І.
Иван Хомик був налоговим пяницею. Не лише тоє, що сам заробив, но і все, що під руки попало, таскав в коршму і міняв на горівку у Мошка.
А Мошкови з тим велика вигода. За гpoші дахи горівки, то ще не великій заробок, бо гoдї продавати дорожше, як в других коршмах, а то пійде чоловік до другої після вподоби. Але давати горівку за пшоно, муку, збіже, пoвісмo або одежину, то називає ся ґешефт! Жид цїнить принесене добро на гроші, як єму подобає ся, бо знає дуже добре, що пяницю хробак ссе і до чарки тягне як муху до меду.
Хомякова жінка Ганна з шіснацятьлїтною дочкою Парашкою вже не мають, як собі радоньки дати з пяницею. Дївчинї вже би межи люде час, та хто восьме дочку пяницї?
Иван взяв ся вже й до грунту. По за плечі жінчині продав по куснику, то сусїдам то жидам, продає за що-будь, аби лише чим скорше гроша роздобути на сивуху.
Грунтець зменшає ся, послїдна телиця пійшла під кошерний ніж, за нею пійшла свитина одна, друга, пійшов кожух...
Ганна радить ся людей, що робити. Заходить до священика, до війта, до старших людей в гpoмaдї.
— Подай єго в суд за марнотравника! — радять люде.
Пійшла Ганна до міста. Недалеко, бо лише дві милі. Розпитала, де суд. Приходить в канцелярію:
— Так а так — каже — чоловік пє, все марнує... пійдемо вcї з торбою хиба...
— Подай на пиcьмі!
Знайшла зараз таки під судом писаря-жида, розповіла все, заплатила два срібні, та ще на штемплї дала... Жид обіцяв, що незадовго прийде письмо на грунт.
Жде Ганна оден тиждень, другій, а письмо не приходить!
Иван о тім нїчого не знає, бо Ганна лише з Парашкою о тім по кутах шепчуть. А тимчасом Иван пє без памяти...
Ганна частенько забігала до суду та розпитувала панів. Вже єї нїхто і слухати не хоче, та ще кричать на ню, дурною бабою прозивають, бо вже им осточортїли ті єї вічні плачі та жалї.
— Чекай, дурна бабо, аж прийде письмо, а тепер марш! не завертай голови! Хиба ми тебе одну маємо?
Ганна утирає сльози, дякує панам за добре слово, в руки цїлує, вертає до дому та міркує по дорозї: не знати, що за той час Иван до коршми витаскав...
Аж за пять недїль прийшло з суду письмо. Кликали до суду війта, кількох радних, одного Иванового свояка, розпитували, чи оно все те правда, що жінка на Ивана понаписувала.
Довідав ся о тім Иван від людей. Десь в якійсь сварцї погрозив єму хтось:
— Не довге твоє газдованє! Жінка завдала тебе, небоже, під курателю, а тогдї стебла не можна буде тобі продати...
— Так моя жіночка зі мною робить? Хиба я собі не господар? хиба мені не вільно чарки горівки випити? Пожди ти собача віро! будеш ти ґаздувати на смітю...
Поплентав ся зараз в коршму. Тут сидїло кількох господарів...
— Мошку! гарнець горівки! — гримнув єще з порога.
— А гроші є? — питає жид.
— Будуть зараз... Гей люде! хто купить у мене загумінок? Дешево продам...
Люде поглянули по собі. Загумінок — се найлїпша Иванова нива. Земля добра та й до села недалеко. Можна без великого труду згноїти, справити, та й все під оком — нїхто снопа не вкраде. Кождому слинка потекла на такій ласий кусок.
А Мошко ино ycмixнyв ся і закрутив кілька клачиків своєї довгої бороди на палець лївої руки. Се значило, що трафляє ся добрий ґефефт. Куплять люде, то Иван лишить усе в коршмі, а нї, то сам купить а з весною возьме в-двоє тілько від хлопів.
— Кілько хочете? — питає оден Ивана.
— Возьму сотку.
— То за богато, — каже, — хоч знає добре, що загумінок варт як між братами сто пятьдесять.
— Я дам сотку, — каже другій.
— Давай! — каже Иван і наставляє руку, щоби прибити.
— Та не так зараз... Я продам на ярмарцї корову і бика, то і гроші будуть...
