І.
В хвили тяжких ударів економічних, які діткнули наш край, пожаданою єсть кожда здорова гадка, котра, дотикаючи економічних відносин нашого краю, розяснює ситуацію і вказує дорогу, ведучу до єї поправленя. Виходячи з того погляду, хочемо нашу читаючу громаду познакомити из змістом працї, вийшовшої з-під фахової руки і дотикаючої самих многоважних точок в фінансовім положеню Галичини. Єсть то именно вийшовша недавно з печати праця д-ра Юлія Лєо, доцента політичної економії в краковскім університетї о. заг. Finanse Galicyi oraz projekt reformy skarbu krajowego, котра як богатством старанно зібраних дат і фактів, так і гадками, відносячими ся до реформи теперішного економічного положеня, вповнї заслугує на то, щоби подати єї до відомости широких кругів нашої суспільности.
Автор виходить з погляду, що найвисшою цїлею фінансової політики кождого краю єсть довести до такого відношеня між публичними потребами суспільности а средствами скарбу, щоби перші могли бути в міру податкових сил краю як найпевнїйше покриті, а з другої сторони, щоби тягар, якій з-відси випливає, як найменше давав ся чути оподаткованому населеню. З тої точки автор оцїнює кождочасний стан фінансів кождого краю, звертаючи свою увагу на суспільні потреби, котрих жерелом суть историчні услівя розвитку даної суспільности, і на економічні сили тої суспільности, з котрими мусить безусловно числитись цїла податкова система.
Прикладаючи той погляд до Галичини, автор замічає справедливо, що не можна тут обмежитись до самого краєвого буджету, а треба брати під увагу і другі дїйстні тягари, котрі поносить людність по-за тим буджетом. До тягарів тих належать в Галичинї деякі фонди, котрі стоять під управою і контролем сойму а побирають з титулу публичного права доходи, котрі знов покривають ся податками цїлої людности. До фондів тих належать передовсїм т. зв. фонди индемнізаційні. Галичина має нинї два такі фонди, т. є. фонд давної панщиняної индемнізації, на котрий платить людність щорічно значні суми в формі додатків индемнізаційних, і новий фонд индемнізації пропінаційної, котрий різнить ся від першого тим, що річний недобір єго має покриватись не додатками до податків безпосередних, а окремими податками консумційними в формі монополю пропінаційного і шинкарских оплат. Приймаючи всї ті тягари яко загальне обтяженє нашого краю, побачимо, що край наш платить річно: 1) з титулу буджету краєвого над 4 міліони зр.; 2) з титулу дотації краєвої на фонд панщиняної индемнізації 2,913.000 зр.; 3) з титулу викупна пропінації 3,200.000 зр. — разом отже над 10 міліонів річно, т. зн. около 1 зр. на одну голову мешканця краю.
Сама тая цифра не була би ще дуже страшною, бо другі краї коронні платять далеко більше, коли-б не то, що значнїйшу часть тої суми видав наш край на так непродуктивну цїль, як опроцентованє і амортизація довгів. На тую цїль видає Галичина річно 6,520.000 зр. отже аж 64% всїх видатків, коли тимчасом з инших країв видає на довги: Чехія лише 0.7% видатків, Морава 18%, Стирія 18%, Країна 22%, Каринтія 20% видатків. Так отже в инших краях йдуть податки на безпосередні услуги краю, на єго цїлі адміністраційні, економічні і просвітні, а у нас в Галичинї иде на тую цїль дуже мало, а значнїйша часть тягарів не приносять краєви нїякого реального пожитку. На цїлу адміністрацію, разом з цїлями шкільництва, доріг, заведень добродїйних і салинарних і вкінци і на цїли політики економічної приняв вь Галичинї разом всего 3.5 миліонів видатку, одже по 59 кр. на одну голову, коли на всї ті цїли в Чехії припадає на одну голову 1 зр. 93 кр., в Мораві 1 зр. 93 кр., в Мораві 1 зр. 83 кр., в Стирії 2 зр. 40 кр. Не дивно одже, що згадані потреби адміністраційні, економічні і просвітні заспокоюються в Галичинї так дуже недостаточно.
