Дискусії щодо культу Франка у міжвоєнній Галичині.
Урочисте відкриття надгробного пам'ятника І.Франкові на Личаківському цвинтарі (1933). Виступає Василь Мудрий. Світлина з особистого архіву Любомира Полюги
В українській культурі XIX-XX століть відбувається процес сакралізації мови та літератури як найважливіших атрибутів української нації. Українська нація cформувалася як народна нація, нація широких мас. Відповідно, героями цієї нації є поети, письменники, а не політики. Тому першим українським «святим нації», безперечно, став Тарас Шевченко. Його творчість справила велике враження на тогочасне українське суспільство.
До таких українців належав і Іван Франко, який згодом теж зайняв своє місце в цьому пантеоні. Але, оскільки канонізація святих у церкві є процесом тривалим у часі, так само і «канонізація» національних героїв є теж процесом тривалим у часі. Я постараюся показати, як ця канонізація почала формуватися.
Слід зазначити, що пікові точки цієї дискусії щодо культу Франка відбувалися 1926 року (десяті роковини смерті), 1936 року (двадцяті роковини смерті, але так само і ювілеї його народження) і 1933 року – у рік відкриття надгробного пам’ятника Франкові на Личаківському цвинтарі. Що цікаво: пікові точки дискусії відбувалася якраз у травні – саме коли помер Франко, а не в серпні, коли він народився. Чомусь у серпневих номерах преси відповідних публікацій дуже мало.
Ключові питання цієї дискусії: чи потрібно нам шанувати Франка як національного героя і який саме образ Франка потрібно вшановувати?
Чи потрібно вшановувати Франка?
Відповідь на перше питання: чи потрібно вшановувати Франка як національного героя? Більшість галичан у міжвоєнний період дає ствердну відповідь: так, Франка потрібно шанувати.
Але була невелика частина галичан, які відмовлялися шанувати Франка. Однією з таких груп була частина представників консервативно-клерикального напряму, який репрезентував часопис «Нова зоря». «Нова зоря» – це був орган Української Католицької Народної Партії (з 1931 року це вже Українська Народна Обнова), який виходив у Львові з 1926-го по 1939 рік. Цей часопис представляв т. зв. окциденталістську течію (або «латинників»). Це течія в Греко-Католицькій Церкві, яка орієнтувалася на зближення Греко-Католицької Церкви з Римо-Католицькою Церквою, на те, щоби приймати певні латинські практики (целібат, григоріанський календар), і були противниками зближення з православними, бо вважали, що це призведе до нової схизми. На чолі окциденталістів стояв станіславівський єпископ Григорій Хомишин (формально він не очолював цю партію, але був неформальним її лідером). Ще одна знакова постать – Осип Назарук, особливо відомий літературознавцям за твором «Роксоляна»; також активно брав участь у суспільно-політичному житті Галичини, був головним редактором газети «Нова зоря».
«Нова зоря» пропагувала думку, що українському народові (особливо греко-католикам) не є доцільно шанувати Франка, тому що він є атеїст, у його світогляді важливі такі речі, як матеріалізм, раціоналізм, атеїзм, тому, відповідно, Франка шанувати шкідливо. Але я виділив три основні прийоми, які були дуже поширені в їхніх дискусіях.
Прийом перший. Це є проведення паралелей з іншими відомими постатями, переважно західних католицьких країн, наприклад, Франції. Як писав один із дописувачів «Нової зорі», «для французів Вольтер є тим самим, що для українців Франко. Але чи французькі католики дозволять собі шанувати Вольтера? Ні». Безперечно, Вольтер є великий, але французькі католики його не шанують, відповідно, і ми так само не маємо шанувати Франка.
У 1926 році в одній із статей автор «Нової зорі» пише: от подивіться на Францію, 130 років тому там відбулася Велика французька революція, на той момент французький народ був дуже чисельний, а за 130 років чисельність населення там дуже зменшилася, смертність тепер перевищує народжуваність, жінки не хочуть народжувати дітей; бачите, до чого доводить атеїзм, матеріалізм і всякі інші, шкідливі для Церкви тенденції? Тому, якщо ми підемо за ідеями Франка, то, відповідно, наш народ отримає таке саме.
