Виступ Ю. В. Шевельова на 2 засіданні Української національної комісії з питань правопису при Кабінеті Міністрів України (травень 1995 р.).
Обізнаність пересічного українського інтеліґента в справах мовознавства малá і чим вона менша, тим палкіші дискусії в справах правопису. Здебільшого це виступи в обороні того, до чого дана особа звикла і що їй до вподоби. Почнімо з мимобіжної пригадки про історію регулювання ортографїї за останні яких півтораста років.
1. У 19 ст. правопис на Україні був, як правило, справою приватною. Кожна людина мала і використовувала неписане право на власний правопис, або й на кілька відмінних правописів, як от, скажімо, в випадку П. Куліша. Було це часом дещо незручно, приміром, у абеткуванні слів у словниках і списках або в дотриманні престижности мови, але не було це трагедією, мова вистояла. Дати перших інституційних реґляментацій українського правопису (далі УП) відомі. Це малі метелики під маркою новопосталої Академії Наук — 17 травня 1919 р. (перевидання 12 липня і 29 листопада 1920 р.), але подробиці складання й затвердження їх потребували б докладнішого вивчення і з’ясування, які особи стояли за офіційними посиланнями на Академію, зокрема, яка була роля Ів. Огієнка.
За перше урядово затверджене видання УП, правдоподібно, слід уважати двадцятисторінкове видання малого формату, фірмоване Наркомосвіти 1920 р. Не вважати ж за українське державне втручання російського уряду — валуєвський указ 1863 і Емський указ 1876 років, — що проскрибувало незалежні українські абетки-правописи типу кулішівки тощо й накидало ярижку-єрижку.
Найбільше відомо про залаштункові справи праці над правописом у його наступному втіленні — завдяки докладним споминам Олекси Синявського в «Культурі українського слова» (1931, с. 93—112). У період українізації міні-правопис попередньої доби задовольнити не міг. Треба було ортографії, опрацьованої науковіше і на ширшій громадській основі. Нагадаю, що правописна конференція працювала від 26 травня до 6 червня 1927 р., а учасниками її були 5 академіків, 28 професорів, 8 учителів, 7 журналістів, 8 письменників; три учасники прибули з Галичини — В. Сімович, І. Свєнціцький і К. Студинський. Матеріяли зредаґував і скодифікував Олекса Синявський. 6 вересня 1928 р. так зредаґований УП підписав наркомосвіти Микола Скрипник. Справжнім творцем цього видання був Синявський, і слід було б називати його цим ім’ям, хоч упорядник був зв’язаний ухвалами конференції, а останнє слово належало Скрипникові. Засади демократії, часом може навіть надмірної, примхливо сполучалися тут з елементами диктатури.
Український правопис 1928 р. (далі УП 28 і т.д.) був обов’язковий менше, ніж 5 років. Після перевороту, вчиненого Сталіним у січні 1931 р., і призначення П. Постишева на диктатора правопис драстично переглянено без будь-якої дискусії або застереження, без будь-якої гри в демократію. Зроблено це під маркою НКО, фактично під наглядом Андрія Хвилі з ЦК компартії. Можливо, що фактичним упорядником тексту був Наум Каганович, призначений на директора Інституту мовознавства Академії Наук (не споріднений з Лазарем Кагановичем). Про фактичний перебіг обговорення в ЦК Компартії чи в НКО і конкретної праці над текстом не знаємо майже нічого. Саме видання з усіх видань УП найрідкісніше.
Дальші часткові перегляди цього правопису (найпомітніші — 1946 1960, 1990 і 1993/1), скільки можу судити, всі проходили тими самими каналами — від Інституту мовознавства до затвердження урядовими органами, себто адміністративно. У 90-х роках у пресі відбулися обговорення, але це не мало помітного впливу на оформлення правил і на їх утілення в практику.
У підсумку, правопис еволюціонував від стихійности через певну міру демократичности до урядового наказу.
2. У виробленні (чи зміні) правил УП застосовувалися в різні часи різні критерії, а звичайно різні комбінації критеріїв, але, як правило, не ставлено питання про міру доцільности саме даного критерія або його поєднання з іншими критеріями в тій чи тій пропорції. Зробім короткий перегляд цих критеріїв, доцільности й меж їх використання.
