Повне побєдобєсіє

Чому для Путіна настільки важливе 9 травня?

Останніми днями у ЗМІ багато говорили про те, що Путін поставив перед своїми військовими завдання захопити Донбас до 9 травня. Про це так часто згадується, що хтось може сказати: «А чи не перебільшують у ЗМІ значення 9 травня для Путіна? Він же однаково продовжить війну після 9 травня». І матиме абсолютну рацію щодо того, що війна не припиниться 9 травня. Адже ця війна екзистенційна: українці не хочуть більше бути частиною російського імперського проєкту, а воліють стати повноправною частиною цивілізованого світу. Росіяни ж інстинктивно відчувають, що без України проєкт відродження імперії – приречений. Погодьтеся, що така ситуація залишає небагато поля для компромісів. А от чому для диктатора РФ настільки важлива ця дата – 9 травня? Спробуємо розібратися.

Звісно, перше логічне пояснення, що напрошується, – це проведення паралелей між перемогою у «великій вітчизняній війні» і перемогою в російсько-українській війні (пардон, успішній «спецоперації з денацифікації України»). Таке пояснення, звісно, має сенс, бо кремлівський диктатор спить і бачить себе головнокомандувачем, що приймає переможний парад на Красній площі, а ще краще – на підкореному Хрещатику. А якщо вже мріяти на перспективу, то чому б не біля Бранденбурзьких воріт, адже «можем повторіть». І ось він стоїть на трибуні, зачудовано спостерігаючи з висоти, як поважно проїжджає техніка з істинно русскіми літерами Z і V. Наввипередки з технікою пробігає Рамзан Кадиров, вистрілюючи салютні постріли вгору задля зйомок чергового TikTok-відосика, який мав би посіяти жах у всіх його ворогів, починаючи від Степана Бандери і закінчуючи Остапом Бендером. Фронтовики віддають честь своєму вождю – проникливому стратегу та майстру спецоперацій, бо саме завдяки його генію російські війська здобули перемогу, обмежившись втратами куди меншими, ніж в Афганістані або Чечні. Пускають зворушливу сльозу звільнені від українсько-натовських неонацистів бабусі, які стоять з портретами Ніколая ІІ і Сталіна. За цим всім захоплено спостерігає підростаюче покоління юнармії, чия уніформа так органічно поєднує кольори піонерів та гітлерюґенду. Одному з них випадає вельми почесна місія – розказати віршик перед вождем: «Нємєцкій я б виучіл только за то, что ім розговарівал Путін». Зачитують вітальні телеграми від глав васальних держав – Герхарда Шрьодера, Марін Ле Пен, Віктора Орбана, Януша Корвіна-Мікке та інших. Поруч сидить Сі Цзіньпінь, який у нетерплячці раз у раз шепче на вухо Великому Імператору: «Владімір Владіміровіч, а можна я з Вашого дозволу введу війська у Тайвань?» На що наш головний герой відмахується, як від настирливої мухи: «Сі, не зараз! Бачиш, я зайнятий!» І навіть Кобзон задля такої події повстав із мертвих, щоб заспівати «Дєнь побєди». Коротко кажучи – повне побєдобєсіє!

День перемоги для Путіна і багатьох росіян – справді сакральна дата. Сакральніша за Новий рік, День космонавта і День балалайки разом узятих. І тези про денацифікацію України чи українську фашистську хунту – це не просто такі собі красиві пустопорожні фрази, а важливі мобілізаційні та легітимізаційні чинники російського вторгнення в Україну. Так звана вєлікая отчественная война (далі скорочено ВОВ) – це ключовий історичний міф сучасної Росії. У цьому випадку я вживатиму фразу «історичний міф» не в розумінні неправди, фейку чи вигадки, а в значенні ідеалізованого уявлення спільноти про саму себе в минулому. Такі міфи має чи не кожна національна або імперська спільнота. Питання лише в ступені їхньої шкідливості та корисності як для спільноти, так і для її сусідів.

Спробую окреслити, чому саме цей міф є ключовим для росіян. Відповідь на це питання полягає в комбінації кількох факторів.

