Падіння Берлінського муру й наступне об’єднання Німеччини давало нам всім шанс на побудову нового справедливого й гуманного світоустрою. А конкретно перед Москвою відкривалися досить сприятливі стартові можливості увійти в компанію прогресивних цивілізацій й навіть здобути там одне з найзручніших місць. Проте в Кремлі цей шанс змарнували, вирішивши по-своєму.
9 листопада 1989 року відбулася та грандіозна подія, яка змінила, Німеччину, Європу і світ. Френсіс Фукуяма назвав це «кінцем історії». Проте замовчав той факт, що з кінцем попередньої історії починається наступна. Як стверджувала Ліна Костенко, «кожен фініш – це, по суті, старт».
Нинішні завсідники Кремля наполягають, що тоді, 35 років тому, під час доленосних для світу подій і рішень, під час перемовин про возз’єднання Німеччини за формулою «Два плюс чотири», (НДР і ФРН плюс Велика Британія, Франція, СРСР, США) Росію «надули». Найсмішніше (чи найпечальніше) в цій ситуації те, що в цю тезу повірила переважне більшість російського населення і навіть експертне середовище, зокрема й ліберальне. Передовсім, звісно, «надутим» росіянам йдеться про розширення НАТО на Схід, яке, нібито, Захід зобов’язувався не здійснювати. А ще, Брюсселю й Вашінґтону закидають перетворення Росії на сировинний придаток, розвал її науки і науковоємких підприємств, які, нібито, за часів СРСР виробляли зброю, у якої на Заході «аналагавнєт»
Хоча історичні факти свідчать про щось цілком протилежне: колективний Захід напруживши всі свої сили намагався витягнути Росію з тієї клоаки, в яку її загнали сім десятиліть комуністичного правління. «Після розпаду СРСР ми зробили все, щоб залучити Росію до побудови нового світового порядку. Однак параноя Путіна поступово посилювалася. Навіть сьогодні ним опанувала амбіція відновити імперію – російську чи радянську. У нас немає причин картати себе за це – ми жертви аґресії, а не аґресори», – стверджує колишній прем'єр-міністр Франції Ален Жюппе. Згадуючи часи свого прем’єрства, контакти з російським керівництвом, зокрема з тодішнім президентом Борисом Єльциним, він запевняє, що докори чинного російського лідера Володимира Путін щодо розширення НАТО не мають під собою ні найменших підстав. Бо насправді Росія не лише погодилася на просування Північноатлантичного Альянсу до своїх кордонів, але й навіть співпрацювала з Вашінґтоном і Брюсселем, щоб отримати з цього свою чималу вигоду. Зрештою, й сама Росія прагнула вступити до Альянсу.
Західні ж союзники, розширюючи НАТО, зокрема й на терени колишнього СРСР, захищали, наприклад, країни Балтії від евентуальної (а тепер ми знаємо, що неминучої) російської експансії. Бо цілком виправдано побоювалися, що від Росії можна всього сподіватися. Скільки її не годуй, а вона все одно вовком дивиться. Інша справа, що західні стратеги цілковито знехтували безпекою України, залишили її напризволяще відмовивши не саміті НАТО в Бухаресті 2008 року надати не те що членство, але й навіть участь у Плані дій щодо членства. Бо наївно повірили Москві, яка обіцяла свято дотримуватися пунктів Будапештського меморандуму.
Це нині західні політики стали мудрішими й докорінно змінили стратегію, присягнувши ніколи більше не довіряти Росії, а боротися з нею – доки вона не буде переможена або виснажена.
Але повернімося до подій 35-літньої давнини. На підставі чого нинішні противники розширення НАТО на Схід заявляють, що Захід свято пообіцяв цього не робити? Вони хапаються за слова тодішнього державного секретаря НАТО Джеймс Бейкер «ні дюйма на схід». Цю фразу противники НАТО виривають з контексту й махають нею як червоною шматою перед носом своїх опонентів. Але вартує докласти мінімальних зусиль, щоб розібратися в ситуації й зрозуміти, що ці слова не мають ні найменшого стосунку до майбутнього вступу до Альянсу, наприклад, Польщі, Угорщини чи держав Балтії. Бейкер, кажучи ту злощасну фразу стосував її тільки й винятково до Німеччини.
Тут треба пояснити трохи детальніше. Отже 9 листопада 1989 року падає Берлінський мур, тисячі «оссі» поспішають на захід, обніматися з «вессі». Ні влада ФРН, ні влада НДР виявилися нездатними контролювати процес. Пускати його на самоплив було все ж небезпечно. Тож тодішній бундесканцлер Гельмут Коль все ж вирішив процес очолити, скориставшись цим раптовим прискоренням подій і закликав до створення конфедерації між двома Німеччинами. Ця незапланована ініціатива приголомшила його союзників. Американці побоювалися евентуальної сепаратної угоди між Бонном і Москвою за їхньою спиною. Адже в обмін на радянське «так» возз'єднанню Німеччина могла погодитися вийти з НАТО (а такі розмови, як ми тепер знаємо, між Кремлем і бундесканцелярією таки велися).
