вести нормальне політичне життя недолюдьми, що надаються лише до колонізації. Жодна європейська країна не зазнала настільки серйозної колонізації, як Україна, і жодна не постраждала більше, ніж вона. У 1933-1945 роках це було місце на землі, у якому людям найбільше загрожувала смерть.
Українці самі винні?
У сучасній Німеччині колонізаційні наміри досі не є предметом досліджень. Німеччина замислюється над злочинами проти євреїв і Радянського Союзу (якого хибно запам'ятали, як Росію), але майже ніхто не розуміє, що основним предметом німецької колоніальної думки та практики була Україна.
Німецькі лідери, навіть такі видатні, як Гельмут Шмідт, досі не вагаються вилучати українців з-під дії нормальних принципів міжнародного права. Зберігається уявлення, що українці не є нормальними людськими істотами. Крім того, з'являється в'їдливе припущення, що це українці несуть відповідальність за злочини в Україні, які насправді були реалізацією політики Німеччини та які ніколи б не сталися, якби не війна, викликана Німеччиною.
Хоча головною метою війни Гітлера було знищення СРСР, йому потрібен був союз із Радянським Союзом, щоб він міг розпочати збройний конфлікт. У 1939 році, коли стало ясно, що Польща буде воювати, Гітлер переконав Сталіна до вторгнення у Польщу з обох сторін. Сталін давно чекав на таке запрошення, тому що радянська політика протягом багатьох років прагнула знищити Польщу.
ОУН – борці з терористів
Крім того, Сталін вважав, що союз із Гітлером – іншими словами: взаємодія з європейськими ультраправими – буде ключем до руйнування Європи. Він очікував, що німецько-радянський альянс розверне Німеччину проти її західних сусідів і призведе до її послаблення, і, можливо, навіть до руйнування європейського капіталізму. Як ми побачимо, це все не так сильно відрізняється від деяких нинішніх розрахунків Владіміра Путіна.
Результатами спільного німецько-радянського вторгнення було знищення польської держави, а також важливі події в українському націоналістичному русі. У 1930-ті роки у Радянському Союзі не було жодного націоналістичного руху; таке було просто неможливо. Проте, у Польщі існував підпільний терористичний рух, відомий як Організація українських націоналістів (ОУН).
У нормальні часи він був трохи більше, ніж просто подразником, але у роки війни його значення зросло. ОУН чинила опір як польській, так і радянській владі на території, яку вона вважала українською, і тому сприймала німецьке вторгнення, як єдиний спосіб розпочати процес будівництва української держави. Як наслідок, ОУН підтримувала Німеччину під час її вторгнення у Польщу і зробила це знову, коли Німеччина зрадила свого союзника.
Хибні розрахунки націоналістів
Радянська окупація Східної Польщі у 1939-1941 рр. також сприяла українському націоналізму. Члени польського правлячого класу та лідери українських традиційних партій були депортовані або вбиті. Націоналістам, що звикли до життя у підпіллі, пощастило більше. Українські ліві революціонери, до війни досить численні, переживши радянську владу, часто переходили на бік ультраправих.
Українські націоналісти намагалися налагодити політичну співпрацю з Німеччиною у 1941 році. Сотні націоналістів приєдналися до Німеччини під час вторгнення в СРСР як розвідники та перекладачі, а деякі з них допомагали в організації погромів. Націоналістичні політики сподівалися на компенсацію, і тому проголосили у червні 1941 року незалежність України. Лише Гітлер не був зацікавлений такою перспективою.
Багато людей з керівництва націоналістів були вбиті або ув'язнені. Протягом більшої частини війни Степан Бандера перебував у Заксенгаузені. Деякі українці ще колаборували з німцями, сподіваючись на здобуття військового досвіду або якийсь поворот у майбутньому, коли Німеччина знову їх потребуватиме. Проте, в окупованій Україні, як і скрізь у Європі, колаборація переважно на практиці мала мало спільного з політикою.