2.1. «Бо так ми говоримо». Цей критерій, загальноприйнятий при відсутності варіантів, у випадку їх наявності майже автоматично веде до суб’єктивізму. Суб’єктивізм захований тут уже в неясності, створеній займенниковою природою словечка ми. Звичайно питання навіть не ставиться — хто ми? Мовознавці? Академіки й науковці? Інтеліґенція? Із скількома клясами освіти? Народ шляхом референдуму? Як бути з тими, хто говорить суржиком? Чи наше тут «ми» включає мовців з елементами говірковости? Який відсоток говірковости припустимий (якщо можемо виміряти тут кількісними критеріями)? Чи не вийде так, що перше ніж братися за реґулювання правопису мусимо погодитися на вреґулювання ортоепії, а вона матиме свої прескриптивно-суб’єктивні критерії.
Досі правопис наш був щодо своїх провідних формулювань методологічного характеру мішаним, найчастіше поєднуючи фонематичний принцип з морфофонематичним (так пишемо, приміром, шИрóкий, але шЕршáвий, хоч фонетична реалізація першого голосного в цих двох словах сливе ідентична). Отже, муситимемо відмовитися від традицій на догоду революції? Вирушити на непевний шлях фонетизації?
Серед наших братів-слов’ян найпослідовніше застосував фонетичний принцип для сербів, хорватів, босняків Вук Караджіч. Питання «ми» він розв’язав найпослідовніше: фонетичний принцип і то так, як у його рідному Тршічу, не у Беоґраді, не в Сараєві, не в Загребі. Наслідок — кілька варіянтів правопису.
А де наш Тршіч? У Моринцях-Кирилівці? Але діялектологи схильні твердити, що тепер там говорять суржиком. Караджічів Тршіч був мономовний (не враховуючи турецькі домішки), наші Моринці — в широкому сенсі слова двомовні. У наших умовах кожний мовний акт є водночас акт волевиявлення. Так от, може програма «як ми говоримо» в умовах сучасної мовної ситуації це не тільки вияв примітивного суб’єктивізму, як з першого погляду здається, а перенесення на правопис волюнтаризму як конечного складника мововиявлення взагалі. Це був би цікавий аспект. Але це не робить цей критерій науковим.
2.2. Критерій національної єдности. Цей на позір наддіялектний постулат у дійсності здебільшого збігається з вимогою зберігати традицію й переємність. У правописних дебатах двадцятих років він відігравав провідну ролю і визначив багато рис УП 28. Як відомо, на Україні були дві традиції письма, залежно від культурно-політичної приналежности тих чи тих реґіонів. Можна ці дві традиції умовно позначити як традицію клас — агонія супроти традиції кляса — аґонія, хоч дистинктні риси не обмежувалися на питанні ґ і ль супроти г і л в чужих словах. Була це головна кістка розладу на правописній конференції 1927 р. Конференція не наважилася відкинути одну з двох традицій, запропонувавши натомість компроміс — зберегти обидві, прикріпивши кожну до певної групи слів. За критерій узято джерело даного слова в українській мові, — слова грецького походження мали продовжувати тип клас — агонія, слова латинського походження — тип кляса — аґонія. Так ухвалено рекомендувати клясу (не клас) і агонію (не аґонію).
Це була самоомана. Колонізовані народи, як правило, позичають слова не з мов-першоджерел, а з мови колонізатора. У нас у нову добу — не з грецької чи латинської, а з російської чи польської (німецької, їдиш).
Натомість тепер, скажімо, імідж у нас не англізм, як здавалося б, а русизм. У середині двадцятих років кляса була грубим насильством над мовою на схід від Збруча, агонія — на захід від Збруча. Від мовця вимагалося поділити його чужомовні слова на дві половини і половині надати «неприродної» вимови й письма (так, і вимови, не лише правопису).
Не кажучи вже про первісно грецькі і латинські слова, що прийшли (принаймні теоретично) через посередництво сучасних західних мов, або про греко-латинські гібриди (типу — пізнішого — теле-візор).
Усе це було типово анемічний, безкровний фабрикат кабінетних теоретиків, не придатний для щоденного життя. Не диво, що УП 28 був невітаний майже всіма. (УП 28 пізніше був активно боронений великою мірою унаслідок варварськи брутального способу усування цього правопису за Постишева).