И так спеціяльно що-до шкільництва то оно мусить стояти в Галичинї дуже низко, бо видатки на єго удержанє суть у нас дуже низкі. В Австрії єсть в загалї велика хиба в тім, що майже весь тягар народного шкільництва зложено на автономію. Коли заграницею йдуть на школи великі суми з скарбу державного, то у нас поносять все громади, повіти і краї. Англія видає з скарбу державного річно на школи 80 миліонів зр., Франція 83 мил. фр., Пруси 36 мил. марок а крім того кільканайцять миліонів призначених на тую цїль з мита збіжевого — а Австрія видає на школи народні цїлої держави всего 1,703.000 зр. (після буджету за р. 1889), котра то сума майже цїла уживаєсь на удержанє учительских семинарій. Школи народні удержують в Австрії одже поодинокі краї, але і тут неоднакові суть фінансові сили. Коли в Чехії видатки на шкільництво народне виносять 54%, в Мораві 42%, в Стирії 29% всїх краєвих видатків — то в Галичинї видатки ті становлять 8% бюджету краєвого. В Чехії припадає з тих видатків на одну голову 1 зр. 01 кр., в Мораві 93 кр., в Стирії 82 кр., а в Галичинї 14 кр. і як-же тут піднимати реформи на поли шкільництва народного, котре на каждий случай вимагають грошевих покладів? Багато громад в Галичинї не єсть в можности власними силами поставити будинки шкільні. Тим громадам повинна прийти в поміч держава. Так дїєсь всюди в світї. В Франції по катастрофі з роцї 1870 визначило правительство зараз на другій рік кількасот франків на будову шкіл народних, в Прусах призначені суть на тую цїль постійні підмоги а і в Австрії навіть инші краї коронні черпали на тую цїль досить обильно з державного мішка. І так Чехія брала від р. 1885—1889 що-року по 140.000 зр., Морава в р. 1887 і 1888 по 122.000 зр., а Галичина за час 13 лїт взяла всего ледво 260.000 зр. титулом задатків на будову шкіл народних. Длятого в Галичинї шкіл народних єсть так мало, що треба би засновати их найменше ще 1600, щоби відповіли мінімальним просвітним потребам краю.
То само дасть ся сказати про школи середні. Хоч на ті школи не поносить край видатків, то помимо того число тих шкіл єсть рішучо за мале. Від р. 1861—1887 взросло число середних шкіл в Австрії долїшній о 193%, в Чехії о 126%; в Мораві о 185%, а в Галичинї лиш о 48%. В р. 1861 було в Галичинї середних шкіл 21, а тепер єсть 31, заблизько трийцять лїт прибуло всего 10. Одна школа середна припадає в Чехії на 82.226 людей, в Шлезії на 59.048, Мораві на 59.784, Буковинї на 125.574, а в Галичинї на 205.511 людей. І на тім поли отже також стоїть Галичина на послїднім місци.
[Дѣло, 06.03.1890]
IІ.
Побіч видатків на цїли просвіти друге місце въ буджетї Галичини займають видатки на дороги. В послїдних роках видатки ті піднялись так, що перевисшили видатки на цїли просвіти. Видатки на будову і консервацію доріг виносять після преліманаря на р. 1889 суму 870.320 зр., отже майже о 50.000 зр. більше нїж буджет просвіти а більше як 24% всїх розходів на цїлу автономічну адміністрацію. Висотою видатків дорогових стоїть буджет галицкій по над буджети других країв Австрії. Коли в Галичинї видатки на дороги виносили в р. 1889 суму 870.320 зр. то в Чехії виносили они 152.000 зр., в Мораві 55.000 зр., Стирії 161.000 зр., Країнї 27.000 зр. Причиною того єсть з одної сторони факт, що в инших краях законодавство дорогове більше тягарів вкладає на повіти, як на край — а з другої, що нїгде не було так занедбаних доріг, як в Галичинї. З тої причини вимагали они великих жертв від краю — видатки на дороги становили у нас часом 30%, а раз навіть близько 50% цїлого буджету. При тій щедрости соймів збудовано доси над 600 кільометрів нових краєвих доріг коштом над 5 мил. зр. — але тая щедрість в однім напрямі мусїла спровадити звачну кривду для наших галузей господарства краєвого. Взагалї дотеперішні галицкі сойми трактували політику фінансову краю надто по "господарски", добачали одиноку цїль тоїх похибки в удержаню хвилевої рівноваги, а не могли нїколи рішитись на смілїйшу економічну акцію.