— Якій ви мудрий! — обзиває ся Мошко, — купив би та дрібних нема, а зміняти нема що... Иван, коли продають, то видно, що им треба грошей зараз... Я би сам так зробив, бо у мене грошей нема. Знаєте, що я віддав тепер дочку, то треба було крейцаря...
— Ей, Мошку, у вас би таки гроші були, як би ви хотїли! — каже Иван. — Я і вам продам. Менї все одно, чиї гроші, аби гроші...
— Як вас люблю, то щоби-сьте мене різали, не знайдете у мене більше, як 70 реньских, ті, що вчера взяв за вола... Ну, але тепер треба менї аренду платити... і тих грошей рушати не вільно...
— Знаєте що? дайте 70 реньских, але зараз, і беріть поле.
— Не можу, бігме не можу...
Люде аж облизують ся. От біда! Коби так 70 зр. під рукою. — Шкода такої нивки, аби пійшла в жидівскі руки. Та хлопови все так: куди то єму до гроша!..
Иван наставав на жида, щоби купив, і Мошко дав ся наконець упросити, що купив загумінок за 70 реньских, що був варт найменше 150.
Прикликали писаря, той списав контракт і могорич випили. Иван підтягнув собі так, що єму аж світ закрутив ся. При тій нагодї Мошко потрутив собі у Ивана якійсь давний довг, котрого Иван не тямив...
Иван ишов до дому в чотири боки. До тепер, коли було упє ся, лягає зараз спати і до нїкого слова не говорить. Він не міг забути, яку то єму жінка кривду зробила, що єго хотїла завдати під курателю.
— Де-ж ти так спив ся чоловіче? — питає єго жінка заломлюючи руки. — Бодай тебе сила божа побила за нашу кривду!...
— Перше я тебе побю, ти собача віро! То ти так шануєш мене, свого чоловіка? а то я дїд, чи розуму не маю?...
І Иван став страшно окладати Ганну палицею. Бідна жінка кричала в небогласи. Парашка хотїла маму боронити, але батько так єї впарив палицею, що трохи руки не вломив. Парашка вирвала ся на двір, за нею Ганна, та стали на подвірю голосити. Иван запінений, почервонїлий на лици з розкудовченим волосєм, без шапки, гонив по подвірю за жінками та проклинав, що аж страшно було слухати. З тяжкою бідою сусїди придержали єго, на силу до хати заволїкли і кинули на постелю спати. Він зараз і захрапів як немащений віз.
Ганна і Парашка війшли тепер до хати. Боять ся і слова голосно промовити, та ино сльози втирають...
Другої днини Иван прокинув ся. Голова у него страх болїла, в ротї засохло, що годї язиком повернути... Сїв на постели і став собі нагадувати, та по кишенях шукати...
— Де мої гроші? Де-сьте менї, злодїйки, гроші вкрали?
— Які гроші? — питає несміло Ганна зачудувана. Она знала, що Иван нїяких грошей не мав.
— Які гроші? — закричав люто Иван. — Хиба ти гадаєш, що як ти мене під курателю завдала, то я не буду грошей мати? Я загумінок жидови продав... розумієш?.. а ти шельмо гроші менї украла?
І по тих словах кинув ся на жінку як звip скажений. Ганна ще не стямила ся з тої страшної вістки, яку почула, а вже Иван здер з неї очіпок, хопив за волосє і став кулаком бити що-сили. Бідна жінка задеревіла. Не так болїли єї тяжкі побої роззвіреного чоловіка, як тая певність, що найкрасша нивка пійшла чорту в зуби. Иван бив жінку аж засапав ся, а відтак вилетїв з хати як скажений і побіг прямо до Мошка.
Грошей не було. Відай тогдї, як вертав по пяному до дому, кудись по дорозї загубив...
Мати і дочка стояли як громом прибиті.
— Що будемо тепер, мамо, робити? Чекає нас неминучо дїдівска торба... Пійдїть єще раз до суду та розкажіть панам нашу недолю.
— Та на що оно придасть ся? або то мене хто послухає? Чи мало я находила ся, накланялась, напросила?
— Та ходїм обі! Може скорше обі що випросимо...
Надягли на себе, що було під рукою, заперли хату і пійшли до міста. На дворі завируха. Північний вітер дув прямо в очи бідним жінкам та закидав грубим дощем помішаним з снїгом. Бідняки позагортали на себе сїрачини і чалапкають великими подертими чоботами по ожеледї.
(Дальше буде.)
[Дѣло, 05.02.1897]
(Дальше.)
