.
І.
Марина Харчиха вже шіснайцять лїт вдовою. Єї чоловіка Степана дерево в лїсї убило.
У неї двох синів. Старшій Грицько не має з роду одного пальця на правій руцї, — до війска не пійде. Молодшій Андрусь хорошій як мальований, аж любо глянути. Але оба брати, хоч з одної матери, з одного батька, нї раз на себе не подібні вдачею. Грицько не дуже то до роботи скорий, а до музик, танцїв дуже охочій. За те Андрусь тихій та супокійний, а до працї то й ночи для него нема. Та заєдно мами держить ся, у всїм помагає, рад би їй неба прихилити та на руках носити.
Марина аж плаче з радощів: "Ось моя потїха, от моя підпора на старість. і в небі не буде менї лїпше."
Маринї і люде завидують, та не одна мати, що має дочку на відданю, зазрістним оком споглядає на Андруся та гадає: "От такого зятя дай менї Боже!"
Грицько поставив ся раз до "браку". Побачили пани, що у него пальця не ма, та й на все з війска виписали. Грицько зараз і оженив ся. Зажив з молодою жінкою в другій хатї таки через сїни, хоч під одним дахом з мамою. Зараз Грицько пepeмiвив ся і став запопадливий на своє добро.
— Віддїлїть менї, мамо, що моє, нехай я сам на себе роблю. Коли по правдї обдїлимось, не буде між нами сварнї.
Мати віддїлила половину батьківщини.
— Половину з мого дістанеш по моїй смерти, а поки-що я хочу сама бути ґаздинею.
Грицько купив за жінчині гроші конї, корову, пару волів та й що треба до господарства. Поставив на своїй половинї огорода шіпчину, стоділчину та стайню з хлївом. Ґаздує окремо, та хиба то під одним нумером з мамою.
Андрійко кілька лїт молодшій і до війска єму час. Але Марина знає на певно, що єго не возьмуть, що єго буде реклямувати, бо він оден на господарстві. Андрійко не дуже скорий до війска. Для него то цїле щастє, що коло господарскої роботи. Не лишає єї від рана до ночи. В коршмі нїхто єго не бачив. Горівки і на дух не стерпить. І до слова якійсь-то не цїкавий, і за людьми єму не банно.
Цїла єго розривка то — спів. Пісень знав богато, та куди було ходить, то співає. Прийде було недїля або свято, Андрусь верне з церкви, пообідають. Мати каже:
— Та пійди сину трохи між людей забавити ся. І одежа на тобі гарненька та й ти собою як писаний — а сама аж душі в собі не чує з великого щастя, руки до образів взносить та Богу дякує за єго ласку... Добрі дїти вінець, а злі конець.
— Не пійду мамо. На що менї забави? або менї тут зле? От пійду на поле подивити ся, чи шкоди нема та чи біб посходив. Вже давно не був я під границею.
Закине на себе свитину, возьме палицю в руки і підспівуючи пісоньки йде в поле. Тут огляне всьо, попробує оден-другій колосок, посидить на межи, та й вертає до дому. А зимою то таки нїгде йти. Сидить в хатї та лише продумує, чого би то ще до дому треба зробити. Вечерами в зимі як верне з стодоли, то зараз роботу собі найде. Або сїчку ріже, або шлиї та уздечки плете, як не собі, то сусїдам за малу плату, мотуз крутить, а нї, то возьме кужіль та пряде з мамою.
З людьми не був говіркій, але з мамою то все мав о чімсь говорити. Обговорюють, як і що зробити, або мати колишнє згадує, про батька розказує, як побрали ся та дорабляли ся.
Нераз коди Андрусь верне з стодоли, мати каже:
— Та спочни трохи, сину! не вже-ж тобі гарувати? Намахав ся через день цїпом, то спочинь!
— Спочивати гріх, мамо, коли руки не болять, а робота аж просить ся.
Справдї богато було би треба, щоби Андрусь умучив ся. Дав єму Бог медвежу силу. Вола на плечах підносив, бо мав широкі як двері плечі, а руки в него як довбеньки.
Але Андрусь уживав своєї сили лише на добре, на роботу, та хотяй нераз єму другі докучали, дразнили бабиним сином, а нераз штуркали, то Андрусь ино було посміхає ся.
— Або ти знаєш, що ти робиш? От дурний! Не знаєш, що я би тебе роздавив як муху, — і показує кулак, від котрого другому аж мороз иде по-за спиною, але не вдарить нїкого, навіть не трутить. Затиснений кулак вистане, щоби пакістників відогнати.
Марина не знає, якого місця знайти синови, якої страви єму дібрати, в яку одежу єго одягнути. Андрусь все ситий, все на нему чиста мережена сорочка. Але-ж бо і варт він того, бо робить за трех.
Бідна мати голову синови миє, кучері розчісує, та пестить, цїлує...
— Боженьку! слава Тобі за твою доброту, ото дитина! А до сина каже:
— Тобі би Андрусю за якою дївчиною оглянути ся. Вже би час. Бери, котру хочеш. Я спорити з тобою не буду... Бери хоч і бідну, аби добра людина була, та на старі лїта ложку страви менї подала, та з хати не вигнала чужих собак дразнити...
— О, мамо! того не буде. Моя жінка мусить вас шанувати як-би і я сам, а то, бігме, не знаю, що би-м зробив за такій гріх. Але о тім мамо ще час думати, бо ще з війском треба щось робити...
— Того, сину, не бій ся, і в голові собі того не май. Ти у мене оден на грунтї, не сміють тебе брати...
— Але все-таки треба о тоє упоминати ся; самі того не дадуть.
ІІ.
В тому селї жила сиротою у своїх крівних молода дївчина, Гандзею звала ся. Дївчина гарна як писана, роботяща та бідна. Крутять ся коло неї хлопцї, як мухи коло меду. Але Гандзя знає, що богач єї не возьме і знає своє сирітство вшанувати. До хлопцїв привітна, і засміє ся і пожартує, але з далека.
— Не тобі я пара, — каже було на залицяня якого пареня, що аж облизує ся на таку червону ягідку...
— Чому-ж би нї? Або я не можу тебе взяти?
— Може би і взяв, але батько-мати не дадуть. Шукай собі иншої, це завертай нї менї нї собі голови!
— А ти-ж гадаєш дївкою сивіти?
— Не журись мною! Бог ласкавий і на мене та й для мене найде ся пара.
— А то горда панна! — говорили між собою богацькі сини, — аби ино ти з того сита була...
Андрусь видав чистенько Гандзю. Звичайно: в однім селї жили, та щоби не знали ся?
Одної недїлї здибали ся йдучи до церкви. Андрусь до дївчат був собі байдужій. Але тепеp якось не міг встояти. Поглянувши раз на таку цяцю, не міг очей від неї відорвати. Але-ж бо то дївчина! Стан гнучкій оперезаний цвітистим поясом. Сорочка біла як снїг, мережана, по нїй гарний корсетик, а з-під него сторчат груди, як два округлі камінчики. На шию навішала коралїв, пацьорків. Головка як вточена, умаєна цвітами і повплїтаними в довгу чорну косу сережками. А личко? Румяне, з маленьким трохи в гору піддертим носиком, з синими як небо очима, з чорними густими бровами, з усточками червоними як вишня.
Андрyсь не втерпів, щоб до Гандзї не заговорити.
— Здорова дївчино! Либонь до церкви?
— А вже-ж до церкви; на те й недїля.
— Так одна нам дорога, — каже Андрусь і ступає при гарній дївчинї. Щось-би заговорити та не знати як. Андрусь і так до слова не скорий, а перед такою гарною кралею, то цїлком язика забув. Думав, як би то заговорити, та й ось що сказав: — Як там бараболя показує у твого вуйка?
— Коби ще трохи погоди, може була би й добра, — відповідає Гандзя і, звертаючи своє гарне личко до Андруся, показала рядок біленьких рівних зубів.
