У своїй доповіді на Іберійських студіях в Українському Католицькому Університеті доктор Хосе Луїс Орелья Мартінес розповів про маловідомі сторінки іспанської історії: діяльність католицьких інтелектуалів і практиків, зібраних навколо організації Opus Dei (люди, які розробили та втілили проект реформування авторитарного режиму Ф.Франко). За словами доповідача, економічна програма реформаторів передбачала «лібералізацію» режиму та сприяння пришвидшеному господарському розвитку країни, що втілився в іспанському економічному «диві» 1960-х років. Завдяки успішним реформам у цей час сформувалися основні риси сучасної Іспанії та відбулося її поновне «вписування» в актуальну карту світу.
Після Громадянської війни 1936–1939 років Іспанія за рівнем доходів наближалася до показників 1914 року: втратила 15% національного багатства, заборгувала 20 млрд. доларів, знищеними були практично всі комунікації (2/3 залізничних колій), втратила половини поголів’я худоби, чималого мистецького й архітектурного спадку (передусім, релігійного характеру), зруйновано близько 250 тисяч житлових будівель і найстрашніше – втратила майже 400 тисяч людських життів. Окрім даних про руйнування, потрібно зважати також на втрату 510 079 кг золота, відчуженого республіканцями на користь СРСР, що не підлягало відновленню.
Друга світова війна (1939–1945) обмежила міжнародну торгівлю. Уряд вдався до автаркії (незалежність від зовнішнього світу або інших людей) як до найпридатнішого рішення, що стала характерною ознакою першого періоду диктатури генерала Ф.Франко (1939–1957). За словами Хосе Луїса Орелья Мартінеса, ця модель, зберігалася до 1950-х років, коли повоєнна Європа і Холодна війна повернули Іспанію до міжнародної торгівлі.
Технократи десаррольїзму
Десаррольїзм – економічна теорія, покликана забезпечити пришвидшений господарський поступ країни шляхом поєднання вільної економічної практики та планового управління з боку уряду.
Лектор наголошує, що початок другого етапу франкізму, що позначився економічними та політичними змінами, став помітним аж у 1964 році, під час святкування «25 років Миру». У розпал Холодної війни Іспанія уклала військову угоду зі США та конкордат зі Святим Престолом (1953), а два роки по тому вступила в ООН. Після жорстокого Плану стабілізації, запровадженого Світовим банком і Міжнародним валютним фондом, перші технократи, які сформували частину уряду 1957 року, започаткували низку заходів, спрямованих на лібералізацію економіки, скорочення державних витрат, відкриття іспанської економіки для міжнародної торгівлі й девальвацію валюту.
Витоки десаррольїзму припали на початок діяльності нового уряду 1957 року. Його важливою рисою було надання великої ваги економічному блокові. Залучення на найвищий рівень активної політики нових осіб – Альберто Ульястреса, Лауреано Лопеса Родó і Маріано Наварро, членів світської релігійної організації Opus Dei, викликало підозру, чи цьому не передувало залучення нової групи до Національного Руху [правляча франкістська партія. – Ред.]. Члени Opus Dei не проводили жодних попередніх контактів щодо політичної координації. З іншого боку, для Ф.Франко і Л.Карреро Бланко приналежність до Opus Dei окремих урядовців слугувала підтвердженням доброго католицького виховання та високого професійного рівня.
Відтак, нових урядовців, які не належали до жодної з традиційних правих групп (карлісти, фаланґісти, монархісти чи демократичні християни), почали називати «технократами». Один із найкращих описів технократичної моделі десаррольїзму вділяє нам Ґонсало Фернандес де ля Мора – монархіст і міністр громадських робіт:
«Економічний розвиток винагороджує людину і призводить до незліченних другорядних наслідків, зосереджує утилітаристську увагу мас на продуктивній праці, відриваючи їх від політичних баталій. Водночас він збільшує кількість власників і підвищує ступінь соціальної відповідальності та стабільності; обуржуазнює як власників, так і аристократію; тобто, гомогенізує класи і, відповідно, їхні інтереси, внаслідок чого солідаризуються групи, зближуються програми й долається поляризація вимог. Усе це пришвидшує аґонію ідеологій. Окрім цього, піднесення середнього рівня життя на всіх широтах співпадає зі зменшенням анальфабетизму, приростом ученості, інтелектуалізацією діяльності та загальним піднесенням середньої здатності до розсудливості. А коли зростає ступінь раціональності, зменшується ступінь пасіонарності, інстинктивності та магічності. Зменшується наївність, невідкладність гасел і ментальна покірність; розвиваються критичне відчуття, дух спеціалізації та знання. Висновок: клімат перемінюється на загрозливо ворожий для розмноження ідеологій».