Нині вже відомо, що емісари Кремля привезли до Бонна документи з вимогою, що «майбутній союзів німецьких держав повинен переглянути питання про участь в міжнародних об єднаннях». Простими словами, Кремль вимагав за дозвіл на возз’єднання вихід Німеччини і з Європейсько Унії , і з НАТО. Відтак зник би ключовий елемент американської присутності в Європі. Навіть саме існування Північноатлантичний Альянс потрапило б під сумнів, та й не тільки.
Тож у лютому 1990 року США жорстко вступає в гру. Джеймс Бейкер розпочав серію консультацій у Москві зі своїм радянським колегою Едуардом Шеварднадзе та першим й останнім президентом СРСР Михайлом Горбачовим. Потім Бейкер вирушає до Бонна, де спілкується зі своїм колегою Гансом-Дітріхом Ґеншером і бундесканцлером Колем. Далі були тристоронні консультації, на яких Бейкер і заявив, що зона юрисдикції НАТО, включно з використанням статті 5 Північноатлантичного договору завершуватиметься на лінії, що розділяє дві тодішні Німеччини, не охоплюючи східну частину об'єднаної держави, «ні на дюйм на схід». Наголосимо ще раз: ці слова Бейкера стосувалися тільки Німеччини. Крапка.
Проте, як ми знаємо, навіть ця концепція не знайшла свого втілення в наступних рішеннях і документах, які було підписано під час процесу возз’єднання Німеччини. Бо радник з національної безпеки тодішнього президента США Джорджа Буша-старшого Брент Сковкрофт переконав свого патрона зайняти жорсткішу позицію щодо Москви. У подальших перемовинах американська делегація почала використовувати нове формулювання: вони пропонували Східній Німеччині просто «спеціяльний військовий статус». А цей новий статус насправді не означав ні нейтралітету, ні демілітаризації східної частини об’єднаної Німеччини, яка повинна повністю залишатися не лише в Альянсі, а й у його інтегрованій структурі. Але росіяни тоді дивним чином погодилися на нове формулювання. Чи то недооцінили наслідки цієї зміни термінології, чи то вирішили, що за акцептацію нового статусу можна отримати від Заходу чималі «стимулюючі чинники», чи їм просто було байдуже, бо, можливо, усвідомлювали, що Радянський Союз доживає свої останні дні, а тому Німеччина згодом об’єднається й без його згоди. А, скоріш за все, всі три чинники вкупі.
У будь-якому випадку Москва отримала чималенькі відступні за свою згоду. Фактично можна стверджувати, що Бонн просто купив об'єднання Німеччини за мільярди бундесмарок. 11 вересня, напередодні підписання Московського договору про об'єднання, фінансове питання вже було врегульовано: Коль пообіцяв перерахувати Радянському Союзу 12 мільярдів німецьких марок плюс ще 3 мільярди безвідсоткових позик. Відтак Бонн зумів поширити гарантії статті 5 на територію Східної Німеччини, відмовившись натомість від розміщення ядерних боєголовок та іноземних військ у колишній НДР. Це було єдиною поступкою Москві, яка більше не висловлювала жодних претензій.
Тому всі нинішні розмови про те, що «підступний Захід здурив Москву» не мають під собою ні найменшого ґрунту. Тим більше, що згодом розвалився комуністичний військовий блок «Варшавський договір» і сам Радянський Союз спочив у Бозі.
Як стверджує багато західних експертів, що досліджували російську ситуацію на початку 90-х років, Захід на чолі зі США міг легко не те що «надути» Росію, а розібрати її на запчастини й сказати, що так і було. Проте ні, Захід надав понад 100-мільярдну допомогу Росії, запросив її до групи найвпливовіших держав світу G7, яка таким чином перетворилася на G8, Москву було залучено до створення глобальної архітектури безпеки, спеціяльно для неї було створено програму НАТО «Партнерство заради миру». Окрім того, Росію прийняли до Світової організації торгівлі, Паризького клубу та Організації економічної співпраці та розвитку. А головне: Вашінґтон змусив Україну передати Росії всі свої ядерні арсенали, давши їй взамін юридично нікчемний Будапештський меморандум. Таким чином Україна залишилася беззахисною перед ядерним шантажем, чим нинішня путінська Росія нахабно користає.
Теж варто нагадати, що в травні 1997 року Єльцин підписав Основоположний акт Росія-НАТО, угоду про співпрацю, спрямовану на створення «міцної та інклюзивної мирної системи» . Текст документу важко інтерпретувати по іншому, аніж як згоду на розширення НАТО. Москва ж отримала тоді черговий пільговий кредит від МВФ на 10,2 мільярда доларів. А ще Вашінґтон надав додаткові чотири мільярди доларів грантової допомоги. І все це незважаючи на величезний ризик дефолту в Росії, який зрештою відбувся роком пізніше.
