Під конець минувшого року, дня 20-го грудня, громада наших петербургских братів Українцїв обходила велике свято, ювілей сороклїтної літературної дїяльнoсти нашого ветерана-писателя Данила Мордовця. А було се свято тим велике, що оно подало живучим на чужинї землякам нагоду до народної маніфестації, коли вже не перед загалом двох братних народів, Москалїв та Поляків, то бодай перед найкрасшим цвітом тих двох суспільностій, перед их лицарями мисли і слова. "Треба познайомити наших россійских братів з нашою вірою, нашими дїями, нашими змаганями і з тим, що доси зроблено нами, що дїє ся тепер у нас а що в нас на метї для будучої працї" — подумав собі гурток петербургских заточників. "Нехай побачать, впевнять ся, що ми голубимо такі-ж самі мрії, що й они, що ми не допоминаємось жадного жахливого "сепаратизму", а бажаємо жити і горювати з ними єдино, жити і вмирати братами, — але-ж бо вільними братами. Нехай же знають, що Україна — се є не тільки любозвучне слово в піснях і творах поетів, виспівуючих край, "гдѣ все обильемъ дишетъ", — що се є не тільки порожне слово, при котрім розуміють якісь-то "губерніи на югѣ", ґубернії, де абшидовані ґенерали та тайні совітники купують собі хутори, — де "Грицько і Маруся" обнимають ся коло перелазу, — де "хохли" їдять найсмачнїйше сало і запивають лепскими наливками... Нехай знають, що Україна є збір, сума різних понять: громадского руху, народної самосвідомости, оновленя интеліґенції, будованя рідної культури, рідного слова — на користь і благо рідному краєви, рідному народови, сїй численній частинї всего Славянства, всеї на світї людскости..." Оттак, пише Цезар Білиловскій, подумав собі гурток петербургских Українцїв і користаючи з нагоди зробив ювілей свого писателя великим національним святом. Обширний опис сего святочного ювілея подав тойже Цезар Білиловскій в 2-ім числї сегорічної "Зорі", а ми, відносячись не менше прихильно так до самого ювілата як і до тенденцій єго петербургских поклонників, подаємо з того опису хоч те, що важнїйше.
Вже заздалегідь перед днем ювілея, оповідає справоздавець, робились приготованя, щоб ювілей вийшов на славу. Труд подїлено поміж собою. Оден мав дати гасло по вcїм усюдам, понаписувати листи-універсали і разом з другими двома щирими товаришами порадитись з деякими найславнїйшими россійскими писателями і вченими, запросити их на свято і просити в них помочи й поради. Другій взяв на себе клопіт приготованя україньскої вечері. Третий зібрав і приготовив хор. Та й крім того було клопоту чимало, поки все стало в порядку. Але стало, зближив ся й прийшов всїми бажаний вечер. Коло 9-ої години в хатї вже збирали ся гостї. Кождий прихожій підходив до стола, де лежала адреса від петербургских земляків і клав свій підпис. А гарна була адреса. Малювали єї перворядні артисти Piпин і Сластьон. Серед малюнків з україньскої орнаментики, виведених червоними і золотими фарбами, пишала ся з верху аквареля дїда писателя.
По 9-ій годинї і сам він, Данило Мордовець, явив ся на сали. Ввела єго під руку красуня-землячка, одягнена в білу сукню. Єго повитали грімкими оплесками а студенти і студентки піснею: "Слава нашим козаченькам!" Коли хор і оплески втихли, дїдусь попросив зібрану громаду сїсти. Але нїхто не сїв, бо незабаром виступив перед дїда Цвітковскій і вичитав єму адресу від петербургских земляків, в котрій они, дякуючи ювілатови за щире співчутє до сумної долї України і за те, що думка єго знаходила собі натхненє в єї исторії й житю, ще дужше, ще щирійше дякують єму за ті твори, де він, згадуючи мову неньки і слухаючи почутя власного серця, виcпiвyвав рідною мовою свій рідний край. Словами: "Нехай-же довгій вік Ваша исторична свідомість та поетична вдача служать на користь рідній Українї, їй же і Вам на славу!" кінчила ся та адреса, заосмотрена підписами таких славних имен як: фільософ В. Лесевич, Аненьскій, Михайловскій, проф. Семевскій, Кареєв, Мякотин, Южаков, Мамин, В. Соловйов, Ріпин, сенатор Таганцев, Гр. Потанин, Михеєв, В. Беренштам і богато, богато других. Подібна змістом була й адреса від Кіян, котру відчитав зараз же після Цвітковского редактор "Кіевской Старини" Науменко. Случайна схожість кінцїв обох адрес викликала навіть чималий ефект. З гори адреса Кіян була закрашена кругом, а в нїм намальовано тушем памятник св. Володимира, Днїпро з гарними берегами, що ген-ген зливають ся з небосклоном. По-під кругом лежать книжки, пaпip і стоїть запорожскій каламар з пером. Праворуч від круга намальований кіївскій університет. Увесь малюнок заквітчаний лавровими вітками.
