З режисером Каролісом Каупінісом, який на Варшавському кінофестивалі нещодавно представив свій новий фільм «Badautojų namelis» (Фургончик голодуючих), ми нещодавно розмовляли в Ніді, де під час форуму «Po istorijos pabaigos» («Після кінця історії») Кароліс прочитав свій текст, у якому замислився над стосунками між метрополією і колонією, поставивши запитання: скільки колонії досі живе в нас самих, хоча ми вже давно мали б позбутися таких форм залежності від колишньої метрополії:
«Імперія — це метрополія та її колонії. Щоб імперія могла існувати, метрополія мусить мати колонії і пов’язувати їх між собою симбіотичним зв’язком.
Метрополія не знає, чим вона є, якщо не є метрополією. Тому навіть утративши частину колоній, метрополія невпинно нагадує — собі, іншим і самим колоніям — що колись вони були й залишаються колоніями метрополії, навіть якщо формально вже ними не є.
Колонія мислить про себе і своє місце у світі через стосунок із метрополією. Вона слухає й реагує на все, що каже чи робить метрополія, а коли каже чи робить щось сама — замислюється, як на це відреагує метрополія. Колонія повторює, що вона — не метрополія, але, постійно реагуючи на її висловлювання, ніколи не забуває про основні правила її функціонування й несвідомо застосовує їх у власному житті».
«А навіть якщо існує якийсь „вільний світ” — третій варіант, до якого прагне колонія, — метрополія постійно переконує колонії й саму себе, що він ось-ось занепаде, і що колонія сама попроситься повернутися до метрополії. Втративши віру в те, що може не бути колонією, колонія починає себе не любити, адже ніхто не почувається добре, залишаючись колонією».
— Це цитата з твого виступу, який ти прочитав 20 вересня на форумі в Ніді. Яке це відчуття — бути за два кілометри від кордону «вільного світу» із… Ну, власне, з чим, на твою думку? Чим сьогодні є Росія? Колишньою метрополією, що втратила владу? Загрозою, викликом — чи чимось іншим?
— Сьогоднішня Москва — це передусім осередок фашистської інтернаціоналізації. Ідеологічно це фашизм. Але не такий, що спрямований лише всередину власної держави. Він має експансивний характер. Несе смерть, руйнування, дезінтеграцію політичних систем, страх. Ви все це добре знаєте. Це переданий колись від Чинґісхана культ смерті, який ось уже сотні років поширюється по всьому світу. Це знищені сибірські племена, це Голодомор і геноцид у Ашаршиликy (голод у Казахстані 1931–1933 років), розстріл у Катині й різанина в Райняї (масове вбивство, скоєне співробітниками НКВС і солдатами Червоної армії 25 червня 1941 року в лісі Райняй поблизу Тельшяй, де загинуло 76 осіб), це винищені чеченські села й масові поховання в Бучі чи Ірпені. Це — чорна діра, що втягує й пожирає все, що не є чорною дірою.
Але оскільки на відкритому фронті вони натрапили на опір українців, то повернулися до своєї старої, перевіреної тактики повзучого перевороту.
— Ти написав цей текст, спираючись на власні роздуми про пропагандистські стереотипи, які вже давно домінують у медіа і в головах людей. Як ти дійшов висновку, що це важливо?
— Причини, чому це важливо, я вже навів вище. Я хочу, щоб якомога більше людей зрозуміло: якщо вони справді хочуть визволитися, вирватися з цієї чорної діри, то спершу мусять звільнити свої думки від лексики й моделей поведінки, які Росія — у будь-якій своїй формі — нав’язала всім народам, які колись колонізувала.
— Чому, на твою думку, понад тридцять років після відновлення незалежності Литви ми все ще говоримо про стосунки між колонією та метрополією?
— Передусім тому, що після розпаду Радянського Союзу в Росії не було проведено десталінізації. Це головна причина. А по-друге — тому, що в колишніх колоніях не було здійснено суворої люстрації. Внаслідок цього ми як народ не пережили глибокого почуття відновлення справедливості. У Вільнюсі не відбувся публічний процес, на якому наші судді засудили б символічного Айхмана. Відновлення державності, отже, стало лише частковим досягненням.
— Що, на твою думку, змушує людей відчувати себе невільними у вільній країні? Чому дехто й досі почувається «мешканцем колонії», навіть не будучи колоністом?
— Вони не вірять у світ, у якому вільна людина може відкрито говорити правду й перемагати. Вони ніколи не бачили такого світу і не мають відваги творити його власними словами. Але я вірю, що настане час, коли вони все ж наважаться.