Соціальна монархія – політичний проект десаррольїзму
Громадянська війна закінчилася, і тимчасовий режим мусів прийняти відповідні закони, щоби леґітимізувати власний статус. Хосе Луїс Орелья Мартінес розповідає, що новий правовий статус Іспанії, який передусім мав замінити вождизм генерала Франко, набув чинності 10 січня 1967 року, після затвердження 14 грудня 1966 року Конституції. Цей закон став кульмінацією режиму, закріпивши повноваження виконавчої та законодавчої гілок влади. Закон про організацію держави встановлював межі режиму після смерті Франко.
21 вересня адмірала Л. Карреро Бланко, головного радника Ф.Франко, було призначено новим віце-президентом уряду. Цей вибір підтверджував, що режим, який прийде на зміну генералу Франко, встановить королівську владу на чолі з Хуаном Карлосом Бурбоном. Складний і довгий перехід до монархічної формули описав Лауреано Лопес Родо. Основу для нього підготували окремі інтелектуали, близькі до католицького традиціоналізму, такі як Вісенте Марреро, Флорентіно Перес-Ембід і Анхель Лопес Амо. Перший зі шпальт журналу Punta Europa («Вістря Європи») описував придатність монархічної системи такою формулою:
«Секрет виживання монархії в країнах Північної Європи – ніщо інше як її спорідненість із тими класами, які, скорившись із неминучим утвердженням лібералізму, стали соціалістами. Придатність нашого традиціоналізму полягатиме в тому, що ці класи не матимуть потреби ставати соціалістами саме через утвердження як репрезентативної, так і соціальної монархії. Таким чином остаточно об’єднаються стремління до соціальної справедливості та глибоке духовне чуття, що вже поєднують найкращі наміри після 18 липня 1936 року».
Флорентіно Перес Ембід також розширив сприйняття традиційного католицького мислення своїми різноманітними культурницькими проектами. Цей севільський інтелектуал був секретарем і співпрацівником у журналі Arbor і засновником періодичних видань Ateneo й Atlantida, в яких співпрацювали чимало інтелектуалів Іспанії, а також з інших країн Західної Європи, які надавали важливу допомогу для стимулювання відкритості перед європейським католицьким світом. Щодо Анхеля Лопеса Амо, професора історії та права у Валенсії, згодом в Ов’єдо і Сантьяґо де Компостела, де він зустрівся з Лопесом Родо, то його 1955 року призначили професором політичного права та директором Школи права щойно заснованого Університету Наварри, а через рік він загинув в автомобільній катастрофі. Цей юрист говорив про необхідність розбудови суспільства з релігійними й інтелектуальними цінностями – стовпами культури, у той час як радикальний індивідуалізм заохочує соціальний безлад і, в підсумку, приносить радикалізм старих ідеологій:
«Тільки-но індивід перетворюється на центр всього, рушиться природній порядок обов’язків і прав. Право особистого щастя, як основа сім’ї, руйнує сім’ю, що завжди вимагає особистої пожертви. Індивідуалізм звільняє сім’ю від дітей, розриває шлюб або ж, щонайменше, роздирає сімейну спільноту. Право на багатство і задоволення, як основа суспільного життя, руйнує робітничу спільноту, де вже не буде повного виробничого взаєморозуміння, лише випадкове співпадіння інтересів, баланс яких схилятиметься на бік найсильнішого. Індивідуалізм у підприємницькій діяльності руйнує життєву спільноту – для виробництва шукатимуть управлінців і робітників, кожного окремо, матеріальної утилітарності для життя поза нею. Право на владу, як основа політичного життя, руйнує державу, перетворюючи її на об’єкт соціальної боротьби і класового домінування».