Інший прийом – нібито згубний вплив Франка на молоде покоління. Наприклад, отець Лев Бурнадз, парох одного зі сіл на сучасній Івано-Франківщині, розповів таку історію. У нього на парафії йшов малий хлопець на Літургію, але його перестріли й забрали до школи, бо він мав декламувати вірші Франка. Це, звичайно, дуже образило святого отця – Франко є важливіший, ніж свята Літургія? І ще він підкреслює: якби він декламував якісь важливі речі, наприклад, «Мойсея», а то ні: «12-літній хлопець пропагує революцію, 8-літній вільну любов і т. д.!.. Яке спустошення в думках тих дітей і народу взагалі можуть викликати подібні деклямації! Вони деклямують «Вічного революціонера», деклямують «Товаришам з тюрми»».
Осип Назарук, наприклад, порівняв поезію Франка з відомим твором німецького письменника Ґете «Страждання молодого Вертера». Це твір, який спричинив велику хвилю емоцій у свій час і велику хвилю самогубств серед молодих людей, які почали його наслідувати. І Назарук повибирав із Франкової поезії деякі сумні речі і показав: бачите, до чого Франко спонукає молодь?
І третій прийом – апелювати до страхів і фобій читачів. Головним образом ворога на сторінках «Нової зорі» був більшовизм, особливо в 1932-1933 роки, коли на Великій Україні є голод. «Нова зоря» починає про це писати, починає писати про репресії, і головний образ ворога був більшовики. А Франко представлявся як такий «предтеча большевизму». Осип Назарук навіть написав статтю, яка так і називається – «Предтеча большевизму». Він пише, що більшовики проголошують офіційно світогляд Франка, шанують Франка, впроваджують культ Франка, відповідно, ми як католики не можемо цього прийняти. Він пише: «Найважніший прояв його діяльності – це ширений ним атеїзм. Під тим оглядом Франко був предтечею большевизму, найстрашнішої руїни, яку знає історія людства. А що Франко був письменник впливовий, отже його погляди заважили на поглядах інтелігенції й народу всеї України, як перед, так і за Збручем. Атеїстичні погляди Франка скріпили свого часу большевизм і причинилися до заливу ним України. Тому Франко є і буде співвідповідальний за моральну й фізичну руїну України».
Головним опонентом «Нової зорі» в тій дискусії був тижневик «Мета» – орган Українського Католицького Союзу. Він представляв т. зв. «орієнталістський напрям» або «візантиністів», як ще їх називали. «Візантиністи» були противниками зближення з латинською церквою, вважали, що Греко-Католицькій Церкві потрібно зберегти свій східний обряд і вести місійну діяльність на православних територіях, щоби в кінцевому прагнути до воз’єднання Церков. Митрополит Шептицький, який представляв цей напрямок, був великий екуменіст, він вважав, що Церква має будувати мости. Тому він вважав: якщо ми відмовимося від нашої східної традиції, ми не зможемо побудувати ці мости, не зможемо виконати цю важливу роль Церкви.
Позицію «Мети» поділяв католицький часопис «Неділя». Головний акцент у цих часописах робився на трансформації – на тому, що Франко пережив світоглядний перелам: він починав, можливо, як атеїст, матеріаліст, але потім він став віруючим. Вони визнавали ранні гріхи молодості Франка, але пояснювали це впливом модного тоді соціалізму, пояснювали це душевним потрясінням, яке Франко переживав у певний період свого життя. Як писав Гнатишак, «Франко є типовим прикладом людини, що губить правильні шляхи, відшукує їх і знову губить, щоби наново шукати». Він підкреслює, що «ніколи не була Франкові чужа сфера релігійних почувань».