Помимо тих величезних жертв на дороги — Галичина займає з огляду на комунікацію знов послїдне місце між краями коронними Австрії. На 100 квадратових кільометров простору припадає доріг в Чехії 38.3 кільом., в Мораві 30.4, Країнї 28.3, Каринтії 15.4, Буковинї 10.4, а в Галичинї всего 8.1 кільом. Виною того суть в значной части давні передконституційні відносини, бо в хвили заведеня автономії було в Галичинї всего 1918 кільом. краєвих і повітових доріг — але винен і сойм краєвий, котрий доперва від р. 1884 взяв ся горячійше до справи будови доріг. Теперішний стан вимагає ще дуже богато жертв, щоби міг надатись вдоволяючим, Галичина мусить вибудувати 1800 кільом. доріг, щоби мала их розмірно тілько, кілько має Буковина, а 5.500 кільом., щоби дійшла до половини тих доріг, які має Морава. Длятого теперішні цифри буджету дорогового не можуть зовсїм назватись за високими.
Великій вплив на розвій економічних відносин краю мають зелїзницї. Кошти транспортови суть одним з найголовнїйших елементів загальних коштів продукції і конкуренційної сили на торгах світових. Від числа зелїзниць і дешевости транспортових коштів залежить в значній части истнованє гірництва, рільництва і рільничого примислу. В Галичинї суть они тим важнійші, бо тут иде о транспорт самих тяжких продуктів, як збіже, вуглє, дерево і т. п.
В р. 1867 було в Галичинї вже 706 кільом. доріг, т. є. 18.3% зелїзниць цїлої держави. Тогдїшний стан не був отже ще дуже лихій, але в протягу слїдуючих 18лїт, коли в західних провінціях будовано найбільше доріг, вибудовано в Галичинї лиш 870 кільометрів нових зелїзниць так, що в р. 1884 зелїзницї Галичини становили лиш 12.8% всїх зелїзниць Австрії. Доперва в протягу послїдних пяти лїт полїпшились відносини, бо держава поставила своїм коштом кілька линій головно з стратеґічних причин. Так отже лише політичним відносинам має подякувати Галичина, що без значних жертв з сторони краю пійшла нинї до 2.570 кільометрів золїзницї. Нинї годї вже надїятись дальших жертв в тім напрямі від правительства, прийшла отже черга на орґанізми автономічні, отже повіти а особливо край. Економічний розвій, особливо подільских повітів Галичини, залежить нинї в значній части від будови нових зелізниць, котрих брак відчуває людність на кождім кроцї. Позаяк таки зелїзницї не можуть від разу рентуватись і нема надїї, щоби за их будову принялись приватні предприємства, для того треба, щоби сойм заохотив до того приватних предприємцїв, вставляючи в буджет значнійші суми на підмогу будови льокальних зелїзниць, до чого і повіти з своєї сторони повинні причинятись.
[Дѣло, 07.03.1890]
ІІІ.
Від кількох лїт почато в Галичинї підпирати школи фахові. Єсть то політика дуже розумна, бо фахове шкільництво промислове, рільниче і торговельне може дуже богато причинитися до піднесеня краєвого добробиту. Нинї маємо в Галичинї вже цїлий ряд шкіл промислових з загальним буджетом около 50.000 зр., маємо одну школу торговельну (в Кракові) субвенціоновану річно краєвою підпомогою 1000 зр. а кромі того три фахові школи висші і 5 низших для науки рільництва, лїсництва і огородництва зь річним буджетом около 70.000 зр.
Суть то безперечно великі вже добичі для краю — але супротив дїйстної потреби краєвого господарства єсть то доперва незначний початок. В змаганях наших на поли фахового шкільництва проявляєсь великій недостатов в тім, що доси нема ще у нас анї одної школи для образованя ремісників. Єсть то дїйстно пекуча потреба, бо ремесла у нас що-раз більше упадають, а дотеперішні майстри не суть в силї учити і виховувати поступово молодшого ремісничого поколїня. Треба отже як найбільше фахових ремісничих шкіл, котрі би відповідно до теперішних вимогів теоретично і практично виховували ремісників.
То само треба сказати і про шкільництво торговельне. Одна торговельна шкода на цїлий край — то дуже мало. Краєви треба образованого стану торговельного і в тій цїли пожадані були би школи торговельні середні і доповняючі в родї нїмецких commerzielle Fortbildungsschulen, в котрих могли-би образуватись будучі купцї, ученики і помічники торговельні. Час би також був вже послїдний внести в купецтво більше правдиво горожаньского елементу і висвободити єгo від монополю одної кляси (жидів).
