Правописні непорозуміння

Степан Смаль-Стоцький

Коли-б у нас були розслїди історії української письменної мови, як вона, почавши від Котляревського, на цїлій етноґрафічній території українського народу в 19-ому столїтю укладала ся, чиї і які в нїй слїдно впливи, як вона зпід чужих впливів визволяла ся, в які шати чи чужі лахи прибирала ся, в якому станї в наслїдок цього всього вона тепер находить ся, то аж тодї показалаб ся вона нам не в кривому дзеркалї і ми навчилиб ся, на хиби нашої письменної мови і її правописи бути вирозумілими тай про цю письменну мову і про її правопись судити без того завзяття, яке бачимо в піднятому в останнїх часах правописному питанню.

У нас однак тепер взагалї дуже мало історичного змислу. Всї встромили свої очи в те, що завтра, що позавтра буде, а щоб кинути оком позад себе, на те нема коли. Послугувати ся досьвідом попереднїх поколїнь, це у нас не водить ся. Життя народне дуже швидко біжить наперед, тож навздогін за життям! Трохи не кождий з нас почуває в собі силу Колюмба відкривати „нове“, без огляду на те, що це „нове“ иньші люди може вже давно передумали. Відси то походить та горячковість, та нетерплячість, з якою у нас старі і молоді відносять ся до будови письменної нашої мови і розбирають питаннє письменної мови та її правописи. А прецїнь письменна мова з її правописю річ жива, вона жиє, розвиваєть ся, росте і не може одразу з хорошої дївчинки стати красунею-молодицею. Прийде пора і на це. Зовсїм усталена письменна мова може бути зрештою хиба лиш мова мертва, нежива, а чей нїхто з нас собі того не бажає, щоб українська мова найшла ся аж в такому станї. Поки-ж в нїй бє все нове життє, доти вона все буде відновляти ся живими паростами.

Цю річ хочемо спокійно тут розібрати.

Нові часи, гаслом яких стала загальна осьвіта, рівність усїх людий, воля і братерство, покликали українську народну мову до нового життя; вона повинна була увійти в лїтературу і лїтературно виправлятись. Церковнословенщина, що віддавала дуже добрі услуги цїлям стародавньої так-би сказати цехової осьвіти, науки і школи, що сама собою, своєю меньшою зрозумілостю, неначе-б то зберігала для самих лише „ізбранних“ всї відомости, аби з них вони одні як найбільше користали, а другим „незванним“ як найменьше було хісна, стала неспосібна для переведення завдань нової школи; вона мусїла зробити місце народній, загально зрозумілій мові. Закинути церковнословенщину в лїтературі, це безперечно велика була відвага, велика сьмілість, що видає дуже користне сьвідоцтво тим, хто перший на це зважив ся. А писати народною мовою була це также річ зовсїм не легка. Тож писали, як хто умів і оскільки хто міг увільнити ся від впливів школи, яку перейшов.

Розумієть ся само собою, що хто з глубокого власного переконання, з власного почину став писати по народньому, аби тим служити дїйсним потребам народу, той пішов відразу простою і певною дорогою до самого джерела тої мови. Так було в росийській Українї. На мові українських письменників в Росії бачимо вправдї то більший, то меньший вплив росийської школи, але їх мова все таки народна. І правопись Українцї старали ся сьвідомо пристосувати до потреб української мови, добираючи таких знаків для означення звуків української мови, щоб хто читати ме, міг читати так, як говорить ся на Українї. Одразу покладено в основу правописи принцип фонетичний ¹).

Правда, були ріжні проби, як той принцип в правописи пристосувати. Згадати-б лиш про Павловського, Боровиковського, Метлинського, Гулака-Артимовського, Корсуна, Куцого, Шейковського, Кулїша, Драгоманова ²). Однак ріжницї поміж правописями цих письменників чисто ґрафічні. Головно треба було рішити питаннє, чи для вираження звуків української мови послугувати ся буквами гражданки в їх росийському значінню і розумінню (Павловський, Гулак-Артимовський), чи навязуючи почасти до давнього українського письменства уживати цих знаків в їх питомому українському значінню і розумінню, як вено з давен-давна склало ся на Українї на підставі ассоціяції образів ґрафічних з образами звуковими (Кулїш). „Кулїшівка“ перемогла в письменстві, а се значить, що і своєю правописию українська письменна мова стала на власні ноги. Теперішня наша правопись це добуток дальшого розвитку кулїшівки.