Між «Новою зорею» та «Метою» також виникла дискусія: чи можна відправляти панахиду за Іваном Франком, бо, власне, напередодні відкриття пам’ятника в 1933 році була проведена така панахида, через що «Нова зоря» почала нападати, бо вважала, що Франко помер без сповіді, а оскільки він помер без сповіді, то його похорон можна вважати нечинним (хоча на тому похороні був священик). І як писала «Нова зоря», «така «фасонова» панахида все обнижує престиж Церкви… І власне наша трагедія, що служимо панахиди, а не знаємо над ким». Головною тезою дописувачів «Нової зорі» було те, що Франко відрікся від католицької віри, а відтак його церковний похорон не можна вважати леґітимним.
Натомість їхні опоненти з “Мети» доводили, що публічно молитися за душу Франка можна, навіть треба, бо він хитався у своїй вірі, але не був публічним відступником і офіційно не був екскомунікований від Католицької Церкви, а відповідно, його похорон відбувся з офіційного дозволу, тому ніяких причин не відправляти панахиду не було.
Та заупокійна Літургія, яка відбулася, спричинила галас з боку частини лівих. Наприклад, голова комітету з будови надгробника (а він складався з 9 представників різних партій) Матвій Стахів, редактор газети «Громадський голос», яка представляла Українську Соціалістичну Радикальну Партію (партію, біля витоків якої стояв Франко), писав, що «клерикальні круги намагалися ставити до програми відкриття надгробника заупокійну панахиду, щоби таким способом тепер показати, ніби греко-католицький клір ласкаво прощає Франкові його провину проти католицизму і готовий молитися за його ''гріхи''. У дійсності це була звичайна політика кліру. Свято буде величаве, помимо дотеперішнього клерикального спротиву. Якби на ньому кліру не було, то клір би стратив на повазі». Крім того, він написав, що це рішення про відправу панахиди було прийняте «тихцем», бо зібрали кворум зі 6 людей замість дев’яти (Стахіва не запросили) і прийняли рішення відправляти панахиду. Хоча на самому відкритті пам’ятника жодних церковних ритуалів не було проведено.
Також ми бачимо, що священики висловлювали свою позицію, захищаючи Франка не тільки в католицьких часописах, але також у виданнях, які не були католицькими (як-от «Новий час», «Діло», популярний журнал «Життя і знання»).
Дискусія щодо культу Франка перейшла зі шпальт газет на рівень високого кліру. У 1926 році єпископи Григорій Хомишин (Станіславів) і Йосафат Коциловський (Перемишль) заборонили своїм священикам відправляти панахиду і вшановувати культ Франка. Єпископ із Філадельфії Костянтин Богачевський написав до Шептицького лист, у якому пише, що він теж заборонив священикам (але також і мирянам), на що вони збунтувалися, сказали, що вони будуть шанувати культ Франка, і дорікали, що «от бачите, Шептицький у своїй єпархії дозволяє шанувати». Єпископ просив у митрополита пояснень, він не розумів позиції Шептицького. Шептицький йому відповів по-дипломатичному – мовляв, ми шануємо Франка за національно-патріотичні погляди в його творах, а його матеріалістичні й атеїстичні тенденції – другорядні; навіть якби ми заборонили святкувати, це тільки погіршило би ставлення інтелігенції до Церкви, але нічого не змінило би; тому ми маємо шанувати Франка.
Якщо подивитись у ширшому контексті, ця дискусія була ширшою – не лише щодо культу Франка. Це насправді була дискусія про роль і місце Української Греко-Католицької Церкви в українському національному русі – чи УГКЦ хоче будувати мости, як пропонував Шептицький, який підтримував те, що Церква бере участь у широкому національному русі, але водночас був противником політизації Церкви. А його супротивник єпископ Хомишин вважав, що краще будувати мури, і – попри те, що неформально очолював партію – був противником того, щоби УГКЦ ставала національною Церквою, був проти привнесення національних чинників у релігійне життя.
