Відвага і страх

Таку назву має нова книжка про львівську інтеліґенцію, яка поставала перед викликами двох тоталітарних режимів протягом 1939–1945 років. Авторка, Оля Гнатюк, професор Варшавського університету та Національного університету «Києво-Могилянська академія», порушила цю тему передусім з дуже особистих мотивів, переказавши родинну історію. Тоді у Львові мешкала її Бабуня, Євфросинія Левковська, яка запізналася не з однією яскравою творчою особистістю, за німців переховувала у своїй оселі численну єврейську родину, разом з видатною маляркою та графіком Ярославою Музикою допомагала харчами та ліками особам, запротореним до ґетто. Попри зовсім не творчі часи, Ярослава Музика написала портрет малої доньки п. Левковської — Галини, Мами авторки дослідження. Ота робота, «Дівчинка з песиком», нині – в запасниках Львівської національної ґалереї мистецтв.

Поступово в оповіді виринають й інші видатні львівські інтеліґенти: математики Гуґо Штайнгауз, Стефан Банах, Мирон Зарицький, медики Францішек Ґроер, Фридерика Лілль, Мар'ян Панчишин, історики Михайло Марченко, Кирило Студинський, Микола Андрусяк, митці Станіслав Тейссейр, Марґіт і Роман Сельські, літератори Михайло Островерха, Тадеуш Бой-Желенський, Михайло та Іван Рудницькі, артисти та музиканти Маріян Гемар, Евґеніуш Бодо, Ірена Яросевич… На прикладі долі таких яскравих постатей авторка змальовує життя різних культурних середовищ Львова в період Другої світової війни (перша совєтська, потім німецька окупація) і в перші повоєнні роки (початок тривалої другої совєтської окупації): описує умови існування, позицію тих чи тих осіб у стосунку до окупаційної влади і їхню повсякденну діяльність за умов тоталітаризму.

«Відвага і страх» мала вийти друком одночасно в ориґіналі (видавництво «Kolegium Europy Wschodniej», Вроцлав) та в українському перекладі («Дух і літера», Київ). Натомість сталося так, що переклад з'явився швидше, і видавництво «Дух і літера» привезе книжку на Форум видавців у Львові. Презентація відбудеться 10 вересня 2015 року в Палаці Потоцьких. Початок о 16.30 год.

Тим часом своїми міркуваннями на порушені в книжці теми діляться з читачами її авторка Оля Гнатюк та перекладачка Марта Боянівська

– Тема Другої світової нас ніяк не відпускає, ми знову і знову до неї повертаємося. Абсолютну більшість наукових праць присвячено перемогам і поразкам у битвах, статистиці втрат. Тим часом мало хто з дослідників звертає увагу на мирних мешканців, зокрема тих осіб, які належали до культурних еліт. А в цій книжці розгорнуто цілу панораму життя львівської інтеліґенції за окупації.

– Передовсім скажу, що книжку присвячено не тільки українській інтеліґенції під час Другої світової війни, а інтеліґенції львівській, де кількісно українці не переважали. Зрозуміло, що немає такої статистики, яка показувала б, скільки загалом інтеліґенції було у Львові, і скільки саме української. Ми тільки знаємо пропорції населення міста. Ті пропорції були такими, що дехто з українців не зовсім їх сприймає ще до сьогодні: 17% українського населення, близько 50% польського і близько 30% єврейського.

Отже, це книжка про інтеліґенцію у Львові під час Другої світової війни. І тут йдеться не про певний суспільний прошарок, а про стратегії окремих осіб і про певні середовища: як через ту чи іншу особистість вимальовується те або інше середовище. Ці спільноти мають зовсім інший вигляд, аніж у національних наративах — чи в українському, чи в польському, чи в єврейському. В національних наративах ті середовища подано як геть розрізнені, ворожі, такі, які взаємно себе поборювали, ненавиділи одне одного. А виявляється, це не зовсім правда або зовсім неправда (і я б схилялася до другого погляду).

– Чому книжка має зовсім не наукову назву – «Відвага і страх»?