В Галичинї і на Буковинї справа нашої письменної мови і правописи була довший час дуже замотана. По прилученню тих країв до Австрії почали там урядово заводити школи, якраз в часах, коли церковнословенщина мала ще тут велику силу. Для того перші шкільні учебники для української мови стоять тут під впливом церковнословенщини тим більше, що церковне начальство завідувало школами. Пізнїйше ще і Максимовичова правопись запаморочила голови учених і письменників, але штучна його етимольоґічна правопись витворила в своїх наслїдках страшний правописний хаос і цїлковиту анархію. Не можна було найти і двох письменних людий, щоб однаково писали, ба навіть оден і той сам чоловік не був в силї придержувати ся певних правил, бо всї правописні правила були занадто штучно придумані. Доказом на це є шкільні книжки аж до 90-их років (гл. также моє зладжене враз з Ґартнером Minoritätsvotum, Чернівцї. 1887). Зі всїх боків піднято голоси за управильненням шкільної правописи (Верхратський, Подолинський, Шкурган) ба навіть церковня часопись „Сіон“ у Львові домагала ся полагодження цеї справи, бо справдї дійшло вже було до вавилонського столпотворенія. Правда, у всїх було лише на думцї, зреформувати якось уживану доси етимольоґічну правопись. І дидактичні потреби школи і дальший розвиток лїтератури, яка доси вже значно була зросла, поставили це питаннє на порядку дневнім. Бо правопись може лиш на око річ маловажна. Не належить вона вправдї до таких принципіяльних питань, що від їх рішення залежить все, однак це справа таки важна, як для науки мови в школах так і для лїтературнаго розвитку мови взагалї. Українська мова в Австрії здобула собі важне місце в публичнім життю, її учать в школах, в нїй видають закони державні і краєві, уряди і суди мусять послугувати ся нею, в церкві чути її в проповідях (і церковні книги читають тут з українською вимовою), одним словом терен уживання української мови дуже розширив ся, її потребують знати не лиш Українцї, але і люди иньших націй. Тим більше треба було вже раз полагодити правописне питаннє.

В р. 1886-ім підняв я враз з моїм товаришом Ґартнером зовсїм серіозно це питаннє в пропамятнім письмі до мінїстерства осьвіти, в котрім ми доказавши з одного боку, що т. зв. правопись етимольоґічна у нас зовсїм не історична, а штучно придумана і що задля того зовсїм неможливо запровадити в нїй який небудь лад, а покликуючись з другого боку на українську лїтературу і на словар Желеховського, який якраз появив ся, жадали заведення в школах фонетичної правописи і подали проєкт цеї правописи, уложивши в правила правопись словаря Желеховського. Це та правопись, якої тепер уживають у нас загально з невеличкими ріжницями. В основу її лягла кулїшівка, бо задержано в нїй стародавні знаки я, б, ю, й, міжтим як Драгоманов писав натомісць якийсь час ja, je, jy, j, а в сполуцї з мягкими шелестівками — ьа, — ье, — ьу. Тільки для звука ji завів Желеховський знак ї, який знаний нам із старого церковного письменства і яким колись і Драгоманов послугував ся по голосівках в значіню ji. Ним доповнено систему, звязану з знаками я, є, ю, т. зн. надано і йому (ї) значіння раз ji, а в сполуцї з мягкими шелестівками — ьі.

Закипіла грізна, завзята боротьба, що тяглась аж до року 1893-го. З тяжкою бідою, при помочи добрих людий (назву тут особливо Олександра Барвінського і пок. Омеляна Партицького) удалось нам противників побороти. А між ними був і такий важкий, як Омелян Огоновський. Дуже важну ролю відограв при тім словар Желеховського, що на нього ми як на яке євангеліє все наново могли з успіхом покликуватись.

Рішила цю справу що йно уложена нами фонетична граматика української мови для шкіл середних, котра збила з пантелику усїх лжепророків, які голосили, що при фонетичній правописи неможлива нїяка граматика.

Саме двадцять лїт минуло, як в Галичинї і на Буковинї запроваджено предложену нами фонетичну правопись в школах. Поза школою, н. пр. в часописях, в консисторіях, в товариствах ще досить довго придержувано ся давньої „етимольоґічної“ правописи. Але в школї, між самими учителями української мови, було зразу чимало противників нової правописи. Не диво. Велику силу має привичка. Старші люди, що зжили ся з давньою хоть недорічною правописию, не раді були навикати до чогось иньшого. Ба і граматики вчитись їм, та ще й професорам, не було в голові. Своє незнаннє треба було покрити чим иньшим. Підняв ся рух против нашої правописи нїбито задля її непослїдовности; скликувано анкети, до яких однак мене як автора першої фонетичної шкільної граматики і нової шкільної правописи зовсїм не покликувано — і нарештї галицька рада шкільна краєва видала осібну, досить обємисту книжку „Руска Правопись“ і приписала її для шкіл.

