Окрім роману про Роксолану пера Павла Загребельного, в українській белетристиці існує ще два тексти про султану-українку. Обидва зазвичай удостоюються або патетично-схвильованої, або саркастичної реакції — й останньої частіше. Обидва згадані тексти завдячують таку реакцію значній кількості анахронізмів у змісті та поступовій минущості ситуації, коли головним пріоритетом для українців як спільноти було банально зберегтися, а літературою на історичні теми перебирати не доводилося.
Олеся ІСАЮК
Центр досліджень визвольного руху
Національний музей-меморіал “Тюрма на Лонцького”
Ці тексти — “Роксоляна” Осипа Назарука та “Роксолана” Сергія Плачинди. Обидва аж ніяк не в пошані в істориків за величезну кількість деталей і подій, які просто не могли відбутися у той час, зокрема у султанському сералі. Утім, метою цього тексту аж ніяк не є виловлювання різноманітних недоречностей та анахронізмів — з тієї простої, хоч неочевидної причини, що обидва тексти є прикладом того, як підбір та компонування видимих анахронізмів насправді несе певний посил.
Посил напряму стосується теми життя в імперії. Причому, що особливо цінно, багато залежить від того, яка це імперія. Осип Назарук вочевидь описує знайомий йому варіант Австро-Угорської імперії, Сергій Плачинда — значно жорсткіший варіант совєтської імперії. Воістину, все пізнається у порівнянні.
Приблизно перша третина сюжету в обох випадках майже однакова за своїм сенсом — перед нами усереднений варіант історії Роксолани: потрапила в полон, привезена до Криму, продана на невільницькому базарі у Кафі, відправили у султанський гарем, там випадково втрапляє на очі султанові, який закохується у вродливу невільницю — та так, що ладен виконати кожне її бажання.
Власне момент, коли Настя-Роксолана остаточно подобається султанові, є своєрідною точкою біфуркації, після якого сюжети кардинально різняться. Разюча відмінність постає вже в момент зустрічі Сулеймана та майбутньої Хюррем. У Назарука султан бачить Настю серед служниць однієї зі своїх чи то дружин, чи одалісок. У Плачинди ж це гордовита дівчина, яка, попри власну невеселу ситуацію невільниці, відмовляється впасти на коліна перед володарем Туреччини. Залишмо поки що збоку аргумент, що у ті роки поклін (глибина і форма залежала від ситуації, етикету та різниці статусів того, хто кланяється і кому кланяються) був звичайною формою вітання знатних осіб, надто незнатними, — погляньмо, як розвивається ситуація далі.
В історії Назарука між Настею та Сулейманом відбувається розмова, під час якої вона намагається максимально віддалити момент зближення. Сулейман у цій сцені змальований як людина, абсолютно впевнена у власній перевазі, — тому він спокійно бере участь у бесіді. Надалі відбуваються спроби схилити дівчину до зміни віри. У результаті цих зусиль Насті вдається вмовити Сулеймана навідати святу гору Афон і взяти її з собою у чоловічому одязі, позаяк на Афон заборонено впускати жінок. Врешті відбувається зміна віри і весілля Роксолани з Сулейманом. Пізніше у них народжується син, престолонаслідник Селім, якого мати таємно охрещує. Про це взнає великий візир і намагається шантажувати султану, однак Роксолана переграє свого ворога. Сама вона з часом стає покровителькою митців і мислителів, веде відносно світський спосіб життя. Через якийсь час Роксолана знову зустрічається зі своєю матір’ю, їде в обозі чоловіка під час походу на Відень 1529 року і фактично впрошує його відступити від мурів австрійської столиці. Фінальним епізодом книги є хадж Роксолани, тобто паломництво до Мекки, під час якого вона зустрічає свою колишню подругу з невільницького вишколу й отримує похмуре пророцтво про власну участь у страті Мустафи, сина Сулеймана від іншої його дружини, Махідевран (яку в книзі означено як “перша жінка Сулеймана”), та долю власних синів.