Кривавий бік національної революції
Поки війна тривала, багато націоналістів стали готуватися розпалити повстання у той час, коли радянська влада замінить собою німецьку. На Волині була сформована Українська повстанська армія (УПА), завданням якої було якось перемогти комуністів, коли вони завдадуть поразки німцям. Водночас УПА здійснила низку масових акцій-вбивств з метою очищення країни від поляків у 1943 році, одночасно вбиваючи євреїв, що переховувалися у поляків.
Це була не колаборація з німцями, а радше кривавий бік того, що лідери УПА вважали національною революцією. Потім націоналісти воювали з комуністами у жахливій партизанській війні, в якій обидві сторони застосовували найбрутальніші методи. Хрущов, бажаючи залякати місцеве населення, наказав своїм поводитися ще брутальніше, ніж націоналісти.
Проте, політична колаборація та повстання українських націоналістів були маловажливим елементом в історії окупації. Внаслідок війни загинули близько 6 мільйонів людей на території сучасної України, включно з біля 1,5 мільйона євреїв. Німці розробили методику масових вбивств у Кам'янці-Подільському та Бабиному Яру, де спочатку були розстріляні понад 20 тисяч, а пізніше понад 30 тисяч євреїв. Місцеві мешканці колаборували з німцями на всій радянській Україні – як і у всьому Радянському Союзі та в усій окупованій Європі.
Пропаганда дітей Брежнєва
Проте, набагато, набагато більше людей в Україні були вбиті німцями, ніж колаборували з ними, чого не можна сказати про будь-яку з окупованих країн Заходу. Це тому, що на відміну від будь-якої з цих країн, набагато, набагато більше людей з України воювали проти німців, а не на їхньому боці. Переважна більшість українців, що воювали з німцями, носили радянські мундири. У боях з Вермахтом загинули більше українців, ніж американських, британських чи французьких солдатів разом узятих. У Німеччині ці факти не помічають, бо Червону Армію трактують як російську армію, що підкреслює нинішня російська пропаганда.
Якщо Червона Армія була російською, то українці повинні були бути ворогами. Цей спосіб мислення винайшов сам Сталін. Концепція Великої Вітчизняної війни мала слугувати досягненню трьох цілей: воєнні дії почалися у 1941-му, а не у 1939 році, щоб можна було забути про нацистсько-радянський союз; у центрі подій опинилася Росія, хоча Україна набагато більшою мірою перебувала у вогні війни; повністю виключені з пам'яті страждання євреїв.
В історичній політиці нині більшу вагу має повоєнна пропаганда, а не реальний досвід війни. Ніхто з тих, хто перебуває при влади, не пам'ятає війни, хоча здається, що деякі російські лідери вірять у ту версію, якої їх вчили, коли вони були дітьми. Нинішні провідні російські політики у 1970-і роки, а, отже, під час культу війни, який пропагував Брежнєв, були дітьми.
Вкрадена війна
Велика Вітчизняна Війна стала просто російською, без участі українців і євреїв. Євреї постраждали більше, ніж інші радянські люди, але в радянській історії Голокосту, як такого, не існує. Він з'являвся у пропаганді, адресованій Заходу, у якій відповідальність за страждання євреїв лежана виключно на українських та інших націоналістах – людях, що жили на територіях, захоплених Сталіним, коли він був союзником Гітлера у 1939 році, і людей, які чинили опір радянській владі, коли вона повернулася.
Це традиція, до якої нині повертаються російські пропагандисти – цілковита байдужість до Голокосту, який використовують лише як інструмент політики маніпулювання людьми на Заході.
Новий фундамент – візія Ґєдройця
У 1970-ті роки сам Радянський Союз був певним особливим чином русифікований. Було зроблено ідеологічний висновок, що класи існують у цілій країні, а не в окремих народах. Тому СРСР потребував лише одного інтелектуального класу, а не декількох в окремих народах. Як наслідок, українська мова була усунута зі шкіл, і, особливо, з вищої освіти. Вона залишалася лише мовою низької культури – і, як не парадоксально, дуже високої культури, тому що навіть у той час ніхто не заперечував існування окремої української традиції у мистецтві і гуманітарних науках.