Не можна сказати, щоб це нове рішєннє правописної справи було щасливе і успішне; річ безперечна, що поправка наступила де в чім in peius, головно задля того, що понехано фонетичну „засаду“ пиши, як правильно говорить ся. Нїкого отже не може здивувати, що ся „поправлена“ правопись не приняла ся загально і що останнїми часами почали знов гомонїти про правописний хаос і т. п.

Загально взявши, не можна-б, здаєть ся, після фонетичної правописи писати фальшиво, знаючи письменні знаки, якими виражають ся звуки, і розуміючи добре їх значіннє. Це одно треба дїйсно знати і розуміти, а цего чей не так богато і не тяжко навчити ся, які н. пр. звуки виражають ся у нас в письмі буквами я, є, ю, ї, в, л, які звуки вяжуть ся з знаками т, д, с, з, л, н, ц, а які з знаками ть, дь, сь, зь, ль, нь, ць, — які звуки виражають ся буквами та, да,... те, де,... ту, ду,... ті, ді,..., а які буквами тя, дя,... тє, дє,... тю, дю,... тї, дї... Це, як кажу, треба знати і розуміти, а тодї і пиши буква в букву кождий звук, або кожду сполуку звуків так, як говориш. В тім то і лежить велика вартість фонетичної правописи для школи і народньої осьвіти!

Аби показати, як коротко дадуться представити усї правила фонетичної правописи, наведу тут ті правила так, як ми їх уложили в шкільній граматицї. Ось вони:

Звуки української мови виражаються в письмі отсими 33 буквами: а, б, в, г, ґ, д, е, є, ж, з, и, й, і, ї, к, л, м, н, о, п, р, с, т, у, ф, х, ц, ч, ш, щ, ю, ь.

Змежи них означають 1. шість букв поєдинчі голосівки, 2. сїмнайцять поєдинчі шелестівки, 3. три букві зложені шелестівки, 4. дві раз голосівки, раз шелестівки, 5. одна є лише знаком мягчення, 6. чотири означають сполуку шелестівки з голосівками.

1. Поєдинчі шелестівки є: а, е, и, і, о, у, н. пр. баба, тебе, бити, він, то, буду.

2. Поєдинчі шелестівки є: б, г, ґ, д, ж, з, к, л, м, н, п, р, с, т, ф, х, ш, н. пр. біб, гора, ґазда, дім, жаба, за, кого, лис, мене, нива, по, робота, сукно, так, Федір, ходити, шило.

Зложені шелестівки є: ц, ч, щ, н. пр. цап, чути, що. В двозвуку ц є іменно т і с, в двозвуку ч так само т і ш тїсно з собою сполучені; щ є властиво шч. Для так само тїсних сполук д і ж, як в словах ходжу, дожджанка, і д і з, як в словах: дзвін, родзинки нема осібних знаків.

4. Знак в має перед голосівками, а в назвуку слів также і перед шелестівками, значіннє шелестівки, н. пр. вода, рівець, сливок, вложити, вторувати. З попередущими голосівками лучить ся в в двозвуки, в котрих означає тільки, що (недочутне) у, н. пр. Европа, бив, півостров, лавка, сливка, пішов, був.

Буква й є лише перед о шелестівкою; йо подибується рідко коли, н. пр. сойок (сойка), байок (байка); зрештою хиба в чужих словах і нарічевих формах, н. пр. Йордан, його, йому. З попередущими голосівками лучить ся й в двозвуки, в котрих означає тільки, що (недочутне) і, н. пр. дай, байка, Мадей, бий, сойка, купуй.

5. Щоби означити, що якусь шелестівку, треба мягко вимовляти додаєть ся до тої шелестівки у визвуку складу, а также перед твердою шелестівкою і перед о знак ь: будь, зять, князь, місяць, біль, вогонь...; будьмо, батько, возьми, сьвіт, цьвіт, киньте...; мальований, пятьох, цього, всього...

Коли задля такого змягчення, що означене знаком ь, мягчить ся ще і друга шелестівка перед нею, так що дві мягкі шелестівки стануть побіч себе, то мягченнє першої шелестівки не означуємо з осібна, н. пр. гвіздь, кість, боязнь..., а не гвізьдь, кісьть, боязьнь...

6. я, є, ї, ю є знаками сполуки звука й (по безголосих проривних шелестівках п, т, к — властиво безголосого й, т. зн. меньше більше дуже тоненького x, як його вимовляємо перед і) з поєднаними голосівками, н. пр. я, мясо, пятий, краєм, краї, їв, вюн, бю, бє, Юрко... Знаки я, є, ї, ю мають це значіннє лише в назвуку слів, по других голосівках і по п, б, в, м, ф. По ж, ч, ш, ш, вони не подибуються ³). По шелестівках, котрі можуть мягчити ся, т. зн. по т, д; с, з, ц; л і н означають вони змягченнє цих звуків, так що дя, де, дї, дю = дьа, дье, дьі, дьу — тя, тє, тї, тю, зя, зє, зї, зю, ся..., ця..., ля..., ня..., = тьа, тье, тьі, тьу, зьа, зье, зьі, зьу, сьа..., цьа..., льа..., ньа..., н. пр. дядина, дїд, тїло, ся, сїяти, лїд, люблю...