На поли рільничого шкільництва треба би закладати якнайбільше шкіл низших рільничих, котрі би образували селяньске молоде поколїнє на взірцевих господарів. Нинї маємо таких шкіл чотири і кожда з них коштує край річно над 6500 зр. Щоби заспокоїти найблизшу потребу, треба би таких шкіл заснувати як найскорше ще що-найменше 12, супротив чого річний видаток на тую цїль піднїс би ся до 100.000 зр.
Таких наглих для економічної поправи відносин краю конечних потреб дало би ся ще дуже богато начислати, однак дві потреби стоять по-над всїми і вимагають від краю і єгo репрезентації скорої в рішучої иніціятиви. Єсть то именно потреба скорої і рішучої помочи для рільництва і промислу.
Для рільництва потреба передовсїм кромі згаданих вже низших шкіл рільничих доконче скорої орґанізації дешевого кредиту за посередництвом і під контролею субвенціонованих з скарбу краєвого товариству як то єсть прим. від недавна в Австрії долїшній, дальше заведеня зимових курсів рільничих, установленя вандруючих учителїв рільництва, підпираня пожиточних рільничих видавництв і корпорацій.
Для промислу треба доконче реорґанізації краєвого фонду промисливого. Фонд той єсть нинї за малий, дотація єго (річно 30.000 зр.) єсть зовсїм недостаточна. При таких скупих средствах може той фонд удїлювати хиба дуже малі позички на дуже короткі речинцї і для того не може відповідно причинятись до піднесеня промислу краєвого.
Представлені задачі вимагають очевидно великих вкладів грошевих, супротив чого підносить ся немаловажне питанє, з відки знайде край потрібні фонди грошеві?
В невідраднім положеню грошевім ратують ся держави і краї звичайно двояким способом: або конверзією позичок, при чім зменшають ся видатки на опроцентованє і амортизацію довгів, або реформами податковими, котрі стремлять до збільшеня доходів з податків і оплат.
Галичина видає річно на всї свої довги около 6½ міл. зр. т. є. більше, як 64 прц. всїх своїх видатків. Супротив того сама собою вже насуваєсь гадка конверзії так тяжких і величезних довгів. Конверзія така може мати двояку користь: або затягаєсь позичку дешевшу, отже щадить ся на відсотках, або затягаєсь позичку на довшій речинець і сплачуєсь нею теперішну позичку з коротким речинцем і тим cпocобом зискуєсь на ратах амортизаційних. Вибор одного або другого способу залежить від даного положеня, від даної спосібности кредитового скарбу, ситуації биржевої і т. п.
В теперішній хвили має Галичина загалом 108,457.000 зр. довгу. Довг той складаєсь з трех позицій: 1) властивого довгу краєвого в сумі 7,300.000 зр.; 2) з давного довгу индемнізаційного в сумі 38,957.000 зр. і 3) з нового довгу пропінаційного в сумі 62,200.000 зр.
Властивий довг краєвий складаєсь в 4/5 частях з довготермінових 37½ лїтних 4½%-вих позичок краєвих, котрими вже сконвертовано давнїйші позички 6%-ві. Супротив довгого речинця сплати і низького опроцентованя конверзія єсть тут безпредметова.
Довг пропінаційний надто ще свіжій, щоби нинї можна говорити о єгo сконвертованю, котрому в кінци стояло би на перешкодї і то становище, яке занимає тепер супротив тої справи правительство.
Остає довг давної панщиняної индемнізації. В короткім часї буде имовірно заключена угода в справі тої индемнізації між правительством а краєм і край буде нею звільнений від тяжачих на нїм обовязків супротив держави. Час буде отже тогдї приступити до конверзії того довгу, котра з кождого погляду єсть дуже пожадана. Довг индемнізаційний виносить з кінцем р. 1889 суму 38,957.000 зр. Після пляну амортизаційного має той довг сплатитись до р. 1897 — єсть то отже довг з дуже коротким речинцем, котрий длятого абсорбує річно величезні — сума і так в р. 1889 видав край на опроцентованє і амортизацію єгo до 5½ мил. зр., з чого на саму амортизацію капіталу припало 8,706.000 зр. Тут отже заходять всї условія для користної конверзії того довгу на позичку з довгим речинцем, котра не забирала би рік-річно тілько гроша з скарбу краєвого і позволила значну часть єгo обернути на продувтивні цїли краєвого господарства. (Автор — очевидно — не міг предвидїти наступившої вже по оголошеню єгo працї зміни ситуації, котра що-до принятя угоди индемнізаційної зродила велику непевність. — Прим. Редакції.)
