Галицькі партії в минулому

Зараз під партією вважається об’єднання громадян для політичної діяльності з метою захисту своїх прав та інтересу і боротьби за владу на місцевому й загальнодержавному рівнях.

Політичні партії з організаційною структурою, фіксованим членством та виробленими ідеологічними засадами з`явилися в Галичині наприкінці ХІХ ст., хоча перші політичні об’єднання відомі в нашому краї ще з ХІІ ст. Тоді найактивнішими суспільними групами були бояри та міщани Галича, які об’єднувалися для протидії князівській владі, що намагалася обмежити їх права. У 1145 р. вони скинули галицького князя Володимирка Володаревича і посадили на престол його племінника Івана Ростиславовича. 1170 року боярська партія ув’язнила галицького князя Ярослава Осмомисла, а 1189-го скинула з престолу його сина Володимира Ярославича.

Врешті-решт бояри отруїли у 1340 р. останнього галицького князя Юрія ІІ Болеслава, а їх провідник Дмитро Дедько майже 10 років залишався «управителем Руської землі». Михайло Грушевський писав: «Дедько мусїв мати великий вплив в боярських кругах, коли міг удержати ся й пізнїйше управителем Галичини; він мусїв мати за собою значну партию». Слово «партія» походить від латинського partis, що означає «група, частина».

Але, як зазначив М.Грушевський, «особливою солїдарністю галицьке боярство, як знаємо, не грішило нїколи», тому 1387 року Галичина остаточно потрапила під владу польських королів. Хоча галицька шляхта не припиняла боротьби за свої інтереси. Так у 1464 р. львівська й жидачівська шляхта уклала з міщанами Львова оборонно-наступальний союз (Львівську конфедерацію) проти утисків королівських старост та воєводи Руської землі. Різні конфедерації, що мали часом вирішальний вплив на короля та сейм, стали основною формою політичної боротьби в Речі Посполитій.

Протягом XVII–XVIII інтереси львівських міщан «руської віри» захищало Ставропігійське братство при Успенській церкві. Незважаючи на те, що декретом короля Августа ІІІ русини отримали у 1745 р. право бути обраними до міської ради, реалізація цього «рівноправ’я» розтягнулася на довгі роки. А вперше греко-католик став бурґомістром Львова лише у 1771 році. Це був Василь Ілляшевич, міський райця та писар консисторії при соборі Св. Юра.

2 травня 1848 р. була створена перша політична організація галицьких русинів – Головна Руська Рада. Її головою був обраний єпископ Григорій Яхимович, заступниками – канонік М.Куземський та правник І.Борисикевич. 18 травня того року Рада ухвалила, «що знамя земли руской тутейшои есть левъ, а цвѣты руски жовтый и сыный». Головна Руська Рада домоглася обрання до австрійського парламенту 35 депутатів-русинів, які вимагали поділу Королівства Галичини та Володимирії на дві провінції – руську та польську.

Галицькі шляхтичі, вихідці з давніх руських родів, утворили на противагу Головній Руській Раді, яка перебувала під впливом святоюрських владик, власну політичну організацію «Руський Собор». Троє з роду Дідушицьких (Володимир, Йоахим та Олександр), князь Лев Сапіга підписали 8 червня 1848 р. в числі 64 дійсних членів «Руського Собору» відозву «До Братів Русинів», у якій зокрема говориться: «Наміренієм нашим є: Чувати над народностей руською, причиняти ся до єї свобідного і не завислого розвитку, просвіщати наш нарід; піднести єго до учасництва в справах цілого народа, запровадити школи так нижчі, яко і вижчі в язиці рускім; научити єго уживати на добро наданих єму свобод конституційних; чувати над правами і добром цілого народа; вспирати і воздвигати письменство наше руске впливом нашим і маєтком…».

З утворенням в 1861 р. Галицького сейму пожвавилося політичне життя в краї. Польська більшість депутатів була поділена на дві основні фракції: ліберальніших «станьчиків», що походили в основному зі Західної Галичини, та консервативніших землевласників зі Східної Галичини – «подоляків». Депутати-русини утворили спочатку спільну фракцію – Руське Коло, провід в якій традиційно обіймали Галицькі митрополити, які також були віце-маршалками сейму.

У 1870 р. була утворена громадсько-політична організація «Руська Рада», незабаром опанована москвофілами, орієнтованими на Росію. Народовці утворили 24 жовтня 1885 р. власну політичну організацію – Народну Раду, яка стояла на позиціях єдності галицьких русинів і наддніпрянських українців та окремішності українського народу від поляків і росіян. Лідерами Народної Ради були Юліан Романчук та Олександр Барвінський.