По тім уже Андрусь не знав що говорити. Питати би ще за бураки та моркву якось не випадає, бо смішно. Андрусь подумав собі: Гандзя видно знає ся на господарстві. От добра ґаздиня з неї буде! І дивить ся на ню з боку, так одним оком. І гарна дївчина, здорова. От руки здорові, плечі сильні, потрафить працювати... А руки які запрацювані! Видно, що єї цукром не годували.
Прийшли так під перелаз. Гандзя пійшла передом. Переставила ногу через перелаз. Червона спідниця трохи піднесла ся. Якаж у неї гарна ніжка! які маленькі черевички!
Перейшли цвинтар. Люди дивили ся на них. А то пара! Не одна мамуня аж зітхнула: "Ото! готова тая вітрениця єго заманити, а шкода такого парубка! се була би для моєї Настї пара. Бодай би-сь пропала, ти сороко!" І мамуня перехрестилась і охнула глибоко, бо в тій хвилї заспівали в церкви "Святий Боже!"
На порозї церкви розійшли ся. Гандзя пішла між дївчат, Андрусь між парубків. Та хоч як пильно молив ся, як нї вдивляв ся в образи, не міг викинути з своєї голови Гандзї. Она заєдно стояла єму перед очима. Андрусь хрестив ся, потрясав головою наче би наскучливі мухи хотїв відогнати. Але даремно! Господи! або-ж се гріх? таж я нїчого злого не думаю... Я би єї взяв... Може саме добра година, коли я єї здибав... Ми-ж ишли до церкви...
І втїшив ся Андрусь, успокоїв ся і вже міг спокійно видержати до кінця служби.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 14.01.1897]
(Дальше).
Гандзя знала Андруся. Він їй подобав ся — але чи він для неї? Над ним богачки будуть бити ся, — і також не може перемочи в собі, щоб десь-колись не кинути оком туди, де стояв Андрусь.
— Мати Божа! зглянь ся наді мною сиротою бідною і пошли менї долю!
Служба скінчила ся. Андрусь пильно дивив ся за Гандзею. Не мав якось смілости наблизити ся до неї, але йшов мовчки не далеко і тепер дав волю своїм думкам.
"Менї мама говорили, щоби оглядати ся за дївчиною — от і дївчина! На що красшої? Добра, роботяча, та й убога сирота, буде шанувати ся; а яка запопадлива! От як гарно убрала ся! Заробила сама своїми руками, бо певно що їй нї вуйко, нї вуйна того не справили."
Андрусь прийшов до дому скорше, нїж мама; роздяг ся, вийшов на двір і сїв нa приспі.
Надійшла мама. Посїдали полуднувати. Андрусь збирав ся кілька разів до матери щось заговорити, та якось не йшло. Доперва над вечером заговорив:
— Ви, мамо, знаєте Гандзю Терещуківну?
— Знаю, та так як всїх, з далека.
— А добра она дївчина?
— За неї я нїчого злого не чувала. Дївка слухняна, роботяча; вуйна Варвара з неї вдоволена. А на що ти, сину, за тим питаєш ся?
— Може-би я єї взяв, — каже Андрусь, та аж сам настрашив ся того слова, бо почервонїв цїлий як бурак. Єму самому чудно з сего стало, бо тепер все з мамою о всїм говорив, але не чepвoнїв ся.
Марина йно усміхнула ся:
— Еге, ось куди мій синочок очком кидає! Чекай, небоже, такій ти? — і, хопивши сина обіруч за голову, стала єго цїлувати.
— Моя дитино! Як-би я бажала собі невісточки в хатї... але треба би де-що близше провідати, бо то оженити ся — не дощеву годину перестояти... Я єї так близше не знаю... Не люблю заглядати за чужим під лїсом, аби свого під носом не бачити... Але коли вже до того доходить, то таки треба під лїс пійти подивити ся. Я пійду сама до Варвари та й розпитаю.
Більше не говорили з собою тої днини.
З понедїлка пійшло всьо своїм ходом і нїхто більше не згадував. Андрусь не мав якось охоти, а мати не хотїла. На що хлопцеви голову завертати? може ще нїчо з того не буде...
Другої недїлї Андрусь ишов до церкви та мipкyвaв собі, як би то опять здибати ся з Гандзею. Не знати, чи і Гандзя так собі бажала, бо знову здибали ся на тім самім місци, що тамтого разу. Поздоровились, Андрусь був тепер трохи сміливійшій, хотяй Гандзя видала ся єму ще красчою.
— От ми знов здибаємо ся, — каже Андрусь, — а все по дорозї до церкви...
— Бо нам одна дорога випала...
Андрусь рішив ся був не казати Гандзї нїчого, поки мати не poзвідає за ню, як і що; але тепер, побачивши єї, змінив тую постанову. "На що то довго відкладати?" подумав собі та й каже:
— Слухай Гандзю, не біжи так! до церкви ще час. Я тобі щось скажу, лише йдїм поволїйше.
Справдї йшли поволи, але Андрусь так засапав ся, наче-б уже дві милї пробіг...
— Що-ж ти менї, парубче, скажеш? — питає Гандзя, а самій аж кров голову заливає.
— Гандзю! Пійшла би ти за мене?
Бідній сиротї наче б небо отворило ся. Такого щастя она не надїялась. Жаден парубок так не промовив. А сей і не залицяв ся і доперва другій раз з нею говорить та від разу до дїла приступає...
— Ну як же, Гандзю? 3і мною зле тобі не буде, хоч я зовсїм не такій як другі. Нема в мене нї мови нї вимови, і нїби то повертати ся не вмію, і до танцю мене не бери... але на xлїб зароблю і голодною та голою не будеш.
— А ти думаєш, що менї так за музиками та танцями банно? Я рада буду, що знайду готову хату. Але не менї сиротї о такім щастю думати. Ти господар, у тебе воли та корови, а в мене й приданого дасть Бог. У тебе ненька, а я кругла сирота, і хто знає, чи мама твоя мене схоче...
Дївчинї станули сльози в очах.
— Ce всьо нїчого, що ти говориш. Є у мене корови і воли, то значить, що буде на чім і ґаздувати. Моя ненька буде й тобі мамою, але чи ти мене схочеш по добрій воли, та чи ти мене любиш?
Гандзя пристанула, обернула ся лицем до Андруся. Єї цїлу стать освічували яркі променї сонця. В очах блищали сльози. Она дивилась прямо в очи парубкови, дивилась довго, наче-б хотїла сказати: Як же тебе, мій соколе, не любити, коли ти такій гaрний, такій добрий...
— Ну скажи ж, моє серце! — налягав Андрусь і взяв Гандзю за руки. Стояли саме межи вербами і серед села. Людей якось ще не було видати; сни oбоє чогось дуже вчасно до церкви вибрали ся. Гандзя не видирала своєї руки, ино очи спустила в-низ і ледви проговорила:
— Чи ти лише не жартуєш зо мною сиротою? Гріх би тобі було моє сирітске серце кровавити!
— Кленусь тобі хрестом святим, коли тебе дурю! На що би менї тебе займати, як-би я тебе не Любив? Дивись, кілько у нас в селї дївчат, а нехай менї котра скаже, що я коли до неї так говоpив, тогдї я під землю сховаю ся. Cтрах, Гандзю, як я тебе люблю!
— Бог тобі милосердний за заплатить, буду тобі вірною до смерти, нїколи не розлюблю! — і обняла єго за шию.
— Але ходїмо, — каже Гандзя, — бо люде надійдуть та буде соромy на цїле село...
— Або я собі з того що роблю? Нехай знають! ти будеш моє жінкою, то що кому до того?
Але пійшов. Ишли побіч себе прямо до церкви. Тепер вже язики розвязали ся.
— Що ти собі, Гандзю, надумала, як ми тамтої недїлї зустріли ся.
— Щось менї так тепло коло серця зробило ся. Я собі подумала: може справдї на дорозї до церкви долю найду... За той цїлий тиждень, то я йно о тобі, Андрусю, думала.
— А ти менї теж з мисли не сходила і я собі таке думав, вже і з мамою за тебе говорив...
— А що ж мама?
— Та вибирає ся до вас розвідати. Але мама менї ще перше говорила, що не буде менї перечити, з ким я женити ся схочу. Аби була — каже — честна дївчина та мою старість шанувала...