– Чому назва «Відвага і страх»? Тому, що я хотіла показати ті основні, первинні емоції, які керують будь-якою людиною — чи це інтеліґент, чи це проста людина — взагалі в житті. Будь-яка людина має себе позиціонувати не тільки в ситуації загрози. Ось, наприклад, мені страшно вийти і щось зробити, скаже собі сьогодні людина в Москві. Щоб вона щось зробила, потрібна громадянська відвага. Тому слово «відвага» доречне не тільки за умов загрози життю, а в будь-якій ситуації, коли щось загрожує її комфортові… Саме на таких емоціях, як відвага і страх, я хотіла наголосити, коли писала книжку. Зрозуміло, що там буде і любов, і ненависть, і вірність, і зрада, і багато чого іншого.

– А чому місцем дії став саме Львів?

– З одного боку, відповісти найпростіше: тому, що я почуваюся дуже близько пов'язаною зі Львовом віддавна. Коли ще неможливо було перетинати «ґраніцу на замкє», я мріяла про те, щоб побачити місто народження моєї Мами. Майже тридцять років тому ця мрія здійснилася, невдовзі Львів, завдяки друзям, став для мене майже рідним. Але щойно після смерті Мами я через родинну історію зрозуміла багато важливих речей – що таке ідентичність, якою є поведінка людини за різних обставин, що її визначає. Тобто можна говорити про особисті причини. І саме вони були вирішальними. Але також я усвідомлюю, що Львів є такою собі краплинкою в океані, що відображає дуже складні стосунки українців і взагалі європейців під час Другої світової війни. Львів стає дослідницьким полем, на якому видно різні способи чи різні сили, які вступають у взаємодію. Нацистська Німеччина і Совєтський Союз — це дві потужні, тоталітарні сили. Але ми маємо набагато більше різних сил, що намагалися знайти якийсь modus vivendi за умов протиборства двох великих потуг. І тема про те, як поводитися в такій ситуації, насправді є основною темою книжки.

– Чи можна сказати, що перед лицем окупанта змінилося ставлення різних етнічних спільнот одна до одної?

– Так, змінилося, але однозначної відповіді, в який саме бік змінилося, я у книжці не даю. Однозначна відповідь національних наративів є проста: зміни відбулися винятково в гірший бік. Якщо перед початком Другої світової війни то була взаємна осторога, недовіра чи ледве приховувана ворожнеча, то під час війни — вже відверта ворожнеча і ненависть.

– Отже, «Відвага і страх» пропонує зовсім інше уявлення, ніж національні наративи…

– На підставі дослідження, аж ніяк не простого і аж ніяк не вичерпного, вимальовується картина, як взаємно одні одних підтримували певні середовища, яку солідарність виявляли. Ті середовища не у всьому були одностайні. Люди могли з багатьох питань сперечатися. Але не конче поляки сперечалися з українцями, чи українці з євреями, чи євреї з поляками. Конфліктні, запальні точки були на іншому полі — на полі стосунку до аґресора, до тих головних політичних гравців, які піддавали найбільшим випробуванням ті національності, тих громадян, які мешкали у Львові.

– Тут, мабуть, можна було б навести приклади таких розходжень і приклади солідарності?

– Так, два професори Львівського університету. Обидва дуже відомі. Один, Якуб Парнас, біохімік, був майже певним кандидатом на Нобелівську премію, а інший, Гуґо Штайнгауз, — одним з найвизначніших у міжвоєнний період математиків відразу після Стефана Банаха. Обидва єврейського походження. Обидва дотримувалися аж ніяк не консервативних, але й не лівих поглядів — радше лівоцентристських. Обох багато що поєднувало й з огляду на дуже успішну університетську кар'єру. Але ставлення до совєтської влади, власна стратегія виживання їх цілком роз'єднали. Якуб Парнас став людиною офіціозу, депутатом міської ради, деканом Медичного інституту. Він був людиною, можна сказати, на верхах. З іншого боку, не можна сказати, що Гуґо Штайнгауз десь ховався в підвалі за совєтської влади. Він теж був досить забезпеченим, працював у Львівському університеті як професор і у філії Академії наук у Львові, тобто отримав від совєтської влади не так вже й мало. Але Гуґо Штайнгауз звинувачував Якуба Парнаса в колабораціонізмі.