По-перше, у міфі ВОВ закладено позитивну ідею перемоги Добра над Злом. Боротьба Добра і Зла є, мабуть, одним із найдавніших архетипів людства. Причому що більше маніхейської складової у колективному світосприйнятті, то чіткіший цей поділ і менше поле для маневру. За принципом третього не дано: «ти або з нами, або проти нас». Це маніхейське світосприйняття є доволі характерним для росіян. Вони століттями жили у свідомості «оточеної фортеці», начебто довкола них самі лише злі вороги, які тільки і мріють, щоб принизити або знищити матушку-Росію.

Будь-який міф завжди спрощує реальність. Це одна з його важливих функцій – адаптовувати всю багатогранну та складну реальність для нашого, обмеженого пізнавальними можливостями, людського мозку. Російський міф ВОВ чітко ділить сторони на Добро (СРСР) та Зло (Німеччина). У цьому міфі не існує місця для третьої сили, бо це руйнує саму дихотомію Добро–Зло, псуючи всю театральну драматургію цього міфу. Це помітно на прикладі Української повстанської армії та Армії крайової, які не вписуються в цю дихотомію, бо вели бої як проти Вермахту, так і проти Червоної армії. Якщо ти воюєш проти Добра – зрозуміло, хто ти.

Розвиток подій відбувається за майже класичним сценарієм: Зло (Німеччина) раптово нападає на Добро (СРСР). І в першій фазі боротьби Зло майже перемагає Добро. Але завдяки мужності, героїзму, жертовності, працелюбності та іншим позитивним рисам сторони Добра у кульмінаційний момент битви настає перелом, який схиляє шальки терезів на користь Добра. На фінальному етапі боротьби Добро тріумфує над Злом. Зовсім не дивно, що людина прагне асоціювати себе зі стороною Добра. Міф ВОВ пропонує росіянину бути частинкою єдиної спільноти, яка колись була причетною до перемоги Добра над Злом. Російська ж пропаганда, героїзуючи та романтизуючи ВОВ, пропонує росіянину, що непогано було б і повторити. Адже загроза – реальна. Ось ці нацисти вже зовсім скоро опиняться біля твого дому. Просто необхідно їх зупинити!

По-друге, за Борисом Дубіним, міф ВОВ включає у себе головні традиційні елементи російської імперсько-політичної міфології – міф про Захід, міф про загрозу, міф про особливу людину. У політичній міфології Москви Заходу вже віддавна відводиться роль основного антипода Росії. Він становить загрозу Росії. Він дріб’язковий, надміру раціональний, корисливий, а його досягнення – незначні та неважливі у порівнянні з такими притаманними росіянам рисами, як духовність, соборність, відданість державі. Особливо протиставляються «західна раціональність» і «російська духовність». Західний розум у цій міфології трактується як «позитивістський», «холодний», «формальний», «не притаманний росіянам». Найстисліше цей контраст між «західним раціональним розумом» і «особливою російською духовністю» можна передати віршем Фьодора Тютчева:

Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить:

У ней особенная стать –

В Россию можно только верить.

Оскільки риси Заходу не притаманні Росії, ба більше, становлять загрозу для «русского человєка», Росія повинна обрати власний шлях – так званий «русскій путь». У міфі ВОВ поєднуються всі ці складові компоненти, оскільки на СРСР напала Німеччина, тобто загроза прийшла із Заходу, але завдяки особливостям «русского человєка» вдається перемогти цю західну загрозу. І в цьому унікальність міфу ВОВ, адже ця перемога – найвагоміший доказ на користь «русского путі» та особливих якостей «русского человєка».

У європейській історичній пам’яті перемогу над нацизмом вшановують як закінчення трагедії. Головним її уроком є прагнення не допустити повторення цього жаху. Головне гасло – «Ніколи знову!» Натомість у російській колективній пам’яті ця війна є тріумфом «особливого російського шляху» над «ворожим Заходом». Не над нацизмом, а саме над Заходом! Нацизм – це тільки один із проявів Заходу. Показово, що роль союзників із антигітлерівської коаліції у цьому міфі суттєво применшується, начебто СРСР самотужки виграв війну – не було інших фронтів, не було постачання зброї і т. д. Накладаючи шаблон із міфу ВОВ, сучасна російська пропаганда створює уявлення загрози із Заходу, а Україна є полем битви: біохімічні лабораторії, натовські війська, ядерні ракети – чого тільки не розташовує на території України ворожий Захід, підмовляючи самих українців до війни з Росією.

