Втікай на Січ або ховайся в бульбу

ОПОВІДЬ ПРО НАЦІОНАЛЬНІ МІТИ, ЗАЛЕЖНІСТЬ ВІД ПРОЙДЕНОГО ШЛЯХУ ТА ІНШІ ІСТОРИЧНІ НЕПРИЄМНОСТІ

Це трапилося під час однієї з найпам’ятніших наших із дружиною мандрівок. У серпні 2019 року на запрошення нашого приятеля Сергія ми гостювали в його рідному Гомелі. Сергій – чоловік тридцяти з лишком років, історик і викладач місцевого університету, білоруськомовний і римо-католик (у минулому – російськомовний і православний). Цінність цієї поїздки в тому, що Сергій знайомив нас зі своїм оточенням, людьми досить різними, – завдяки чому ми могли скласти собі уявлення про білорусів та їхній світогляд. Ми багато розмовляли з ним про ідентичність, мову, історію, політику та майбутнє.

Одного вечора ми сиділи на літньому майданчику однієї із забігайлівок, пили пиво й знайомилися з товаришем Сергія Олександром. Це був російськомовний хлопець близько 25 років, колишній студент Сергія, а на той момент учитель історії в одній зі сільських шкіл. Під час розмови я зі здивуванням помітив, що за своїми поглядами Олександр був зовсім не схожий на Сергія. Він транслював типові російські імперські міти про «трі братніє народи», «дєди ваєвалі», а коли мова зайшла про Лукашенка, то сказав, що «пустить сльозу» в той день, коли бацька перестане бути президентом Білорусі. Попри те, він був доволі щирим і відкритим, а головне – не боявся ставити питання й уважно ловив кожне слово україномовного гостя. Україномовних українців йому, вочевидь, доводилось бачити не часто, якщо доводилось узагалі. Я терпляче намагався пояснити йому, як так сталося, що Росія без бою захопила Крим, що відбувається на Донбасі, чому трапився Майдан, якою є мовна ситуація в Україні, як українці у двох світових війнах воювали по різні сторони барикад, у чому полягає травматичний досвід комунізму і ще про багато інших непростих питань. Навряд чи його погляди суттєво змінилися після нашої розмови, однак він принаймні вислухав мій альтернативний погляд – і на тім спасибі. Прощаючись, я хотів дещо згладити культурно-інформаційний шок мого співрозмовника, тож сказав трохи пафосну фразу про те, що українці й білоруси є дружніми народами. Це була не більш ніж ввічлива спроба на оптимістичній ноті закінчити нашу непросту розмову, але він, вочевидь, відчитав її по-іншому. Очі Олександра заблищали, й він з урочистим виглядом промовив: «І ето нє просто потому, что мнє ілі тєбє так захотєлось! А потому, что так предначертано судьбой!» Я, здається, зумів стриматися і приховати усмішку від такого телеологічного трактування спільної історії.

Я пригадав собі цю розмову, коли одна моя знайома волонтерка поставила відкрите запитання на фейсбуці: «Чи вважаєте, що росіяни і білоруси безсилі перед "лідерами" своїх країн?» Це питання суголосне з тим, що останнім часом доводиться читати/слухати на тлі розмов про можливе вторгнення з боку Білорусі. У деяких із них ідеться про «безхребетних» білорусів, які ніяк не почнуть чинити якийсь вагомий спротив москальській окупації. Подібні нарікання були в перші тижні війни стосовно росіян, коли серед українців існувало ілюзорне очікування якихось протестів у Росії. То що не так з нашими сусідами? Чи, може, щось не так з нашими очікуваннями?

Добре поставленні запитання часто важливіші, ніж відповіді на них. У цьому випадку запитання насправді не в тім, чи росіяни й білоруси безсилі перед «лідерами» своїх країн – це лише симптом, а не корінь проблеми, а в тім, чи безсилі вони перед «історією» своїх країн. Чи здатні вони, за Ярославом Грицаком, «подолати» власну історію? Змішувати білорусів та росіян в одну купу не варто, тому про росіян, можливо, колись напишу в окремому тексті, а в цьому зупинюся на білорусах.