Творення нової держави
Визначальним чинником перемоги нового новаторського дискурсу, запропонованого Л. Лопесом Родо, був його збіг з історичним світобаченням щодо місця Іспанії адмірала Карреро Бланко, на той час міністра-помічника президента уряду. Завдяки юридичній освіті Лопес Родо став незамінимим при реформуванні режиму. Професор адміністративного права Університету Сантьяґо де Компостела і директор Генерального технічного секретаріату при президентові уряду в 1956 році, Лопес Родо вже 1952 року належав до команди видання Arbor (відповідальний за служби юридичної, адміністративної та управлінської підтримки), поділяючи з її учасниками необхідність укладення третьої сили всередині Національного Руху, яка шукатиме можливості набуття режимом рис католицької, соціальної та представницької монархії. Відтак політика Національного Руху мусила поступитися техніцистичній скрупульозності неотрадиціоналізму.
Закон про правовий режим адміністрації 1957 року і Закон про адміністративне судочинство наступного року дозволили закласти основу для Плану економічної стабілізації 1959 року. Для цього покоління технократів пріоритетним було зростання рівня життя іспанців, що збільшуватиме соціальну і політичну стабільність, необхідну для підтримки політичної еволюції режиму. Провал лейбористської чи ліберальної еволюції фалангізму та зростаючий нігілізм демократичних християн сприяли появі цієї неотрадиціоналістської сили, яка взяла під свій контроль державні видатки, адміністративну децентралізацію та захист економічних свобод. Будівництво нової держави пов’язувалося з ідеєю доконечного повідомлення назовні, головним чином країнам Західної Європи та США, що в Іспанії відбулося підпорядкування Національного Руху державним адміністративним інституціям, які перебувають під владою закону.
Саме тому юстиція як державний орган зберігала незалежність від встановленої політичної влади. У свою чергу, майбутнє звільнялося на користь монархії, на користь наступника у статусі короля і президента уряду, який муситиме діяти від імені Голови держави. Характер режиму визначався його монархічною та соціальною складовими, він засвідчив перемогу ідей Лопеса Амо над президентськими тенденціями, які відстоювали люди з фалангістського угруповання, що в особі віце-президента уряду Аґустіана Муньйоса Ґрандеса мали свого головного покровителя. Також адміністративна реформа живилася глибокими соціальними й економічними змінами, зумовленими Планами розвитку.
Плани розвитку (Desarrollo)
Світовий Банк і Організація з Економічного Співробітництва та Розвитку порадили Іспанії, що з резервом у 1 млрд. доларів можна перейти від фази стабілізації до фази експансії. Упродовж 1962-1965 років приріст ВНП Іспанії становив 8-9 % річних. Головною галуззю промисловості країни став туризм. Він приніс валюту і перетворив середземноморське узбережжя на бажану ціль для будівельних компаній. У 1949 році Іспанію відвідало 1 млн. туристів, у 1960 році – 6 млн., а в 1970 – 32 млн. туристів. Отримані прибутки з надлишком компенсували платіжні баланси. Іспанія витрачала їх для імпорту машин і обладнання та модернізації з допомогою нових технологій започаткованої індустрії. Дійшло навіть до надання допомоги іншим країнам. У 1964–1965 навчальному році понад 500 млн. песет було витрачено на стипендії для навчання латиноамериканських і арабських студентів у іспанських університетах. Але інструментом, завдяки якому було отримано цей інвестиційний капітал, були Плани економічного і соціального розвитку, з яких реалізовано 3 з 4 теоретично розроблених програм:
* Перший план розвитку (1964–1967), схвалений Законом №194 від 28 грудня 1963 року;
* Другий план розвитку (1968–1971), Закон №1 від 11 лютого 1969 року;
* Третій план розвитку (1972–1975), Закон №22 від 10 травня 1972 року;
* Четвертий план розвитку (1976–1979), не схвалено.
Перший план передбачав піднесення рівня життя всіх іспанців, згідно з вимогами соціальної справедливості, та сприяння поступу індивідуальної свободи та гідності. План був обов’язковим для державних адміністрацій, а не для приватного сектора, і вимагав від міністрів надання всієї інформації, яку міг би зажадати Комісаріат плану розвитку для підготовки розпоряджень щодо державних інвестицій і їх майбутнього виконання.