2.3. Взорування на російській мові й правописі. Цей критерій був ґвалтовно «пропонований» компартією і урядом від 1933 р. Ідеологічно цей критерій був енерґійно ширений, спираючися на твердження про, мовляв, винятково близьку спорідненість цих двох мов — української й російської — з давніх-давен, а з другого боку, на погляд, що Росії належить провід на шляху до соціялізму, тоді як польський вплив (або присутність) був «реакційний» і «капіталістичний». Практично дві головні стратегії були: 1) якщо українська мова або її діялекти мали варіянти, вибирати той, що був близький або спільний з російською мовою; і 2) якщо слóва або написання бракувало в українській мові, позичати їх з російської, звичайно в відношенні один до одного. Так, якщо УП 28 мав фльота, соціялізм, УП 33 прийняв флот, соціалізм. Історичну традицію і фонетичну та морфологічну систему української мови при цьому не брано до уваги. Зокрема мали бути викорчувані безоглядно компоненти Центрально-європейського походження, засвоєні українською мовою, коли українська мова належала до мовної середньоєвропейської спільности (хоч і окраєво), що, зазначу мимохідь, було в гармонії з живомовними процесами, але тільки частково (беручи приклади з лексики, — сукня → плаття тощо, але не гроші → деньги з татарського).
У деяких випадках мало місце пряме втручання провідних партійних діячів (за переказами). Приміром, загальна думка приписувала заборону літери ґ особистій директиві П. Постишева, до речі, росіянина мовно.
Критерій взорування на російській мові ніколи пізніше не був виразно відкинений або облишений, аж до наших днів. Але прямі посилання на нього, мабуть, видавалися принизливими або драстичними і були заступлені формулою: «як узвичаєне слово в українській мові» (УП 93, с. 98, 99 тощо).
2.1. Спрощення (раціоналізація) правил, насамперед шляхом усування дублетів і винятків. Мотивація таких «реформ» звичайно полягає в заклику мати жаль до школярів або малоосвічених. Таке спрощення може відбуватися двома способами — назвім їх відповідно абсолютним і відносним.
Чи не найкращим прикладом абсолютного спрощення може бути реґулювання закінчення родового відмінка в іменах населених пунктів чоловічого роду. Тут у живій мові конкурують закінчення -а й -у. Друге закінчення відкинено без застережень і винятків на користь першого. Приміром, у назві Рим сучасний фактичний розмовний стандарт вимагає -у і безвинятково так літературна традиція («Куди йому уже до Риму» — Котл., І, 16; «Колізей той серед Риму» — Шевч. «Неофіти», II, 228, 500; «Будуть гості з Риму» — Л. Укр. «Йоґанна, жінка Хусова», 1909 VIII, 56), але не так УП 19 і УП 60 (хоч між прикладами Рим не подано). УП 28 і УП 34 уникали тут будь-яких правил («підвести... під норми... неможливо») і пропонували доволі обсяжні (але не вичерпні) списки прикладів. Новіша стратегія, вмисна сліпота на факти мови застосована тут холоднокровно, як холоднокровно діяв Прокруст супроти своїх жертв, але Прокруст увійшов до історії як безжалісний розбишака з битого шляху, і, коли не помиляюся, був упійманий і страчений. Чи плянувальники правописів після 1928 р. сподіваються, що штучний правопис змінить мову, накине їй свої норми і створить мову мудреців, вищу від «дикої» мови простаків?
Не всі випадки спрощень такі беззастережні, як у випадку род. одн. назв населених пунктів, але насторожує те, що в випадках такого типу правила упорядників приймаються за первісне, а факти мови за вторинне. Так штучне «спрощення», заходячи в суперечність із фактами мови, нерідко приводить до витворення довільних правил і часом до небажаних ускладнень. Ось приклад з написання апострофа після губних з попереднім приголосним — черв’як але мертвяк, мавпячий — мовляв тому, що в черв’як перед губним стоїть р, — що в дійсності не має жодного значення (і, здається, є лише одне таке слово?). Ніби «спрощення» приводить до ускладнення.
