Десь до початку середньої осені довгий і темний наш коридор, де майже ніколи, за винятком найпроникливіших днів, не було повноти власного світла, здобувався нарешті на повню єства, зливався зі своєю посутністю в достеменній тотожності. Тоді наставала намацальна й неминуча очевидність: коридор цей, по суті, осінній.
В далекому кінці його висів великий сумовитий краєвид в цинамонових тонах, з принишклими пожовклими деревами в темній поцяткованій золотій рамі з випуклими овалами, і високої осені він нарешті, раз на рік, переставав бути на якийсь час художньою умовністю, віддано відповідав вимогам вибагливішого мімесису, відбивав, ніколи не покидаючи внутрішності мешкання, дійство й діяння довкілля. Надвечір коридор наповнювався настояними і оспалими синіми осінніми сутінками з сипким осадом.
Величезна дерев’яна шафа, змонтована там, мабуть, відразу при побудові дому, містила за своїми тонкими дверцятами ціле віджиле деінде, але тільки не тут, господарство, взагалі була депозитарієм побутових дивовиж, предметів, що деінде давно вийшли з обігу, усунуті й забуті: важелезний натирач до паркетів, лите чавунне чудовисько з товстим, але точеним і гладеньким дерев’яним руків’ям на залізному суглобі шарніру, витончені й вигадливі, як сув’язі вензелів, сплетені з гнучкої колись, а тепер пересохлої і хрусткої ламкої лози тріпачки, потріскані емальовані чаші і порепані руді рурки складних сполучених посудин, декотрі прозорі і з маленькими зґрабними ебонітовими кранами, цілі стоси металевих ванночок і суден. Друга половина цієї шафи, зі солодкими, золотистими і крихкими, як перестояне печиво, духмяними дерев’яними полицями, містила цілий резидуум перестарілого, але не застарілого реманенту, лікарського приладдя, велетенські хірургічні світильники, стоси списаного стафажу, сувої суворих креслень, поклади малярських полотен, штапелі і шпалери пишних, але завеликих й затяжких для новочасного житла і життя різьблених рам.
Панував там, однак, запах незмірно пронизливіший, прикріший: пенетрантний запах рудої й масної пасти до натирання підлоги, в якому не було ні крихти поблажливості до цієї архаїки, а сама безапеляційна брутальність і безальтернативність актуальності. Здається, він стримував безмірне розмноження молів. На щастя, він був довічно ув’язнений в тій шафі.
Мешкання над вечір темніло й вистигало, через досі відчинені навстіж двері двох бальконів, великого і малого, проникала струнка структурна свіжість і пряні пахощі божого деревця, туга туго налитого схололого винограду, напливав стриманий гомін жовтневого міста, ніхто не вмикав світла, помешкання наливалося синьою виноградною імлою, вкривалося сизою виноградною паволокою, старі речі у вільній пітьмі окреслювалися окремішньо й опукло. Свіжість холоду мішалася з внутрішнім теплом в ускладнених складках, у складах старовини, молода каштанова терпкість осені зливалася зі старою стриманістю горіхових меблів.
В інших покоях були інші шафи, з іншим вмістом. Середній відділ тридільної сикоморової шафи у спальні був повний давніх запрасованих обрусів, штивних стоншених рушників і постелі з вишитими червоним ініціалами. Правий повнився одягом, затверділими, аж бляшаними, осінніми плащами, із запахами металевими від давнини, збляклими смокінґами, чорними муаровими мушками і метеликами, ціпками, парасолями і паличками, дерев’яними бартками з пацьорками, лівий – футрами, муфтами, непомисленно штудерними шкіряними торбинками, капелюшками і боа.
Я зодягався в ці давні шати предків, приміряв їх на себе, міряв себе до них, придивлявся до себе в них, оглядав себе в сутінковім свічаді спальні, в цім вечірнім осіннім холоді, в цьому потульному теплі старовини, без найменшого наміру ввімкнути світло, стежив за рисами в собі, що вперше проступали під їх впливом.
Помешкання було темне, велике, безгучне, лунке і неймовірно сприйнятливе. Порожнім воно не було: тепер оживали всі вони, певні себе, сучасні своїй сучасності, відважні в ній, зі смаком до сучасності, рішучі в роботі, забутні в забаві, безсилі в історії.
Зненацька з далекої кухні ледь долинуло якесь стлумлене відстанню металеве бряжчання. Кухня теж лежала в синіх сутінках самотньої осені. Непомітно для мене там опинилася Мама, робила щось на вечерю, теж чомусь у півтемряві. Більше вдома наразі нікого не було. На столі стояла, знята з печі, наша велика і важка вага з прим’ятими мосяжними шальками, на одній біліла цупка купка муки. Нижні дверцята креденсу стояли навстіж розкриті, показували темні ємні нутрощі, там було давнє металеве начиння, в темному дерев’яному футлярі стояв потьмянілий рядок мосяжних важок різної вартості, різної ваги, від величеньких, як середній боровик, і до найдрібніших, як нігтик мізинця, і до легесеньких, невагомих й невидних пластинок. Зверху на креденсі стояв наш темно-зелений млинок до кави. В шухлядах м’якого червоного дерева, з мосяжними ручками, лежав темний млинок для горіхів з масною, просякнутою горіховою оливою дерев’яною колодкою, лежали потьмянілі сріблясті сікачі з вигадливими вигинами лез і темними дерев’яними держаками, металево-товстим солодкавим запахом, один з них був якраз на столі, сік мерзле масло. Терпкий був запах свіжого розлущеного горіха осені. Тьмяний жовтий жовтневий мосяж, холодна синь осені, суть і сутінь осінніх усвідомлень.
Було тільки це, але було відомо, було певно, що зараз, за мить, потечуть зовсім інші запахи, теплого печива, життєдайної їжі, запахи затишку. Що це тепло теперішньої присутності можна з такою самоочевидністю, з такою несхибною певністю походження видобути за допомогою цих давніх, дзвінких, як оркестрова мідь, металів, потьмянілого осіннього начиння, цього успадкованого схололого реманенту, стало мені тоді одним із перших осінніх одкровень. Що це старе приладдя не тільки полагоджує теперішність, але й подає такі очевидні підстави в ній тривати. Більшість моїх предків були відданими, вірними і довірливими модерністами, мені довелося скластися носієм ностальґії. Темна матерія тривання, сутінкова містерія спадкоємності.
06.10.2023