У такій атмосфері українські патріоти, і навіть націоналісти, переймали громадянське розуміння української ідентичності. Їм допомагали у цьому польські інтелектуали в еміграції, які у 1970-х і 1980-х роках визначали зовнішню політику на майбутнє, на посткомуністичний період.
Ці мислителі, зосереджені навколо Єжи Ґєдройця та журналу "Культура" у Парижі, доводили, що українці є народом у тому самому сенсі, що й поляки, і що майбутня незалежна Польща повинна визнати майбутню незалежну Україну, не ставлячи під сумнів її кордони. Це була контроверсійна теза, оскільки, внаслідок війни, Польща втратила землі, тепер відомі як Західна Україна.
Це було також першим кроком – як для України, так і для Польщі – на шляху до правових та інтуїтивних норм повоєнної Європи. Визнання України у її існуючих кордонах (фактично на випередження) стало основою польської зовнішньої політики у 1989 році. У вирішальний період від 1989-го по 1991 рік, вперше в історії, українські активісти мали лише одного ворога – СРСР. У грудні 1991 року понад 90% мешканців України проголосували за незалежність ("за" проголосувала більшість у всіх регіонах).
Янукович – гра клептократа
Відтоді шляхи Росії та України розійшлися. Приватизація і сваволя в обох країнах призвели до появи олігархії. У Росії олігархи були підпорядковані централізованій державі, натомість, в Україні вони виробили власний різновид плюралізму. До недавнього часу усі президенти України балансували між Сходом і Заходом у зовнішній політиці, а у внутрішній – між олігархічними кланами.
У Віктора Януковича незвичним було те, що він намагався покінчити з усіма формами плюралізму – не лише з народним, але й з олігархічним. У внутрішній політиці він створив імітаційну демократію, у якій його улюбленою опозицією була ультраправа партія "Свобода". У такий спосіб він призвів до ситуації, у якій міг би перемогти на виборах та сказати іноземним спостерігачам, що він принаймні кращий, ніж націоналістична альтернатива.
У зовнішній політиці він потрапив під тиск, що змусив його піти до Росії Владіміра Путіна. Так сталося не стільки тому, що він так хотів, скільки з огляду на те, що його спосіб правління ускладнював широку співпрацю з Європейською Унією. Видається, що Янукович стільки вкрав з державної казни, що держава у 2013 році стояла на межі банкрутства. І це також стало причиною його беззахисності перед Росією.
Кадебіст проектує світ
Дрейфування між Росією і Заходом вже було неможливим. Тим більше, що у 2013 році Москва більше не була просто російською державою з більш-менш прогнозованими інтересами, а радше значно просунутіший проект євразійської інтеграції.
Євразійський проект Путіна складався з двох частин – створення зони вільної торгівлі, що охоплював би Росію, Україну, Білорусь та Казахстану, і знищення Європейської Унії шляхом підтримки ультраправих у Європі. Імперський соціальний консерватизм був ідеологічним прикриття для мети, яка дуже проста. Режим Путіна залежить від продажу вуглеводнів, які транспортують трубопроводами до Європи. Об'єднана Європа могла проводити власну енергетичну політику у відповідь на російську непередбачуваність, глобальне потепління – або і те, і інше.
Але розколота Європа була б надалі залежна від російських вуглеводнів, а окремі національні держави – більш вразливі до тиску, ніж ціла Європейська Унія. Протягом всього 2013 року медіа, близькі до Кремля, одержимо поверталися до теми європейського декадансу, зазвичай, описуваного у сексуальних категоріях. Проте, насправді йшлося про те, щоб зробити розкладення Європи не просто путінським сприйняттям реальності, а метою його політики.
Бунт проти законів у російському стилі
Лише незабаром після формулювання цих нестримних амбіцій горда євразійська позиція Путіна зазнала поразки, зіткнувшись з реаліями українського суспільства. Наприкінці 2013-го і на початку 2014 року, спроба втягнути Україну на євразійську орбіту принесла протилежний ефект. Спочатку Росія публічно відмовила Януковича від підписання торговельної угоди з Європейською Унією, що викликало протести в Україні. Тому Росія запропонувала великий кредит і вигідні ціни на газ в обмін на їхнє придушення.