— З-за того, мій любий, не буде у нас клопоту... Яка я буду щаслива, коли буду могла когось мамою звати... бо сего щастя я не зазнала за свого віку...
Гандзя знов посумнїла, згадавши своє сирітство.
Прийшли до церкви і аж тут розстали ся. Зараз припали на колїна і молили ся щиро о долю.
По церкві заждав Андрусь на маму. Коли вийшли з-поміж людей, Андрусь каже з-тиха:
— Не знаю, мамо, чи я добре зробив, що так поспішив ся, але годї було вдержати ся. Я вже сказав Гандзї, що єї люблю, та й що єї буду брати...
— Та коли?
— Тепер, як ишли до церкви...
— Другі парубки говорять своїм дївчатам такі річи на музиках під коршмою, а ти під церквою. Видно, що в тім воля Божа, — Марина перехретила ся побожно. — Але я таки пійду до Варвари та розпитаю як і що... Нехай би вже було по людски та най би люде знали, що ти єї засватав, а то возьмуть вас на язики, бо годї-ж, щоби ви не зійшли ся де з собою та не поговорили.
Таки зараз по обідї Марина пійшла до Варвари, вуйни Гандзиної.
Обі жінки поговорили з собою як знали. Вуйна хвалила Гандзю, а Марина радїла, що таку добру мати буде невістку.
Від тепер що недїлї молодята сходили ся йдучи до церкви, бо на буднім дни не було коли. По обідї заходив Андрусь до Гандзї, або она забігала до Марини. Марина радїє, Гандзю цїлує, пестить та місця не може їй знайти.
— Тілько люби мого Андруся, бо він варт того, та й мною старою не помітуй...
Гандзя хилить головку на грудях старої Марини та по руках цїлує.
Bсї троє щасливі...
III.
Надійшла бранка. Марина завчасу постарала се о все, що потреба до реклямації. Ходить до священика, до війта, просить, а они єї запевняють, що Андрусь мусить бути увільнений, бо він оден на грунтї.
Подали письмо. Але до побору таки треба ставати. Поїхав Андрусь з другими парубками до міста. Але що єму? На других парубках аж шкіра мерзне на спомин, що треба буде довгі кучері пообтинати та під карабін ити. Андрусеви се все байдуже, бо він знає, що єго мине лиха доля.
Поставили Андрія Харка під міру. Пани аж облизали ся, побачивши такого плечистого рослого парубка... Здав ся!
Але єму се байдуже. Що-ж з того, що здав ся, коли служити не буде? А зараз з весною пішле до Гандзї сватів, а по Великодни таки весїлє.
І Марина нїраз тим не клопоче ся. Андрусь здав ся, але служити він не буде, бо він оден на грунтї.
Минув великій піст, минув Великдень. Час би сватів посилати. Аж тут приходить письмо з бецирку, що реклямації Андруся не приняли. В письмі стояло, що у Марини єсть старшій син на тім самім грунтї під тим самим нумером, отже нехай він помагає господарити, а Андрусь най иде служити.
У всїх наче громом ударило. Пропали всї надїї! Андрусь ходить як строєний. Гандзя горячі сльози проковтує. Стара мати кровавими слїзми плаче. Біжить до священика, до старших в гpoмaдї.
— Ратуйте ради Бога! А де-ж се можна? а де-ж правда? Таж старшій син уже віддїлений, своє окреме господарство веде, свої вже дїти має; хто-ж менї бідній старій ложку страви подасть?
Люде порадили Маринї пійти до міста до панів та просити за собою.
(Дальше буде).
[Дѣло, 15.01.1897]
(Дальше.)
Взяла Марина клуночок, зібрала кілька срібних, що на чорну годину зладила, пійшла до міста. Розпитувала між жидами, котрі їй самі з порадою накинули ся. А за всьо треба було заплатити. Заплатила і за письмо, що їй якійсь жид написав до бецирку і обіцював страх, трохи не забожив ся, що Андруся певно пустять.
Вернула до дому і ходить як на вуглях. Не певна, що стане ся.
А Андрусь ходить як сонний. І робота єго не береть ся. Стане було над якою роботою, задумає ся і перестоїть так цїлу годину. Як би були не говорили єму за реклямацію, за увільненє, був-би собі й до голови того не набивав; служити, то й служити. Або-ж то людскі дїти не служать? А то всї казали, що він оден на грунтї, що таких до війска не беруть. Він в тоє повірив і дївчинї голову завернув, та й що з того?... все наче-б вітер poзвіяв.
Щось за місяць звернули письмо; значить — так буде, як перше порішили: Андрій пійде в осени служити.
Марина метнулась знову до міста. Пійшла до самого старости. До ніг єму упала, плаче і просить:
— Паноньку ясненькій! змилуйте ся, згляньте ся на мою старість! Таж я не годна далї і ложки в руцї удержати, не то працювати...
— Не може бути инакше, — каже староста. — У тебе є другій син, нехай вас заходить, а той мусить пійти цїсареви служити... З Богом!
Вийшла Марина до передної комнати. Гіркі сльози утирає. Тут сидїло кількох панів. Сидїли при великих столах і писали... Марина до них припадає, по руках цїлує.
— Голубоньки мої! просїть пана старосту за мною, не вкорочуйте менї віку стаpoгo! Як же я буду без моєї дитини жити? хто мене зайде на старість?
— А ти жінко вдова? — питає оден пан.
— Вісїмнацять лїт вдова — каже Марина, рада, що добрий чоловік теплим словом до неї заговорив; може він поратує. — Мого чоловіка дерево в лїсї убило, а я з двома сиротами лишила ся. Старшій вже на своїм, то й не дивить ся на мене... А мого Андруся беруть менї!
— Я вам щось пораджу бабусю, — каже оден пан.
В Марину дух вступив.
— Ой порадьте, паноньку ясний, порадьте! По вік вам того не забуду та Бога буду просити за ваше здоровлє, панованє, лише порадьте...
— Знаєте, бабусю, віддайте ся ще раз, то ще можете мати сина...
Другі пани зареготали ся, аж староста виглянув з своєї комнати.
Марина видить, що з неї глузують, що замість поради посміхають ся над єї сирітством. В неї серце замерло. Не сказала нї слова, затяла губи, але в душі подумала: Бодай вас Бог скарав за мене та й за мою кривду!
Вертає Марина до дому. В очах темнїє. Ноги ледви волочить за собою. Здаєть ся, що до них колоди привязані або що на локоть в землю западають.
Андрусь аж руки заломив, побачивши маму. На лици аж почорнїла, згорбила ся, а руки трясуть ся як в пропасници.
Марина перележала цїлий тиждень в постели. Недоля єї придавила, а она тяжша від каменя млиньского. Андрій ходить коло матери, як коло малої дитини. І Гандзя забігає що вечера на годинку. На довше годї, бо робота, а бідного чоловіка хиба смерть від працї увільнить. Обоє страх побивають ся, бо Марину за свою спільну маму вважають.
Андрійко потішає єї, що ще може де-що дасть ся зробити, як пійде в осени до служби, хоч сам тому не вірить. Стара піднесла ся, але вже не було у неї тої сили, що перше. З старими людьми, як з старим будинком. Поки стоїть, то стоїть, а порушаєш, удариш сильнїйше сокирою, порохно сипле ся і все валить ся...
Андрій найскорше зі всїх отямив ся. "Служба війскова не до смерти. Три роки вислужу та й верну, Гандзя присягла менї, що остане мені вірною. Нехай-би таки тут з мамою сидїла, то старусї легче буде сирітство. Поговорю з нею об тім."
Не говорив о тім нїчого з мамою і таки того вечера пійшов до Гандзиного вуйка. І з Гандзею не говорив о тім, поки вуйко на те не пристане, щоб відтак не нарікали, що им дївку в хати відмовляє, а они єї від малої дитини виховали.
Вуйко вислухав Андруся уважно та й каже:
— Як схоче, най иде. Она вже більше до тебе належить, чим до нас. Як она схоче.
[...]