Людям характерно дивитися на інших крізь призму власного досвіду, світосприйняття і шаблонів поведінки. Із цим нічого не вдієш. Неможливо «влізти в шкіру іншого», однак важливо розуміти, що інший є таки справді іншим і не обов’язково мислить та діє у зрозумілий для нас спосіб. Легше сказати, ніж зробити, еге ж? Навіть маючи усвідомлення, що «інший відрізняється від нас», ми однаково оцінюємо, пояснюємо чи прогнозуємо його поведінку крізь призму нашого мислення та наших поведінкових стратегій. Ну так уже створений наш мозок, що процес постійного пізнання внутрішнього та зовнішнього світу є енергозатратним, тому цей орган і пропонує нам користуватися вже засвоєними моделями та поясненнями. Певною мірою цю особливість можна масштабувати від рівня індивідуального до рівня колективного.

Кожна спільнота у процесі свого існування переживає певний досвід, засвоюючи ті чи інші колективні моделі поведінки. Згодом вони осмислюються й описуються у вигляді історичного наративу, який неминуче зосереджує свою увагу на одних досвідах і відсіює інші. Цей наратив засвоюється багатьма представниками спільноти не лише за допомогою історичних досліджень, шкільних підручників чи державних норм і практик, а й через образні та чуттєві форми: історичну белетристику, поезію, пісні, відеоблоги та інші легкі й популярні форми. Саме так формується історичний міт (уявлення спільноти про себе). Мовляв, «ось, дивіться, як ми колись робили». Як тут не згадати батька української нації Тараса Шевченка:

Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці,

Вміли панувати.

Панували, добували

І славу, і волю.

Минулося – осталися

Могили на полі.

<…>

Було колись добре жити

На тій Україні…

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине

(Тарас Шевченко «Іван Підкова»)

Американський дослідник Роберт Патнем у книжці Making Democracy Work (в укр. пер. «Творення демократії») сформулював на підставі різниці між південними та північними регіонами Італії теорію залежності від шляху. За нею темп і характер нашого шляху в майбутнє визначає наша історія – «те, куди ми прямуємо, залежить від того, звідки ми прийшли». Теорія залежності від шляху, на перший погляд, звучить фаталістично, адже її можна потрактувати в той спосіб, що якщо в нас було невдале минуле, значить наш шлях до успіху в майбутньому закритий. Однак такий висновок є хибним. Теорія залежності від шляху не є дебелим охоронцем, який стоїть на кордоні в «демократичний рай» та здійснює перевірку, кого впускати, а кого не варто. Ця теорія лише пояснює, чому одні країни можуть зробити швидкий стрибок (так би мовити, перетнути кордон без візи), інші ж приречені проходити довге «чистилище», щоби туди потрапити.

До прикладу, на початку 1990-х років Deutsche Bank прогнозував, що серед усіх 15-ти республік СРСР в України найкращі шанси на успіх, якщо вона стане самостійною державою. Аналітики проаналізували економічні, ресурсні, освітні, демографічні й інші важливі фактори, однак знехтували історією. Муза історії Кліо, вочевидь, образилася, що її не запросили до товариства, й покарала аналітиків за таку недалекоглядність, розставивши все на свої місця. Найбільший стрибок зробили країни Балтії. Це одне зі свідчень, що теорія залежності від шляху таки вартісна. Тобто всі ми залежні від нашого минулого, а ще більше – від уявлення про нього, тобто історичного міту. Бо міт несе емоційне навантаження. Емоції та почуття мотивують нас куди більше, ніж знання. Ми їх раціоналізуємо, а тоді переходимо до дій.