Але, що цікаво: не завжди ця позиція оксиденталістів і орієнталістів співвідносилася з тим, як вони ставилися до Франка. Маємо приклад отця Гавриїла Костельника – теж відома, знакова постать (пізніше він очолив знаний псевдособор 1946 року). Він сам був орієнталіст – такий, як Шептицький, однак він був одним із перших, хто почав критикувати культ Франка. У 1923 році він написав працю, яка називалася «Ломання душ», і в ній присвятив окремий розділ Франкові, який назвав «Плюси та мінуси в поезії Івана Франка». Як бачимо, плюси та мінуси – сама назва мала би вказувати на те, що автор буде нейтрально оцінювати Франка: з одного боку, плюси, з іншого боку – мінуси. Однак, якщо прочитати цей розділ, видно, що автор значно більше уваги приділяє мінусам Франка, вважає, що Франкова поезія є другорядна порівняно з Шевченковою. Взагалі ідея Костельника така, що естетична вартість літературного твору співвідноситься з релігійними поглядами поета (письменника). Її можна викласти в такій формулі: хто скільки втратив у Бога, той стільки втратив у поезії. Костельник всяко глузливо висміює І.Франка (іноді в досить саркастичному тоні), і вже сам епіграф до цього розділу показує позицію автора: «Годі бути м’яким в боротьбі двох противних світоглядів».
Інша частина суспільства, яка не сприймала Франка, – невелика частина націоналістів із середовища «Літературно-наукового вісника» (пізніше просто «Вісник»). Очолював його відомий ідеолог українського «чинного націоналізму» Дмитро Донцов.
Донців у своїй праці «Націоналізм» розділяє антиклерикальний націоналізм ХІХ століття і «модерний націоналізм». Під «модерним націоналізмом» він розуміє радикальний націоналізм; націоналізм, про який він писав, націоналізм, який сповідувала Організації Українських Націоналістів. І в цій праці Донцов зараховує Франка до представників оцього антиклерикального націоналізму ХІХ століття, для якого важливі матеріалізм, раціоналізм, соціалізм. Донців схвально оцінював можливість союзу церкви та радикальних націоналістів. Він вважав, що їх об’єднує спільний ворог (ліві) і їх об’єднують певні спільні риси – те, що він називав «теологічною психологією», «теологічним характером». Під цим він розумів традиціоналізм, фанатичну відданість своїй ідеї, примат емоційної віри над раціональним розумом, примат духовного над матеріальним. І Франко з його схильністю піддавати все сумніву, з його гуманізмом, з його вірою в те, що людський розум і щоденна праця здатні побудувати краще суспільство, кращий лад, – він глибоко чужий для Донцова. Бо саме ці риси Донцов вважає шкідливими – у статтті «Трагедія Франка» 1926 року.
Для самого Донцова важливими є протилежні риси. Це є філософія волюнтаризму, фанатична відданість, віра в свою ідею, догматизм, віра в те, що сама віра має більше значення, ніж розум, а також аморальність (в тому сенсі, що коли ідеї нації будуть вимагати від тебе якогось аморального вчинку, то ти повинен не хитатися, не роздумувати, робити чи не робити, а зробити цей вчинок).
Хоча, десь приблизно з 1933 року можна помітити зміни у ставленні Донцова до Франка. У цих статтях «Плямиста гієна» (1933) і «Згода в сімействі» (1936) Донцов згадує Франка коротко, але в позитивному контексті. На питання, що змусило Донцова змінити свою думку, я не знайшов поки що відповіді, але припускаю: 1933-1936 роки – це час, коли культ Франка починає досягати свого піку, і Донцов, можливо, побачив, що дуже багато людей Франка вшановує; відповідно, він бачив, що не зможе протистояти цьому культу й, очевидно, хотів якось його менше-більше прилаштувати у «національний пантеон героїв». Але Донцов протягом усього життя продовжував дуже критично ставитися до Франкового вчителя Драгоманова.
Ще один «вісниківець» Євген Маланюк про Франка писав: «Бога не хотів знати Франко майже ціле своє трудне й таке трагічне життя. Застерігаюся: Бога не конфесіонального, не детермінізованого яким-небудь культом, а того Бога-Духа, що вдихує в глину дихання життя». І Маланюк писав у цій статті, що Франко ціле життя «перебував у пазурах раціоналізму» і лише наприкінці життя (коли в нього була хвороба і коли ця хвороба викликала в нього галюцинації – він нібито говорив з духами) він потроху почав вириватися з того раціоналізму і побачив, що Дух у світі існує.