[Дѣло, 08.03.1890]
V.
Коли ходить о яку-будь точку фінансової політики краю, треба все передовсїм поставити питанє, чи і в якій мірі державна поміч потрібна єсть провінціям до сповненя вложених на них різнородних задач самоуправи.
На перше питанє може бути лиш апробуюча відповідь. Держава, котра з одної сторони застерігає собі на всїх точках широкій вплив на адміністрацію автономії, а з другої сторони відбирає автономії найважнїйші жерела доходів публичних, як монополї, мита і значнїйшу часть податків консумційних, єсть безперечно обовязана давати поміч краям в виповненю их задач. Ходить лиш о то, яка має бути форма тої помочи. Безперечно найвідповіднїйшою формою такої помочи єсть, щоби з одної сторони держава взяла участь в коштах найважнїйших галузей автономічної адміністрації, а з другої, щоби деякі жерела податкові переказала в цїлости або в части провінціям. В кождім однак случаю поміч фінансова держав може бути лиш доповненєм власних доходів. Край мусить мати право сам для себе накладати податки — за тим промовляє згідно теорія і практика.
Краї коронні Австрії мають широку автономію податкову, а між иншими також і Галичина має статутом краєвим застережене право накладати і побирати так додатки до податків безпосередних державних, як і инші податки. Держава застерегла собі лиш право нагляду, бо соймові рішеня податкові, накладаючі додатка висше 10% або инші самостійні податки краєві, вимагають до своєї важности цїсарскої санкції. Наш край може отже в принципі устроїти свою систему податкову після своєї волї, може накладати не лиш додатки до податків державних, але і податки самостійні, — в дїйстности однак мусить він все оглядатись на правительство, котрого становище не все єсть против всїх країв однаке.
З тої причини різнять ся з огляду на краєві податки поодинокі краї Австрії між собою. Деякі з них опирають ся лиш на додатках до податків державних, а до тих належать Буковина, Шлезія, Морава, Чехія, Австрія долїшна і Галичина. Инші краї, як Стирія, Каринтія, Країна, Тироль, Дальматія, Истрія, Гориція і Градиска мають податки самостійні, а именно також переважно краєві податки консумційні, котрі в деяких з тих країв покривають значний процент (прим. в Країнї 40%, Истрії 31%). В инших провинціях Австрії нема доси нїяких податків консумційних, скарб краєвий побирає там доходи прямо з датків безпосередних, котрі обтяжують прямо продукцію землї або промислу, а консумція не причиняєсь там нїчим до поношеня тягарів автономії. Маючи лиш одно жерело доходу податкового, мусить там адміністрація скарбова підносити що-раз більше стопу краєвих додатків, щоби доставити автономічному скарбови відповідні средства на покритє що-раз більших потреб краєвого буджету. Після буджетів краєвих на рік 1889 були краєві додатки найвисші в цїлій Австрії з-поміж всїх країв коронних. Далеко менші додатки суть в тих краях, котрі мають при тім окремий податок краєвий, а именно консумційний. Взагалї додатки до податків безпосередних то мають против себе, що при них тяжко довести до рівномірного розкладу тягарів податкових після дїйстного стану сили податкової оподаткованих предметів.
Від початку ери автономічної покривав наш край потреби фонду краєвого і фонду индемнізаційного вивлючно додатками до податків безпосередних. Позаяк буджет краєвий збільшає ся з кождим роком — тож і додатки краєві підносились в міру єгo збільшеня. Коли в р. 1870 виносили додатки краєві 11 1/3% податків державних, то в р. 1889 виносили они 35% тих податків, отже в протягу двацяти лїт піднеслись додатки краєві з суми 985.592 зр. до суми 3,662.500 зр. а их стопа з 11% до 35%. Наслїдком того збільшеня єсть перетяженє податкове, котре що-раз більше дає чутись нашому краєви. Перетяженє то не єсть (після гадки автора) загальне т. є. оно не стоїть в диспропорції до загалу сил економічних людности, бо помимо тих великих податків безпосередних з инших жерел а именно з монополю тютюну та деяких податків консумційних пливуть з Галичини що-раз більші доходи — але то перетяженє єсть в Галичинї часткове т. є. сама орґанізація податкової системи єсть хибна, розклад тягару податкового нерівний, бо тягар той паде виключно на одно жерело т. є. на додатки до податків безпосередних.