Заки зайшли до суду, зробило ся полудне. Якійсь писарина казав им чекати до пополудня, бо тепер нема часу. Жінки стали ходити по сїнех та хухати в кулаки. А тут і голод став им доскуляти. Зїcти би де-що, та нема за що купити, бо крейцаря нема... Хоч-би де загріти ся!
Дивлять ся, як пани виходять з канцелярії, обі кождому низенько кланяють ся та по руках цїлують, а жадна з них не сміє отворити губи, щоби пожалувати ся. Ганна вже знає, що пани нерадо слухають про хлопску біду, не люблять дивити ся на хлопскі сльози. Раз лише Парашка хотїла щось заговорити до одного грубого пана, але Ганна потягнула єї за сїрак і шепче:
— Тепер не можна! пани голодні, ще розсердять ся...
— А ми-ж, мамо, ситі? — відшептує донька. — Доки-ж будемо тут мерзнути?
Бідна Ганна трохи не заткала дочцї рота, так настрашила ся. А то! як би так пан комісар почули, та то би біда була, ще би й до гарешту засадили! — думала Ганна.
Але пан комісар спішив ся на обід, то й не дослухав ся, що там собі баби шептали про голод.
— Xoдїм де загріти ся! — каже Парашка тупотячи дїравими чоботами, з котрих за кождим ступнем вода витїкала шквирчучи, як догасаюча свічка, — тут з нас душа вийде...
Пійшли. Напротив суду стояв шинок. Видно се було по повибиваних вікнах та по засохлій китицї ялини, що над порогом на шнурку колисала ся від вітру.
Тут повно народу. Звичайно люде, що мали в судї дїло, приходять напити ся. Одні пють, щоб розігріти ся в зимову пору; другі з радости, що виграли справу; треті зі смутку-горя, що справу програли, — але чи з тої, або иншої причини хто сюда преходить, то на те, аби випити. Ганна і Парашка не знали, що з собою зробити в такій глотї, бо им ще нїколи не доводило ся в такім бути. Стали оглядати ся на всї боки. Их зараз помітив жидок, що се новітні якісь.
— Чого вам треба ґаздинї? Прошу сюди!...
Жінки поглянули по собі. Парашка нагадала собі, що взяла вчера зa пряжу від війтихи три шістки і завязала в конець хустки перед батьком. Трунула маму ліктем і каже: "Я маю гроші... Треба би чимсь загріти ся, бо мною аж телепає зимно... Хиба напиймо ся трохи горівки..."
— Дайте нам по чарцї горівки! — каже мати — та по кавальчику хлїба.
Жид поналивав. Пють, хотяй им соромно, що се в шинку, але що зробить, як перемокнеш до сорочки, а зуби об зуби гопака витинають! Посїдали биля печи. Кусають жидівскій хлїб та гріють коло печи то спину, то руки, то ноги.
Пересидїли там з годину. Хотїли ще зачекати, аж пани з обіду вернуть ся, та ба! жидови місця жаль.
— Випили, то йдїть до дїдька! Не забирайте непотрібно місця...
Але тепер вже им лекше стало. Горівка своє робить. Якійсь жар ходить по тїлї; руки, ноги, лице аж пашіють. Ба, але й голова морочить ся, в язик якось зробив ся тяжкій. Звичайно, горівка, випита на порожний жолудок, та ще тому, хто до неї не привик, дає ся чути.
Жінки ходять по сїнях судових і чекають. А далї посїдали по-під стїни, бо вже й ноги зболїли чалапкати по однім місци. Посїдали, а очи аж злипають ся, так дуже спати хоче ся. Парашка сперла голову на плече матери. Ганна оперла ся о одвірок і сплять собі.
Стали пани сходити ся. Оден дивить ся на спячі жінки та й каже до свого товариша:
— От щасливі люде, що так можуть спати! А я тої ночи грав до другої години преферанса і мимо того до шестої години рана не міг заснути.
Якійсь слуга судовий побудив их і сказав, що тепер можна йти до пана "сендзього". Жінки прокинулись. В першій хвили не знали, що з ними.
Пійшли до канцелярії. Приходять, низько кланяють ся, та йдуть в руку цїлувати.
— А що там, баби, скажете?... Ага! то ти з тою курателею свого чоловіка... А то тя пече, що менї дихати не даєш!...