Тепер дoпeрва заговорив Андрусь з Гандзею:
— Гандзю, серце моє! В осени я йду, як знаєш, до війска. Мої мамуня тепер такі слабі стали, що аж менї страшно их лишати самих, а мій брат, то собі рад. Чи не прийшла би ти з моєю мамунею жити? Знаєш Гандзю, що зробила би менї тим велику ласку. Я би тобі сего вовік не забув...
— Рада би я тобі з щирої душі то зробити, та як менї вуйків покидати. Они-ж менї батьком-ненькою були, коли я дитиною осиротїла...
— Вуйки пристають на тоє, я вже з ними об тім говорив. Тепер лише від твого слова залежить.
— Я дуже з того рада. Пійду! Твоїй старій мамі рідною дочкою буду.
Андрусь вернув до дому, та аж на серцю повеселїйшало. В такім тяжкім горю найменчій промінь сонця, то вже догода.
— Матусенько, не горюйте, не сумуйте, головою стїни не розібєте. Як я пійду, сюди прийде Гандзя жити, та двоїм вам легче буде...
Марина зрадїла. Знала, що Гандзя добра дївчина, любить єї і буде єї щиpo заходити.
Від тепер Андрусь став горячково коло господарства заходити ся. Він числив на тоє, що єго тут довгій час не буде, отже треба не одну річ зладити, бо відтак мама стара не дасть собі ради. Працював як віл. Понаправляв дах, полїпив в стайнї, огородив на ново обійстє.
Надійшла хвиля розлуки. […] Виcпiвують, нїби-то топлять горе в співі та горівцї. Андрусь анї не гляне в тую сторону. Oдну роботу кінчить, а до другої береть ся.
Вже коли війт прийшов кликати Андрія їхати до міста, він ще тогдї мотику острив. Такій був запопадливий!
Зібрались новобранцї на майданї перед коршмою. Позїздили ся форшпани. Конї хрупають сїно з баламутів та своєї черги ждуть. Новобранцї горівку ставлять гарцями, людей частують на прощанє. Тут зібрала ся цїла громада. Кожде має кого пращати, хоч-би лише знакомого. Матери заводять як по умерци, дївчата сльози утирають за братами, та може не одна єще за ким, хто близшій серцю, чим брат рідненькій... В цїлім селї гвалт, зойк і плач...
Прийшов війт.
— Хлопцї, пора в дорогу!
Ще більшій плач! Марина трясучими руками обнимає свого Андруся за шию та цїлує в голову, в чоло, в очи...
— Мої кучерики чорненькі! Не я вас буду мити та розчісувати; гострі ножицї вас oбiтнуть... Ой моя дитино дорогенька хто-ж мене без тебе заходити в старости буде...
— Годї мамо! — каже Андрусь і цїлyє єї по руках. — Я-ж не на смерть иду, та й єсть нас більше... таких. Пождїть [...] доглядай моєї неньки, а я тобі того до смерти не забуду...
Війт закликав опять:
— В дорогу час!
Рушили форшпани. Послїдне прощанє.
Андрусь поцїлував стару маму у-послїдне, пoцїлyвaв і Гандзю при людях. В очах станули єму сльози. Він скоро утер их рукавом, закусив губи і скочив між других рекрутів. Ростом він всїх перейшов. Народ рушив за ними. Посїдали на вози. Єще раз закричали: "Бувайте здорові!" та скрились в улицю за верби.
В селї ще більшій крик і плач, а на возах залунала рекрутска піснь:
Чому ти мя, моя мати, рано не збудила
гей! гей!
Коли моя компанія з міста виходила
гей! гей!
Вертають люде до хати. Иде й Марина, та ноги під нею дрожать. Гандзя єї веде та піддержує з цїлої сили.
Прийшли в хату. Як тут пусто, як страшно, наче-б ино що дорогу людину похоронили... А всьо, куди нї оком глянеш, Андруся нагадує... не одна тут річ вийшла з-під єго умілих рук. Посїдали обі на лаві та й думають. Вже і сльози висохли. Бідному то і слїз мало і тих нестає. Нема чим горя з серця виляти і оно засихає й огнем пече...
Сидїли так... [...] сидїла ще хвильку, а далї замкнула хату, помолилась та й лягла на лаві спати. Але чи спить ся им? Мати йно хлипає, і Гандзї сон не береть ся. Далї чує Гандзя, як стара Марина крізь сон стогне і Андруся кличе.
— Мамо, прокиньтесь! Бог з вами!
— Га, га, — каже Марина. — Господоньку святий! в имя Отца і Сина і святого Духа... Ось добре, що ти мене доню збудила. Менї таке страшне снило ся, що подумати лячно. Господи переміни! Менї снило ся, як мого Андруся стріляли на майданї... Бідний мій синочку! що з тобою тепер робить ся?
Бідна жінка стала голосити несвоїм голосом, ломити руки в розпуцї та старою головою до побічницї товчи. Гандзя припала до неї, та ледви успокоїла єї, хотяй їй страшно стало від того сну, грудь заморозило та серце шарпало мов клїщами.
Гандзя жила від тепер у старої, хотяй Грицько не дуже то рад був з того.
— Чого тота приблуда тут хоче? — воркотїв він, кілько разів переходив через сїни. — Хиба би то я не потрафив сам мами зайти?
Гандзя пізнала, яким духом до неї дише Грицько, але годї. Приобіцяла Андрусеви не лишати єго матери, то й не лишить, хоч-би єї як собаку палицею гонили.
І заходить ся коло неї, голубить, слів добирає, усміхати змагає ся, хоч як їй то тяжко, аби лише стару трохи звеселити.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 16.01.1897]
(Дальше.)
IV.
Приїхали рекрути до міста. Не одні они самі. Поназвозили их з цїлого округа. Ходять по улицях, розглядають ся, таскають ся з торбами, мішками та скринками. Та яка тут різнородність! Селяне, сурдутовцї, жиди, усе те разом помішало ся, усе те по одно сюда приїхало: служити цїсареви.
Позганяли их на подвірє великої касарнї. Офіцири і різного степеня жовнїри, з звіздками і без звіздок, звивають ся як на ярмарцї, читають, викликують аж похрипли, дїлять на компанії і забирають до маґазинів по мундур і оружє. Тут така сама метушня, крик, галас.
Пороздавали кождому, що належить ся. Беруть новобранцї те добро в руки та не знають, що з тим робити, як єго на себе надягати. Порозбирали ся з свого. Кождий попращав ся з своєю одежиною аж на три роки, коли не на віки. Вяжуть в клунки — хто сїрачину, кафтан, а хто сурдут або халат. Старі жовнїри пришивають до тих клунків карточку з білого твердого полотна та пишуть на тім нумери, назвиска. Та роблять се з ласки, бо властиво: пиши собі сам, а не вмієш, то заплати! за письмо всюди хлоп мусить платити...
Тепер попоставляли новобранцї чвірками. Кождий взяв в одну руку карабін і торністру, як кому лїпше, а в другу свою скринчину, чи мішок з xлїбoм, — ждуть. Капралї викрикують, щоб рівно йти улицями. Та як тут рівно йти, коли кождому спершу нескладно, наче-б єго в ярмо убрав. Та ще й нести тілько, що Господи! аж руки помлїли.
Приходять в касарню. Кождому дають бляшанку і кличуть до кухнї по менажу. Вже геть з полудня, а тут нїчого було в рот взяти... Стоять новобранцї по під стїни та хлепчуть горячу зупу. Куди там за ложкою шукати, як своєї нема.
На цимрах показують кождому, де хто має спати, де вішати торністру, що класти на полицю, котрим боком вішати карабін. Тут все мусить бути після припису, одностайно.
Новобранцї стоять одні за другими. Боять ся ступити, щоби якої біди не було. А шаржа росте як на дріжджах, робить ся важною, викрикає та лає в батька-матїр, що аж соромно слухати... Один крикнув:
— "Геравс" по хлїб!
Рекрути не знають, що оно значить, аж треба им було сказати: "Виходїть по хлїб". Тут прочитали кождого і казали брати купку хлїба, в котрій було пять бохонцїв.