Роксолана у книзі Плачинди значно динамічніша й енергійніша. Султанові сподобалася бранка, яка демонстративно відмовилася вклонитися, і він присилає до неї потурнака, що зробив кар’єру при дворі, з завданням переконати дівчину перейти на мусульманство. Залишмо на боці делікатне питання, яким чином у гарем міг потрапити чоловік, якщо тільки це не лікар, — суттєвим є те, що спроба переконати закінчується тим, що майбутня султана практично заганяє в кут потурнака, апелюючи до його совісті й обов’язку перед зрадженою Вітчизною. Втім, усе закінчується, як і в Назарука, шлюбом і народженням первістка. От тільки паралельно Роксолана збирає навколо себе команду земляків-однодумців, систематично організовує втечі цілих партій невільників, знищує шляхом інтриг здібного й націленого на похід на Україну великого візира, а врешті влаштовує змову проти султана з метою посадити на місце чоловіка — сина, якого вже давно виховала у проукраїнському дусі. Словом, поводиться як справжнісінький агент-диверсант у ворожому штабі.
Зрозуміло, з точки зору історичних даних обидві історії не тримаються купи —делікатно кажучи, неточностей там стільки, що будь-який аналіз щодо відповідності реальності не має сенсу. Насправді в нас є просто дві історії про протистояння імперії на основі реального сюжету — втім, зміненого в деталях до невпізнання.
Те, що справжня тема — це протистояння імперії й виживання в ній як її частина, добре видно з того, що основний конфлікт в обох випадках проходить навколо теми зміни віри, отже й ідентичності. В обох випадках ми бачимо спокусника-конвертита й опір Насті-Роксолани. Навіть після переходу героїні в іслам у Назарука вона таємно хрестить сина, а у Плачинди виховує його у проукраїнському дусі. Перед нами не що інше, як втілення класичного для підлеглих націй поєднання позірної лояльності до імперії та старанної таємної передачі елементів справжньої своєї ідентичності на рівні побуту. Мета — зберегтися як окремий суб’єкт.
Утім, кожна з Роксолан демонструє різну модель поведінки. Роксолана Назарука підкреслено “законослухняна”: вона абсолютно у всьому вдається до султана як судді й у всіх справах апелює до норм мусульманського права та Корану. Наскільки ці апеляції коректні, нехай судять знавці — моя особиста думка, що не коректніші, ніж зображення історичних подій.
Роксолана ж Плачинди — навпаки нещадно-підступна, причому діє не сама, а в команді, гуртуючи навколо себе земляків і поплічників у таємній діяльності, яких винагороджує (руками султана, звісно ж!) посадами і землями.
Різниця особливо помітна у такому сюжеті, як загибель великого візира: в Назарука його звати Агмед-баша, у Плачинди (як і було насправді) — Ібрагім-паша. Роксолана в Назарука знищує свого ворога через загрозу бути викритою у тому, що таємно охрестила сина, і робить це підкреслено “легалістично” — звертаючись до султана по захист у присутності замалим не всього Дивану (знову оминаємо делікатне питання, як це можливо технічно у реальному гаремі).
Натомість Роксолана у Плачинди не просто знищує самого візира — спочатку вона схиляє Сулеймана наказати кримському ханові відправити свої війська під Черкаси, де їх оточують і знищують козаки. Одночасно султанські війська під командуванням Ібрагіма-паші опиняються в Аравії, де в пустелях гинуть від спраги і виснаження. Коли ж знекровлена армія повертається у Стамбул, Роксолана використовує незадоволення Ібрагіма, аби переконати султана, що проти нього плетуть змову. Результат — знекровлення армії та вбивство здібного полководця.
Як бачимо, жодної “легальності”, тільки жорстока боротьба “на смерть, не на життя”, у якій всі методи годяться. Утім, ця різниця — це не про фантазії обох авторів, а про їхній досвід життя в неукраїнській імперії. Назарук змальовує не що інше, як звичну тактику галичан — дію через особистий контакт й апеляцію до законів і правил, встановлених самою імперією.
Але що тоді змальовує Сергій Плачинда? Позаяк реальний “тихий спротив” інтелігенції у СРСР протягом всього часу його існування мав небагато спільного зі зухвалістю книжкової Роксолани, яка діє як суміш “крота” та “солодкої пастки”. Гадаю, йдеться про дві речі. Перша — реальний стан взаємин між росіянами і неросійськими націями у СРСР. Росіяни цікавили своїх підданих як джерело ресурсу, який треба було правдами і неправдами вирвати і розподілити між “своїми”. Коли йшлося про неросійську націю, то “своїми” майже автоматично ставали співвітчизники. Звідси — земляцтва і жорстка конкуренція за “теплі місця” між національними, по суті, мафіями.