— Ой пече, паноньку ясненькій, пече! — каже Ганна кланяючись до землї. — Вчера продав той пяниця найкрасшу нивку. Боже! за що Ти...
— Може ти єго перестала любити? — жартує собі судья.
— Та як єго любити, коли мене бє, що світа не бачу...
— На то я тобі не пораджу. Не поставлю-ж коло тебе вартівника, щоби тебе чоловік не бив...
— Та найби вже було, що хоче, коби хоть єму грунту не можна було продати, бо прийде ся пійти з торбою...
— Но, но, тоє зробить ся, але треба ще трохи почекати...
— Але-ж паноньку! — обзиває ся Парашка, — заки то буде, то всьо продасть...
— Ого! яка прудка! То ти так на свого батька? Добре єму мусить бути, коли таку дочку має... Гадина!
Ганна трунула дочку ліктем, щоби мовчала, а сама каже:
— Не дивуйте ся, паноньку, от біда з неї говорить... Але оно на правду так, що заки прийде тото письмо, то він всьо продасть...
— Та най продає! — гукнув пан "сендзя" — бо єму вільно, поки єму буде не вільно. Розумієш? Всї ви добрі! от і від тебе горівка смердить, аж тобі писок почервонїв. Ви всї пяницї... Марш! і чекай... Не ти одна!...
Жінки не знали, що робити. Пан судья розсердив ся. Ганна суне цїлувати в руку та хоче перепрошувати, але пан судья тілько cтpiпaв руками і крикнув:
— З Богом!
Жінки вийшли. Не жаль им того, що их поганьбили, пяницями назвали, за двері вигнали, але жаль им того, що пан "сендзя" всердились та не дали ся навіть в руку поцїлувати... Тепер, — то вже певно письмо не прийде.
— На що було, Парашко, горівку пити? Чорт нас підкусив хиба, він зараз пізнав, що від нас горівкою чути. Пани, звичайно, делікатні на наші мужицькі запаси. Тепер всьо пропало!
— Хиба-ж то, мамо, — гріх? Або ми упили ся, чи що? Як би я не так змерзла, що душі в собі не чула, то певно би на то не подивила ся. Та знаєте, що в дворі на роботї я ніколи не пю, хоть дають аж три рази горівки.
Вертають до дому. Тепер легко йти, бо вітер уже в плечі віє та підганяє. Лише треба добре держати ся на ногах, бо ховско. Не говорять до себе нїчого, але кожда з них що иншого гадає. Ганнї здає ся, що всьо пропало, і вже видить себе з торбою під церквою з старцями. Парашка лише губи закусила з досади: "Нї, то нї! то пійду в службу..."
Приходять до дому. Вже ніч. Двері сїнні лежать виломані серед сїней. Хатні двері з половини відчинені, в хатї зимно, а на постелї хропе Иван. Пошукала Парашка сїрника, засвітила каганець, під ногами якесь черепє хрупоче.
— Господи! а тут що? Хиба тут розбійники гостювали?
Вікна повибивані, всї миски і горшки на земли в черепках, образи на стїнї потовчені, а скриня зарубана сокирою. На постели лежить горілиць Иван з отвореним ротом, в котрім клекотить як в горци, з розхрістаною грудію, руки далеко від себе розкинув.
— Що-ж ми бідні будемо робити?
Парашка витягнула з постелї трохи соломи, поскручувала в клубки та позатикала повибивані шиби. Відтак принесла з сїней трохи ріща і затопила на припічку. Поставали биля огню і гріють ся. На їду забули; та й добре, бо нїчого їсти. Сушать при огни перемоклі лахи та плачуть.
Другої днини прокинув ся Иван вже коло полудня. За той час жінки позаклеювали побиті шиби паперами екзекуційними, котрих було повно за образами, вимели з хати черепя, поставили сїнні двері на бігуни і зварили якоїсь юшки на водї з кукурудзяної муки, котру Парашка випросила у сусїдки.
Иван протер очи і давай сварити ся.
— Ти, суко, ходила до суду на мене жалувати ся? Я знаю добре, ти сяка така... я вас поубиваю!.. Пожди! заки прийде тота твоя курателя, то я всьо попродам, так щоби-сь знала... Будеш тогдї господарити... почекай!
— Та хиба-ж тобі буде лїпше? Бог з тобою, Иване! Та й ти пійдеш тогдї на жебри, — стала Ганна крізь сльози уговорювати єго.