Створення національних підприємств з державної ініціативи використовували винятково тоді, коли бракувало приватної ініціативи – для уникнення обмежувальних практик щодо конкуренції або під впливом імперативів національної необхідності. Підприємства могли просити режиму узгодженої дії для отримання адміністративної допомоги на підставі угод між підприємствами і відповідними галузевими міністерствами. Щодо географічного поширення дії Плану, вибраними мусили бути ті регіони, що за своїм низьким рівнем життя потребували аграрного поліпшення, розвитку промисловості або модернізації сфери послуг.
Обмеження центрів розвитку визначала Уповноважена комісія з економічних відносин за пропозицією Секретаріату президента уряду та з попереднім повідомленням Комісаріату плану. Створення індустріальних центрів мало відбуватися на пропозицію міністерств промисловості, сільського господарства та житлового господарства, за попереднім повідомленням міністерств внутрішніх справ і громадських робіт, Синдикальної організації та Комісаріату плану розвитку. Засновані на нових полігонах підприємства отримували вигоду як виробництва переважаючого значення. Для цього були встановлені субвенції в рамках Програми державних інвестицій: 20% інвестицій для центрів промоції та 10% – для розвитку; а також допомога, передбачена для інвестицій соціального характеру.
У випадку сільського господарства метою Плану було покращення продуктивності та піднесення рівня життя селян через стимулювання передачі надлишку продуктів індустріальним центрам та інтеграції аграрних зон в економічні райони забезпечення і покращення професійного формування землеробів. Село модернізували через іригацію, відновлення лісів і селекцію худоби. У цьому процесі покладалися на розширення аграрного кредиту, концентрацію земельних ділянок, кооперацію виробників і збільшення кількості сільських власників через полегшення для орендарів можливості отримання права власності.
У справі міжнародної торгівлі полегшувалося отримання різноманітної допомоги для експортерів. Було збільшено кількість чужинців, які мали право набувати аграрну й іншу власність. Без цих змін не могли би з’явитися іноземні мережі готелів. Через обмеженість інвестиційного капіталу для Плану розвитку було закладено – як мінімальна кількість – 7 майбутніх центрів Розвитку. За Першого плану заснували Центри промоції в Бурґосі й Уельві, Центри розвитку в Ля-Коруньї, Севільї, Вальядоліді, Віґо та Сараґосі. Всі вони володіли найвідповіднішими характеристиками щодо мінеральних, водних і людських ресурсів, аби перетворитися на лідерів економічного зростання своїх рагіонів.
Ґ.Фернандес де ля Мора визначив ці події як «Ремонт держави» (El Estado de Obras), за якого раціональне планування переважало над ідеологічним, емпірики – над утопістами, а техніки – над демагогами. Головними галузями експансії були автомобіле- і суднобудівництво, риболовство та торгівельний флот. Промисловий розвиток потребував чимало робочих рук, які давало село – завдяки запровадженню там механізації праці для оранки цілини, посіву та збору зерна. Безробіття скоротилося до 100 тисяч осіб, працювати почали жінки (25% всієї робочої сили). Потребу в енергії було погамовано масовим будівництвом гідроелектростанцій, що використовували воду, зібрану в численних водосховищах, збудованих переважно в той самий період. У Центрах розвитку було збільшено кількість нафтоочисних заводів. У 1963 році з’явився Закон про ядерну енергію. Згідно з баченням адмірала Карреро Бланко з 1975 року, між 1977 і 1982 роками в дію мали ввійти 20 АЕС, доповнивши 7 із попереднього періоду. У 1975 році Іспанія вже була 7-ю ядерною потугою у світі (після США, СРСР, Великої Британії Франції, ФРН і Японії).