А тепер подивімося, як національні історичні міти працюють на прикладі українців та білорусів. Історія України – це фронтирна історія. Фронтир – це пограниччя культур і цивілізацій. Це нестале місце, ментальні кордони якого перебувають у русі, часто пересуваються, змінюються, творять нові форми. Місце, де ніколи не буває нудно, але й ніколи не буває безпечно. Тому ключовий український історичний міт – це козацтво. Міт козацтва – це наратив про свободу та готовність її захищати. Це міт про побудову альтернативного суспільства на основі горизонтальних зв’язків та егалітарності. Це наратив про людей, які через ті чи інші обставини не могли реалізуватися у своєму суспільстві, а тому втікали на Січ, де пробували побудувати спільноту горизонтального типу (наскільки це було можливо в епоху вертикалей). Це міт про інклюзивність – можна було стати козаком незалежно від етнічної приналежності, віросповідання чи соціального стану. Водночас це міт про ексклюзивність – захист України, православної віри та соціально незахищених верств. Це міт про швидкий успіх – існування соціальних ліфтів, де завдяки виборності посад, навичкам та доблесті можна швидко злетіти вгору.

Історичний міт козацтва – це естафетна паличка боротьби за свободу, яка передається через інтелігенцію періоду Національного Відродження (ХІХ ст.) уенерівцям та усусусам, згодом – упівцям, відтак – українським дисидентам 1960–1980-х рр., і врешті – майданівцям і воякам ЗСУ. Якщо звести український історичний національний міт до одного речення, то воно було б приблизно таким: «У будь-якій незрозумілій ситуації “втікай на Січ” і чини спротив». Ми це засвоїли зі шкільної історії, пісень, поезій та постійного досвіду попереднього покоління, що дає приклад наступному. Цей досвід у нас, метафорично кажучи, «у крові». Тому ми дивуємося, чому інші народи в подібних ситуаціях не діють за зрозумілою нам схемою «втікай на Січ та чини спротив».

Попри те, що білоруси – наші сусіди, з якими ми часто проживали в тих самих державах, історія Білорусі – це не історія фронтиру. Фронтир, в ідеалі, мусить мати локалізацію, як Дике Поле в українців чи Дикий Захід в американців. Білоруський наратив – це не історія спротиву. Звісно, у національному наративі білорусів є військова складова – битви під Синіми Водами, Ґрюнвальдом, Оршею. Утім, усе це битви, у яких зазвичай брали участь представники різних народів. Це елітарні битви, а не історія народного спротиву. Ключовий національний історичної міт Білорусі – це міт про Велике князівство Литовське. Це історія радше про елітарність та розбудову мультикультурної держави. У цій історії провідну роль відіграє білоруська еліта, яка є співбудівничими ВКЛ, а згодом Речі Посполитої нарівні з поляками та литовцями. До слова, у нашій колективній пам’яті українська складова в побудові цієї держави, на жаль, затерта. Історія Речі Посполитої подається в ній як наратив протистояння «православ’я vs католицизм», «козаки vs шляхта». Історія ж Великого князівства Литовського в колективній пам’яті українців майже відсутня.

Але повернімося до білорусів. Білоруська Народна Республіка (білоруський аналог УНР) проіснувала ще менше й мала ще менше впливу на суспільство, ніж її українська посестра. Військові білоруські емігранти не утворили аналогу ОУН і не вели організованої підпільної боротьби. Організованого білоруського дисидентського руху також не існувало. Були поодинокі політв’язні, але не було руху. Не було білоруської Гельсінської групи. Тому, що білоруський історичний міт не акцентує увагу на системному організованому спротиві.

Білоруси в національному міті про себе наголошують на таких рисах, як терпеливість, неконфліктність та миролюбність. Творячи новітню історію, вони відтворюють саме цей наратив. До прикладу, пробуючи повалити режим Лукашенка у 2020 році, білоруси намагалися підкреслити мирний характер протестів. Навіть попри жорстокі репресії вони не організовували сотень самооборони, не будували барикад, не палили шин. Хоча в певний момент стало зрозуміло, що або дійде до ескалації конфлікту, або Лукашенко втримається.