— Hї! не пійду. Пропю всьо, а тогдї повішу ся... Розумієш? Але ти не будеш мати нїчо!
Мати і дочка ино перехрестили ся. Очевидячки біс вступив.
— Аби-сь знала, що я вчера продав нивку на заланю... Так!
— А Господь би тебе скарав! Що-ж ми бідні будемо робити? Матїнко Божа, paтуй нас!
— А по що ти на мене в судї "курателію" заводила, га?
— Та чи я би таке робила, як би ти не пив?
— Менї вільно пити, бо я господар, a тобі зась! Ти свого нїчого не маєш!
— Та як не маю? Або я не принесла тобі пять соток в посагу?
— Шукай собі тих пять соток, а грунт мій і нїчого з него не понюхаєш... Та я ще з тобою не порахував ся за вчерашне... То ти будеш передо мною хату замикати?
І знов кинув ся жінку бити, куди попало...
(Дальше буде.)
[Дѣло, 06.02.1897]
II.
Таке водило ся три недїлї. Иван пив від рана до ночи, продавав поле по куснику за пів-дармо, виносив з хати, що під руки попало, вичистив комору, відорвав замок від скринї і повиносив шматє і одежу — а письма з суду як нема, так нема! Жінки заробляли тим, що брали у сусїдок повісма прясти і за тото жили. Та незадовго спостерегли, що Иван краде по одному міткови пряжі та носить в коршму. Ґаздині-сусїдки стали сердитись, а далі жадна не хотїла Ганнї повісма повірити.
Мати з дочкою, нарадившись, стали ходити до сусїдів з роботою. З того о стілько им було лїпше, що сидять в теплій хатї та раз в днину зїдять теплої страви. Але знов серце кровавиться, коли дивлять ся на чуже житє-бутє та згадують, що і у них так колись було, та минуло ся. На ніч вертають до дому, рук собі з працї не чують а з пaльцїв аж шкіра позлазила від веретена. Вертає і Иван з коршми в чотири боки, та все собі знайде щось, щоб жінку та дочку вибити.
Одного дня доповіли люде Ганнї, що Иван продає хату з огородом. Мошко купує для свого зятя, та в недїлю їдуть до нотаря робити письмо, бо жид якось не вірить в тоє, що писар в коршмі списує.
Бідні жінки не знають, що робити. Пійшли би до суду, до панів пожалувати ся, аби не допустили продати — та чи оно на що придасть ся? чи раз вже ходили?
Того дня була пятниця. Ганна взяла повісма до дому, бо у тої ґаздинї не було мож того дня сидїти. Там різали вепра на свята. Парашка докінчувала свої кужелї, а Ганна мотала, рахуючи пасма. Два мітки лежали вже готові на скрини. В тій хвили відчинили ся двері і до хати вточив ся пяний Иван. Ганна, кинувши мотовило, прятала мітки по-за себе...
— Ого! почекай! — каже Иван ледви переводячи язиком — менї як раз не стало на завтра на горівку, а гроші будуть аж в недїлю... Давай сюда!
— Та ти знаєш, що то не моє? Як можу тобі чуже давати?
— То ти, суко, для мене такої марницї жалуєш? Хиба-ж я не варт кілька шісток за тоє, що на тебе голопяту працюю? Зараз давай пряжу!
Ганна держала пряжу цїпко в руках. Иван видирав, аж пряжа стала рвати ся. Відтак ударив Ганну з цїлої сили межи очи пястуком...
Ганна держала пряжу лївою рукою, а правою хопила голу кужіль, що сюрчала в лаві на держаку, і ударила Ивана з цілої сили по голові. Она й не тямила, що робить в тій хвили. Иван держав ще в руках пряжу, що єму між пальцї замотала ся, і похилив ся до землї. Ганна ударила другій раз — і він приголомшений упав на землю. Але гнет отямив ся, а розмахуючи руками, коли підносив ся, намацав під запічком сокиру. Затиснув сильно в руках топорище і став підносити ся з землї.
— Тепер буде тобі, шельмо, амінь!...
Дочка Парашка аж задеревіла на лаві. Одна хвиля — а розлючений пяниця убє бідну маму. В одну мить скочила з лави, хопила обіруч грабову маґлівницю, що стояла в кутї коло мисника, і з цїлої сили ударила батька з-заду по голові. Ивана обляла кров і він повалив ся на землю, але сокири з рук не пустив.