А приклади солідарності — випадок Стефана Банаха і Мирона Зарицького. Обидва математики. Один — світова велич. Інший — видатний математик, але не можна сказати, що він увійшов у всесвітню історію математики. Коли Мирон Зарицький за першої совєтської окупації став деканом, він прийняв до себе на роботу заступником Стефана Банаха. Потім, коли ситуація на верхах змінилася і деканом призначили Стефана Банаха, Мирон Зарицький став його заступником. Обидва прекрасно собі давали раду як колеґи. Вони допомагали й іншим людям, зокрема математикам, що опинилися у Львові, втікаючи з окупованої Варшави: не тільки давали їм можливість працевлаштуватися, а й рятували їх від депортації. Якби Стефан Банах і Мирон Зарицький взаємно себе поборювали, то всі ті біженці, які опинилися у Львівському університеті, точно загриміли б якщо не на Сибір, то в Казахстан. Це я навела один приклад, але таких прикладів безліч. Мені можуть опонувати, пояснюючи, що окремі випадки співпраці траплялися, але загалом картина препогана. Я кажу, що навіть якби це були тільки відокремлені випадки, які я, наче археолог з лопаткою, відкопала, обтрусила мітелкою і показала, то вони навіть тоді варті уваги. На моє глибоке переконання, це не було так, як нам висвітлюють національні наративи.

– І такі випадки «археолог» видобуває з певних джерел, передусім зі спогадів та щоденників…

– Безперечно. Традиційна історіографія ще й досі послуговується категоріями об'єктивізму… Я поняття «об'єктивізм» завжди вживаю в лапках. Бо твердо переконана: немає нічого такого, як об'єктивізм. Будь-яке джерело, навіть те, яке подає певні цифри, не можна трактувати як винятково об'єктивне. Його треба розглядати тільки у зіставленні з іншими джерелами. Енкаведистська статистика та, скажімо, списки жертв — це так звані об'єктивні джерела. Але ми розуміємо, що і одне, і друге підлягає критиці. Енкаведисти полюбляли «завищувати цифри» («перевиконувати плани»), і навіть коли йшлося про масові розстріли, кілька відсотків приречених якимсь чудом виживали. Тому навіть такі «об'єктивні» джерела треба звіряти з іншими можливими джерелами. Зосереджуючись на так званих еґо-документах, тобто індивідуальних свідченнях, у книжці я намагаюся їх зіставляти з іншими матеріалами. Але наголошую на особистій історії.

– Важливо, щоб підхід до еґо-документів був диференційований. По-одному належить оцінювати свідчення, зафіксовані безпосередньо після подій, а по-іншому — спогади, написані, скажімо, двадцять років по тому. Бо ж людська пам'ять має властивість не все докладно пам'ятати. Крім того, на неї нашаровуються пізніші події…

– Моя гіпотеза досить проста. Свідчення про події дуже важливо зафіксувати якнайшвидше після події. Наприклад, події на Майдані. Те, що я пам'ятаю сьогодні про Майдан, є чимсь іншим, ніж те, що я пам'ятала в лютому і березні минулого року. Всього-на-всього минув рік, а вже наклалися нашарування на мою пам'ять. Такі нашарування — це свідчення інших людей. В якийсь момент людина вже не відрізняє власного досвіду від того, що прочитала чи почула від когось іншого. І виникає таке явище «сам бачив, як мені казали», що взагалі викликає моментальну підозру, принаймні в мене.

– А як вдалося в еґо-документах оті нашарування виявити і відокремити від ориґінальних спогадів?

– А це вже питання досвідченості: з одного боку, власна ерудиція, з іншого — зіставлення різних джерел. Дуже цікаво зіставляти зовсім різнопланові джерела, де все залежить від наративної стратегії оповідача. Наприклад, коли він намагається будь-що показати себе кращим, героїчнішим, вродливішим, то це завжди викликає певну недовіру. Головне для такої людини — показати себе. І якоюсь мірою це стратегія виправдання якихсь своїх кроків, може, не завжди найліпших. А є такі джерела, де відображено різні міркування автора з певного приводу. Тут людина, що рефлектує. І це вже джерело зовсім іншого рівня.