Якого Франка вшановувати?
Отже, це була дискусія щодо того, чи варто, чи не варто вшановувати Франка. Друга тема: якого Франка ми маємо вшановувати? Тут уже був ширший спектр дискусії, бо тих, хто хотів Франка вшановувати, було дуже багато, вони були досить різні, і в цій дискусії простежується це бажання «привласнити» Франка (бо Франко ставав важливим символом) і використати Франка, його творчість, його культ, його популярність для поширення власних ідей.
Зокрема, ми можемо умовно поділити цих дискутантів на два табори – лівий і правий.
Про правий табір ми вже частково згадували, говорячи про консервативний табір, правий табір, церковний, а лівий табір можна умовно поділити так: радянофіли, яких представляли газети «Українська думка» й «Ілюстрована газета», часопис «Вперід» Української Соціал-Демократичної Партії, часописи «Громадський голос» і «Каменярі» Української Соціалістичної Радикальної Партії. Що спільного в них? Вони намагалися представити Франка як антиклерикала, як такого, що завжди протистояв як тодішній інтелігенції, так і теперішній. Іншим вони дорікали: от ви, праві, патріоти, клерикали, ви переслідували Франка за його життя, а тепер намагаєтеся використати його культ для власних інтересів. Якщо деякі часописи («Громадський голос») робили це часом дуже арґументовано – наприклад, він у кількох номерах зробив огляд галицької преси (що писала в річницю смерті Франка), намагався з допомогою арґументів полемізувати зі своїми опонентами та критикувати неправильний образ Франка, то деякі газети робили це доволі спрощено, зводячи всіх до спільного знаменника. Наприклад, ось уривок із «Української думки» (видання прокомуністичного напрямку): «Отже ж всі вони: і зоологічні націоналісти, і ундівці, і радикали, і усдепівці – стараються святкувати пам'ять Франка по-свойому, то значить улаштовуючи щороку куртуазні спектаклі, на яких звуть Франка і пророком, і Мойсеєм, і Прометеєм, роблячи при тому з нього свойого націоналістичного, ундівського, радикального, УСДПівського, типово галицького фаміліянта». Також вони дорікали, що Франка вигнали з «Просвіти», за життя його переслідували, а тепер ті самі, що його переслідували, вішають портрети Франка, ці портрети висять у «Просвіті».
Часопис УСРП «Громадський голос», на відміну від інших лівих, намагався представити Франка не тільки як борця проти соціального гніту, але й також як борця проти національного гноблення. Звісно, плюс був у тому, що Франко стояв біля витоків цієї партії (бо це був один із відламків Радикальної партії, заснованої зокрема і Франком). І на цьому спекулював «Громадський голос», виставляючи себе як послідовника Франка, бо той нібито заснував їхню партію.
Але це давало козирі і його опонентам, тому що Франко вийшов потім із цієї партії (у 1899 році) і приєднався до новоствореної Національно-демократичної партії. Праві це використовували й писали, що от, Франко змінив свої погляди з лівих на праві. Інші обирали таку стратегія: мовляв, Франко від початку дотримувався таких правих, національних поглядів, а партія пішла в лівий ухил, тому він відійшов: «Франко свідомо розійшовся з Радикальною партією, проте його пророче слово призначене було для всіх українців».
Отже, правий спектр, який критикував лівих у цій дискусії, представляли Фронт Національної Єдності (видання «Батьківщина» і «Український вісник»), ОУН (це «Наш клич»), також «Наш прапор», який видавала людина правих поглядів – Іван Тиктор.