Тогдї мати крикнула на дочку:
— Биймо Парашко! забиймо пса, бо він нас поубиває... Одно нам, чи тут бідувати, чи на шибеницю пійти...
В тій хвили Иван підносив ся опять і намагав ся встати. Але Парашка ударила єго другій раз, заки ще піднїс ся половиною тїла, а Ганна била куделею. Били так довго, що аж мозок з черепа виплив. Бідні жінки не бачили тепер нїчого, хиба свого ворога в крови, не тямили нїчого, хиба свої злиднї, що він им заподїяв...
Перша отямилась Парашка.
— Досить мамо! він уже не живий...
— Доню моя! що ми наробили?...
— Пропало, мамо!
Відтак затягнули трупа до сїней, прикрили мервою і пійшли в хату. Спати не клали ся, хотяй то була послїдня ніч в своїй хатї. Так пересидїли мовчки до рана.
Як лише стало свитати, вибрались обі до міста і пійшли до суду.
Судья привитав их так:
— Ви вже знов тут, мої перепелички? Страх, як менї за вами навкучило ся! Вже вам чорт спокою не дає, що вічно менї лазите... Чекай, чекай, прийде вже...
— Прошу пана нас позамикати, — каже Параска, — бо ми єго убили...
Судья став як вкопаний.
— Кого?
— Та Ивана Хомяка, мого чоловіка, — каже Ганна. — Не можна було собі ради дати. Завтра мав продати хату жидови, вчера, то ще хотїв чужі мітки пропити...
— Але-ж тая справа вже була готова! Я узнав Ивана марнотратником, дав єму опікуна... Вже всьо є в експедитї...
— Нам уже нїчого не потреба...
Судья списав протокол, прикликав возьного і казав обі жінки позамикати.
(Конець буде.)
[Дѣло, 08.02.1897]
(Конець.)
Другої днини припадав Святий вечір. Люде порались коло свого. Хто дрова рубав, хто дїда ладив на Свят-вечір, а вже найбільша робота жінкам. На Хомяків нїхто і не оглядає ся. Иван звичайно в коршмі, а жінки на роботї, та й не диво, що хата зачинена.
Аж тут заїзджає до війта судова комісія, аж з двома докторами.
— Де тут мешкає Иван Хомяк? — питає судья.
— А от тут недалеко. Та ледве він в дома... Я зараз пішлю за ним до коршми, бо він там що дня гостює... Страх, як розпив ся!
— Він мабуть буде в дома — каже судья. — Хиба не знаєте, що єго жінка вчера з дочкою убила?
Війтови аж сокира випала з руки, що нею дрова рубав. Витріщив очи і розтворив рот.
— Свят Господи! От допив ся гіркої години... Гей, гей! Боже! до чого то горівка довела! Бідні бабиска!
— Тепер не час о тім говорити... Возьміть двох людей і пійдемо.
Війт метнув ся до хати, надяг кожух і післав парубка за асесорами.
Хата Хомякова була заперта на ключ. Треба було двері виважити з бiгyнів...
На серединї сїней лежала купка мерви. Коли єї розгребали, побачили там Ивана. Він лежав розтягнений, з витягненими по-над головою руками. Лиця не можна було пізнати з-під засохлої крови. Волосє скудовчене кровію і мозком. В одній руцї держав ще моток пряжі, за-для котрої зазнав смерти.
З тяжкою бідою удало ся наклонити людей, щоби взяли трупа і занесли в хату. Там єго поклали на двох дошках. Лїкарі промивали лице водою і брали ся до своєї роботи. А тимчасом судья сїв на лаві і розглядав ся по хатї. Всюди таке страшне убожество, що аж серце кервавить ся. А до того нелад всюди, як по війнї. На полици нї одного цїлого горшка або миски, на стїнї нї одного цїлого образа. В лаві стирчить ще одна недокінчена кужіль. На помостї закрівавлена маґлївниця, а побіч неї сокира.
О чім судья тепер думав, не знати. Але мусїло єму прийти на гадку: чому то нема закона, щоби можна заперечити чоловікови марнувати своє добро, як ино прийде на него донос, заки ще суд признасть єго марнотратним?..
Заки лїкарі покінчили свою роботу, зложили порізаного Ивана в збиту на борзї домовину з простих дощок та списали протокол, вже змеркало.