– Хотілося б повернутися до теми солідарності та взаємної підтримки в різних середовищах. Ми вже згадували про період «перших совєтів». Тепер було б логічно поговорити про те, як люди підтримували одне одного за німецької окупації. Йдеться про допомогу євреям, гнаним, переслідуваним, тим, які опинилися в ґетто… Історія Ярослави Музики просто вражає…

– Це дуже цікава історія. Але передовсім я маю зазначити про різні умови, в яких існували люди, за совєтської і за німецької окупації. Одна річ — підтримувати одне одного, коли в гіршому випадку за таку допомогу людина розплатиться немилістю. Наприклад, підтримка єврейського втікача з Варшави у Львові, скажімо, у червні 1940 року, коли совєтська влада масово депортувала євреїв зі Львова в Казахстан і в різні «східні краї». Людина, яка дає такій особі притулок, звісно, ризикує. Але її не заарештують і не депортують. Її можуть по-різному потрактувати ті ж таки енкаведисти, коли знайдуть втікача, але вона принаймні не буде розстріляна. Натомість людина, що дає притулок євреєві або допомагає йому харчами, які добуває нелеґально, автоматично ставить під загрозу своє життя. Це зовсім різні умови існування.

Ярослава Музика під час совєтської окупації намагалася триматися збоку. Вона не мусила працювати офіційно і заробляти на життя: це робив її чоловік, який був заступником директора Медичного інституту. Натомість за німецької окупації такого комфорту вже не було. По-перше, Музика залишилася сама, бо чоловіка примусово евакуювали. По-друге, вона мала дуже багато друзів, які опинилися в ситуації загрози життю. І різними способами, починаючи вже від літа 1941 року, Музика намагалася їм допомагати, спочатку як працівниця квартирного бюро. Для тих євреїв, яких німці примусово виселяли з помешкань, вона шукала якесь інше житло, але не в межах ґетто. Звісно, це не те саме, що допомагати євреям у ґетто, але це теж великий ризик. А потім Музика допомагала і в ґетто. Ми не маємо ніякого свідчення про те, що в неї переховувалися євреї. Але я знаю достеменно, що вона разом з моєю Бабусею ходила в ґетто. І допомагала своїм знайомим, знайомим моєї Бабусі саме в ґетто. А моя Бабуся, це вже точно відомо, під час німецької окупації переховувала в себе принаймні шість осіб.

– Така допомога виявлялася в тому, що євреям приносили їжу, ліки, одяг…

– Очевидно, одяг меншою мірою. Менше за все був потрібний одяг. А найбільше були потрібні харчі та ліки. Система постачання в ґетто поставила всіх його мешканців на межу голоду. Рівень гігієни теж був жахливий. Йдеться не тільки про антисанітарні умови, що їх окупаційна німецька влада створила навмисно. Також діяла заборона допомагати будь-якими медикаментами та харчами, які були строго реґламентовані. Один реґламент був для українця, інший для поляка, інший для єврея. Для всіх — голодний пайок. Ми собі сьогодні не уявляємо, які то були умови існування, який хліб люди їли і яку каву вони пили. І саме завдяки таким свідченням, як щоденники, можна трошки краще уявити собі це життя. Я просто наведу приклад, що в якийсь момент крайньої біди моя Бабця обміняла свою обручку по покійному чоловікові на грудку масла.

– Мабуть, нелегко було Ярославі Музиці покинути свою художню майстерню і йти добувати хліб, масло, ліки, поринути в зовсім іншу сферу діяльності.

– Мистецтво було справою її життя. Вона без нього себе не мислила. Але настали такі часи і такі умови, що мистецтво відійшло на далекий і дуже далекий план. Чи ліки, чи харчі вона добувала — це не має великого значення. Просто вона знаходила всі можливі способи, щоб допомогти. Найпростіший для неї спосіб — роздобути ліки, тому що в тому середовищі хто-хто, а вона мала достатньо знайомих. Якщо треба було знайти потрібного лікаря, вона його знаходила. Якщо треба було знайти якісь ліки, вона їх теж знаходила. Якщо потрібна була вакцина проти тифу, вона теж це знаходила.