В цїлій тій суміші пізнати зараз Андруся. Мундур на нїм так витягнув ся, мало не трісне; рукави і ногавицї коротенькі, видно, що не на него шиті. Він сїв на своє ліжко і важко задумав ся. Клунок зложив під ліжком. Аж тут як не гукне на него якійсь капраль:
— Ти медведю, як сидиш? Так не вільно! ліжко псує ся... Сїдай на конець, коли хочеш сидїти — марш "ферфлюхте баґаж"!
Андрусь оглядає ся, чого від него хотять, за що медведем прозивають?
— Таж то ліжко моє! — обізвав ся.
— Брешеш! не твоє, а цїсарске! — гримає капраль та й з кулаком суне до него. — А диви якій фільософ! пащекувати бере ся...
— Та я не пащекую, але не знаю, чого від мене хочете. Ви-ж менї самі показали, що тут буду спати, то й сидїти чей-же можна.
— "Гальц мавль"! — верещить капраль. — Я тебе навчу "субернації", ти рекрутске вухо! — і вже замахнув ся на Андруся з кулаком...
— "Pyгiґ!" — крикнув хтось за плечима Андруся, що аж шиби задзвенїли, і всї умовкли, навіть той крикливий капраль.
Андрусь оглянув ся. Зараз на другім ліжку биля него лежав якійсь молодий чоловік і держав книжку в руцї. Він зовсїм не подабав на других жoвнїpiв. Навіть вилоги у него инчі, червоні, і аж три звіздки по обох боках ковнїра. На него перше Андрусь і не зважав. Він тепер сїв на постели.
— Що тут викрикаєте як в коршмі?
Капраль стоїть собі, під боки взявши ся і каже:
— То рекрути собачі, прошу пана фірера... А ти, воле, встань, коли ан фір говорять! — каже відтак до Андруся і штовхнув єго кулаком під бороду...
Сей, котрого фіром звали, скочив з постелї.
— Капраль Вовк! "штелюнґ", коли до вас говорю! — закричав. — Як смієте рекрута бити? Я тут не від тепер дивлю ся на ваш "абрихтунок"... Ей, Вовк! не просїть Бога, щоби я вас до рапорту взяв! Бігме буде біда! То так учить ся людей? А вам добре було, як вас били? хиба ви не такій самий хлоп як і він? "Абтретен!".
Капраль викрутив ся на пятї і пійшов дальше.
Андрусь стояв, аж рот отворив. Тут такій галас аж голова крутить ся. Нeдавно сказав до него якійсь невеличкій чоловічок як оса і під бороду штовхнув, а сей, як крикнув за нею, то не знав куди дїти ся. Стоїть Андрусь та дивить ся на того другого, що з книжкою та червоним ковнїром. На рукавах у него по одному паскови жовтому. Хто би то собі затямив, що оно значить?...
Сей чоловік приступає до Андруся, кладе руку на єго плече і каже:
— Як вас звуть?
— Андрусь.
— А ще як?
— Харко.
— Отже видите Харку. Ліжко мусить бути все рівне як скринка. Як сядете на него з боку, то зараз заломить ся, і вже не так. Треба сїдати отут на кінци; тут є зелїзні "кавалєта", о! отсе зелїзо називає ся ка-ва-лє-та не загнесь. А коли треба лягати спати, то знимає ся отся подушка; то називає ся "капустрак", а сїнник сей, то є "штрозак", обертає ся на другій бік. Отже памятайте собі тоє: ка-ва-лє-та, ка-пу-страк, а то штро-зак!
Позбігали ся всї рекрути, обступили того червоного пана і слухають. Кождий рад научити ся і повтаряє собі: "кабалїта", "капуздрак", "штруцак"...
Тепер обертає ся той пан з червоним ковнїром до всїх і каже:
— Памятайте хлопцї, що нїкому не вільно вас бити. Кого би хто поважив ся вдарити, зараз пожалуйте ся менї або котрому пану офіцирови, а він вже дістане за своє. Але треба слухати старших, бо так мусить бути!
Рекрути трохи повеселїйшали, осмілили ся і стали шептати між собою.
— Хто сей червоний пан? — питає Харко якогось старшого жовнїра.
— "Фрейвіліх"; але він за кілька днїв війде вже на "ворльоп"...
З того зрозумів Харко лиш тілько, що той добрий пан не довго буде за ним встоювати, але що значить фрайвіліх, то таки не знав.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 19.01.1897]
(Дальше.)
На дворі стали щось трубіти.
— Спати пора! — закричав якійсь старшій.
Жовнїри стали стелити. Пообертали штрозаки, прикрили "лайнтухами" і "деками", пороздягали ся, молитви шепчуть.
При столї сидить оден старшій вояк при слабій лампочцї і щось пише. Коло него сидить другій і говорить, за-для гамору не чути, що. Аж тепер, як стишилось, почули всї слова:
— Та напишіть, щоби дали вістку, що робить моя Марина, най на мене чекає, я на неї не забув і певно єї возьму...
Кождий нагадав свою родину і зітхнув тяженько. Андрусеви стала перед очима Гандзя.
— Гасити світло і спати! — кричить з порога якійсь капраль в чаку.
— Зараз, пане капраль, лише менї прочитають, чи чого не перепущено.
— Ано! щоби менї того не було...
Тепер той, що писав, читає півголосом. Всї чують. Харко приложив рот до капустрака та так плаче, аж душить ся.
Такій самісїнькій лист міг би він до своїх писати. Видно жовнїрска доля всїм однакова. В "цимрі" стало тихо, чути лише мірове сапанє молодих здорових грудей. Де-хто хропе, де-хто воркне, через сон заморкоче, повернесь на другій бік і спить дальше! Харко не спить. Перевертає ся на твердім штрозаку, хоч від сердечного плачу геть єму полегчало. Вже буде либонь північ. В сїнях чути міровий хід капраля від ночи. Харко зачинає дрімати. Очи злипають ся. Образи, що до тепер снувались єму ясні поперед oчі, тепер шаріють, затемнюють cя…
Чує Харко, як на десятім може ліжку щось порушалося. Відтак чує якесь таке саме шнирянє по під ліжка... Хиба се миши? То щось велике на миш! Шнирянє тоє десь має бути піж ліжком Харка. Він показує, що спить, приложив ухо до капустрака, друге відслонив і слухає. Виразно чути, що хтось розвязує під ліжком єго мішок, там Харко має трохи шматя, два бохонцї хлїба і дїжчину масла. Харко піднїс ся на ліжку, відтак нахилив ся і намацав рукою під ліжком чоловіка... Еге! — гадає Харко, — якійсь сват добирає ся мого добра...
— Хто тут? — кличе.
Той хтось не обзиває ся. Шарпнув ся з цїлої сили, вирвав ся Харкови з руки і назад пошниряв по-під ліжка.
Харко заснув аж над ранок. Єго мучив якійсь томлячій сон, котрого не міг собі відтак нагадати. Щось єго давило млиновим каменем на грудь.
Аж тут трублять на подвірю касарнї. Харко кинув ся, отворив очи, хоч не може може поміркувати, де він є. До цимри збігає капраль від дня і кричить з цїлої сили: "авф! авф!" а сам иде отвирати вікна. Від того повіяло по цимрі осїнним холодом. Жовнїри встають, кождий накидає на себе деку і взуває черевики. Рекрути не знають, що з тим робити, питають старших, як шнурувати тими ремінцями. Відтак шепчучи молитви идуть мити ся. Один другого потручує, бо кождий хотів би чим скорше умити ся та одягти ся, бо холодно аж зуби дзвонять.
— По зупу геравс!
Беруть бляшані менажки і йдуть гусаком до кухнї. Тут кухар черпає варехою кождому: старшинї з-під споду густого, а вже рекрутам то сама рідонька вода діставала ся.
Дивить ся Харко в свою менажку, там якась сина вода, під сподом троха якоїсь каші.
— І таким людей годують? — подумав він. Покушав та й зараз сплюнув. Годї, нїяк того добра їсти... Питає одного вояка старшого:
— Де би сю паскуду виляти?