Змягчення ще другої шелестівки перед я, є, ї, ю не означуємо з осібна, н. пр. слїд, слїпий, снїг, стїна..., а не сьлїд, сьлїпий, сьнїг, сьтїна...

Однак мягченнє звука л виражаємо з осібна знаком ь⁴):

а) в іменниковім наростку — альня, н. пр. читальня..., а не читалня..

б) перед наростком — ця, н. пр. Юльця, а не Юлця...

в) в усїх відмінках іменників з визвуком на —лець і —лень, н. пр. стрільця, пальцями...

г) перед — нїйший, н. пр. пильнїйший, сильнїший, а не пилнїйший, силнїший...;

накінець змягченнє звука л і н виражаємо з осібна знаком ь в цїлій відмінї тих іменників, у котрих л, н вже в 1-ім відмінку одн. цим знаком змягчені, н. пр. культ, отже в культї, ненька — отже неньцї, а не ненцї....

Коли-ж до слова, що починаєть ся звуками я, є, ї, ю, долучить ся зпереду приставка з-, роз-, від-(од-), над-, перед-, то з і д звичайно не вимовляємо змягчено, а твердо, а я, є, і, ю значать тільки, що йа, йе, йі, йу, н. пр. зїсти, зявити ся, відїхати... Также і в слові адютант і подібних чужих словах вимовляємо д перед ю твердо.

(По р не означають я, є, ю анї змягчення цего р, анї тільки, що йа, йе, йу, лише двозвуки з недочутним і, (отже меньше більше як іа, іе, іу), н. пр. ряд, пірє, хрюкати).

Ось і всї правописні правила!

Гадали ми, що чим меньше правописних правил, тим лїпше. Так нї! Замісць навчити ся тих кілька правил про це, що кождий знак означає, і сьміло писати, жадають правил на писаннє майже кождого, особливо-ж чужого слова. Дїти мусять в школї того вчити ся, а дорослим і не в голові, держати ся недорічних правил, бо naturam expellas furca, tarnen usque recurret. Так і тут, розумна засада фонетична жадає все наново свого права — пиши, як говориш!

Вже в першім виданню нашої граматики (1893) мали ми правдиву мороку з всякими жаданнями в справі правописній і мусїли для сьвятого спокою то тут, то там попустити і доконечно ще деякі правила установити. Не хотїли нам вірити, що фонетична правопись дасть ся зовсїм коротко представити. А тепер казуїстика дійшла до крайнїх границь і для фонетичної нашої правописи надруковано цїлу книгу, цїлий словар („Руска Правопись“), так як би правопись нашої мови була така, як англїйська і т. п. І помимо того — сьміх людям сказати — правопись, як з усїх боків чути, все ще неуправильнена!

Коли розглянути ся в нашім письменстві за всякими правописними ріжницями, і коли ще окрім того зібрати все те до купи, що в правописній дискусії у нас про цї ріжницї говорило ся, то перед усїм кождий обєктивно мусить признати, що в порівнанню з дїйсною правописною анархією, яка панувала нас ще так недавно (перед 20-ти роками!), теперішнїй стан правописної справи на цїлій українській території представить ся нам величезним, просто надзвичайним поступом. Наша теперішня правопись з всякими її ріжницями що до свого усталення і опановання письменства не уступає майже в нїчім перед сучасними правописями иньших, навіть значно більше лїтературно розвинених мов. На доказ того просимо приглянути ся докладно правописи пр. з одного боку Лїтературно-Наукового Вістника, Української Хати, Записок тов. ім. Шевченка, з другого боку правописи „Ради“, а далї „Дїла“ і т. п.

Ріжницї, очивидно, побачить кождий. Однак проаналїзувавши їх докладно, переконаєм ся, що одні мають свою причину в не зовсїм ще доконанім усталенню нашої письменної мови — це такі, які сама мова мусить вирівнати, а не правопись; а другі дадуть ся звести на прості непорозуміння.

До перших належать н. пр, такі річи, як чи писати в 3-ім відм. — ові, — еві, чи — ови, — еви, на землї, полї, конї — земли, поли, кони, робить — робе, —ський, чи —ский, житя, бажаня і т. п„ чи життя, бажання і т. д., людям, людем чи людїм, його, йому — єго, єму, до него — до нього, до його; сей, сего, сему — цей, цього, цьому; повісти, повістї; повістий⁵) — повістїв; писань — писаннїв; прошу — просю; ходжу — хожу, ходю і т. д. і т. д. — або чи сяк і так, бо чому-ж би нї, коли одні і другі форми дїйсно живі. З часом вони самі від себе вирівнають ся. Про це не будемо тут дальше говорити, а звернемося до джерела правописних непорозумінь.