– В дослідженні багато місця відведено мотивам поведінки, внутрішній і зовнішній персональній реакції на тоталітаризм, неоднозначності кожної непересічної особистості, що опинилася в трагічних обставинах. Зокрема, в книжці описано дуже цікаву історію про тодішнього призначеного ректора Львівського університету Михайла Марченка. Він прибув до Львова як совєтський посланець. Але під впливом львівського академічного середовища дуже змінився.

– Михайло Марченко — дуже цікава і яскрава постать. Автори спогадів дають про нього дуже протилежні відгуки. Українські автори показують його в найпривабливішому світлі як людину освічену, інтеліґентну, називають його і ректором, і професором (ректором його призначила совєтська влада, професором він став аж за тридцять років, а на той час навіть кандидатської дисертації не мав), пишуть про нього як про справжнього українського патріота, мало не таку людину, яка співпрацювала з ОУН і відвідувала митрополита Андрея Шептицького. Все це не зовсім так.

З іншого боку, польські автори спогадів показують Михайла Марченка як людину тупу, неосвічену, іноді навіть просто без імені, як винятково совєтського «чєлавєка», гомо сов'єтікус. І абсолютно не вбачають у цій людині виявів особистості — вважають його лише тупим совєтським чиновником, який з якоїсь причини є українським націоналістом. І саме оцей момент мене дуже приваблює: всі оцінки сходяться в одному, тобто в тому, що Марченко був українським патріотом чи українським націоналістом. Незважаючи на різне смислове навантаження цих слів, мабуть, істина криється тут.

Я намагалася розплутати цей вузол. Як мені здається, я принаймні трошечки його розплутала, тобто намагалася показати шлях людини, яка, прибувши за призначенням до Львова як прислужник совєтської системи, поступово перестала бути прислужником влади. Коли почалася війна у вересні 1939 року, Марченко писав пропаґандистські промови, летючки і таке інше. А виїхав зі Львова роком пізніше, у вересні 1940 року, як людина зовсім інших поглядів. І виїхав зі скринею книжок.

Та скриня була його прокляттям і найбільшим надбанням. Прокляттям тому, що формально саме за ті книжки його заарештували в червні 1941 року. А надбанням тому, що ті книжки він отримав від львівської української інтеліґенції (перед війною такі видання можна було придбати леґально, натомість після війни їх вилучили з бібліотек). То були книжки і з історії України, і з ширшої проблематики, не тільки української. Як розповідав Юрій Шевельов, люди, що на початку війни приїжджали до Львова зі Східної чи Центральної України, набирали якомога більше літератури: не тільки історичні книжки, як, наприклад, праці потім забороненого Івана Крип'якевича, а й таку крамолу, як «Вісник» Дмитра Донцова. Закупи в книгарнях з-під прилавка були масовим явищем. І Марченко не становив винятку.

Винятковим він виявився з іншого погляду. Михайло Марченко не тільки прочитав ті книжки і переосмислив своє ставлення до історії, а й намагався передати своє знання іншим людям, хоч би у своїй дисертації, написаній після приїзду зі Львова. Саме за ту дисертацію на Марченка написали донос. Але не лише це стало причиною арешту: їх було три. Перша суто офіційна: книжки, крамольна література. Друга причина, основна: донос за дисертацію, написану на підставі тих книжок. І нарешті третя, найменше очевидна і найбільше ймовірна: свідчення заарештованих людей, де Марченко десь вигулькував. І до картотеки НКВД він вже потрапив як людина, буцімто пов'язана з українськими націоналістами, а насправді все було не так. Але енкаведисти вірили свідченням, що їх вони вибивали з людей різними жорстокими методами.