Але не спішімо закидувати наших сусідів шапками, зневажаючи їх – от, мовляв, не взялися за коктейлі Молотова. Треба розуміти, що зважаючи на відсутність національного міту про спротив і фронтирної ментальності, масштабний протестний рух для білорусів був уже сам по собі вагомим виходом із зони комфорту. Будьмо відверті, що від них цього ніхто не очікував. Адже в будь-якій незрозумілій ситуації білоруси радше воліють перечекати, залягти на дно або, як іронічно окреслив це в одній зі своїх пісень білоруський рок-музикант Лявон Вольські, «сховатися в бульбу»:

               Хавайся ў бульбу! Кажа наш беларускі народ
               Хавайся ў бульбу! У агарод.
               Хавайся ў бульбу! Каб не ўбачылі, каб не знайшлі.
               Хавайся ў бульбу! Бліжэй да зямлі.

(NRM «Хавайся ў бульбу»)

У білорусів є традиція спротиву, але спротиву підпільного: диверсії, саботаж, партизанський рух. Білоруським варіантом міту про «велику вітчизняну війну» є міт про білоруську партизанку під час боротьби з нацистами. Міт, який, як видається, поки що білорусам куди ближчий, ніж міт ВКЛ. Під час російсько-української війни білоруси відтворюють саме підпільні моделі поведінки. Перша модель – це саботаж. Усіляко опиратися прагненню Путіна кинути білоруські війська на підмогу російським. Нещодавно білоруські матері провели акцію, залишаючи в публічних місцях дитячі іграшки з антивоєнною риторикою. А друга модель – це диверсійний опір, починаючи від інформаційного спротиву (як-от телеграм-канал «Білоруський Гаюн», куди люди підпільно надсилають інформацію про пересування військ) та закінчуючи пошкодженням залізничних колій (за яке, до речі, трьом особам загрожує смертний вирок). Ну, а найхоробріші білоруси приїхали в Україну воювати в складі полку ім. Кастуся Калиновського. І перш ніж піддаватися гнівним емоціям щодо білорусів, варто згадати собі і тих, хто ризикував у рейковому саботажі, і тих, хто бореться в складі цього полку. А також тих, хто підтримує нас інформаційно, саботажно чи диверсійно.

Чи можна вимагати від білорусів зараз, щоб вони зорганізувалися в сотні самооборони та вийшли на Майдан? Або щоб білоруські військові солідарно обернулися проти Лукашенка? Ні, тому що як би хто не хотів, а існує залежність від шляху. Наша попередня історія – це наші стартові умови. Якщо в національній пам’яті відсутній міт про солідарний збройний спротив, якщо відсутній високий рівень солідарності й анонімної довіри (теорія соціального капіталу того ж таки Патнема), то не варто очікувати, що в одну мить станеться диво й люди перестануть бути собою, а перетворяться на когось іншого. Це як очікувати, що якась локальна футбольна команда, яка тренується раз на тиждень, раптом виграє головну національну першість. Щоб виграти її, потрібно тренуватися системно. Так само і з білорусами. Їхній історичний досвід та національний міт не дають підстав стверджувати, що раптом станеться диво пробудження й білоруси проявлять високий рівень солідарності та спротиву. 2020 року вони вже зробили перший крок. Подолати власну історію можна лише важко і системно працюючи над цим. Це марафон, а не спринт. Тому не витаймо у власних ілюзіях, які базуються на зовсім іншому досвіді та інших мітах, а оцінюймо ситуацію тверезіше.

P. S. Наостанок хочу повернутися до початку. Нещодавно, переписуючись із Сергієм, довідався – Олександр шкодує, що Білорусь бере участь у війні на боці Росії. Він працював у Польщі, тепер знову збирається робити візу. Я запитав, чому ж він не їде працювати в Росію? Сергій відповів, що на Росію той вже подивився, а потім вирішив порівняти з Польщею. Виглядає так, що порівняння вийшло не на користь «братнього» народу. І є щось у цьому випадку досить символічне, адже як би Московія не просувала своїх імперських наративів, уламки колишньої імперії повертаюся до свого власного шляху, з якого колись звернули. Принаймні, світло в кінці тунелю видніється…