4-5 жовтня 1890 відбувся у Львові установчий з’їзд першої в Україні політичної партії – Русько-Української Радикальної Партії (РУРП). Її лідерами та  ідеологами були на початках Іван Франко, Михайло Павлик, Вячеслав Будзиновський, Северин Данилович, Євген Левицький. Радикали маніфестували себе захисниками селянства та використовували соціалістичні гасла. У 1895 р. за пропозицією Юліана Бачинського вперше до партійної програми було положення про «повну політичну самостійність русько-українського народу».

Народовці утворили наприкінці 1896 р. Українське Національно-Демократичне Сторонництво, яке згодом стала називатися Українською Національно-Демократичною Партією (УНДП). Установчий з’їзд відбувся у Львові 26 грудня. Провідними діячами УНДП були Юліан Романчук, Кость Левицький, Василь Нагірний, Іван Белей, Михайло Грушевський, Євген Озаркевич. Партія виступала за широку автономію Галичини, Буковини та Закарпаття в межах Австро-Угорщини, виборчу реформу, підвищення національної свідомості та розбудову громадянського суспільства.

У 1899 р. серед радикалів відбувся розкол. З її лівого крила утворилася Українська Соціал-Демократична Партія (УСДП), яку очолювали Микола Ганкевич та Семен Вітик. Того ж року перейшли до УНДП І.Франко, В.Будзиновський та інші радикали-націоналісти.

З метою запровадити в громадське та національне життя християнські засади 14 жовтня 1896 р. за підтримки митрополити Сильвестра Сембратовича булав утворений Католицький Русько-Народний Союз. На його базі у 1911 р. утворилася Християнсько-Суспільна Партія (ХСП). Лідером партії був О.Барвінський, до її провідних діячів належали Кирило Студинський, Осип Маковей, Юліан Дзерович, Ілля Кокорудз.

Галицькі москвофіли заснували в 1900 р. свою політичну організацію під назвою Русская Народная Партия. У 1909 в партії відбувся розкол на «новокурсників», які виступали за єдність з Росією та запровадження в Галичині російської мови, та «старокурсників», що залишалися лояльними до Австро-Угорщини.

Про значення окремих партій в політичному житті Галичини свідчать результати виборів. Так 1911 року до австрійського парламенту у Відні галичани обрали 18 представників УНДП, 5 радикалів та одного соціал-демократа. Постійним членом Палати Панів (сенату) був Олександр Барвінський (ХСП). Її членами були також позапартійні: митрополит Андрей Шептицький, перемиський єпископ Костянтин Чехович, професор Іван Горбачевський та землевласник з Тернопілля Володислав Федорович.

УНДП, яка з 28 березня 1919 р. стала називатися Трудовою Партією, та її провідні діячі відіграли вирішальну роль в творенні Західно-Української Народної Республіки та її державних органів в 1918–1920-х рр. До першого уряду ЗУНР – Ради Народних Секретарів, утвореної у Львові 9 листопада 1918 р. входили націонал-демократи: К.Левицький (голова), В.Панейко, Л.Цегельський, С.Голубович, С.Баран, Я.Литвинович, І.Курівець, І.Мирон, О.Пісецький, С.Федак; радикали Д.Вітовський та І.Макух; соціал-демократ А.Чернецький; О.Барвінський від ХСП.

У міжвоєнний період націонал-демократи залишалися найвпливовішою легальною політичною силою в Галичині. Вони об’єдналися зі своїми однодумцями з Волині й утворили в 1925 р. Українське Національно-Демократичне Об’єднання (УНДО, установчий з’їзд відбувся 11 липня того року). В своїй політиці УНДО базувалася на ідеології української соборності та державності. Хоча часом її діячі намагалися шукати порозуміння з польськими урядовцями (політика «нормалізації» у 1935 р.). УНДО очолювали Дмитро Левицький (до 1935 р.) та Василь Мудрий. До провідних діячів об’єднання належали також Михайло Галущинський, Мілена Рудницька, Іван Німчук, Зиновій Пеленський, Юліан Павликовський, Степан Витвицький, Михайло Волошин, Антін Горбачевський, Володимир Загайкевич.

На виборах до Польського сейму у 1928 р., останніх, які можна вважати демократичними, УНДО здобуло 26 мандатів до Сейму і 9 – до Сенату Речі Посполитої. Вісім сеймових мандатів отримали тоді радикали. У 1926 р. їх партія, об’єднавшись з волинськими есерами, змінила назву на Українську Соціалістично-Радикальну Партію, яку очолював Лев Бачинський.