— Чи можна сильні позиції російської мови в деяких сферах — особливо в розвагах, телебаченні, музиці тощо — пояснити лише через твою колоніальну теорію? Як ти бачиш це тепер, у контексті безперервних дискусій про «повернення» російської мови до Вільнюса разом із тисячами біженців і переселенців зі сходу?
— Я не можу сказати нічого більшого, ніж те, що вже написав на цю тему у своєму тексті в розділі «Мова». Російська мова справді є знаряддям впровадження російського світу — відомого як «русский мир» — із його ґулаґівськими принципами — у наші голови.
Коли з’явиться альтернативна реальність, у якій людина, що говорить російською, не житиме за правилами «русского мира», тоді сама мова перестане бути проблемою. Але зараз її поширення й нав’язування є проблематичним. Втім, завжди повторюю: я сам виріс у Вільнюсі, де знав сотні російськомовних патріотів Литви, більш відданих цій державі й більш залучених до її розбудови, ніж багато етнічних литовців. Це — аристократи духу, як-от журналісти, які працювали на литовському телебаченні 13 січня 1991 року, як покійна Алла Ассовська чи автор проєкту «Mūsų rusų gatvė» (Наша російська вулиця) Олегас Курдюковас, який і досі його продовжує.
— Євробачення і баскетбол — це могли б бути два призми, через які Литва намагається показати себе решті Європи, і в обох випадках зазвичай без особливого успіху. З іншого боку, існує побоювання, що досягнення в інших сферах — кінематографі, театрі, літературі тощо — недостатньо оцінені. Чи справді, на твою думку, докладається замало зусиль для популяризації литовської культури за кордоном?
— Литва передусім повинна менше перейматися тим, як стати славною за кордоном лише заради самої слави. Світ так не працює. Стають відомими тоді, коли роблять щось, що варте слави. І тоді вже не потрібно нічого штучно рекламувати — усі самі все бачать і самі поширюють цю тему. Прикладів цього безліч. А сучасне литовське кіно якраз і є авангардом такого світогляду. Марія Кавтарадзе, Саулє Блювайтє, Лаурінас Барейша чи Вітаутас Каткус зовсім не дбають про те, щоб стати відомими. Вони дбають про те, щоб якнайкраще зробити те, що хочуть зробити. І роблять це блискуче.
— Твій фільм Nova Lituania (2019) розповідає про міжвоєнну Литву, країну, яка теж намагається позбутися статусу колонії — після довшої й, мабуть, жорстокішої колонізації, ніж пізніша, радянська. Чи, на твою думку, вплив царської колонізації на культуру й ментальність литовців достатньо усвідомлений і осмислений у порівнянні із совєтизацією?
— Абсолютно ні, адже радянська окупація перервала цей процес усвідомлення того, чим була колонізація царська, частково підмінила його собою, а згодом досвід, винесений із радянської окупації, затінив попередній, царський. Шкода, завдана російським імперським колоніалізмом у XIX столітті, — неосяжна. Достатньо лише згадати заборону друку. А модель панщинного суспільства трималася аж до середини XIX століття. Подумайте лише: ви — раби, і вам заборонено писати чи читати рідною мовою. Яке це безумство. Якої ж величезної шкоди завдає щось таке свідомості народу.
— Особливо запам’яталася сцена з твого фільму, де показано гру на свистульках — skudučiai — як своєрідний символ постколоніальної міжвоєнної Литви, замкненої в собі держави. У якій водночас народжується візія Казіса Пакштаса про далекі колонії (литовський політичний теоретик і професор географії, піонер професійної географії в Литві 20 років ХХ ст., найбільш відомий своїми політичними працями про Даусуву – альтернативну територію розвитку Литви, і Балтоскандію — спільний економічно-культурний простір країн Півночі, — прим. перекл.). Сьогоднішня Литва вже давно значно перевершила міжвоєнну майже в усіх аспектах — передусім економічному, але відчуття непевності, ймовірно, подібне до того, що звучить у фінальних сценах твого фільму. Чого ми сьогодні можемо навчитися з візії Пакштаса? Чому й досі варто повертатися до цієї теми?
— «Dausuva», або ж «Запасна Литва», — це лише одна з ідей Пакштаса, точніше ідея, що випливає з його основного принципу: тільки моральний та освітній рух може створити державу, якій більше не потрібна буде «запасна» версія. Я думаю, що саме це і є найважливіше послання, яке з цього випливає. І саме про це ми повинні пам’ятати й сьогодні, коли виходимо на вулиці та площі наших міст, протестуючи проти того, щоб наша країна не стала здобиччю урядів-популістів, які руйнують її основи.
Розмоввляв Никодем Щигловський
Reżyser Kaupinis:
Musimy stworzyć państwo, które nie będzie potrzebować „wersji zapasowej”
lrt.lt, 21.10.2025
04.11.2025