— Виляти? питає зачудуваний старшій "найташ", — давай сюди, я сам зїм... А ти не хочеш? Пожди! будеш і ти небоже їсти, аж пальцї оближеш...
Відтак переляв в свою шальку. Харко свою пополокав водою і прийшов до цимри. Нагадав собі, що має ще де-що свого... Витягає мішок з під ліжка — ага! були гостї. Мішок розвязаний...
Стали виганяти рекрутів на двір, уставили рядами... Офіцири оглядають их як волів на ярмарцї, підофіцири звивають ся як мухи в окропі.
Дивить ся офіцир на Харка. Одежина на нему куценька: штани висше кісток, рукави до половини ліктя, а всьо таке натягнене, трохи не трісне.
— Фельдвебель! — кличе офіцир і шваркоче щось, показуючи на Харка, та бере рукою то за рукав, то за штани.
Фельдвебель бере Харка до маґазину. Тут порпає щось, витягає инчу одежу і каже передягати ся.
— Від тебе небоже десь міру загубили!
Харко чує, що в тій новій одежи єму якось складнїйше.
Розпочала ся муштра. Підофіцири говорять щось, та так, що годї их зрозуміти. Якісь такі нечувані слова виговорюють та таким ломаним язиком балакають, що нїяк не розбереш, а лають в батька, в матїр. Бо всьо, кажуть, не так: і "штелюнґ" не такій, і "шушпіци" не туди, і руки не так, голова не так, раз за низько, то знов за високо. Кажуть, що всьо, що на право то "рехтс", а що на лїво, то "лінкс".
Абрихтувати Харка взяв ся сам капраль Вовк. Він зараз пригадав Харкови вчерашне:
— Тілько менї не пащекуй небоже, так як вчера, бо тобі морду згаратаю, що почорнїє як "шувікс", ти бойку незаганяний!
Харко стоїть наче-би патик проковтнув. Очи вивалив на малого капраля, що скаче коло него як цуцик, бороду, голову поправляє... Не знає, за що він єго ганьбить.
— Та що я вам зробив, пане?
Вовк замість відповіди ударив Харка в лице, аж єму свічки в очах показали ся.
— Вже отвираєш пащеку? Я тебе навчу мовчати! Як я скажу "гаптах!" то щоби тобі оса по нозї лазила, щоби тобі сїра гадина по-за плечі лїзла, не смієш писка отворити і мусиш стояти "штелюнґ!" Но бійсь! не все за тобою будуть фрайвіліхи встоювати!
По годинї такої мудрої науки постягали по кількох рекрутів в одну лаву і стали вчити оборотів нa право, на лїво...
Харко не може нї раз затямити, що значить "рехтс" а що "лінкс". Передвчера ще був на своїм обійстю та порав ся коло господарскої роботи, а тепер?.. Хиба-ж то все одно?
Капраль Вовк не дає єму дихати, все кричить, сварить, в батька-матїр проклинає та поштуркує. Цїлy свою зaїлість звертає на него. При однім oбopoтї Харко повернув ся так, що станув в очи з своїм товаришем.
— Плюнь єму в очи! — каже Вовк до тамтого.
Товариш не хоче. Як же єму в очи плювати? або він мeнї що винен?
— Плюнь, бо в морду дістанеш! — і Вовк ударив рекрута пястуком в карк...
Бідний рекрут, хоч єму в poтї засохло, зібрав остатні слини і плюнув Харкови в очи...
Харко обтер лице рукавом.
— А ти, бойку нешкробтаний! а ти забув, що як єсть "гаптах!" то не вільно рушати ся? — і знову вдарив Харка з цїлої сили в лице.
— "Айнрікен!" — кличе офіцир.
Рекрути повертають до цимри. Кождий такій заголомшений, застрашений, як той сїльскій пес, що прибіжить за господарем до містa на ярмарок, та не знає куди з-поміж фіp утїкати...
До Харка приступає той єго товариш, що єму плюнув у очи.
— Прости мeнї, краяне, що тебе так не по людски зобидив, але я мyсїв...
— Та я знаю, що ти тому не винен... От собача служба... Хиба так все буде?
— Або я знаю?
(Дальше буде.)
[Дѣло, 20.01.1897]
(Дальше.)
Приходить Харко до цимри. Той червоний пан, що за ним вчера встоював ся, сидить на ліжку. Харко нагадав собі, що він вчера говорив, та й зараз приступає до него.
— Прошу ласкавого пана, мене сегодня той чоловік, що вчера так сварив, ударив аж два рази в лице, хоч я єму нїчого злого не зробив.
Харко хотїв пана поцїлувати в руку.
— Дайте спокій, не треба!
В тій хвили надійшов кайраль Вовк.
— Капраль Вовк! завтра до рапорту! Я вам покажу, як рекрутів бити...
Вовк випрямив ся, як струна, руки в-низ, а на Харка дивить ся косо, як справдїшний вовк.
По менажи таке саме муштрованє до самого вечера. Вовк вже не бє, але проклинає в батька-матїр, аж морозить чоловіка таке слухати.
Став учити рекрутів рівного ходу. Пояснив, що лїва нога називає ся "ейнц", а права "цвей". Рекрути мають на "ейнц" виступити лївою ногою і стояти так довго, поки не скаже ся "цвей", а тогдї ступай правою ногою.
Харкови йде тота річ не складно. Єго бере Вовк на бік, учить самого, а других товаришів передав фрейтрови. Закличе на Харка "ейнц!" Харко виступить лївою ногою і чекає на "цвей!" Капраль мовчить. Харко стоїть розвівши ноги. Та коби то на другу ногу можна гаразд оперти ся, a то дотикай лише "шушпіцом" і стій на одній нозї! Стоїть Харко, аж ноги млїють, а Вовк все кричить, все щось направляє... Видержить єго так довшій час і доперва тогдї цвейкне. Відтак иде на ново. Харко вже на ногах не може стояти.
— Піжди небоже, я тобі дам "бешверувати ся" на мене! ще рідну маму прокленеш! Я випю за тебе кілька днїв "ейнцеляка" але ти здохнеш в моїх руках, бо той фрейвіліх не все з тобою буде.
Вернув Харко з муштри ледви живий. Ноги так болять, так дрожать...
— Ну! хоч-би трохи спочити.
Але зараз взяли рекрутів до инчої роботи. Вчать як торністру пакувати, а все говорять так, що не розбереш: насамперед складає ся "файстлінґи", потому "шуфеци", відтак дві пари "білізни", потому "пропрієтети" і "нецайґ", під деку складає ся "армляйбіґ"...
Що тоє все значить?...
Другої днини рапорт. Червоний пан оперезав ся "куплею", так само капрал Вовк. Харка таки так поставили.
Приходить капітан. Фельдвебель закричав: "Гаптах! рапорт рехтс шавт!". Харко не знає, що має робити, і стоїть. Капітан приходить від одного до другого, кождий щось шваркоче, а все "покорнї"... Той просить о чоботи, той хоче на ворльоп ити, той просить о золї до чобіт. Капітан щось говорить, жовнїр обертає ся, піднимає ногу... Прийшла черга на червоного пана. Він піднїс руку до чола, спустив і щось шваркоче...
— Ho! капраль Вовк? — питає капітан.
Вовк мовчить, нї пари з рота.
— Капраль цебе біля? — питає капітан Харка.
Харко хоче капітана в руку поцїлувати. Капітан видер руку:
— Муф! біля цебе капраль?
— Аж два рази, прошу пана, не знаю, за що, і казав менї в очи наплювати...
Капітан відай не зрозумів, бо звернув ся до червоного пана, а сей опять єму щось зашваркотїв.
— Ти клюпа бойка! — каже капітан до Вовка, — ти педеш біля рекрута? Не вольно! Розумів? Я сам не біля нїкого... Десет днї айнцельнарехт!
Фельдвебель все записує.
— Та прошу ласки пана, — обзиває ся Харко, — аби мене хто инчій вчив, бо то дуже лукавий чоловік...
Капітан не розуміє. Червоний пан знов пояснює.
— Не! то не беде! — каже капітан.
Як відійшли від рапорту, каже оден старшій жовнїр до Харка:
— Що ти чоловіче зробив? Таж капраль тепер тебе заморить...