У нас письменні люди ще занадто стоять тай стояли під впливом давньої правописи і під впливом правописий чужих мов і відси походить усе лихо.

На росїйській Українї нема української школи. Всї письменні люди привикли тут з письменними знаками лучити ті звукові вартости, які вони мають в росїйській школї, в росийській (а не українській) мові. А це таки велика ріжниця. Впливом росийської мови і правописи поясняємо собі такі писання на росийській Українї, як світ, свічка, святий, сміх, звізда замість сьвіт, сьвічка, сьвятий, сьміх, зьвізда..., ніс = ніс (носа) і нїс (несли)..., п’ять або пьять, пам’ять або памьять, п’є, б’є або пьє, бьє замість пять, память, пє, бє..., зьїсти зам. зїсти..., вчитися зам. вчити ся і т. д.

Такі писання противлять ся фонетичній засадї української правописи, вони противні звуковим законам української мови і я глубоко переконаний, що Українцї, осьвідомившись раз, що таке писання — це ознака чужих кайданів, визволять ся до решти зпід впливу росийської мови і правописи. Бо що і на росийській Українї говорять в таких разах скрізь сьвіт, сьвятий, зьвізда з мягким сь, зь, про це сьвідчать зовсїм безперечно між иньшим і фонетичні записки і фоноґрами Ярошенка з Полтавщини (гл. Извѣстія отд. рус. яз. и слов. т. XIV, стр. 237—240, т. XVII, стр. 227—241) і фонетичні записки Сорочана з Поділля (гл. Извѣстія т. XVII, стр. 248—260) і т. д. Сьвідчить про це і Тимченко в Українській Граматицї стр. 27. Коли у нас принялась вже фонетична правопись, то чому-ж не визначувати і в тім разї мягкої шелестівки? Та-ж як не визначити її, то читати муть люди світ, звізда з твердою шелестівкою с, з, а це-ж не буде по українськи. Але не визначують її очивидячки тільки для того, бо так є в росийськім письмі. Це-ж для нас не рація! Ми не сьміємо одної з найважнїйших прикмет української мови, прикмети відмінної від мови росийської, в письмі затирати.

Що в українській мові, окрім кількох говорів, відріжняєть ся виразно ніс (носа), стіл (стола) з твердим н, т перед і, а нїс (несли), стїна з мягким н, ст перед і, про це сьвідчать также фонетичні записки. Коли ще до того сягнем в історію української мови, то переконаємся, що в нїй і доси, не так як в росийській мові, відріжняєть ся двояке і: таке, що є нащадком стародавнього ѣ і е — воно завсїди мягчить попередущу шелестівку, як що вона даєть ся мягчити; і таке і, що повстало із о в замкнутім складї — воно не мягчить попередущої шелестівки вже хоть би для того, що чергуєть ся з о, перед яким удержуєть ся тверда шелестівка. Це здержує мягченє шелестівки перед таким і. І в тім знов таки бачимо велику ріжницю між українською а росийською мовою, де кожде і мягчить попередущу шелестівку. На означеннє такого і, що мягчить попередню шелестівку, можна-б було приняти стародавнїй знак ѣ⁶). Однак з огляду на це, що в Росії цей знак (ѣ) міг би був дати причину до непорозуміня, бо тут під тою буквою розуміють звук je, приняв ся у нас знак і. Його вже загально уживають в значінню ji. Треба ще піти оден ступінь наперед і уживати його также і в значінню ьі так само, як уживаємо я, є, ю в значіню ja, je, jy і ьа, ье, ьу! Цїла система звукова української мови і фонетична наша правопись цего вимагає.

Велике непорозуміннє виявляють такі писання, як п’ять або пьять, п’є, б’є або пьє, бьє і т. п. Ті, що так пишуть, бажають очивидячки остерегти тим способом читачів, щоб не читали українського слова пять по росийськи. Та Українцїв зовсїм не треба остерегати, бо вони вміють по українськи, і з давен давна нїколи не читали і тепер певно не читають пять инакше, як по українськи. А чужинцї мусять навчити ся не лиш пять читати по українськи, але і багато дечого иньшого Як би ми українською правописю схотїли визначати в письмі всї ріжницї між українською а росийською мовою, то не сталоб нам нї апострофів, нї їрів, а мусїли б ми придумати Еог зна ще кілько иньших знаків. От перш усього треба би придумати ще якийсь знак н. пр. для цього, щоб борони Боже нїхто нашого слова вода не читав з росийська вода. Хто скаже, що наше ся читаєть ся так само як росийське ся? Ну, то треба би хиба і цю ріжницю в письмі у нас визначувати! Алеж бо нї! Правопись українська має служити тільки українській мові, вона собі сама для себе, самостійна, а хто з чужинцїв хоче по українськи читати, той мусить навчити ся, як вимовляють ся по українськи уживані нами букви. Сотки лїт писалось у нас завсїди пять, память, і ми уміли це по нашому, відмінно від росийського, читати, чомуж тепер заводити тут якусь зовсїм непотрібну новизну?