– Якщо ми вже заговорили про НКВД, то він послуговувався методами, дуже подібними до тих, які тепер застосовують російські найманці на Донбасі: арешти, допити, знущання, тортури, масові вбивства…

– Думаю, тут загалом, як на мене, дуже-дуже глибока проблема розрахунку з тоталітаризмом. В Україні він відбувся тільки частково. А в Росії не відбувся. Зрозуміло, якщо каґебіст при владі, то який може бути розрахунок з НКВД, зокрема з його методами? Якщо Путін, по суті, звеличує Сталіна, повертається до давнього трактування пакту Ріббентропа-Молотова як позитивного явища, то це взагалі ні в які рамки не влазить. Це повернення в тридцяті роки XX століття.

– Але тема стосунку російського суспільства до тоталітаризму — це тема окремого дослідження. А нам важливо знати, що допомогло українцям частково розквитатися з тоталітаризмом. В Західній Україні совєтська влада трималася лише сорок років. І ті два покоління, що сформувалися за цей час, не втратили пам'яті про традиції парламентаризму, відносно вільного світу і ніколи не сприйняли совєтчини. Внутрішньо абсолютна більшість львів'ян трактували совєтську владу як щось цілком чуже і сприймали її або зі страхом (у п'ятдесятих роках), або (вже за Брєжнєва) з огидою і насмішкою. Совєтські символи – піонерські галстуки, комсомольські збори – стали фарсом. Очевидно, завдяки цьому Україна змогла принаймні частково розквитатися з тоталітаризмом.

– Думаю, питання розрахунку з тоталітаризмом відкрите. Попереду ще дуже довгий і напевно не безболісний процес.

– Ми говорили про особистий вибір людини за складних обставин у різні періоди — за «перших совєтів» і за німецької окупації. Поговорімо ще про перші повоєнні роки, за «других совєтів»…

– Мабуть, про цей період в Україні відомо більше. Але мені було важливо розповісти про це якомога детальніше, по-перше, для українського читача з-поза контексту Західної України: він собі не усвідомлює, що там відбувалося, який то був терор. І, по-друге, для польського читача. Той переважно живе з переконанням, що після закінчення війни, після так званого визволення, тобто «другого пришестя» совєтів постраждали винятково поляки, і зовсім не звертає уваги на те, що, депортувавши поляків, совєтська влада почала розправлятися з українською інтеліґенцією, тими її рештками, які мали відвагу залишитися на своїй землі. Вони не рятували «голе життя», як сказав Іван Кедрин-Рудницький, а залишилися у Львові. Якої долі вони зазнали, в якій атмосфері жили за «других совєтів», я намагаюся показати у двох останніх розділах. Нічого позитивного про це не можна сказати. То була винятково трагічна доля. За «других совєтів» те, що було нормальним ще за «перших совєтів», стало зовсім неможливим. Умовно кажучи, саджали вже за саму книжку «Історія України».

Якщо змальовувати якусь загальну картину, то за «перших совєтів», як засвідчує статистика, найбільше постраждали поляки, за німецької окупації, ясна річ, – євреї. І нарешті за «других совєтів» настала черга на місцеве українське населення, яке вони заповзялися повністю винищити. І не тільки інтеліґенцію. Винищення насправді стосувалося до будь-кого, кого запідозрювали в контактах з підпіллям. Вистачало самої підозри, що твій брат або сват в УПА, щоб тебе посадили. Діти відповідали за батьків, і навпаки, ціле село — за те, що поблизу вбили політрука. Сталінські злочини були аж ніяк не меншими за злочини нацистів. І все це відбувалося вже в так званий мирний час.

– Совєтська влада суворо карала редакторів та коректорів за «ідейну» орфографічну помилку. Серйозні неприємності міг мати й художник за неправильно виконаний аґітаційний плакат, як-от за «лик» Берії на першотравневій демонстрації.

– А коректор — за помилку у слові «Сталін»... Тут треба повернутися до атмосфери «перших совєтів», коли все заполонила радянська пропаґанда. Хоч страх був повсюдний, все ж ніхто її серйозно не трактував. Всі з неї насміхалися. І дуже непоштиво жартували. І розуміли, що все це брехня, яку дуже легко виявити. З іншого боку, примусової участі у масових заходах не можна було уникнути. На мітинґи заганяли. Перевіряли присутність: не прийшов — значить, відразу організаційні висновки.