Зовнішнє відображення десаррольїзму
Досягнення «іспанського дива» спричинилися до поширення десаррольїстської моделі в іспаномовній Америці – завдяки можливості суміщення економічного розвитку з традиційним католицьким світобаченням. Іспанська дипломатія під керівництвом Ґреґоріо Лопеса Браво (1969–1973) сприяла торгівельному та культурному обміну з багатьма американськими країнами (так само, як і з арабськими) та започаткувала відкриття країн комуністичного блоку, почавши з комуністичного Китаю. Лопес Браво вважав за потрібне зосередитися на конкретних проектах, які чинили значний опосередкований вплив і оновлювали зовнішній образ Іспанії як нації, важливої в умовах міжнародних негараздів. У питаннях дружби з арабськими країнами він запропонував привабливі договори для іспанських нафтових компаній і отримав дипломатичну підтримку для іспанських претензій на Гібралтар. Лідери Іраку (Ахмед Хассан аль-Барк) і Єгипту (Ґамаль Абдель Нассер) були прихильними до Іспанії за її підтримку для арабів. Іспанський посол в Аммані часів міністра Кастієльї писав, що добрий образ Іспанії в арабському світі залежатиме від її невизнання Держави Ізраїль.
Але найпильнішу увагу до нової міжнародної політики Іспанії викликала технічна зупинка міністра Лопеса Браво в Москві 26 грудня 1969 року під час його повернення з Маніли. В аеропорту його зустрів заступник радянського міністра зовнішньої торгівлі Антон Ковальов. На цій зустрічі, підтвердженій через кілька днів іспанським міністром, особливо наголошувала північноамериканська преса. Журналіст Washington Post відзначив незалежну політику Іспанії відносно США, яка узгоджується з Ostpolitik, веденою Францією та Західною Німеччиною. Своєю чергою, 13 березня 1970 року було оголошено про підписання попередньої угоди з Європейським Економічним Співтовариством, яка була остаточно підписана 30 червня.
З березня по листопад 1971 році Лопес Браво відбув три подорожі, відвідавши 17 країн Латинської Америки. Ці візити іспанського міністра не лишилися не поміченим головною західною потугою, але відкритість щодо комуністичних країн Європи, добрі відносини з популістською лівицею Південної Америки та визнання Китайської Народної Республіки викликали в США велику стурбованість самостійною зовнішньою політикою Іспанії, яка бавилася у позаблокову державу.
Процес трансформації завершувався, монархія в особі принца Іспанії Хуана Карлоса Бурбона зміцнювалася, економічний розвиток змінив соціальний пейзаж країни і підштовхнув політичні перетворення. За таких обставин Лопес Родо планував еволюцію режиму в напрямку плюралізму, що мав би опертися на фундаментальних принципах Національного Руху. Але убивство 20 грудня 1973 року адмірала Карреро Бланко покінчило з досвідом відкритості технократів. Десаррольїстська модель залежала лише від однієї людини – саме від адмірала Карреро Бланко, включно з можливим просуванням у майбутньому Ґреґоріо Лопеса Браво, про якого говорили як про «людину майбутнього». Його команду усунули, а вороги всередині режиму взяли владу в свої руки, створивши передумови для того, що ліквідація франкізму та його заміна демократичним режимом водночас поховали надії Іспанії стати новою світовою потугою.
«Іспанія розвитку» збудувала нове суспільство, повноцінне й урбанізоване, що прагнуло споживацьких благ, які можна було побачити у популярних північноамериканських фільмах. В оселі прийшла механізація. Перші електричні домашні прилади звільнили жінок від рутинної хатньої праці. Вільний час швидко заповнив правдивий домашній ідол – телевізор. Телебачення стало для іспанців вікном у світ. Спорт, естрада та кіно швидко перетворилися для більшості громадян на аргумент на користь праці, як приємний і обнадійливий опіум, що підтримує стурбоване власними проблемами суспільство, але не його політичні претензії. Іспанія десаррольїзму вже не була маргінесом. 2 липня 1965 року на Плаза де Торос де лас Вентас у Мадриді грали Beatles, зібравши (разом із місцевим гуртом Pekenikes) тисячі осіб. До мадридського гурту згодом приєдналися Los Brincos і Formula V, а в Барселоні – Los Sirex і Los Mustang. Іспанська молодь, як і решта молоді Заходу, відкрилася вітрам року. Поступ музичної творчості, розвиток якої особливо прискорювали музичні фестивалі в туристичних місцевостях (таких, як Бенідорм), витворили зірок «золотого покоління» артистів. Рафаель, Хуліо Іґлесіас, Dúo Dinámico і Mocedades перетворилися на №1 у нашій країні та в іспаномовній Америці.