Так само зовсїм неоправдана, нї історично, нї фонетично, є заведена що йно в найновійших часах на Українї новина, писати зьїсти, зьїзд зам. зїсти, зїзд і т. д. Тут знакови ь надаєть ся значіння розмежовника звука ї від твердого з, яке значіннє мало в давнину ъ, яке в першім виданню нашої шкільної граматики на жаданє декого надали ми апострофови а якого нїколи не мало ь. Знаком ь означуєть ся в українській правописи тільки мягчення попередущої шелестівки, більше нїчого. Писання зьїсти збиває длятого тільки з пантелику людий, бо заставляє читати це слово з мягким з (зь), а цего результату чей нїхто не бажав собі осягнути. Що з-, роз-, від-, над-, перед- є приставки, які в сьвідомости мовній навіть неписьменного чоловіка самі собою відмежовують ся від властивого слова, це річ безперечна. Зазначувати це розмежованнє з осібна, річ зовсїм непотрібна. Таке-ж є і в иньших мовах і свої тай чужі знають, як такі слова читати (Порів. нїмецьке Abart, яке, хоть цего в письмі нїяк не зазначено, читаєть ся Ab-art, а не A—bart). Колиб однак таки доконечно наважив ся хто цю річ зазначувати і в письмі, хоть по нашій думцї цего зовсїм непотрібно, то до того моглоб хиба ъ придати ся, а нїяким чином ь!

Дрібниця на око, про яку не варт і говорити, є писаннє ся враз з дїєсловом (вчитися). Тим меньше обставати муть Українцї за таким писаннєм, коли зважать, що в українській мові заіменник ся не лучить ся так тїсно з дїєсловом, як в мові росийській. Зовсїм добре прецїнь сказано по українські як ся маєте? — инакше навіть нїхто не скаже. Так само нїхто не заперечить, що по українськи можна з таким самим правом сказати хотїлось би (з причепленим ся до дїєслова), як і хотїлоб ся (де між дїєсловом а заіменником ся стоїть би). А вжеж заіменник ся зовсїм правильно розмежовуєть ся від власного дїєслова в формах, як сьміятимуть ся = будуть сьміяти ся. Для того і тїсну сполуку ся з дїєсловом не можу собі инакше пояснити, як впливом росийської правописи (Гл. Тимченка Укр. Грам. стр. 173).

Все те властиво такі дрібницї, що про них не повинноб між нами бути нїякої суперечки, і нїчого не повинноб стояти на завадї, щоб в обговорених тут точках наша правопись вирівналась, стала одностайної. А що ми маємо рацію, то думаємо, що Українцї попустять і тим причинять ся не лиш до визволення української правописи зпід чужих впливів, але і до згоди в справі правописній між нами.

В шкільній правописи в Галичинї, приписаній в осібній книжцї „Руска правопись“, слїдний знов вплив польський, а также сам собою добрий намір, все вирівняти, все набити на одно копито, навіть і те, що не дасть ся на нього набити. Це бачимо в таких писаннях, як Палєстина, аксиома, іскра, ігла, інший і т. п. З осібна мусимо ще ось що сказати. Це вправдї зовсїм вірно, що стародавний звук і розвинув ся в українській мові в звук и, але при тім запізнаєть ся факт, що українська мова переймила в новійших часах (коли ця зміна звукова не має вже так би сказати творчої сили) слова з чужим і, які і у нас чути лише з і. Хто у нас н. пр. каже Яґич, Єлячич? Навіть ті, що знають, що сей наросток відповідає нашому питомому наросткови — ич, так не говорять! По щож так по „фонетичному“ писати? Хто каже Цицерон? і т. д. іт. д. Не треба забувати, що і в правописи мода грає велику ролю, а тепер зайшла така мода, щоб усї чужі імена власні, імена ґеоґрафічні вимовляти оскільки можна так, як вони в тих чужих мовах вимовляють ся, відки ми їх переймили. Що дня чуємо ми по галицьких церквах (а так було колись, а може ще й тепер декуди трапляєть ся і на Українї) такі слова, як євангеліє, водосьвятіє, Василій, архидіякон і т. п. От і писатиб нам буква в букву все так, як чуємо і самі з церковна говоримо. Ба нї! Треба перекрутити язик задля якогось иньшого нїбито принципу! І от виходять такі дивогляди, як Василий, аксиома, Ариост, Антиох, ассоциация, Ахілль і т. д. Просимо лиш прочитати звук за звуком так, як ми їх звичайно лучимо з певними буквами, н. пр. слово Антиох. І хто так говорить? Але не в тім усе лихо. Таке писаннє спричинить ще в додатку, що зовсїм фальшиво і незгідно з дїйсною вимовою стануть такі слова ще і вимовляти так, як написано, міркуючи собі, що так їх вимовляють ті чужі люди, відки ми їх переймили.