— То я буду жалувати ся...
— Не все буде можна...
За кілька днїв капраль Вовк кудись подїв ся — не було єго 10 днїв.
Але доля Харка через тоє нї раз не поправила ся. Учив єго другій, та хоч не бив, то так мучив, що душа з него вилазила.
Харко мусить найдовше на одній нозї стояти, найдовше бігати "лявфшріт", найдовше стояти на зігнених колїнах при "ґeлєнґибунках"...
Харко привик уже до зупи і до менажи. Вже єму і того мало і все чує голод. Став худнути, бо хлоп був рослий і потребував богато їсти. Те, що принїс з дому, вже минуло ся, та кілька шісток заховав в торністрі на сподї на лиху годину.
Червоного фрайвіліха не стало. Казали, що він піде вже на офіцира. Господи! Якій то любязний офіцир буде!
Вовк вернув з арешту і знов взяв ся до муштри.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 21.01.1897]
(Дальше.)
Харка називають "унфермою" се-б то таким, що нїчого не навчив ся і нїколи не навчить ся. Всї ним поштуркують, на погані роботи посилають. Нїхто з ним говорити не хоче... звичайно: унферма, та й годї. А Вовк так ним вередує, що хоч з моста та в воду! Кажуть за кару довше "зицирувати", в торністру цегли кладуть, аби тяжше. Харко хотїв раз капітанови пожалувати ся... Капітан слухав, але нїчого не розумів. Питав фельдвебля, та той не дуже то добре пояснив, бо капітан махнув ино рукою.
— Айнтретен, клюпа бойка!
Раз пополудни було "турнен". Вовк казав лїзти Харкови по високій драбинї. Харко вилїз, та аж голова ємy закрутилась, так високо. По-при драбинї висїла груба линва. Вовк нїби-то щось поправляв, та так напрасно шарпнув линвою на бік, що Харко упав з самої гори.
В першій хвили не міг дихнути, отворив широко рот і хлипав воздух. Товариші піднесли єго, принесли якісь зелені мари з полотняною будкою, поклали там Харка і понесли до шпиталю. Там пролежав дві недїлї. Якось не зломив собі нїчого, хоч міг собі дуже легко голову розбити... Але нїкому нїчого за тоє не стало ся, бо то був лиш припадок: звичайно, унферма не оберне ся гаразд, аби не вивернутись.
Коли вернув з шпиталю, знову пійшов до тої самої роботи. Хиба-ж се робота? — питає сам себе Харко. — Кілько то я вже здоровля змарнував, та якій з того пожиток? Тою силою кілько би то можна в дома намолотити!...
За той час лише раз писав до матери. Але о своїм горю нїчого не згадував. "На що старій серце кровавити? або она менї що поможе?" Написала єму шабльоновий вояцкій лист: "Поводзі ся менї, як при войсковім станї" та й "цїлує вас по сто тисячи рази"...
— Тобі би, камрате, якось того капрала придобрити, бо душу з тебе вижене...
— Та як придобрити?
— От возьми єгo до кантини на "вудку", купи єму пару "вірстлїв", то зараз подобрійшає...
— Та коли бо я "вудки" не пю, — каже Харко.
— Будеш небораче пити, — зітхнув старий камрат, — і я не пив, та як прийшов оден "швіц", другій, як дали "шпанґи", то взяв ся до сивухи, аж очи більмом заходили.
Коли вже рекрутів провчили трохи, стали их водити на "екзецірпляц" за місто.
Йдуть так раз, вибивають ногами ейнц цвей. Напротив них иде якась инша купка вояків. На передї один жовнїр з баґнетом на ґвері, по боках такі самі і з-заду теж. А в серединї йдуть двійками жовнїри з різних полків. Дивить ся Харко, а они по двох поспинані грубими ланцухами. Оден конець прикований одному до ноги, другій другому до руки. Ланцухи дзвонять на камінній улици. Жовнїри тії йдуть в плащах без оружя. Нїчого з собою не говорять. Лиця их блїді, з підковами синими по-під очи. Кождий затиснув губи, понурив очи в землю і так люто дивить ся, як той розбійник. Декотрий відогнув широкій ковнїр плаща і прислонив лице та шапку на очи засунув, аби єго нїхто не пізнав. Закомандували: "гаптах!"
— Що се за війско? — питає Харко опісля свого товариша.
— То арештанти з бриґади.
— А де-ж их повели?
— Либонь на колію, а відтак на "фестунґ".
— Та чому на них ланцухи?
— Щоби котрий не втїк...
— А що то таке фестунґ?
— То такій страшний кримінал... Людей там під землею в пивницях тримають та дуже тяжко працювати кажуть...
— То се мусять бути дуже небезпечні люде... злодїї, палїї, конокради...
— Різні бувають. От сей, що йшов на передї, то з нашої такой компанії. Яцко Смик називає ся. Тамтого року на екзецирцї дав фірови в писок з "ґліду", зломив "субернацію", та й пійшов на "ґіпс"...
Харкови аж мороз пійшов по-за спину. От як би так колись єго рука засвербіла та й вдарив кого... Нї, вже лїпше терпіти та й свої три роки вибути.
V.
По двох місяцях компанія, в котрій служив Харко, зробила "пріфунґ". Значить — вже тепер они не рекрути, а "фантеристи". Тепер вже будуть робити службу, але від тепер их за що-небудь будуть карати, як жовнїрів, що вже знають "пшепіси".
На сам Святий вечер відкомендирували Харка на варту, геть далеко за місто до пороховнї. Пороховня — великій одноповерховий будинок та ще обведений високим муром — стоїть під лїсом.
Вартою командує капраль Вовк. Як прийшли на місце, він подїлив людей так, що Харкови випало стояти від 11-ої до 1-ої в ночи.
На дворі страшенна пітьма. Вітер такій, що аж деревами гне та шумить в лїсї так страшно, наче-б чорти женили ся. До того ще мокрим дощем закидає.
Поставили Харка на вартї, наказують, що має робити: не припустити нїкого, чи з огнем чи без огню, а вже борони Боже заснути!
Відійшов фрейтер з другим жовнїром. Харко остав ся сам самісїнькій. Задягнув на себе ще другій величезний плащ, закутав ся в него і ходить доокола муру. А тут така заверуха, що аж страшно. В лїсї то виє, то свище, чортячій сміх чути, сова обзиває ся в дуплї...
Харкови аж волося дубом стає на голові. Страшно! Шепче молитву, одну, другу... А далї нагадав собі, що нинї Святий вечер. Серце мов клїщами стиснуло... Ото, жовнїрска доля! А що там моя стара ненька, що люба дївчина робить?... Мабуть не весело і им... Мабуть тепер повечеряли... Тепер колядники ходять... з козою забавляють ся. От і я би собі заколядував, та не вільно, мовчи небоже! Далї зачав Харко згадувати як було тому рік, а що торік і так згадував, поки памяти стало. Нагадавши не одно веселе, сам до себе усміхнув ся. Забув де він є. Ходить по дошцї чим-раз борше, бо зимний вітер, мимо двох плащів, діймає до кости... З тої хуткої ходи зробило ся єму теплїйше, а далї і піт на чоло виступив. Та годї цїлі обі години бігати... Трохи спочину в тій будцї... вона-ж на тоє поставлена, щоби в заверуху було де жовнїрови спочити...
Війшов Харко до будки, поставив ґвер собі до ноги та притиснув до себе. Але вітер нї раз не стихає, прямо в очи вѣє та так, що оба плащі продуває та спітнїле тїло морозить, Бррр! як тепер зимно... Постою трохи та й знову бігати, аби йно ноги відпочали... Ще так три роки... є, нї, вже нема трех років! Все оно вже трохи менче. Так, три поки без чотирох місяцїв. Боже помагай! Тогдї до дому на своє обійстє, до неньки старенької, до дївчини любої... Та коби лише всїх застати так, як лишив... Мама старі, слабі, а дївчина, от як дївчина... може єї вже замужною застану... Га, тогдї хиба би-м собі смерть зробив... Та нї, Гандзя не така, почекає. На хрест присягала, що не розлюбить і лиш моя буде... Коби знати, що она тепер робить?... Страх, як хоче ся спати, аж очи злипають ся... Трохи теплїйше стало... Лице аж пашить і по ногах наче мурашки лазять... Але не вільно спати!...