Інший бік такої жорсткості султани — вона робить, по суті, те, що б хотіли зробити з імперією свідки Голодомору і не тільки. А Сергій Плачинда, нагадаю, пережив Голодомор дитиною. Звичний слід такого страхітливого досвіду, точніше один зі слідів, — бажання розплати. Бо розплата має повернути передусім відчуття безпеки, а також не менш важливе відчуття справедливості та глузду у світі. Тобто вчергове маємо справу зі свідомою чи не надто ретрансляцією цілком природного бажання відплати.
Варто також уважніше приглянутися до Сулеймана. Він у обох випадках постає в подвійній іпостасі: з одного боку — як мудрий освічений володар, якому відверто нудно серед дворових підлесників, з іншого — як повністю зачарований вродою Роксолани, до повної втрати власної волі. Перша іпостась відверто орієнталістична — це добре видно вже на прикладі того, як описується султанське оточення при дворі. Особливо яскраво це проявляється у Плачинди: “Людина освічена і розумна, султан не терпів, що до гарему за постулатами ісламу добиралися жінки не дуже розумні, надто слухняні, взагалі такі, що повністю відповідали слову «рабиня». Дружина султана має бути рабиня з рабинь, тобто найслухняніша, найпокірніша, найтихіша. Так велів закон.
....— Невже ви вважаєте, що я тварина, що мені не хочеться такої дружини, яка б відповідала моїй душі? — гримав Сулейман на своїх слуг, що добирали дівчат до гарему...”
Надалі султан зачаровується Настею саме за її непокору і явний розум. По суті, добре видно контраст між підкреслено сибаритським, недалеким, розманіженим “Сходом” і мудрим правителем цього ж “Сходу” — майже за лекалами, виокремленими Саїдом.
У Назарука ж інструментом орієнталізації постаті Сулеймана став, як не парадоксально, закон. “Його” Османська імперія постає суцільно зітканою з законів, добре впорядкованою і керованою мудрим правителем та його вірними слугами й урядовцями. Усе це нагадувало б несвідоме перенесення реалій відомої йому Австро-Угорської імперії, разом з ідеалізацією останньої, на Османську імперію XVI століття, якби не те, що джерелом цього закону в Назарука постійно проступає у кращому разі релігійна норма, у гіршому — передання та передбачення. Ось тут і проступає орієнталізація — точніше, та її сторона, де західній раціональності й продуманості протистоїть містицизм і чуттєвість стереотипного “Сходу”.
Що ж до іпостасі “зачарованого” Сулеймана, то аби оцінити цю сторону обох текстів, вартує повернутися до Роксолани. А вона в обох випадках, по суті, робить те, у чому українська белетристика любить звинувачувати неукраїнок — тобто зачаровує високопоставленого чоловіка іншої спільноти, аби, користаючи з його можливостей і впливів, руйнувати цю спільноту зсередини. Такий собі троянський кінь у спідниці й “солодка пастка” заодно. І в обох випадках з певного моменту Роксолана діє цілком свідомо.
У стандартному сценарії жінка, яка зачаровує чоловіка і підпорядковує його собі, виступає втіленням ворожої сили, яка використовує український ресурс і здібності українців у своїх інтересах. Зрештою, фемінізація образу своєї та чужої Батьківщини не нова. Але це у стандартному — натомість у випадку обох варіантів Роксолани, вочевидь, маємо дзеркально обернений варіант. Про що ж ідеться?
Ідеться, зрозуміло, про своєрідну рекомпенсацію у стилі “хитрість — зброя слабких”, свого роду спробу бодай уявити ситуацію навпаки. До цього враження ще додається достатньо часте трактування жінки як слабшої і водночас хитрої, інколи й підступної істоти. Якщо подивитися з цього боку, маємо варіант таки символічної помсти.
Зрозуміло, що абсолютно ігнорується (як і в “традиційному” позиціонуванні) той факт, що у випадку чужинок справа була переважно не у вроді — не меншу роль, порівняно з красою, відігравала політична перевага спільноти, з якої походила чужинка, і зв’язки родини конкретної польки чи росіянки. У випадку Роксолани ні про яку політичну перевагу українців йтися не могло. Це справляє враження свого роду натяку на те, що українцям ні на що і ні на кого розраховувати, крім власних здібностей — у тім числі й тих, які не в’яжуться з мотиваціями вищого порядку та передбачають уміння грати на слабкостях протилежної сторони.