1968 року «Євробачення» для Іспанії виграла Массіель, а наступного року – Саломе. Пісні не лише демонстрували інтерес іспанців до суспільства добробуту, яке вони починали деґустувати, але й відображали зацікавлення міжнародними подіями. Валенсійський співак Ніно Браво, один із найбільших відкриттів десятиліття, присвятив одну зі своїх найкращих пісень – «Вільний» (Libre) – Петеру Фехтеру, східному німцю, що загинув 1962 року при спробі подолати Берлінську стіну, втікаючи з «комуністичного раю». До цього музичного букету варто додати таких виконавців, як Кармен Севілья, Лола Флорес, Росіо Хурадо, Маноло Ескобар і багатьох інших. А також тих, хто з’явився на перетині між світом пісні та кіно, у новому поколінні дівчат, підтриманих режимом, – таких як моделі Росіо Дуркаль, Марісоль і Ана Белєн, що перетворилися на ідеальних доньок для тисяч іспанських сімей.
Іспанське телебачення з’явилося в 1956 році й розвивалося протягом 1960-х років із прийняттям системи PAL, що дозволила продукувати кольорову картинку (хоча її повне впровадження завершилося до кінця 1970-х). Телебачення стало головним мас-медіа, що уніфікувало думки та започатковувало тенденції. Завдяки йому співаки, артисти та спортсмени перетворилися на найвпливовіші постаті.
Серед усіх видів спорту королем залишався футбол, хоча до нього й наближалися бокс і велосипедні перегони. «Реал» (Мадрид) був володарем європейських кубків у 1955–1960 і 1965–1966 роках, хоча такого ж успіху йому не вдавалося досягти у національному «Кубку каудильйо», в якому «королем кубків» був «Атлетік» (Більбао) – переможець у 1954–1956, 1957–1958 і 1968–1969 роках, а в 1959–1961 і 1971–1972 роках його здобував «Атлетіко» (Мадрид).
Але футбол мусив стерегти своє перше місце перед боксом, що завжди мав народну прихильність. Від часу, коли тріумфував ґіпускоанець Пауліно Ускудун (чемпіон Європи в 1926, 1928 1933 роках), жоден іспанець не міг здобути чемпіонського титулу в Європі у найважчій вазі, доки не з’явився Хосе Мануель Ібар «Уртайн», що завдяки своїй надзвичайній силі створив собі ім’я у світі спорту (чемпіон Європи 1970 року). То була велика епоха для іспанського боксу, яка в 1970-х роках бачила завоювання титулів чемпіонів Європи та світу Міґелем Веласкесом (чемпіон Європи у легкій вазі 1970 року), 6-разового чемпіона Європи та одноразового чемпіона світу в легкій вазі Педро Карраско, кубинського вигнанця, натуралізованого в Іспанії, Хосе Лєґра (чемпіон світу 1968 і 1970 років).
Велосипедний спорт здобув значну групу прихильників завдяки «толеданському орлу» Федеріко Мартіну Баамонтесу, що переміг на перегонах Tour de France у 1959 році. А в такому елітному виді спорту, як великий теніс, Маноло Сантана в 1966 році посів перше місце серед найкращих тенісистів у світі.
Ще одним видом культурної діяльності було мистецтво тавромахії (корида), що користувалося суспільною популярністю, перетворивши матадорів на правдивих зірок. Розквіт туризму зробив із кориди одну з обов’язкових для споглядання туристами розваг.
Іншими новаціями, що допомагали творити новий образ Іспанії назовні, були майстри високої моди. Громадянська війна спустошила підприємства модельного одягу, що мали свої магазини у великих містах країни. Але один із майстрів – валенсієць Педро Родріґес – вирішив повернутися до рідного міста. Визнаний свого часу «королем моди», він одягав Одрі Гепберн, Аву Ґарднер і Софі Лорен. Свого найвищого міжнародного визнання досягнув на Світових виставках у Нью-Йорку 1964 і 1965 років. Він також був дизайнером перших одностроїв для працівників авіакомпанії Iberia. Його конкурент і товариш, ґіпускоанець Крістобаль Баленсіяґа після Громадянської війни мешкав у Парижі, де став справжньою легендою, вдягаючи Марлен Дітріх, Ґрету Ґарбо і бельгійську королеву Фабіолу. Його останніми роботами було весільне плаття для внучки генерала Франко й однострої для стюардес Air France.