Мітинґи відбуваються не просто так, а з пишним декором. Для кожного совєтського пропаґандистського акту потрібне належне оформлення. Не вистачить просто червону шмату повісити на Ратуші, треба ще ж виставити величезні портрети «рідного батька» Сталіна і всяких там Ворошилових, Молотових і іже з ними. Тож отримують завдання місцеві художники — виконати точні збільшені копії «вождів». Усе зазвичай готують в останню хвилину. Застосовують нехитрий метод копіювання, дуже недосконалий. Напередодні першотравневої демонстрації у Львові 1940 року в поспіху ніхто не зауважив, що на портреті Лаврентія Берії замість пари очей — чотири ока. Отак і споглядав чотириокий Берія за радісними трудящими, що крокували центральною вулицею Львова. Бідного художника відразу викликали в НКВД. Ніхто не вірив, що сталася помилка. Якимсь дивом його захистили керівники львівського відділу Спілки художників і колеґи. А за совєтськими законами це трактували як саботаж; художника мали б засудити і кинути в тюрму.

– Наостанок я хотіла б поставити дуже шаблонне питання. Ясна річ, не коректно ототожнювати Другу світову війну з нинішньою російсько-українською. Але ж певна подібність тут є. Тож які уроки ми маємо засвоїти з тамтої війни, щоб перемогти в нинішній?

– Питання одне з найскладніших. Думаю, дуже легко відповідати якимись трафаретами на кшталт historia magistra vitae est, або навпаки: історія вчить, що нічого не вчить. Можна арґументувати й тим, що світову і локальну війну не можливо порівняти. Однак якщо подивитися лише на один її вимір, себто українсько-російські протиріччя, то можна побачити певні спільні риси між тим, що відбувається тепер, і подіями на початку Другої світової війни. Думаю, однією з таких рис є успіх пропаґанди, бо попри все «золотий вересень» спершу трактували як «визволення». Зрозуміло, що успіх російської пропаґанди є великим не тільки в стосунку до власного російського суспільства, а й навіть до чималої частини світової спільноти, яка готова слухати, тому що так зручніше. Так само російським громадянам зручніше це слухати, аніж шукати правду. З іншого боку, людям у вирі війни ця пропаґанда видається не лише ненависною, брехливою, остогидлою, а й сміховинною. І це перша спільна риса, і водночас перша помилка — недооцінювання тупої сили пропаґанди аґресора.

Відмінність між тодішньою і теперішньою ситуацією полягає в тому, що українські громадяни перестали вірити російській пропаґанді. Але помилки української політичної еліти можуть відвернути цю тенденцію.

Друге, що, мені здається, тут дуже важливе і чого вчить Друга світова війна: не-розрахунок з минулим мститься сьогодні. І те, що Росія зовсім не була готова розрахуватися з власним тоталітарним минулим, тепер дозволяє їй безболісно входити на вторований шлях. І абсолютно не безпідставно кримські татари побоюються, що їх чекає така сама доля, яка їх спіткала під час Другої світової війни. Технічні способи можуть бути зовсім інші. Але те, що режим прагне саме до цього, немає жодних сумнівів. А чому це можливо? Тому, що не було розрахунку з тоталітаризмом. Тому, що нікого за це не засудили. Тому, що не було аналогу Нюрнберзького процесу над сталінськими злочинами. З іншого боку, так звані складні питання (складні питання — це винятково евфемізм), які стосувалися до совєтських злочинів під час Другої світової війни, не стояли на Нюрнберзькому процесі. Скажімо, розгляд катинського злочину на Нюрнберзькому процесі відхилили. Попри всі намагання Совєтського Союзу спихнути все на німців, йому це не вдалося. Але катинського злочину світ не засудив, хоч знав про нього. І не сказано, що призвідцями винищення людей стали сам Сталін, Ворошилов, Берія…

Взагалі, ґарантії перемоги немає, але є її передумови: суспільна єдність на противагу розрізненню, усвідомлення того, що тоталітаризм і всі його вияви — це зло, яке треба подолати, водночас пам'ятаючи, що мета не виправдовує засобів і що не можна обмежувати свободу людини.