Закони у російському стилі, прийняті у січні, перетворили протести на масовий рух. Мільйони людей, що приєдналися до мирних протестів, раптом стали вважатися злочинцями. Нарешті, Росія чітко заявила, що якщо Янукович хоче отримати гроші, то він повинен очистити Київ. Тому у лютому снайпери масово вбивали людей, що протестували у Києві. Але замість відновлення влади Януковича та відновлення кредитування його Москвою, це все принесло чітку моральну і політичну перемогу революціонерам.
Євразійська Унія могла виникнути лише як клуб диктатур, однак, спроба запровадити диктатуру в Україні принесла наслідки, протилежні до очікуваних: повернення до парламентської форми правління, оголошення дострокових президентських виборів та проведення зовнішньої політики, скерованої до Європи. Ніщо з цього не сталося б без спонтанної самоорганізації мільйонів українців на Майдані у Києві та по всій країні.
Смертельний виклик для режиму
Тому революція в Україні означала не лише поразку російської зовнішньої політики, а й стала викликом для путінського режиму. Слабкість політики Путіна полягає у тому, що вона нездатна передбачити дії вільних людей, які хочуть самоорганізуватися у відповідь на непередбачувані історичні подій.
Силою цієї політики є її тактична мобільність та ідеологічна безсоромність. Відповідно до цього, євразійський проект було дуже швидко модифіковано – Євразійський Союз перестав бути клубом диктаторів і спробою знищити Європейську Унію, і став спробою знищити відразу і українську державу, і Європейську Унію. Російська пропаганда представляла українську революцію як нацистський переворот і звинувачувала Європу у підтримці цих вигаданих нацистів. Ця версія була набагато більш зручна для ментального світу Путіна, тому що усувала з поля зору поразку російської зовнішньої політики і замінювала спонтанні дії українців іноземними змовами.
Російське вторгнення і окупація українського Криму були фронтальним викликом як для європейської безпеки, так і української держави. Вони створили для Німеччини та інших спокусу повернутися до традиційного світу колоніального мислення, забуваючи десятиліття панування верховенства права і трактуючи українців як негідних власної державності.
Яких націоналістів любить Кремль
Росія анексувала Крим, що характерно, за підтримки ультраправих та ультралівих союзників Путіна у Європі. Жодна організація, що поважає себе, не захотіла спостерігати за виборчим фарсом, яким був "референдум", на якому 97% мешканців Криму нібито проголосували за анексію. Проте, зухвала делегація правих популістів, неонацистів і членів німецької партії Die Linke радісно прибула й підтвердили результати референдуму. До складу німецької делегації у Крим входили чотири члени Die Linke і один член Die Rechte. Це поєднання багато про що говорить.
Die Linke живе у віртуальній реальності, створеній російською пропагандою, у якій, на думку Москви, місією європейських лівих є критика українських правих – але не правих європейських, і вже, звісно, не російських правих. Існують деякі підстави для такої критики. Україна справді має ультраправі політичні сили, а їхні члени мають певний вплив. "Свобода", яка була ручною опозицією Януковича, звільнилася від цієї ролі під час революції. У нинішньому уряді України вона має чотири з двадцяти портфелів міністрів. Це більший відсоток, ніж її частка голосів виборців, і більший відсоток, ніж частка її голосів у парламенті.
Дехто з тих, що воювали під час революції, походили з нової групи, котра має назву "Правий сектор". Деякі члени "Правого сектора" є радикальними націоналістами. Тим не менше, його кандидат у президенти отримує в опитуваннях менше 2%, а все угруповання нараховує близько 300 осіб. Справді, в Україні підтримують ультраправих. Проте, ця підтримка значно нижча, ніж у більшості країн ЄУ.
Чому Росія не хоче виборів
Революційна ситуація завжди сприяє екстремістам, і, звичайно, треба зберігати пильність. Проте, вражає те, що до Києва та України майже відразу після революції повернувся порядок, а новий уряд зайняв неймовірну спокійну позицію щодо російського вторгнення. Єдиний сценарій, у якому українські екстремісти фактично вийдуть на передній план – це той, у якому Росія справді спробувала б окупувати Україну. Якщо президентські вибори згідно з планом будуть проведені у травні, відсутність популярності і слабкість українських ультраправих стануть помітними. Саме тому Москва виступає проти виборів.