Одна ще ріжниця між шкільною галицькою правописию а писаннєм, що приняло ся у нас майже загально поза школою, і яка занадто впадає в очи, — се писаннє чужих наростків -ій, -ія, -іе, н. пр. Азия — Азія, Методий — Методій, милосердиє милосердіє. Я думаю, що галицька шкільна правопись повинна-б доконечно подати ся за майже загально принятим способом писання і установити для школи правило, що наросток -ія по всїх шелестівках пишетъ ся -ія, тільки по л, н -їя.

В наслїдок того і в наростку —іяльний буде після того самого правила зовсїди —іяльний або —їяльний (гімназіяльний, кольонїяльний). За тим одностайним способом писання цего наростка промовляє це, що він буде в згодї з писаннєм наростка —ій і —іє і що таким чином вийде взагалї більша одностайність в правописи, а можна це зробити зовсїм без шкоди для фонетичної засади нашої правописи. Писаннє звука і в серединї чужих слів повинно знов бути в згодї з правилом, постановленим для писання чужих наростків ік, іка, іст, —ізм і т. д. (По п, б, в, л, ф; к, ґ, х і по голосівках — писати і, — по л, н — ї, по т, д, с, з, ц, ш, ж, ч, р — и ⁷).

Хоть писаннє наростка —ський не є справа правописна, то згадую про нього тут для того, щоб за одним заходом сказати, що і в тім галицька шкільна правопись повиннаб зробити уступку загально поза школою принятому способови писання —ський.

Коли розважимо всї правописні ріжницї докладно, то покажеть ся ясно як на долонї, що вони походять відси, що в нашій фонетичній правописи дехто під ріжними впливами відступає від фонетичної її засади. Колиж бажаємо щиро, хиби нашої правописи поправити, то треба нам усїм повернути до розумної фонетичної засади: пиши, як правильно говорить ся. Пристосовуючи цю засаду до української мови, зовсїм безпечно дамо собі з нею раду, а як десьнедесь побачимо трохи незвичайну форму діялєктичну, то це не велике нещастє, тай треба знати, що правопись цего не управильнить, а тільки дальший розвиток письменної мови. Цеж буває і у иньших мовах. Годї від правописи вимагати, чого вона сама нам дати не може, А чужі імена власні і чужі слова треба знов таки писати буква в букву звук за звуком так, як ми їх вимовляємо. Колиж напише хто Перікль, Лондон, Пушкін, а иньший Перикль, Льондон, Пушкин, бо оден поки що так, а другий сяк ті слова вимовляє, то чи справдї таки від того сьвіт завалить ся? Таке є і в иньших лїтературно далеко більше розвинених мовах.

Ми не перечимо, що школа і для писання таких слів потребує якоїсь сказівки. Ми хочемо тільки вказати на те, що та сказівка не сьміє противити ся живій вимові, не може бути иньша, як фонетична. В справах правописи завсїди рішатиме дїйсна вимова і нїчого не поможуть нїякі правила.

Наша правопись мусить отже звільнити ся від антифонетичних забаганок, не сьміє накидати штучних, „для консехвенції“ придуманих правил і фальшувати вимову, мусить пристосувати ся і завсїди наново пристосовувати ся до розвитку письменної мови.

Сьвяткуємо цього року столїтню памятку уродин нашого національного ґенїя Тараса Шевченка. Нехай же це сьвято зазначить ся у нас як найтїснїйшим культурним єднаннєм! Усе, що стоїть на перепонї, щоб виявилась перед сьвітом наша національна єдність, повинні ми в таку пору усунути на бік. Письменна наша мова і її правопись зазначують як найвиразнїйше ту єдність. Нехай же зчезнуть в цю хвилю і всї ті невеличкі правописні непорозуміння, що справди не є виразом яких небудь глубших принципіяльних ріжниць, а лиш простих непорозумінь. Нехай з одного боку деякі українські видавництва на Українї росийській, а з другого боку галицька шкільна правопись, а за нею і галицькі наші видавництва в обговорених тут точках попустять, а вийде з цього велика користь для нашої письменної мови. Колиб Лїтературно-науковий Вістник завів у себе ще і писаннє сьвіт, зьвізда, цьвіт, то це булаб та правопись, яку ми для цїлої України захвалилиб, а це перепровадити прецїнь не велика річ. Оттак в мирний і лагідний спосіб полагодженоб у нас правописну справу, а я почував би себе дуже щасливим, колиб отсї мої замітки до того причинились.