По-третє, існує тісний зв'язок міфу ВОВ із соціальною ностальгією, яка присутня в сучасному російському суспільстві. Соціальна ностальгія – явище, яке виникає в період різких соціальних, економічних і політичних змін, внаслідок яких певна частина населення не може адаптуватися до нових умов життя і намагається втриматися у звичних для себе соціокультурних рамках. Переживання реальності у таких людей направлено у минуле, а сучасність порівнюється з ним. Для росіян 1991 рік виявився катастрофою. І річ не в тому, що у 1990-ті їм складно було адаптуватися до нових соціально-економічних реалій. Це лише частина кризи. Значно гірше виявилося подолати імперський комплекс. Змиритися з втратою територій – особливо України та Білорусі – виявилося їм не під силу. У цьому й корені соціальної ностальгії за старими добрими часами, коли «дєди вместе воєвалі», а згодом сконструювали міф ВОВ. До слова, цей міф сформувався у часи правління Брежнєва, який асоціюється у населення з періодом добробуту і стабільності.

Путін одразу помітив цю соціальну ностальгію і всіляко намагався використати її на свою користь. Не випадково з приходом до влади він змінив державний гімн – повернув мелодію радянського гімну «Союз нерушимий». Коли ж влада не здатна створити для більшості своїх громадян високий рівень добробуту, часто виникає спокуса використати будь-який символічний капітал, аби «компенсувати» свою неефективність. Якщо не можеш дати хліба, то дай видовищ! Міф ВОВ є безумовно одним із таких «видовищ», який є в розпорядженні російської влади. Підтримування міфу ВОВ – одна з тактичних дій у рамках стратегії завоювання позитивного іміджу в очах росіян. Окрім того, за допомогою нього відвертається увага від внутрішніх проблем на зовнішні. Підступний Захід розвалив Росію, а за допомогою кольорових революцій прагне перешкодити відновленню її величі. Давайте згадаємо, як наші діди перемогли нацистів (тобто Захід), і повторимо!

По-четверте, міф ВОВ має значний символічний капітал, який Кремль використовує як легітимаційний чинник у зовнішній політиці. Перемога над нацизмом є чи не ключовою історичною подією, на яких як Захід, так і Росія ґрунтують свою геополітичну легітимність. Ця перемога зробила США та СРСР найбільшими світовими потугами. Геополітично ми все ще живемо у світі, що побудований під час Ялтинської конференції 1945 року. І він руйнується на наших очах. Після поразки у холодній війні статус Росії як значного геополітичного гравця опинився під загрозою. Російська влада намагається всіляко підкреслити вирішальну роль СРСР (а отже й Росії як її правонаступниці) у перемозі над нацизмом, а також визволенні народів Європи. Кремль цим маніпулює і вимагає всіляких геополітичних преференцій, оскільки це право «омите кров’ю загиблих солдат». Мовляв, ми перемогли злого дракона, а тепер давайте нам пів царства, принцесу і найкращого коня як бонус. А якщо не дасте добровільно, то ми можемо взяти силою.

Путін всіляко намагається відіграти час назад і втримати геополітичні розклади ялтинської доби. Звідси й вимоги відвести НАТО до кордонів 1997 року. Адже країни, що вступили того року до НАТО, «визволені» кров’ю радянських солдат, а отже, на думку Кремля, Росія має на них право.

До всього цього варто згадати радянську і пострадянську нестримну любов до всіляких дат та ювілеїв. Адже не можна щось просто так робити, бо цього вимагає твій обов’язок. Потрібно все робити до знаменних дат! А якщо не встигаєш, то треба поспішити. І байдуже, яким коштом це буде зроблено. Операція з визволення Києва 1943 року – наочний приклад. Безліч зайвих жертв лише тому, що було поставлено завдання звільнити Київ до 26-ої річниці жовтневої революції.

Дєнь побєди у Росії – це дещо більше, ніж просто одне з головних державних свят. Жодна інша дата не володіє таким об’єднуючим, легітимаційним та мобілізаційним ресурсом. Жодне інше свято так не відображає психології колективного «русского міра». У ньому вся його квінтесенція. У ньому вся повнота «загадочной русской души». У ньому повне побєдобєсіє.