По виспіваню поетичної адреси панною Завилейскою, що разом з адресою віддала дїдусеви Данилї букет з васильків і колосків пшеницї, та по відчитаню адреси від Чернигівцїв Сластьоном мав виступити случайний гість з Одесси, Чикаленко з читанєм адреси від одеских братів. Але що той припадком на ту хвилю занедужав, то одеску адресу відчитав Цезар Білиловскій. Адреса та була красша всїх. З гори одескій артист-маляр Ж–ха намалював акварелею чудовий малюнок: лїворуч памятник славного кошового атамана Сїрка; під ним сидить Данило Мордовець, держить у руцї книгу і про щось гадає, снує мрії. І от єму ввиджає ся рада в Сїчи, круг на майданї перед церквою. Тут запорожцї, низові орли, тут і татарскі посли. Все ввиджає ся дїдови як авторови нового романа "Дві долї", де він так чудово і поетично малює Сїч і сїчове лицарство. Адреса богата і змістом. А що зміст єї є характеристикою дїяльности ювілата, то ми й подаємо єї в цїлости:
"Високоповажаний Данило Лукичу! Минуло 40 лїт з того часу, як натхнена козацтвом і любовію до рідного краю думка Ваша вилилась в поемі "Козаки і море", а незабаром з під Вашого пера зявили ся оповіданя: "Старцї", "Салдатка" і "Дзвонарь". Се були перші Ваші літературні проби; що Ви цїлком віддали своїй безталанній Українї. Чула душа, що вилила ся в сих oпoвiдaняx, щира любов до рідного краю і люду, надзвичайна мельодійність мови і справжній україньскій гумор, — все се звернуло на Вас увагу земляків і радїли они думкою за рідне слово і письменство, що придбало собі молоду, талановиту силу. Та пригнїченість нашої мови народної і тяжкі обставини нашого громадского житя на довгій час відорвали Вас від рідного слова і повернули Ваші сили туди, куди вже більше віку десятки народів віддають свої найкрасші сили. Всїм добре відома Ваша невсипуща, велика, талановита і користна праця, як историка, романіста і публіциста, бо що року на тім чи иншім поли виявляли Ви себе творами, до котрих всї з пильною увагою прислухали ся. Та хоч все те писано на россійскій мові, але ми при сїй нагодї не можемо не визначити того, що з дебільшого праця Ваша була про Україну, про єї долю минулу і теперішню, або так чи инак доторкала України і була симпатична нам, Українцям. В Ваших историчних вислїдах не тільки про Україну, але й про житє московского люду, особливо в книжцї "Политическія движенія русскаго народа", Ви скрізь проводили любі Українцям погляди самостійности народного житя і щирого демократизму. В историчних романах Ви малювали переважно житє нашого краю і люду, будили Україньске самопізнанє, прихильність до рідної України і нагадували, "що дїялось в світї, чія правда, чія кривда і чії ми дїти". В своїх публіцистичних розправах Ви скрізь виявляли себе прихильником громадского руху поступового, стояли за щиру самоуправу, в котрій народ наш з давна кохає ся, а що власне до українства, то ми з великою вдячностію згадуємо ті часи, коли Ви з славним покійним батьком Миколою (Костомаровим), нехай єму земля пером, козакували у "Голосї" і в "Недїли", і з Козловичем, Аксаковим та иншими поратниками темної сили, мов з татарвою на вкулачки били ся за матїр-Україну і за єї мову. В останні часи Ви багато мандрували по світах і лишили нам знову чимало книжок про Ваші подорожи. Та де-б Ви не пробували, чи то під ясним небом Испанії, чи на святій ріцї Йорданї під пекучим небом Юдеї, чи на Кавказї, де й доси орел довбе ребра Прометею, чи деинде, — скрізь і всюди Ви