Найдрастичнїйшим доказом того суть цифри залеглостей податкових, відсоток від тих залеглостей а вкінци коштів екзекуційних за податки.
Залеглости податкові т. є. додатків краєвих до податків державних виносили в р. 1877 суму 296.234 зр. а в р. 1887 суму 886.098 зр. Від тих залеглостей податкових заплатила Галичина в р. 1877 відсотки проволоки і коштів екзекуції в сумі 139.000 зр. а в р. 1889 в сумі 256.000 зр. В инших краях Австрії цифра тих відсоток підносить ся лиш дуже незначно, в Галичинї росте она дуже скоро, бо в протягу від р. 1877—1889 піднялась о три рази тілько, що в всїх других краях коронних Австрії. Цифри ті суть дуже вимовним свідоцтвом, що стопа додатків краєвих перейшла вже у нас нормальну границю, що не лиш не можна єї підвисшати, але треба єї доконче обнизити, бо она стоїть в разячій суперечности з силою податковою обтяженої людности. Редукція додатків краєвих єсть у нас ще і для того пожадана, бо вже стопа самих державних податків в Австрії єсть дуже висока і розклад тих податків не відповідає зовсїм вимогам справедливости. Власність недвижима єсть тими податками обтяжена над міру, а движимі капітали підпадають під ті податки лиш в дуже незначній части.
Вкінци треба взяти під увагу також і потреби повітів, котрі також з року на рік побільшають ся і від року 1873—1885 піднялись о 3%. Збільшенє додатків повітових може однак наступити лиш при відповіднім зменшеню податків краєвих а і тая обставина промовляє також дуже рішучо за тим зменшенєм.
[Дѣло, 13.03.1890]
VI.
Коли додатки краєві до податків державних суть для краю так діткливі, що их не то що підносити не можна, а конечно зменшити потреба, то належить оглянутись за другим жерелом, з котрого би далось почерпати потрібний гріш на побільшаючі ся з кождим днем потреби краєві. Сам конверзія довгу индемнізаційного, о котрій висше була бесїда і котра єсть впрочім дуже пожаданою, не заступить повисшої потреби, бо конверзія єсть на кождий случай лише часовим средством, котре зменшає вправдї видатки, але не приспорює доходів, а потреби нашого краю на освіту, промисл, меліорації і т. п. суть так значні, що вимагають значного збільшеня доходів. Конечність та велить оглядатись за иншим жерелом, а тим суть після погляду автора краєві податки консумційні.
Заведенє краєвих податків консумційних мало би після думки автора тую добру сторону, що розкладало би тягар податковий на цїлу масу людности, на міліони голів і робило би можливою сплату податків в найдрібнїйших ратах при нагодї безчисленних, щоденних актів консумції і то без примусу і без екзекуції, бо кожда консумція єсть актом добровільним, до котрого не треба приневолювати консумента силою. Важним єсть також і то, що в міру збільшеня засібности краю, видатність податків консумційних стає більшою без підношеня стопи податкової. Автор вказує на примір Франції, Италії а вкінци в Австрії, котра через державний податок консумційний зуміла одержати свої фінанси в рівновазї (?). По думцї автора, промовляють також за краєвими податками консумційними і погляди справедливости.
Підставою розкладу тягарів податкових єсть з одної сторони можність економічна оподаткованих, а з другої користь, яку оподаткований відносить з дотичної галузи адміністрації. І одна і друга підстава оправдує потребу заведеня краєвих податків консумційних. Именно з становища можности податкової пожаданим єсть доповнити краєву систему податкову по датками консумційними, бо додатки до податків безпосередних обтяжують односторонно лиш одного рода доходи, а щоби устеречись при тім обтяженя біднїйших кляс, треба заводити такі податки консумційні, котрі діткнуть переважно засібнїйші кляси. З того становища пожаданими були би податки краєві консумційні від горячих напитків, як горівка, вино і пиво і від цукру, а дальше податки люксусові і зреформований відповідно краєвий податок від спадщин. Кромі того жадає автор від правительства, щоби уступало в хосен краю державні оплати шинкарскі.