Люди, що критикують лише українських правих часто не помічають дві дуже важливі речі. Першою з них є те, що революція в Україні вибухнула з лівого боку. Її ворогом був авторитарний клептократ, а основна програма – соціальна справедливість і верховенство права. Вона була розпочата журналістом афганського походження, її першими жертвами були вірменин і білорус, а допомагала їй мусульманська татарська спільнота Криму та багато українських євреїв. Єврей, ветеран Червоної Армії, був серед вбитих снайперами. Багато ветеранів Армії оборони Ізраїлю повернулися з Ізраїлю в Україну, щоб боротися за свободу.
Майдан одночасно використовував дві мови – українську і російську, тому що Київ є двомовним містом, а українці є двомовними людьми. Насправді, двигуном революції був російськомовний середній клас Києва. Нинішній уряд є багатоетнічним, оскільки Україна є космополітичним місцем, де мова та національність важать менше, ніж можна було б очікувати.
Берегти Volksgenosse, замовчувати Голокост
Насправді, Україна є нині осередком найбільших і найважливіших вільних російськомовних медіа, тому що там панує свобода слова, і всі впливові медіа у цій країні користуються російською. Концепція Путіна, що проголошує необхідність захищати людей, які розмовляють російською, в Україні є абсурдною на багатьох рівнях. Хоча б тому, що в Україні люди можуть говорити російською, що хочуть – чого вони не можуть робити у Росії.
Ось друга річ, яку не помічають: авторитарна ультраправиця у Росії є нескінченно небезпечнішою, ніж авторитарна ультраправиця в Україні. По-перше, вона перебуває при владі. По-друге, вона не має ніяких серйозних суперників. По-третє, їй не треба пристосовуватися до очікувань міжнародного співтовариства. Вона зараз проводить політику, що відкрито ґрунтується на зміцненні етнічного чинника у світі: не має значення, ким є ця особа відповідно до закону або власних вподобань; той факт, що вона говорить російською, робить її Volksgenosse [німецькою "народний товариш", термін, що вживали нацисти], що потребує захисту, тобто вторгнення. Парламент Росії дозволив Путіну вжити свої сили проти всієї України і змінити її політичну і соціальну структуру.
На популярному російському телеканалі євреїв звинувачують у Голокості; у найвпливовішій газеті ''Известия'' реабілітують Гітлера, як розважливого політика, що реагував на необґрунтований тиск Заходу. У провоєнних демонстраціях на підтримку вторгнення в Україну беруть участь люди в одностроях, маршируючи карбованим кроком. Російське втручання у Східній Україні пов'язане з роздмухуванням міжетнічного насильства, а не з його стримуванням. Людина, що підняла російський прапор у Донецьку, була членом неонацистської партії.
Про фашизм, червоний як кров
Все це узгоджується з ідеологічними обґрунтуваннями євразійського проекту. В той час, як європейська інтеграція виходить з припущення, що націонал-соціалізм і сталінізм були поганими прикладами, євразійська інтеграція починається з більш зношеного постмодерністського припущення, що історія є своєрідною сумішшю корисних ідей. Якщо у європейській інтеграції аксіомою є ліберальна демократія, євразійська ідеологія чітко її відхиляє.
На ідеолога Євразії Алєксандра Дуґіна, який колись закликав до фашизму, "червоного як наша кров", звертають зараз більше уваги, ніж будь-коли раніше. Його три основні політичні концепції – необхідність колонізації України, декаданс Європейської Унії та привабливість альтернативного євразійського проекту, що охоплює простір від Владивостока до Лісабону – нині цілком проповідують, але, звісно, у м'якшому вигляді, як офіційну доктрину російської зовнішньої політики.