Праві намагалися показати героя, для якого головним була боротьба проти національного гніту. «Франко для всієї нації» – таке гасло досить часто лунало (мовляв, ліві намагаються представити Франка винятково як свого партійного лідера, який дотримувався вузького напряму, але Франко належить усій нації. На практиці гасло «Франко для всієї нації» означало «Франко для націоналістів». Вони намагалися представити Франка такого, який відповідав винятково їхній ідеології.
Питання релігійності Франка у цьому дискурсі правих мало другорядне значення. Так є, що для правих, переважно націоналістів, релігійне питання було другорядне, а важливо, наскільки ти є відданий нації. Але оскільки питання релігійності дуже важливим було для лівих (вони намагалися показати Франка як соціаліста, атеїста, антиклерікала), то, відповідно, як контрдискурс праві намагалися показати Франка як віруючого, як такого, що, може, в певний період молодості і був матеріалістом чи соціалістом, але потім однозначно перейшов на погляди віруючих.
І ще одне – якщо брати правих (але таких поміркованих правих, які захищали культ Франка). Дискусію з «Новою зорею» провадила не тільки «Мета», але також часопис «Діло», орган найбільшої на той час у Галичині партії – Українського національно-демократичного об’єднання. Василь Мудрий, який був редактором «Діла» і членом УНДО, був також головою Комітету будови надгробного пам’ятника Франка. І саме тому дуже багато статей з приводу будови цього пам’ятника з’являється в «Ділі» за 1932-1933 роки.
Отже, «Франко наш» у версії УНДО виглядав так: образ Франка показувався як образ поета релігійного, але релігійного не за дотриманням якихось зовнішніх форм і ритуалів, а внутрішньо – такого щиро люблячого людей. І ця релігійність Франка протиставлялася догматизму, фанатизму, релігійності оцих «митарів і фарисеїв», для яких нібито нема милосердя: «У своєму фанатизмі вони на ціле небо ближчі до більшовизму, ніж Франко, з творів якого не одна з найкращих християнських чеснот постала».
Зокрема, о. Олександр Стефанович акцентував на тому аспекті, що, можливо, Франко був і невіруючий зовнішньо, але для християнина найважливішим є любов, а любов є головною думкою багатьох Франкових творів, його життєва позиція – завжди дотримуватися цього гуманізму та любови до людей. І ми повинні шанувати ці глибоко християнські ідеї, відповідно, ми повинні шанувати культ Франка.
Партійне "літературознавство"
Перейду до творів, бо твори були важливим арґументом у цій дискусії. Оскільки Франко був «людиною пера», відповідно, дискутанти змагалися в тому, хто на підтвердження своєї тези яку цитату наведе з Франка.
Твори, які «Нова зоря» вибирала, – це є твори, які несуть революційні настрої, які доводили, що Франко є атеїст. Це, зокрема, «Ex nihilo» («Монолог атеїста»), «Товаришам з тюрми», «Вічний революціонер», вірш «Душа безсмертна» з циклу «Зів’яле листя». Зокрема, «Монолог атеїста», який дуже любила цитувати «Нова зоря». Він починається так:
Non Deus hominem sed homo Deum
Ex nihilo creavit ¹, – в сих словах
Лежить здобуток весь моєї праці,
Науки й думки. В них Америка
Моя.
І останнє, власне, в оцій книзі, яку я вже згадував, «Ламання душ», Гавриїл Костельник, зокрема, критикує різні Франкові твори. Наприклад, висміює Франковий «Страшний суд»: «У памфлеті «Страшний суд» не хоче діставатись неба, бо там ріжна худоба: попи, інквізитори, сухоребрі аскети, каноністи, догматисти, різні шестикрилі почвари – все те, чого Франко не любив». Або, цитуючи «Вічний революціонер», Костельник писав: «Ні краплі поезії в тому, партійна програма се, а не поезія».
