Захисник Істин

На вихід книжки про вселенську поетизацію

Поезія – одна з тонких матерій, може, найбільша земна, доступна людині, тонкість, а то й вселенська надтонкота, адже сягнувши висот метафізики, водночас углибає в речовинність, звідти і звідти виносячи світло, – з огляду на що потребує нашого особливого захисту. І полягає він у безнастанному витворенні правдиво поетичних текстів, хоча й не завжди одразу прочитуваних сучасниками. Це перша лінія оборони поезії. Оборона, власне, поетична. Самооборона. Другу лінію вже найбільше утримує її читач – він мусить існувати, розвиватися, даруйте, множитись… Вірити і знати! Зрештою, по-своєму пожитковуючи словесно-метафорично-симфоричну незнищенність, спасатися нею для вічності.

Буквальніший спосіб зазначеного вище захисту – дієве існування талановитих поезієзнавчих, літературно-критичних аксіологічних текстів, яких, шкода, нині обмаль навіть на папері, а в обширі цифровому взагалі не вгледіти під нашаруванням текстівок спрощення чи суцільного пошанівку. За такої ситуації про ще якусь оцінювальну адекватність захисного стосовно поезії плану, здавалось би, не варто й мовити. Але Микола Істин, автор книжки «Поетичні новини» (І.-Франківськ, «Фоліант», 2025), нині військовик ЗСУ, пропонує дещо своє й доречне. Поетична звістка від нього – це передовсім голосне повідомлення про винайдення й апробацію нового віршового різновиду, в якім своєрідно поєднано лірику з есеїстикою. Технічно так, як у жанрі прозопоезії – поезію з прозою. І як у ньому ж, одна з них – тут есеїстика – в новітньому тандемі є лінійним двигуном…

Не берусь усталювати назву уявного літературознавчого новика, бо річ у важливішому: книжка М. І., якщо не вся його поетична творчість, явлена і перейнята великою авторською потребою захисту, оборони феномену вербальної поетичності:

…чуєте: не обтинайте молоді верліброві віти,

не рубайте римовані віршосади,

не стріляйте

в поетів,

бо поезія – чи не єдине,

що залишиться від цієї днини,

і вона надможливо

перейде

у форму ідеалу

всепрекрасної всеможливості…

Ця цитата майже випадкова, бо чи не кожен есеєвірш (термін усе ж знайшовся) містить суттєві елементи надхненної заданості. Просвітницько-філософські можливості піднесеної есеїстики стають на побратимську службу «всепрекрасним можливостям», що ними вагітніє вербальна образність. Завдяки поетові-медіатору «…транслюючи вірші / як протоідилії / на всезоряні виші / щоби запустилась вічність поетичними прелюдіями атомів ідеалів…»

Відтак, здобувшись на самобутнього есеєвірша, автор книжки розгортає цілий план, цілісну стратегію здобування вселюдського майбуття за посередництвом, значною мірою й фундаментальною присутністю живлющого слова. У цих передбаченнях превалюють такі доконечності, як потреба реформи сучасного віршування, його належного сприйняття на всіх суспільних щаблях, включно з найвищим, ба, небувалого переродження сучасності в горнилі поезії, – коли поезія стає державною політикою, надійно підпертою звичними політичними й матеріальними цінностями. Енерґійно пропагована М. І. у всіх його виданнях теорія «некстмодернізації» української культури в «Поетичних новинах» вагомо зводиться до «поетичноцентричності», що її сприймаю радше як «поетичновсюдисущість» (термін мій), правда, тепер суспільно оприявлену. Тож «людословів», себто поетів, автор закликає гранично матеріалізувати слово. (Очевидно, особистісне надзавдання віршника стати собою звершується вже у мить самого вибору правдиво поетичного шляху, бо одразу по тому він покликаний вигранювати «змістоформи нового всесвіту»).