2.5. Дотеперішні реформи УП, спираючися на вище подані критерії, визначали правописні зміни (чи моду). У спрощеному і взагальненому вигляді розвиток УП в 1918 р. до 1993 р. може бути бачений у такій послідовності:
а) період закладання фундаментів, увінчаний солідною працею Синявського, 1928 р. (там, де ця праця і була викривлена довільними постановами східно-західного компромісу, особливо в царині написань чужомовних слів західного походження);
б) період шокового лікування Хвилі-Постишева, 1933/34, «вздиблений» правопис (улюблене слово-гасло Постишева), як «вздыбленною» була історія Росії в критичні епохи — Іван Грозний, Петро І, Ленін, Сталін, — що геніяльно схоплено в Фальконетовому пам’ятнику Петрові І (1766—1782), здійсненому французьким скульптором);
в) період повільного, дуже повільного видужання після шокового трактування, непослідовне, внутрішньосуперечливе, від імпровізації, від зміни до зміни, не раз за методою Охрімової свити.
Два інші критерії (2.6 і 2.7) досі звичайно не згадувалися і не застосовувалися, хоч вони мають свою вагу. Особливо варт про них згадати тепер, коли дотеперішні критерії виявилися недостатніми або хибними: критерій (1) не захищений від суб’єктивности; критерій (2) втратив своє значення внаслідок успішного мовного «перевиховання» Галичини, застосованого, починаючи від 1939—1945 рр.; а критерія (3) важко дотримуватися одверто від часу проголошення незалежності України.
Ці два призабуті або занедбані критерії коротко можна схарактеризувати так:
2.6. Збереження (обережне консервування) підсистем мови, таких як фонологічна, морфологічна, синтаксична тощо, взятих у їхній динаміці, себто спираючися не лише на те, що є сьогодні, але й — і передусім — виявляючи розвиткові тенденції і встановлюючи правила, які не суперечать таким тенденціям, але відкидаючи ті правила, які даним тенденціям суперечать.
Ось кілька прикладів:
а) у морфології. Род.одн. іменників жін.роду типу радості/радости. Найменше половина української території має тут закінчення -и (пор. АУМ, І, 190; АУМ, 2, 174). УП диктує закінчення -і. Це не цілком відповідає, як бачимо, сучасному станові справ. Але таке рішення можна вважати за прийнятне, бо воно відповідає загальній тенденції зблизити (а далі, може, і злити) відміну консонантних іменників жін.роду з основою на м’який приголосний (або на приголосний, що не бере участи в паляталізаційній опозиції) з «м’яким» підподілом вокальних іменників, тенденції, що оперує в більшості говірок уже протягом кількох сторіч (тип радість, наближаючися до типу Христя) (хоча внутрішня мотивація правила «радості» в свідомості творців цього правила, поза всяким сумнівом, взорувалася не на розумінні цієї тенденції української, а просто переймала російську деклінаційну структуру, в якій род. одн. не різниться від дав. одн). Навпаки, запровадження -і в іменниках середнього роду типу імени (родовий однини) не має, здається, ґрунту в унутрішньому розвитку української деклінації (четверта відміна не має «м’якого» підтипу), відриває відміну типу ім’я від типу теля, суперечить морфологічній тенденції і довільна в рамках української морфології¹.
б) У фонології. Найдрастичніший приклад втручання ортографії в систему мови є заміна середньоукраїнської шестичленної системи голосних на п’ятичленну і відсунення /и/ на позицію екстрафонемного (комбінаторного) варіянту /і/. Така зміна статусу и, якщо вона стане загальноприйнята, групує українську мову разом з російською, білоруською, польською (і сербськими), які всі мають звук, але не фонему и, і протиставляє її румунській і турецькій, які мають /и/ (а з модифікацією ы — ъ в болгарській). Фонологічний контраст голосних (/і/ проти /и/) переноситься на попередній приголосний («твердий» проти «м’якого»), а на початку слова елімінується. Тим самим фонологічна роля паляталізації приголосних різко посилюється.
Правописні зміни, що провадили до таких наслідків, відбувалися в такій послідовності:
1. Російська Україна не прийняла розрізнення і та ї після, відповідно, твердих і пом’якшених зубних приголосних перед і, як це було практиковане в Галичині і як було кодифіковане, приміром, С. Смаль-Стоцьким (1893) і Сімовичем (1918). Так було підміноване розрізнення за палаталізацією в таких випадках (діл «людина» проти діл «справа» род.мн.) і прокладено шлях до автоматичної паляталізації зубних приголосних перед /і/.