Сеймовим послом став у 1928 р. Михайло Західний, який представляв засновану в 1927 р. Українську Партію Праці, що під впливом «українізації» в УСРР дотримувалася радянофільської орієнтації.

Під комуністичним впливом перебувало Українське Селянсько-Робітниче Соціалістичне Об’єднання (Сельроб), якому вдалося провести у 1928 р. до сейму 6 депутатів. У 1932 р. польська влада заборонила Сельроб, який діяв в основному на Холмщині і Волині.

У 1930 р. з ініціативи станиславівського єпископа Григорія Хомишина була створена Українська Католицька Народна Партія (з 1932 р. – Українська Народна Обнова), яка стояла на засадах католицтва та консерватизму, виступала проти атеїзму, соціалізму, ліберального вільнодумства, масонства та сектанства. Редактором друкованого органу цієї партії «Нова Зоря» був колишній радикал Осип Назарук.

Під патронатом Андрея Шептицького перебував Український Католицький Союз (УКС) створений у Львові в січні 1931 р. УКС став фактично консервативною надбудовою УНДО й виступав за посилення впливу УГКЦ на національний рух, консолідацію громади на основі християнської віри та моралі. Редактором тижневика УКС «Мета» був Володимир Кузьмович.

Утворена в лютому 1919 р. в Станиславові Комуністична Партія Східної Галичини (з жовтня 1923 р. КПЗУ – Комуністична Партія Західної України) перебувала на нелегальному положенні. Хоча формально КПЗУ стала автономною філією Комуністичної Партії Польщі, її діяльність скеровувалася більшовицькими центрами з Москви (Комінтерн) та Харкова (ЦК КП(б)У). У 1924 р. членами КПЗУ було 1326 українців, 227 євреїв, 146 поляків. Для керівництва КПЗУ присилали емісарів з Радянської України, натомість неугодних комуністів-галичан викликали до УСРР, де більшість із них була знищена енкаведистами. Голодомор 1932–1933 рр. та більшовицький терор розвіяв радянофільські ілюзії серед українців Галичини, і в середині 1930-х провід у КПЗУ перейшов до євреїв і поляків. Врешті-решт у 1938 р. Комінтерн ліквідував КПЗУ, бо керівництво в ній «захопила ворожа агентура».

Великий вплив мали в Галичині нелегальні організації націоналістичного спрямування. З ініціативи колишніх січовиків та старшин Армії УНР (Євгена Коновальця, Василя Кучабського, Івана Андруха, Михайла Матчака, Ярослава Чижа) у 1920 р. створено Українську Військову Організацію (УВО) з метою продовження збройної боротьби за незалежність України. Поряд із організаційною та пропагандистською діяльністю УВО здійснювала акції бойкоту польської влади та замахи на її представників і тих українців, яких вважали зрадниками.

На І Конгресі українських націоналістів, що відбувся у Відні (28 січня – 3 лютого 1929) УВО об'єдналася з іншими націоналістичними групами в єдину Організацію Українських Націоналістів (ОУН), яку очолив Євген Коновалець. До тодішнього Проводу Українських Націоналістів (ПУН) увійшли також: Д.Андрієвський, Ю.Вассиян, Д.Димчук, Я.Дуб, М.Капустянський, П.Кожевників, Л.Костарів, В.Мартинець, Я.Моралевич, М.Сціборський. Найгучнішою акцією ОУН стало вбивство у Варшаві 15 червня 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького.

Частина націоналістичних діячів, які не погоджувалась з тероризмом, утворила у 1936 р. леґальну політичну організацію «Фронт Національної Єдності», яку очолив Дмитро Паліїв.

Після запровадження в Західній Україні більшовицького режиму у вересні 1939 р. усі партії Галичини припинила свою діяльність.

Лише ОУН продовжувала свою боротьбу, незважаючи на розкол у її рядах. Енкаведисти здійснили вбивство Є.Коновальця в Роттердамі 23 травня 1938 р. Другий Великий Конгрес ОУН у Римі 27.8.1939 обрав головою ПУН Андрія Мельника. Натомість молодша ґенерація діячів ОУН не погодилася з цим вибором і створила 10 лютого 1940 р. свій Революційний провід на чолі з Степаном Бандерою. Таким чином в організації виникли дві антагоністичні фракції: ОУН (Б) – «бандерівці», пізніше вона ще називалася Революційна ОУН – ОУН (Р) ,та ОУН (М) – «мельниківці». Цей антагонізм пережив їх лідерів, і взаємне поборювання в націоналістичних лавах перейшло через війну й еміґрацію, перебравшись у 1990-х до незалежної України.