Поет, за автором, мав би вписуватись у певне міжнулля: почавши, не починати, а завершуючи, не завершувати, – обживати «безмежу» минулого й майбутнього (мабуть, у цьому – його «артефактна» непроминущість). Напрошується й образна алюзія до «нуля» як переднього бойового краю, затим теперішній час відчувається і в антипоетизмах «словостріляти», «бомбосховище єства», «тимчасово мобілізовані верлібри»… До речі, якщо нині фронтове покоління українських поетів (Максим Кривцов та інші, загиблі й живі) відкриває, сказати б, найкоротший, блискавичний шлях осягнення бажаного: оминаючи, протинаючи срібний морок поетичної таємниці, властиво метафорики (ламані стріли вільного вірша у їхніх десницях – найперша зброя), то для М. І., принаймні сьогодні, найважливіше – окрилити розмаїття поетичних практик ідеєю щоденного лету у прийдешність. При цьому Істин-віршотворець прагне застосувати якнайбільше середників свого непересічного поетичного хисту, з інструментарію власного і спільнотного, модерного і традиційного.

Його поетична річ – насамперед річ-мова, звернена до живих і мертвих, до людства, до Бога, тим-то завжди позитивно емоційна й гаряча (жива!), у просторі версифікаційнім – гнучко-верліброва, хоча подекуди не позбавлена елементів силабо-тоніки, навіть римування. Їй притаманні дихальний ритм і рими навздогін думки (задля її бодай миттєвої зупинки?), лексеми у їх найпершій, ще думальній сукупності, що засвідчує спонтанне авторське пошукування всебічних підсилень – нестримну енерґію мовної строкатості, яка не вкладається в жодну іншу річ, окрім поетичної. І – наполегливе творення новослів! Без них, що в письменстві загалом є рідкістю, тут не обійтись, адже покликані вони окреслювати ареали бурхливого авторського мислення. Так, часопросторову масштабність цього ніби проєкту вселенської поетизації, що у книжці, заакцентовано лексичними новотворами з вельми плідним афіксом все-, а чимало відомих понять і формул, поставлених у незвичайний мегаконтекст, відповідно й оновлюється.

Треба підкреслити: жага всебічного новаторства, так властива М. І., часто напрочуд цікаво й розважливо поєднується в нього із засадами християнської філософії. Пропонуючи, по суті, етико-естетичну дорогу у всесвіти, до Бога, автор мовить про вільну особистість на цій дорозі, про «світлого вояка» у творчому обладунку, про душу «як вищу свідомість». Заохочує конче стукати і достукуватись до найбільшого, будучи тільки «часткою»; усвідомлювати, що душі, яка здатна залишитися на Землі (згадаймо Шевченків заклик до неї: «То глянь, подивися; а я полечу / Високо, високо за синії хмари…»), «тут», може, й краще, але «там» – таки важливіше. Його твердження: «Від усіх зобов᾿язань / я звільнив би лише любов, / бо усі добровільні в коханні», – сприймаю як довільно поданий парадокс ідеалістичного переступу, що ним, зрештою, переймається людство ще від часів Христа. Та й розвій безчасових параметрів поетичного слова автор вбачає у «…вдосконаленнях душі, / в її перероджених втіленнях в ідеалах всещасть всесвітніх…» – саме в тому, без чого не обійтися жодній справді людській перспективі.

Звісно, можна поглянути на книжку «Поетичні новини» як на яскраву мисленну ідилію чи утопію, антиутопійну противагу якій щоденно пише саме життя, і то навіть у вужчому літпроцесівському сеґменті, позаяк маємо згадки про «книжки-душоловки» тощо. Але в часи, коли знаємо про не один план-передбачення знищення-загибелі людської цивілізації, творчо-філософську пропозицію автора варто вважати, натомість, якби планом «Б», після християнства й інших монотеїстичних релігій, порятунку і спасіння людства. Планом суто літературним і немало духовним. У кожному разі, вже самі талановиті, просяклі індивідуально-всезагальною ідеєю самовдосконалення поетичні тексти М. І., маю надію, по-своєму впливають на формування образу новітньої української поезії, який нині, разом з усім ціннісним у підвоєнній Україні, переходить випробування палкою креативністю («хочу всесвітів з розквітами істин») і потребує нашого розуміння, сприйняття й захисту.