Чернівцї, в лютім 1914.

____________________

¹) Одиноку виїмку становить Максимович, що видаючи свій збірник українських пісень 1827 р. придумав для того видання правопись »етимольоґічну« передусїм для того, що пишучи, як він думав, «не для однихъ малороссіянъ но и для русскихъ, коимъ непонятно будетъ многое, если писать по произношенію», старав ся „сблизить хотя нѣсколько правописаніе малороссійское съ русскимъ» (Собраніе сочиненій, Кіевъ 1880. II. 448). Нїхто з Українцїв окрім Лукашевича в збірнику пісень 1836 р. не послугував ся цею правописию, хоч опісля (1841-го р.) Максимович ще раз її захвалював.

²) Гл. Ом. Огоновскій. Исторія литературы рускои, II. 1. стор. 146. сл.

³) На Україні пишуть однак также лежять, ніччю, збіжжя анальоґічно до хвалять, костю, життя (але лежати); в тім разї я, ю звучать майже як двозвуки (іа, іу).

⁴) В першім виданню нашої Граматики (1893) не було установлено таких виїмкових правил для писаня ль. Ми добре знали, що декуди на Українї тай н. пр. на Буковинї є середнє л, т. зн. нї зовсїм мягке, нї зовсїм тверде (як от нїмецьке l), і там не говорять пильно, вільно, сильно, більше, а пилно, вілно, силно, білше. Знали ми однак также і це, що в иньших сторонах вимовляють на тім місцї мягке ль. Для того уважали ми тодї за найлїпше писати пилнїйший, палцями, читалня..., бо гадали, що і одні (читаючи це з середним л) і другі (читаючи це з мягким ль) будуть тим вдоволені. Не перечимо, що стояв тому на перепоні звичай писати пильний з мягким ль. Та вже в 2-ім виданю ми мусїли пристосувати ся до приписів »Рускої Правописи«, виданих Галицькою Радою Шкільною Краєвою на підставі ухвали анкети, і завести отсї виїмкові постанови для писання ль і в Граматицї (1907 г.); цей спосіб писання здебільшого приняв ся. Оправданнєм для писання ль в усїх цих разах служить це, що обі шелестівки належать до ріжних складів.

⁵) Теж — повістей під впливом росийської мови і правописи. О тім переконуєм ся зовсїм безпечно на таких прикладах, що в них наголос паде на закінченнє, як грудий, людий, свиний, плечий. В устах народу не почуєте на тім місцї — ей, тільки ий. І історія мови показує нам, шо наше закінченнє виросло не із —ьи, а із ии, між тим як росийське із ьи.

⁶) В тім значінню у нас на Українї бувало зовсїм правильно його уживали. Воно у нас було колись найвиразнїйшим знаком для звука йі, і, так що навіть писалось часом і в такому разї, коли воно чергувалось з о, особливо після шелестівок, нездатних до безпосередного мягчіння, як ось н. пр. пѣпъ (попа). А вжеж зовсїм правильно писалось тѣло, дѣло, мѣра, вѣра, бѣсъ (бѣса), заплѣтати і т. п., а читалось не инакше, як тїло, дїло, міра, віра, біс, заплїтати і т. д.

⁷) Подамо тут кілька прикладів, як після цього правила повинніб у нас писати ся чужі слова (коли без них вже годї обійти ся). Отже: полєміка, епіка, атавізм, софіст, софізм, л(ь)оґіка, л(ь)оґічний, монархічний, монархіст, архаізм, атеіст..., але акафист (так безперечно колись і на Українї вимовляли); механїка, технїк, машинїст, провінціялїзм..., але публика (люди), бо публїка означає тілько, що ганьба, ледаща жінка, публичний, католик, євангелист...; медик, методика, артист, артизм, граматика, критика, критичний, практика, практичний, партийний, симпатичний, фізика, містицизм, публицист, цивілїзація, історик, полїтика, синод, принцип бандажист... В сполученню з наступним о, а так само, коли перед і стоїть якась голосівка, повинно ся писати тільки і: Сіон, місіонар, періода, патріот, Ніоба, Каін, Енеіда, руіна... Лише по л пишемо і втих разах ї: Лїон, мілїон... Чужі приставки анти-, архи- повинноб ся так таки писати: антипатія, архикнязь, архимандрит...

================