Або цей вірш із циклу «Зів’яле листя»:
…Душа безсмертна,
Бо що ж є Дух той? Сам чоловік його
Создав з нічого, в кождій порі й землі
Дає йому свою подобу…
Властиво внаслідок цього, тут, як не дивно, позиції «Мети» й «Зорі» збігалися. Обидві наголошували на тому, що певні речі ми дійсно мусимо з Франка вибирати, певні речі ми не можемо допускати до того, щоби читати. Осип Назарук, наприклад, писав: «признаючи, що Франкова творчість є важливою і великою, та з його творчости можна зробити тільки вибір, а цілости ставити як предмет культу не вільно. Значить: цензура? Так, цензура! Бо коли не буде розумної цензури, то потому допустимо буквально всьо, як на схід від нас допустили й олюбили всьо, що йшло «на ліво»».
Так само і дописувачі «Мети» писали: «Викидаючи з творчости Івана Франка все те, що на неї нанесли холодні вітри матеріалістичних, соціалістичних і лібералістичних доктрин, – ми не маємо причини відкидати того, що в його творчості велике, гарне, а передусім добре». На цю цензуру відгукнувся лівий критик: мовляв, ви приймаєте Франка дуже вибірково, не хочете його творів розуміти в цілості, вибираєте те, що вам подобається.
Наприклад, «Українська думка» писала: «Колись Франка еліміновано зі суспільности. Сьогодні елімінується суть його духовної спадщини, а визбируються з неї невеликі відривки – лише те, що може підійти під смак реакційного куркульства».
Те, що «Нова зоря» цитувала, цитували й ліві, тільки в позитивному сенсі – вони виставляли Франка як атеїста, матеріаліста, соціаліста. Наводили цитати з того ж таки «Ex nihilo», з того ж таки «Вічного революціонера», але вживали їх у позитивному контексті.
Що цікаво, переважно використовували художні твори Франка, а не наукові. Один із винятків – «Громадський голос», який надрукував «Чого хоче галицька робітницька громада» – це є програмний документ з 1881 року, в якому власне вони написали: «Ми це поміщаємо для того, щоби ви розуміли, які насправді були ідеї Франка». А от праві акцентували на таких творах, як «Мойсей» та «Іван Вишенський». Наприклад, Олесь Бабій пише: «Далі читаю «Вишенського». Боже! Та ж Франко оспівує прегарний тип монаха, вживається в його релігійні настрої, говорить про релігію як людина глибоко релігійна».
Також вони використовували вірш «Не пора» (з раннього Франка), який ніс національний меседж, і акцентували на тому, що Франко пережив еволюцію, і власне з його творів можна цю еволюцію простежити – від атеїста до віруючого.
Що цікаво: якщо брати хронологічний аспект, то ліві та «Нова зоря» вибирали з раннього Франка, а праві – з пізнього, що їм давало козир до цієї тези про еволюцію.
Характер дискусії
Як тепер часом дискусії ведуться дуже некоректно, так само і тоді велися. Автори досить часто вживали арґумент ad personem – перехід на особистість. Не критикували арґументацію автора, а писали: автор такий-то і такий-то – дурень. Наприклад: «Доходячи до білої гарячки, пан А.Ч. [криптонім, яким послуговувався Осип Назарук] чіпляється, мов смола підошов, усіх українських товариств та установ». Або, наприклад: «Від часу, як доктор Назарук став проповідником чеснот, яких сам не має, його пам'ять сильно ослабла».
Або друкували фейлетони та карикатури. Наприклад, карикатура «Побожні змагання», на яких представлений Франко, що стоїть високо на постаменті, тримає книгу в руках, а біля нього десь унизу – якісь маленькі люди і єпископ. Франко над ними підсміхається.
Єпископ дуже нагадує Хомишина. І під цією карикатурою була така цитата:
«Високопреподобний: «Кляніть, ганьбіть, нехай ні жар, ні холод не спинить вас. Побожні змагання, його ви мусите звалити» [тобто, алюзія до вірша «Каменярі»].
Клерикальні крикуни: «Помилуй нас, владико! Зніми з нас хрест цей тяжкий. Нічого не вдіємо, навіть до ніг не можемо досягнути. Ми є замалі».