згадували свою Україну і линули думкою у рідний край "на тихі води, на ясні зорі, де хати біленькі, верби зелененькі." Так, пробуваючи більшу частину Вашого віку далеко від свого краю, Ви не забували України, як забувають єї богато земляків, що "для панства великого, для лакомства нещасного" полишилась і помоскалились і понесли свою працю в чужі улики; Ви не забували і рідної мови, Ви тільки, кажучи Вашими словами, "якось одбили ся троха, як то одбиваєть ся весною птиця од свого ключа, а в осени знов пристає". Так і Ви нарештї під осїнь "забажали до вирею" і через 26 років знов відгукнули ся на своїй рідній мові. З того часу й до сего що року зявляють ся Ваші невеличкі, але щиро-сердечні оповідання і нариси, в котрих так тепло, щиро і майстерно малює ся Україна з єї исторією, письменством, з єї гіркою долею і невмирущою надією. Живуща ся надїя у Вас, живе она і в нас, — і слава Вам, наш друже, наш Батьку, що Ви, маючи від роду талан і щасливу вдачу, підтримуєте в нас сю надїю! Ваші "Дві долї" не вважаючи нї на які лабети, в котрих они вже були, не вмруть, не загинуть. Дай же Вам Боже щастя доброго а віку довгого!"
(Конець буде.)
[Дѣло,12.02.1897]
(Конець.)
Після сеї адреси одеских земляків відчитав знову-ж Цезар Білиловскій лист від Дмитра Дворницкого з Москви, що кінчив ся словами: "Підіймаю мій келих високо в гору і пю за здоровлє Данила Лукича Мордовця і за єго будучі золоті твори на нашій рідній україньскій мові!" А вже "бурю похвал, радістних криків і довго невтихаючих оплесків" — се слова справоздавця "Зорі" — викликали адреси і телєґрами від австрійских Русинів, від "Наукового товариства им. Шевченка", від товариства "Просвіти", "Рускої Бесїди" і редакції "Зорі", всї з підписами. При читаню телєґрам зі Львова: від "Академічної Громади", "Клюбу жінок", "Бояна", "Товариства педаґоґічного", "Народного театру" і від приватних людей та від віденьскої "Сїчи" — по сали понесли ся громові оклики: "браво!", "добре!", "гаразд"", "спасибі землякам!", "Браво, браво Галичане!", "Слава Галичанам!", "оплески, крики, радість велика, велика", — пише Цезар Білиловскій. "Всїм так приємно було, усїх так радістно вразило, що Галичина так дружно, так одностайно відгукнулась на свято україньского слова. Bсї а надто россійскі письменники впевнились, що там за кордоном, там де Карпат своєю верховиною до неба досягає, там у Львові і геть усюди по за Львовом у гору виросла суспільна самосвідомість, зміцнїло громадске житє, а невмируща любов до невмирущого рідного слова принесла вже свій стиглий, солодкій плід, що там вже є свої вчені люде, свої наукові і другі товариства, своя жінота, своя питома родина, своя молодь, своя сїмя! Россійскі письменники, прослухавши ті телєґрами, впевнились і пересвідчились, що Україна — є окрема духовна сила, і сила велика, і заслугує уваги і шаноби північних братів, ycїx Славян, усїх освічених людей." Крім телєґрам від австрійских Русинів наспіла з Австрії ще телєґрама від пражских Чехів, Бавшого і Первольфів. З Россії наспіли телєґрами з Одеси, з Кишинева (від Карпенка Карого і Саксаґаньского), з Ананєва, з Харкова, з Єлисатгорода, від "xлoпцїв з Дону" і з Москви (від Кропивницкого і від професора московского університету Федора Корша). Телєґрама Москаля Корша вельми всїм подобалась тим, що Москаль втяв єї україньским віршом:
"Хай сто лїт живе Мордовець,
Не прощаючись з пером!
Українець і Московець
Хай цвитуть на зиск обом!"