Путін представляє тепер Росію як батьківщину, що залишається в облозі – лише батьківщину не революції, як звикли казати комуністи, а контрреволюції. Він зображує Росію як особливу цивілізацію, яку слід захищати за будь-яку ціну – попри те, що вона генерує енергію у Європі та світі завдяки своєму доволі специфічному набору реакційних мантр і завдяки тому, що випадково має вуглеводні.
Кому потрібна «Гейропа»
Тим, що більше за все об'єднує російське керівництво з європейськими ультраправими, є певна засаднича нечесність, фундаментальна брехня, що вводить в оману і того, хто її породив. В той час, коли російські лідери зі зневагою називають Європу лігвом геїв та розпусти, російська еліта залежить від Європи на кожному можливому рівні. Без її передбачуваності, законів і культури росіяни не мали б де прати брудні гроші, створювати компанії-"оболонки", вчити дітей або проводити відпустку.
Так само пересічний виборець Гайнца Крістіана Штрахе, лідера Партії свободи Австрії, чи Марін Ле Пен, лідера французького Національного фронту, сприймає як належне йому мир та добробут, досягнуті завдяки європейській інтеграції. Чудовим прикладом цього є можливість скористатися вільними і демократичними виборами до Європейського Парламенту 25 травня, щоб проголосувати за людей, що виступають проти його існування.
Так само, як Путін, Штрахе і Ле Пен пропонують очевидну суперечність: усі переваги, що випливають з європейського миру і процвітання якось залишаться, навіть якщо європейці повернуться до національних держав. Звичайно, це утопія настільки ж дурна, як і безбарвна. Немає ніякої національної держави, до якої можна було б повернутися. Єдиною альтернативою у глобалізованому світі є різні форми інтеграції. Для таких країн, як Франція або Австрія, чи Греція, Болгарія та Угорщина, відмова від Європейської Унії означає потрапляння до обійм Євразії.
Це проста, об'єктивна реальність: об'єднана Європа може достатньо сильно реагувати на агресивну російську нафтодержаву і, найімовірніше, зробить це, натомість, купка пересварених національних держав цього не зробить. Лідери правих партій навіть вже не намагається приховати того, що їхня втеча з Брюсселя веде прямо в обійми Путіна. Члени їхніх партій вихваляють виборчий фарс у Криму, як взірець для Європи. Майже у кожному випадку вони лояльні до Путіна, а не до начебто ультраправого українського уряду. Навіть лідер UKIP [Партія незалежності Сполученого Королівства] на дебатах, які бачили мільйони глядачів, поділяв думки путінської пропаганди щодо України.
25 травня не голосуй за Путіна
Президентські вибори в Україні повинні відбутися 25 травня, у день –невипадково, – коли обиратимуть Європейський Парламент. Російське втручання, що триває в Україні, збирається перешкодити проведенню цих виборів. У найближчі кілька тижнів "Євразія" означає на практиці співпрацю Кремля з європейськими ультраправими у прагненні Росії перешкодити проведенню українських виборів, а також прагненні європейських націоналістів перемогти на виборах до Європарламенту.
Голос за Штрахе, Ле Пен чи навіть Фариджа [лідер UKIP] – це голос за Путіна, а поразка Європи є перемогою Євразії. Повернення до національної держави не видається можливим, і тому інтеграція триватиме у тій чи іншій формі. Єдине, що можна контролювати, то це її форма. Політики та інтелектуали часто кажуть, що немає альтернативи європейському проекту. Але тепер вона існує: і нею є Євразія.
Україна не має майбутнього без Європи, але Європа теж не має майбутнього без України. Протягом століть історія України вказувала на переломні моменти в історії Європи. Нині здається, що це і далі є правдою.
Тімоті Снайдер (1969 р. н.) – американський історик, випускник Оксфордського університету, нині професор Єйльського університету та постійний співробітник Інституту наук про людину у Відні. Видатний фахівець з проблем сучасного націоналізму, історії Центральної та Східної Європи, дослідник тоталітарних режимів. У 2012 році лауреат Премії ім. Казімєжа Мочарського за найкращу історичну книжку (за працю «Криваві землі»)
Timothy Snyder
Kłamstwo Putina
Gazeta Wyborcza, 10.05.2014
Переклад Омеляна Радимського