З податків люксусових не надїєсь автор богато доходу, бо консумцію люксусову тяжко всюди викрити і податком обтяжити, вибір артикулів люксусу до оподаткованя мусить отже з одної сторони бути дуже довільний, а з другої недостаточний — а побір тих податків дуже коштовний. За то з податків від спадщини — коли би их відповідно зреформувати, міг-би край мати дуже гарний дохід. Нинїшна хибна орґанізація того податку в Австрії єсть причиною, що не сповняє він відповідно своєї задачі і викликує голосні жалї між обтяженими. Причини того лежать головно в хибній системі побираня того податку, котра позволяє движимі маєтки затаювати, а недвижимі обтяжає над міру. Ідучи за взірцем податки заграничних, належало би тут як-раз обтяжити движимі капітали і тим способом діткнути як найбогатші кляси способом діткнути як найбогатші кляси. При такій реформі повиннa держава признати краям відповідну участь в податках від спадщин, бо до зросту спадкового майна припинились безперечно всюди також дуже много спеціяльні економічні відносини даного краю, справедлявим єсть отже жаданє, щоби і край мав з того якійсь пожиток.
Не менше, як можність економічна, промовляє за краєвими податками консумційними користь, яку податникам дають институції, удержувані коштом даного краю. Богато єсть людности в краю, котра не платить нїяких податків беспосередних, отже і додатків до них — а помимо того користає з так многоважних институцій краєвих, як школи або шпиталї — нехай отже тая людність відвдячить ся за то краєви хоч тим способом, що буде платити в єго хосен податок від консумції.
[Дѣло, 15.03.1890]
VII.
Головних причин невідрадного положеня фінансів Галичини добачав автор три.
Першою єсть мала поміч з сторони держави. Держава вложила на наш край богато своїх видатків, але не дала єму анї трохи з своїх доходів.
Другою причиною єсть хибна організація власних автономічних доходів податкових. У нас росли потреби краєві, але при тім не розвелась система краєвих податків і весь тягар их лежить і доси в додатках до податків безпосередних.
Третою причиною єсть то, що на 10 міліонів краєвих видатків платить Галичина більше, як 6.5 міл. зр. на довги, отже не має чим підпирати продуктивні цїли краєвого господарства.
Відповідно до тих трох причин предкладає автор три способи ратованя фінансів нашого краю, а именно:
1) Держава повинна причинятись на цїли господарства краєвого о много значнїйшою участею як дотепер, а то в той спосіб, що повинна она скріпити організацію скарбової автономії краєвої, переказуючи їй деякі жерела податкові держави в цїлости або в части. Галичина повинна стреміти до того, щоби держава відступала їй увесь державний податок від вишинку і певну часть зреформуватись маючого податку від спадщин, а тим способом одержав би край річно около 720.000 зр. річного доходу.
2) Дальше належало-б перевести конверзію довгу индемнізаційного. Нинї платить край на амортизацію і опроцентованє довгу индемнізаційного річно 5¾ міл. зр. Коли би перевести конверзію того довгу, т. є. затягнути позичку нову на лїт 40 при помочи емісії 4½% облігацій — тогдї рата річна виносила-би що найвисше два міліони зр., отже 3¾ міл. зр. остало би до ужитку на цїли продуктивні, котрі були би спосібні піднести добробит, а в дальшій консеквенції і силу податкову краю. А коли зважимо, що до р. 1897 буде край наш на сплату довгу индемнізаційного побирати ще річну позичку 2,425.000 зр., то надвишка, яка остане краєви — покажесь ще більшою і сміло можна сказати, що за переведенєм такої конверзії одержимо в періодї 1891 до 1897 найменше 22—23 міл. зр. до диспозиції. Маючи певність одержаня такої суми, належало-б передвсїм вже тепер обнизити краєві додатки до податків найменше о один міліон річно, а тогдї згадана сума обнизилась би до 16—17 міл. зр. Сойм краєвий міг би вже наперед з огляду на тую суму порішити принципи і програму инвестиційних видатків на цїле найблизше десятилїтє, роздїлити ті видатки після их важности і по черзї в міру впливаючих фондів, заспокоювати. Тут було-би передвсїм пожаданим: а) доповнити дотацію каси краєвої сумою около 500.000 зр. так, щоби не треба все затягати довгів в банку краєвім; б) на фонд промисловий призначити два міліони; в) на фонд будови народних шкіл оден міліон; г) на фонд будови доріг і зелїзниць побічних 8 міліонів; д) на викінченє орґанізації шкіл народних і фахових 1½ міл.; е) на цїли дешевого кредиту для селян оден міл.; ж) на будівлї водяні а цїли гірництва два міліони зр. і т. д.
3) Вкінци уважає автор конечним завести для Галичини краєві податки кoнcумційні. З тих податків, податок від вина мусїв би побиратись в формі додатків до податків державних, однак і инші податки консумційні вимагають самостійної автономічної організації.