2. Написання и- на початку слова усунено і написання і узагальнено (первісно инший проти Індія), починаючи від факультативности и- у власномовних словах — Правила, 1919—20; а починаючи від УП 28, правило 3.1 — запроваджено повне відкинення написань з и-.
3. Останнього і поки що остаточного вдару поглядові, що зубні приголосні перед і з о нормально не влягають паляталізації в літературній мові, завдала редакція «Сучасної української літературної мови», І, с. 250 (за свідченням Коструби — І. Білодід), постулюючи, що в літературній мові всі приголосні м’якшаться перед і всякого походження, а не-м’якшення припускається тільки як факультативний варіант.
Відповідно до цього голосний и остаточно позбавлено фонематичного статусу, а відповідно українську мову за фонематичним типом системи голосних підключено до групи російсько-польської у протиставленні добалканської (румунсько-турецької, модифіковано-болгарської). У правописі (і в нормалізації вимови) це переключення, отже, відбулося в роках 1893—1969, протягом приблизно 75 років.
Лишається поки що недостатньо дослідженим, що в цих процесах випливало з унутрішніх структурних змін в українській мові, а що було привнесено ззовні. Як попередній здогад можна запропонувати на розгляд припущення, що правописні зміни (1) і (3), імовірно, були мовно вмотивовані, а (2) було довільне.
2.7. Увага до історичної традиції. Фактично тільки УП 28 віддав певну данину цьому критерієві, але далеко не послідовно. Приміром, у правописі християнських власних імен ми б даремно шукали там пояснення, чому пишемо і в Леонід, але и в Ничипір ~ Микола. УП 93 в справі писання і/и в чужих географічних назвах і чужомовних словах взагалі подає кілька прикладів з двома дуже побіжними і непослідовними посиланнями на «церковний ужиток» і невиразним «згідно з традиційною вимовою» (101).
Насправді, для більшости випадків вирішальну ролю грає, чи дане слово/назва ввійшло до вирішальних говірок перед, а чи після злиття и(і) з (ы), орієнтовна дата для масиву українських говірок приблизно 1260 р.; що ввійшло (пізніше) через польську мову; і що було адаптоване до власних або засвоєних суфіксів/морфем. Тому, мабуть, Сирія, Єрусалим, Єгипет; Рига, Балтика, Америка. Але тоді деяких бракує (Ливан, Вифлеєм), а деяким неслушно надати цього голосного (Чикаґо, Цюрих, Адис...).
Неісторичним є трактування географічних імен на неукраїнських територіях, переважно сусідніх, назв, здавна асимільованих супроти офіційних назв у тій державі, до якої вони тепер належать (Білгород, Вороніж, Дін, Люблин, Вильна...), хоч лишаємо Рим, Париж, Відень, а не *Рома, *Парі, *Він...².
3. Спроба підсумування. УП 93 — латанина із слідами праці багатьох упорядників, часом взаємозаперечними, не цілість, а конгльомерат, позбавлений єдности й систематичности. З тих дотеперішніх критеріїв, що їх тут коротко накреслено, деякі мусять бути одразу відкинені, інші мають бути модифіковані або переглянені, деякі з досі занедбаних повинні бути відновлені в дусі — наскільки можливо — гармонії. Переглянемо їх ще раз у такому ж порядку, як вище.
3.1. Критерій «так ми говоримо» слід звільнити від суб’єктивности («так я говорю» або «так я і мої друзі говоримо») і підпорядкувати аналізі, — на широкому історичному тлі, — тенденцій мовного розвитку протягом достатньо довгого періоду часу. Там, де такі тенденції важко з’ясувати або в них не вдається виявити виразну лінію, слід дозволити вільне співіснування чи співгру варіянтів. У таких випадках не слід одначе, спускати з ока міркування точности й престижу.
3.2. Критерій національної єдности в наш час утратив свою актуальність, бо поняття всенародної єдности і саме осягнення такого стандарту в наш час здобуте в усій країні (з незначними винятками). Цей критерій у питаннях правопису більше не грає великої ролі.