Всї здивувались, як се Москаль пише по україньски. Але як довідались, що він частїйше і говорить і пише по україньски, що він і для "Складки", альманаха Ц. Білиловского прислав вже свої україньскі твори стихом, всї розентузіязмовались, а старий Мордовець зараз же і втяв єму відповідь телєґрафом в Москву:
Слав ся, Корше язикатий,
Разом Нїмець і Московець,
І Українець завзятий
Чолом бє тобі Мордовець!
В Вавилонї як би був ти,
Коли башту будували,
То, щоб бідоньки набути,
Товмачем тебе-б обрали!*)
Слав ся-ж, Корше, на весь світ
Много, много, много лїт!"
По відчитаню всїx адрес і телєґрам прийшла черга на "україньску вечерю".
В гарно прибраній сали позасїдали гостї за столи. Тай "меню"-ж тої україньскої "вечері" було справдї україньске. Зачинала "ковбаса та чарка", а там ишли: борщі, з вареничками в маслї, осятрина днїпрова з хріном, горох та капуста, коза з испаньскою лемішкою, каша по московски, кава по турецки і горішки та наливки. Вже після борщу з вареничками почали сипатись тоасти на честь ювілата-дїда, що сидїв за столом уквітчаний двома живими трояндами в пору их розвіту й чарівної краси. Розпочав ряд тоастів Цвітковскій, по нім говорив Крижановскій в имени україньскої молодежи, дальше Грабовскій відчитав ще одну адресу від "каси обопільної помочи літератів і вчених", а ще дальше віддеклямував Цезар Білиловскій свій "Привіт россійским пасьменникам, землякам і всїм гостям", кінчачи єго словами-зазивом:
Так простягнїть же руки нам свої силенні,
Письменники славетні ви і вчені!
Нехай сей вечер буде справжним нашим святом!
Обіймемось всї як рідний брат из братом,
І жиймо без ганьби, без заздрости й докору,
По братски! Я за се здіймаю чарку в гору!
Та найкрасша, найцїкавійша була мова проф. Вас. Семевского. Она, як не мож красше, доповняла адресу з Одесси, тому й ми наводимо єї дослова. Ось що він казав:
"Я живо памятаю, шановний Данило Лукичу, той час, як була надрукована в 1866 роцї, Ваша розправа про Пугачовщину, в якій у перве в нашій літературі був не тільки гарно описаний самий народний розрух, але і в подробицях вияснені єго причини. Як ся розправа, так і цїла низка других нарисів про низове бурлацтво і політичні рухи руского народу з превеликам интересом читали ся і молодою і всею громадою, всею суспільностію. В передмові до "Політичних рухів руского народу" Ви з великою скромностію назвали себе "чорноробучим для будучої исторії руского народу" і підчеркнули, що виключно сему народови, а не провідникам, керманичам і державним дїячам, що знайшли своє місце в пантеонї нашого минулого, Ви віддаєте свою працю і свої симпатії. Але ті згадані иcтoричні моноґрафії примушують признати Вас не чорноробучим, а историком Костомарової школи, себ-то таким, що лучить наочну правду з живою жвавостію і добірною талановитостію самого викладу. І пізнїйше Ви присвячуєте свої працї исторії руского народу. Так в "Дѣлї" за 1872 рік почали ся нариси исторії кріпаків на передодню волї. Та ба, cі нариси була перепинені, очевидно, з причин незалежних від автора, бо цїлїсенька книга на ту тему, де переважно змальовувалось селянство Поволжя і єго розрухи, не побачила світа і истнує, коли не помиляюсь, лиш в однім примірнику. Не побачив світа теж і нарис славяньскої идеї в Россії, що повинен був появитись в "Русскій Старинї" 1878 р. Я позволю собі спинитись на сїй розправі тому, що Ви зачепили в нїй два моменти нової рускої исторії, дуже близькі до сегоднїшного свята: я розумію зєднаних славян, одну з галузок декабристів і Кирило-Методієвске брацтво Костомарова, Шевченка і др. В товаристві зєднаних славян, поміж 8 славяньскими племенами, що мали підпасти поєднаню і були перечислені на печати товариства, Українцї ще не були відрізнені від всего руского народу. Але в політичних плянах Кирило-Методієвского брацтва, в спільній славяньскій федерації Українцї займали вже два окремі штаби. Про сей факт Вам не