Люде входили до своїх хат, поздоровляли ся Святим вечером, засїдали коло снопа-дїда, а тимчасом порубаного Ивана везли на простім возї на цвинтар. За возом ишов грабар з лопатою і громадській поліцай, що мав допильнувати пяного грабаря, котрий заєдно воркотїв, що й на Святий вечір не має спокою.
В тім часї Ганна і Парашка сидїли під ключем, плакали на свою долю та згадували, що колись і у них инакше було, та на віки пропало...
Не однакова у людей доля...
III.
Предсїдатель суду присяглих задзвонив і проголосив, що відбуде ся розправа против Ганни і Парашки Хомяків о злочин замисленого убійства.
До салї ввели обі жінки. Они ледви ногами волочили. Ганна постарілась о двацять лїт. Она опиралась на руку своєї Парашки. Обі блїді і нужденні, змарнїлі, обдерті.
Розправа пійшла своїм ходом. І мати і дочка розповіли своє горе нужду такими яркими словами, що неодному, хто пильно слухав, станули сльози в очах. Они не відпирали ся нїчого. Убили та й годї, бо вже не можна було видержати.
Суд поставив защитником для обох обжалованих адвоката-жида з уряду. Він сидїв при своїм столику і насамперед прочитав кілька ґазет, що з собою принїс, а відтак взяв ся за якусь пильну роботу, бо шниряв в якихсь паперах і щось виписував. Певно міркував собі так: признали ся, то нема що говорити, а за дармо, то й говорити не варто...
Коли прочитали присяглим питаня на замислене убійство, прокуратор став громи кидати на обжалованих. Говорив, що суспільна моральність тепер дуже низько упала, бо ось жінка і дочка убивають мужа і батька в такій жестокій спосіб, що звip дикій так-би не зробив. Повинаходив на обжалованих найменшу дрібницю: навіть тоє, що в той зимний день заходили до шинку і попили ся до непамяти, аж позасипляли на коридори судовім; що самі они пяницї, а покійного Ивана хотїли поставити під курателю, яко налогового пяницю. А прецїнь він був колись дуже порядним господарем, а коли відтак розпив ся, то они обі тому причиною, бо єму дихати не давали, а хто має в хатї такі дві ящірки, як отсі, то не дивниця, що топить своє горе в горівцї. Та най-би вже і курателя! але чому не зачекали, поки справа скінчить ся? Таж ухвала судова була вже в експедитї! Та ба! им було пильно, щоби самі могли відтак при чарцї погуляти. — З цїлої тої бесїди виходило, що убитий був дуже добрим чоловіком, а обжаловані — то жінки без серця, то настоящі чорти. Длятого не заслугують они на нїяке милосердє і треба их віддати в руки справедливости, бо инакше нїхто не буде певний свого житя...
Тепер прийшла черга на защитника. Але він і не гадав збивати слів прокуратора і зрік ся голосу.
Предсїдатель, чоловік горячій, блиснув люто очима на защитника, але вгамував ся тай каже:
— Та скажіть же де-що за ними! тепер вам удїляю голосу.
Аж тепер піднїс ся защитник і став щось говорити о попсутю обичаїв, здичілости, о браку вихованя, та на конець припоручив обжалованих лaсцї судїв присяглих.
Предсїдатель аж підскакував, слухаючи такої оборони. Коли відтак став толкувати справу присяглим, то не минув нї одної черти того страшного родинного образка, щоб нещасних жінок виправдати.
Коли присяглі, забравши акти, пійшли до своєї комнати, предсїдатель забрав защитника в кутик під вікно і шепнув єму до уха:
— Ви варті того, щоби вам ваш дипльом відобрати і в грубі ним запалити за нинїшну вашу оборону. Коли их засудять, то се на вашій совісти буде, єсли у вас єсть яка совість.
Предсїдатель сплюнув сердито і відійшов на бік.
Не довго треба було ждати на присуд. Присяглі узнали одноголосно обі обжаловані виновними злочину замисленого убійства. Трибунал видав на тій підставі засуд смерти на Ганну, а двацять лїт тяжкої вязницї на Парашку, бо она не мала ще двацять лїт і не можна єї було смертію карати.
Ганна вислухала засуду рівнодушно. Видно, що у неї завмерли всї чувства. Она виглядала як одно велике олицетворене терпінє. За те дочка, почувши, о що ходить, упала зімлїла на землю. Здаєсь, она надїяла ся, що єї виправдають. Молоді люде дають ся скорше надїєю увести...
[Дѣло, 10.02.1897]
10.02.1897