Таким самостійним краєвим податком консумційним рад би автор обтяжити горівку, пиво і цукор.
Надїяний прихід з тих податків обчисляє автор: з податку від вина на 70.000 зр., з податку від пива 300.000 зр., з податку від горівки на 600.000 зр., з податку від цукру 400.000 зр. Всї отже податки консумційні принесли би річно 1,370.000 зр., т. є. по 20 кр. на голову одного жителя краю, що не єсть великим тягаром, бо в Стирії припадає з краєвих податків консумційних 35 кр., в Країнї і Каринтії 55 кр. на одну голову.
Автор єсть пересвідчений, що ті три средства, а в особенности заведенє краєвих податків консумційних, рішучо поправлять фінансові відносини Галичини.
(Конець буде.)
[Дѣло, 17.03.1890]
(Конець.)
VІІІ.
Подавши дуже докладно зміст працї д-ра Лєо, ми з нашої сторони не мали би нїчого додати до неї, бо так само представленє фактичного стану річи як і виведені з него консеквенції уважаємо вірними і відповідними — коли-б не одна річ, а именно то, що автор в остатнім сформулованю своїх внесень відійшов далеко від того, що перед тим вже сконстатував і признав конечним.
Ми годимось вповнї з автором в тім, що поміч з сторони держави повинна бути значнїйша і що конверзія довгу индемнізаційного могла би для фінансів нашого краю принести немалі користи, однак не можемо годитись на то становище, яке заняв автор з огляду на проєктовані ним краєві податки консумційні.
Автор проєктує податки консумційнй від чотирох артикулів: вина, пива, горівки і цукру, отже від самих майже (кромі вина; артикулів щоденної потреби, котра при трохи вже більшім степени культури, переходить в конечність щоденного житя. Значить отже, що недобори фінансів краю і мусїли би в формі податків посередних покрити як-раз ті, котрих жалує автор, що платять за високі додатки до податків безпосередних!
Оподаткованє тих артикулів діткнуло би в остаточнім результатї найбіднїйші кляси суспільности в краю, про котрі сам автор каже, що годї им вже більше тягарів поносити, бо і ті, що их тепер поносять, переходять их сили.
На таку реформу годї очевидно годитись. Виходячи з погляду, принятого нинї загально в науцї, що податки консумційні суть лиш доповненєм — корреативою загального податку доходового, т. є. що они мають викривати дохід і обтяжати єго там, де иншій податок не міг би єго досягнути ми можемо признати податкам консумційним лиш там рацію, де они дїйстно обтяжують дохід, отже лиш при таких актах консумції, котрі виходять по-за круг конечних, т. є. або самою природою або хоч би оправданими вимогами даного степеня культури вказаних потреб. А о такім доходї не можна очевидно говорити при консумції пива, горівки і цукру, бо суть то артикули щоденного, зовсїм не вибагливого житя, котрі в значнїйшій части консумують бідні і так вже над міру своєї податкової сили перетяжені кляси.
Очевидна річ, що доходу того треба шукати деінде, а передвсїм при тій консумції, котра безсомнїнно виходить по-за круг згаданих потреб і тим заслугує на назву консумції люксусової. Так — недобір і потреба збільшеня скарбу краєвого повинні і мусять звернути увагу на податки люксусові, яко на жерело, з котрого черпати велить справедливість і фінансовий интерес краю. Авторови не чужа і тая гадка, і він признає потребу заведеня такого податку, однак в остаточних своїх внесенях виключає податок люксусовий, а остає при податку консумційнім від згаданих висше чотирох артикулів.
Впрочім гадка автора що-до краєвого податку консумційного не нова. В р. 1886 виготовив був видїл краєвий зовсїм подібний проєкт, котрий не прийшов однак під наради сойму. Проект той обговорили ми в р. 1887 дуже всесторонно в поміщеній в "Дѣлѣ" серії статей п. з. "Краєвий податок консумційний яко жерело покритя недобору в фондї краєвім". Там старались ми так теоретично, як і на підставі цифер статистичних представлених фактичних відносин виказати неумістність краєвих податків консумційних і потребу заведеня податків люксусових. При тім стоїмо ми і нинї, уважаючи стопу проґресійну при податках безпосередних і податок люксусовий яко одинокі справедливі і можливі нинї способи позисканя в дорозї податковій висших доходів.
[Дѣло, 19.03.1890]