довелось згадати в своїй розправі з тої-ж причини, з якої і цїла статя не вийшла в світ. Сі федеративні течії злучались з пануючими течіями руского житя двома головними доповненями: 1) знищенє кріпацтва і 2) політичні реформи. За императора Олександра І. ще змагались було і перечились о те, що потрібно ранїйше виповнити. Через обставини руского житя на першу чергу було поставлено знищенє кріпацтва, а опісля, як оно впало, настав час допевнятись порішеня політичних задач. В часї 35 років суспільність виявляла в сїм питаню то більшу то меншу чутливість; але я гадаю, що в змаганю порішити сі задачі, в змаганю, котре є невідмінною й неминучою умовою для здобутя національних потреб україньского народу і потреб економічних, соціяльних і интелєктуальних україньского і россійского народу, містить ся той цемент, котрий повинен злучити україньску і россійску суспільність в гуртовій дружній праци. Бажаймо-ж, щоб суспільність глибоко пересвідчилась і перенялась свідомостію потреби рішеня тих задач, щоб ся свідомість перейшла в живе дїло, щоб се дїло довело до ослабленя політичного централізму і щоб нарештї було більше таких робітників, котрі б своїми працями про нарід і для народу подводили в гору і на належиту височінь єго розумову снагу і спріяли здїйсненю того союза між интеліґенцією та народом, котрий конечно є потрібний для здобутя згаданих реформ."
По сїй промові проф. Семевского, виголошеній в имени всїх зібраних россійских письменників та по промові письменника Михеєва, що скінчив окликом: "праця на своїй ниві на користь свому рідному народови і (відтак вже) вcїм на світї людям!", озвав ся і сивий ювілат Данило.
Подякувавши всїм зa зроблену єму честь, він став чинити "покуту", покуту за те, що цїлий вік оравши чужу ниву, свою оставляв пусткою. Та звиняючись тяжкими обставинами україньского житя, він звернув ся до молодежи, щоб не забувала рідної мови, щоби все мала на тямцї гасло: "або за столом або на столї! — за столом з пером у руцї доти, доки не положать на столї, руки навхрест зложивши". Та по тій дїдовій промові молодїж обступила єго: "Так, так, дїдусю, нехай се буде нашим святим окликом: з пером за столом, але з рідним пером за рідним столом!..." Коли все вгамувалось, почали ся співи. Але по хвили перепинив их фільософ Вол. Лесевич. Мова єго, підчеркуючи гасло: жий і жити давай другим! була дальшою відповідею в имени российских письменників на привіт Білиловского. Скінчив він, а Цвітковскій піднїс тоаст в честь автора "Исторіи славяньских літератур" і єго сотрудника та представителя польского народа Спасовича. Відповідаючи єму, Спасович вказав на можливість дружби між Поляками і Українцями, покликуючись на дружбу Шевченка та Поляків в Орскій кріпости. Можлива дружба обох тих народів і з Поляками, коби не "великоруска телѣга," в яку запряжений кінь козацкій, кінь паньскій, а по серединї россійскій. Тягнуть они і не потягнуть. Не конї винні тут, а ґрунт. А Поляк Томашевскій тут-же зажартував собі, мовлячи, що все було-б байдуже, коли-б тілько запряжку змінити. Тогдї Лесевич, згадавши, що він в своїй мові пропустив Поляків, старав ся се направити. Єгo дружний тоаст в честь Поляків, кінчив ся польским стихом надїї на побаченє рідного краю, що зробило на них дуже миле вражіннє. І єще були там тоасти: Мякотина в честь Українцїв і Москалїв, з голосом: праця для народа! Білиловского в честь Цвітковского і молодежи, котра, тут же заворушившись дала знати закаблукам і потягла в танець і старших. Танцями й закінчило ся се свято, що зближивши до себе в дружбі репрезентантів трох сусїдних народів, додало нашим петербургским землякам надїї на признанє их права до самостійного культурного житя, надїї на поміч приятелїв в их борбі о те право. І попращали они старого ювілата з одною ще більшою надїєю, з нaдїєю, що він сам тепер стане их ватажком, их гетьманом пера.
[Дѣло,13.02.1897]
13.02.1897