До цього світу видовищ також долучилися як звичні герої нічного життя Іспанії чимало жителів кіноематографічного Олімпу зі США. «Чорний список» Голлівуду став можливим завдяки тому, що низка діячів шукали можливості продовження своєї праці саме в Іспанії – дешевій і захопливій своїми пейзажами, архітектурою та довгими сонячними днями країні. Кінобізнес не лише приваблював відомих людей, які стимулювали туризм, а й перетворився на важливу галузь економіки, яка створила тисячі робочих місць в Іспанії. Спершу іноземні компанії не могли обмінювати на долари зароблені в країні прибутки. Єдиним виходом було фінансування спільних ініціатив і повернення в такий спосіб капіталу з прибутку від знятого в Іспанії фільму. Вже протягом 1950-х років було відзнято понад 70 фільмів, третина з яких – у співпраці з Італією, Францією та ФРН. Цьому сприяла, зокрема, промоція національного кіно, здійснена в добу автаркії, що дозволило створити необхідний мінімумом відповідної інфраструктури (у Мадриді було 4 студії, яких у наступну епоху стало 78).
Найкраще цими можливостями скористався Семюел Бронстон, представник студії Du Pont в Іспанії. Його поява в країні 1957 року мала на меті розблокувати прибутки хімічних підприємств, якими він скористався для реалізації своїх великих ідей у сфері кіно. Компанія Samuel Bronston Productions забезпечило постійною працею понад 3,5 тисячі працівників. Виконавчим директором фірми, відповідальним за роботу з артистами, був Міхал Вашинський, польський режисер, який у складі армії Андерса воював в Італії, звідки перебрався до Іспанії. Під його керівництвом з’явилися «Джек Пол Джонс» (1959), «Цар царів» (1960), «Ель Сід» (1961), «55 днів у Пекіні» (1963), «Падіння Римської імперії» (1963) і «Казковий світ цирку» (1964). Відтак Бронстон зазнав краху, так і не реалізувавши свого найбільшого задуму, присвяченого Ізабеллі Католицькій.
Але кіноіндустрія розвивалася й надалі, внаслідок чого в Іспанії зняли такі фільми, як «Лоуренс Аравійський» (1962), «Доктор Живаго» (1965), «Битва в Арденнах» (1965), «Битва за Англію» (1966) і «Паттон» (1970). Не можна також не згадати присутності в Іспанії Джорджа Орсона Велса, який відзняв «Опівнічні дзвони» (1965). Та й початки вестерну Серджо Леоне «Доларова трилогія» була відзнята протягом 1964–1966 років в Альмерійській пустелі. Загалом до 1975 року відзняли понад 500 фільмів.
Звичайно, кіно- і телеекрани заполонило не лише іноземне кіно. Національна кінопродукція, що відображала традиційне життя іспанців, була представлена такими режисерами, як Педро Ласаґа та Хосе Луїс Саенс де Ередія, яким із добрим гумором вдалося показати соціальний розрив і ностальгію за цінностями традиційної селянської спільноти, що зникають у швидкому світі великого міста. Не бракувало й ідеологічних замовлень, зокрема, викликаних стурбованістю зростанням кількості розлучень.
Попри все сказане, у світі тогочасної іспанської культури була ще особа з найбільшим міжнародним визнанням. Ідеться про художника та скульптора Сальвадора Далі, який, вишукано підкреслюючи свою ексцентричність, мав широку підтримку державних інституцій, а його творчість поширювали через офіційні засоби інформації.
***
Переклад – Богдан ЧУМА, кандидат історичних наук, доцент кафедри світової історії нового і новітнього часу.
ПРО АВТОРА
Хосе Луїс Орелья Мартінес – доктор новітньої історії Іспанії та професор кафедри історії та думки Університету Святого Павла CEU в Мадриді. Його наукові зацікавлення – вивчення католицької соціальної та політичної думки в Іспанії XX століття та її практичної реалізації у період Громадянської війни (1936–1939) та диктатури Франсіско Франко (1939–1975).
03.06.2015