3.3. Взорування на російській мові чи то в його позитивному застосуванні (пишім як по-російськи), чи то в негативному (пишім відмінно від російського) в незалежній країні мусить бути цілком облишене. Засада доцільної політики найкраще була зформульована Шевченком (1847): «А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди» (Акад. видання, 1939, І, 375).
У цьому контексті виринає ще раз питання (воно щоправда, більше стосується лексики і лише побічно — правопису) про мовну спадщину середньоукраїнського періоду, коли Україна, окрайцем, опинилася в Східно-Центральній Европейській спільноті мов і народів. На цей факт і ці тенденції накладалося табу в радянські роки. Ґвалтовне впровадження мовних рис цього періоду тепер було б штучним і наївно-романтичним, але цілковите викорінення цієї спадщини, навіть, коли в гру входять елементи польського, німецького або їдиш походження ледве чи бажане. (Ще раз сукня — гроші і т.п.).
3.4. Спрощення фактів мови й правопису аж ніяк не слід провадити безоглядно. Особливо треба пам’ятати, що правопис не повинен воювати з мовою й накидати їй те, що їй чуже. Посутнє завдання правопису — формулювати, як писати те, що є в мові, а не реформувати мову засобами правопису. Правопис може (і, мабуть, мусить) приписувати певні норми мовним фактам лише тоді, коли йдеться про нововпроваджувані слова, особливо з чужих мов — тут не завадило б мати свого роду атестаційну комісію в рамках Національної Академії Наук, може ІУМ. Але такий контрольний пункт не потрібний для слів з усталеною традицією. Наприклад, у передачі грецького й західноєвропейського ϑ/th і η/е не є завданням правопису усунути непослідовність між, скажімо, бібліотека і Афіни.
У передачі західноєвропейського l тільки дуже обережно й поступово можна було б намагатися уодноманітнити, скажімо, Ірландія і Фінляндія, хоч ця різниця, без сумніву, живцем перещеплена з російської мови.
3.5.6. Увага до розумного збереження мовних підсистем, як фонематичної так і морфологічної (5) і увага до історичної традиції (6), дві засади, занедбані або відкидані донедавна, обидві з постійною увагою до тенденцій сучасного розвитку, повинні стати неодмінними в реґулюванні правопису, але не до меж перекручення або іґнорування уже вкорінених фактів сучасної живої мови. І ще раз: окремі тверді правила для новоприйманих варваризмів.
Можна думати, що саме рівновага запропонованих принципів, зокрема двох останніх, зможе витворити і втримати життєздатність і прийнятність УП 95. Не пуризм чеського brusičštví чи угорського nyelvujitás, а закоріненість у ґрунті і гармонійність у приділенні і до минулого і до майбутнього і відповідність сучасному в його коренях з минулого і паростях у майбутнє.
Вересень 1994 — квітень 1995
(Нью-Йорк)
___________________
На бажання автора стаття друкується правописом 1928 р. в пошані Олексі Наумовичеві Синявському.
¹ Ще один приклад з морфології: у числівниках допущення двох варіянтів деклінації (п'яти/п'ятьох) відбиває дійсний стан мови тепер, але вміщення варіянту на -ох на другому місці, можливо, не відповідає тим фактам, що форми на «-ох» новіші, відповідають тенденції зменшити строкатість числівникової відміни (двох, але п'яти на користь двох — п’ятьох) і сприяє формуванню специфічної числівникової відміни). Імовірно, така оцінка двох типів відбиває русифікаційні тенденції складачів правопису. (Застережуся, що фактично ця проблема не належить до правописних).
² У західноєвропейських правописах, особливо французькому і англійському, велику ролю відіграє ще критерій семантичної диференціяції — англ. реасе «мир» — ріесе «шмат». Він має також певну ролю в польській мові, де одначе виступає під маскою історизму (może — morze). У російському правописі до 1917 р. — тільки як виняток (мир «мир» — мір «світ»). В українській мові цей критерій може подеколи мати місце в розрізненні род. і дав. одн., напр. постачання промисловости/і, але статистично випадки такої двозначности мають низьку частотність.
[Мовознавство, 1995, №2—3, c.3—7]
28.09.2018