Харко зївнув. Вітер свище як і перше. Єму здаєть ся, що він вже йде до рідного села... Болото таке, що годї ноги витягнути, ніч темна і вітер з дощем... Але нема злої дороги до моєї небоги... Харко радий, що вислужив три роки, уся біда скінчила ся...
Карабін висунув ся єму з-під руки і о стїну будки стукнув... Харко прокинув ся. Хиба я дрімав? Не дай Боже! невже ж менї все те снило ся?... Та най собі мій ґвер постоїть трошки під стїною, нїчого єму не станесь, а треба єго буде, то возьму зараз в руки... Тепер би либонь і псови не хотїло ся сюди приходити... най стоїть!...
Харкови бачить ся, що він вже на перелазї своєї загороди. В хатї темно. Вже пізно либонь... спати полягали... А може так лише на потемки прядуть, світла им шкода? Я нераз так з мамою сидїв... А то втїшать ся, як під вікном заговорю!... Перелазить через перелаз... Лиско залаяв... Цу-цу лиску! то я суну!
— Ага! такій ти пташок? так на вартї стоїш? ха-ха-ха! — зареготав ся хтось при самій будцї.
Харко прокинув ся від разу. Перед ним хтось шаріє...
— А де твій ґвер паничу? чому мене не "гальтуєш"?
Харко став мацяти коло себе в будцї — ґвера не було.
— Не шукай даремно! він вже в моїх руках, безпечний... ха! ха! ха!
Капраль реготав ся пекольним сміхом, шумячій зимовий вітер уносив єго далеко в світ, відбиваючи стократним відгомоном по прилеглих горах. Харкови здавало ся, що з него всї чорти глузують.
— Пане капраль! Віддайте ґвер, змилуйте ся...
— Віддам, певно віддам, лиш не тобі... Тепер вже жаден фрейвіліх тобі не поможе.
— Не губіть мене, пане! До смерти вам того не забуду...
— Геравс з будки, марш! — крикнув Вовк. — Ти арештований. Тут хто иншій за тебе постоїть... Фантерист Баран! — каже до вояка, що з ним прийшов, — "ейнтретен" на пост!
(Конець буде.)
[Дѣло, 23.01.1897]
(Конець.)
Харко вийшов з будки сторожної, здоймив з себе вахмантлю і передав Баранови. Єще раз хотїв просити у Вовка помилуваня, але сей потрутив єго за плечі на перед себе і закомандував: марш!
Харко ишов передом понуривши голову. Ноги єму плентали ся, сам не знав гаразд, що з ним робить ся. Цїлий задеревів! За ним ступав з насторченим баґнетом капраль Вовк, несучи в лївій руцї карабін Харка. Він такій радий, що Харка виловив, тож ишов наче-б на крилах летїв...
Прийшли на вахцимру. Другі вояки, почувши, що стало ся, не могли з подиву вийти. Таж відобрати жовнїрови карабін на вартї, то не мала штука, а такої штуки доказав капраль Вовк! Через те він не станув з очах жовнїрів лїпшим, противно, він станув в их очах страшнїйшим, небезпечним, якимсь демоном, котрого треба як огню бояти ся.
— На варту не пійдеш вже! — каже Вовк до Харка, — а завтра відошлю тебе патролею до міста... Чекай, небоже! поносиш собі киблї в бриґадї... О! кадет, фільософ! — глузував собі Вовк з бідного Харка, — будеш ся на мене "бешверувати"... Я тобі покажу "ґіпс"... Будеш гнити в бриґадї та й там виспиш ся за всї часи...
Харкови стало досадно:
— Буду сидїти, то буду! то не буду служити...
— Ого, якій мудрий! Тоє, що посидиш, мусиш надслугувати; і дня тобі не подарують. А ти як гадав? Неоден унферма волїв би відлежати свій час в бриґадї, нїж карабін носити... Так не йде!
В Харка наче-б громом ударило. Рахував собі, що за два роки і вісїм місяцїв буде бідї конець, а оно біда тая довше потреває; та ще яка біда!...
Харко сїв на "причі", спер голову на руки і важко задумав ся. Другі товариші поклали ся на причах і дрімали. Оден лише сидїв при столї на лаві і куняв. В вахцимрі блимала лямпа завішена на серединї хати на шнурку у стелї. Капраль Вовк положив ся теж і заснув. Нїчого більше не чути, хиба міровий віддих спячих. А на дворі виє, лютує вітер і бє об вікна, трохи шиби не повилїтають.
Харко думає: Пійду до бриґади, неминуче пійду! се читали нам в школї в артикулах. А як там в тій бриґадї? Ага! а от ті арештанти, що их тогдї в ланцухах вели, они теж в бриґадї... Там треба в зелїзах ходити враз из злодїями, убійниками... то страшно!... Xибa я там мушу йти? За що? що задрімав? Таж з того не було нїякої шкоди... В таку непогоду, то би й пес не прийшов у таку пустиню, не то чоловік... Ей! або то я по правдї служу?... Я сам на грунтї був коло старенької мами — такі не служать, а мене взяли.
Така то правда! Бідна моя мамуненько! Нїхто ще з нашої родини в ланцухах не ходив, аж я першій буду в криміналї. А вже-ж бриґада то таки кримінал, єще гірше... Боже мій, що менї робити?.. Нї! таки не потїшить ся надо мною, нїхто мене в кайданах не побачить!
Харко підвів голову. Всї спали. Він поглянув дикими очима по вахцимрі і висунув ся потихоньки на двір. Куняючій на лаві жовнїр клїпнув очима, але задрімав опять... на Харка він забув.
Харко вийшов на піддаше вахцимри... На дворі така пітьма, що хоч око виколи. Тут висїли рядом на стїнї ґвери.
Він взяв оден ґвер в руку. Світло з середини освітило єго лице. Було страшне. Закушені аж до крови губи вказували, що Харко задумав щось страшного...
Виймив з картуша патрон, набив карабін, сїв на лавцї і став скоро знимати чобіт з правої ноги. Спішив ся так, наче-би бояв ся, що леда хвиля може єму хтось перебити роботу...
— Мамо моя ріднесенька, Гандзю дорога, єдина дївчино, вибачте менї! Се длятого, аби не було сорому, що буду в кайданах... Боже прости менї!..
Цївка ґвера спочила прямо під бородою, великій палець босої ноги потягнув цинґель...
Вояки, почувши вистріл, посхапували ся на рівні ноги. Нїхто не знав, що стало ся. Вовк закричав:
— "Вахе геравс!"
Всї кинулись до ґверів та зараз насмотрили Харка.
— Пане капраль!— каже оден, — тут хтось лежить... Гей, лямпу!
Винесли лямпу, прислонюючи єї від вітру. Побачили трупа Харка. Лежав боком на лавцї під карабінами, увесь в крови... Голова вся пошарпана на куски, з черепа виплив мозок.
— Харко! — закричали всї.
Жовнїрови випала лямпа з руки, скло трісло і погасло світло. За-для пітьми, що тепер настала, всїх ще більшій жах напав. Метнулись за сїрниками. Стали шниряти по торністрах за свічкою.
Оден старий вояк каже:
— Він буде на вашій души, пане капраль! Як можна рекрута так страшити бриґадою?
— А що-ж, як не бриґада?
— Овва! нїби то я такого вже не видїв? Був би випив найбільше чотирнацять днїв "дункля" та й спокій!
Вовк не відповів нїчого. Він caм зміркував, що завинив.
***
По церквах посходили ся люде. Кожде раде, що діждало великого свята. Заспівали: "С нами Бог, разумійте язици і покоряйте ся, яко с нами Бог".
І Харчиха з Гандзею молять ся за Андруся... А Андрусь лежить на підсїню вахцимри мертвий у власній крови, наче зрубаний молодий дуб...
[Дѣло, 25.01.1897]
25.01.1897