Або фейлетон «Ботокуди», присвячений журналісту, який пише напередодні відкриття пам’ятника. Він намагається щось вибрати з цитат Франка, щоби можна було підлаштувати під доповіді високоповажних представників, які виступатимуть. І все йому не підходить: цю цитату вибере – того буде висміювати, цю цитату – йому здається, що він того буде висміювати. І так у кінці він доходить до того, що ніби Франко з них усіх сміється. Він дивиться на портрет Франка, а Франко з портрета з нього сміється: бачите, які ви є, праві – неправильно розумієте мої ідеї і навіть нічого не можете з них процитувати.
Або фейлетон «Ніч на Личакові», дуже цікаво зроблений у газеті комуністичного видання:
«Личаківський цвинтар, 27 серпня 1933 року. Ніч. Невисока скулена постать крадеться доріжкою вгору і приглядається по дорозі написам на могилах. Біля однієї досить скромної могилки зупиняється довше, згодом зітхає важко: «Михайле, мой, Павлику!».
Голос з могили: «Га!»
- Вилазь!
- О, та це ти, Іване?
- Я, я. Вилізай сюди!».
Павлик ніби вилізає. Франко починає жалітися:
«- Щобись знав. Тут брате не дадуть мені полежати спокійно. Ти розумієш, завтра мій пам’ятник на гробі відкривають.
- Е, ну то славно. Додумались нарешті. Хіба ж ти не заслужив мізерного пам’ятника?
- Еге, додумались, кажеш. Додумались, брате, до того, що чорт його знає, що вже з мене роблять, тільки не Івана Франка. Таке лякало зробити з мене, чоловіче. Якогось єзуїта українського, нового Йосафата Кунцевича.
- Ха-ха! На маєш, Гандзю, книш».
Так розмовляють, і в кінцевому Павлик ніби каже до Франка, що «вони можуть кропити твою могилу, що хоч робити, але з твоїх творів не вдасться усунути ті ідеї, які належать тобі».
«Літературознавці» з дрючками
Ця дискусія, цей «бій за Франка», насправді відбувалась не тільки на шпальтах газет, але також доходило – в прямому розумінні цього слова – до бійок. Зокрема, одна з них відбулася на відкритті надгробного пам’ятника Франкові в 1933 році. Група націоналістично налаштованої молоді закидала камінням групу членів молодіжно-спортивного товариства «Луг», які несли вінки. Між ними ще раніше були певні конфлікти. Тут націоналісти намагалися не дати їм поставити вінок. На певний час їх вдалося усунути, «Луг» таки поклав той вінок до пам’ятника Франка, але націоналісти потім знову почали кидати каміння, поранили навіть людей, які просто стояли в натовпі. Зокрема, одній молодій вчительці зламали ніс, один репортер віденської газети теж дістав. Це все викликало скандал і ажіотаж у пресі.
Інша бійка відбулася під час академії в Нагуєвичах з нагоди 20-ї річниці смерті Івана Франка. Конфлікт полягав у тому, що акцію організовували соціалісти-радикали, стояв великий тризуб, зроблений із гілок, повісили жовто-блакитні прапори, але через деякий час ці прапори зняли і намагалися тризуб закрити червоним прапором, що у національно налаштованих людей викликало обурення, зчинилася бійка, під час якої, як пишуть автори, в хід пішли дрючки й ножі, писали про поранених. Через деякий час її вдалося вгамувати, академія продовжилася, але по її завершенні, коли люди почали розходитися, на певних ділянках дороги національно свідомі селяни почали нападати на представників лівих. Були серйозні бійки з травмами.
Так виглядала дискусія навколо «культу Івана Франка».
ПРИМІТКИ
¹ Non Deus hominem sed homo Deum ex nihilo creavit – не Бог людину, але людина Бога з нічого сотворила (лат.)
ПРО АВТОРА
Ігор МЕДВІДЬ – аспірант відділу нової історії Інституту українознавства НАН України (науковий керівник дисертаційної роботи – професор Українського Католицького Університету Ярослав Грицак).
Доповідь була виголошена на науковому семінарі в Інституті українознавства ім. І.Крипякевича НАН України 16 березня 2015 року.
27.04.2015