Правописна справа

 

І. Правописний хаос.

 

Правописний хаос береться у нас тільки від того, що наші письменні люди, між тим і письменники, а що найменше, переважна їх частина, ніколи не завдавали собі труду зазнайомитися систематично з законами української мови хочби із шкільної граматики. Кождий пише, як попало. До мови, її чистоти і красоти звичайно не прикладається найменшої ваги.

 

Тому в теперішній стадії розвитку нашого шкільництва нема що дивуватися. На Україні до недавна зовсім не вчили української мови в школах. А школа — се найтвердша підвалина розвитку письменської мови. Занадто ще короткий час, щоб українська школа на Україні могла збудити повну і систематичну свідомість основних законів української мови. Ми-ж не маємо доси ані добрих підручників до того, ані добре вишколених учителів української мови, які були-б докладно освідомлені з самою істотою мови, її життєм і розвитком, які стояли-б на самих вершинах теперішнього наукового пізнання мови і які геть від самих початків аж до найніжнійших стилістичних тонкощів проводили-б у школі розумні погляди на звуковий, форемний, словотворний і синтактичний бік української мови і які нарешті вміли-б з найширшого і найвисшого становища висловити і в справі правописній своє важке слово, обґрунтоване глибоким знаннєм мови.

 

Не богато ліпше стоїть справа і в галицьких українських школах, хоч тут українська мова віддавна займає поважне місце між предметами навчання. Рідко який учитель учить української граматики так, як належалобся. Якась дивна неохота до систематичних граматичних студій мови панує тут у школах. Учителі, вишколені на схолястичнім трактованню мертвих мов, латини і греки, раді би прикладати сей схоластичний спосіб трактовання і до живої української мови. Ся метода навчання мови перейшла їм так до крови і кости, що вони не вміють дати собі ради з живою мовою, не в силі вжитися в новітню методу, яка має на меті розкрити чинність людського духа в мові, приглянутися мові з психольоґічного і фізіольоґічного становища. Добутки новітнього мовознавства не поширилися ще між учителями в такій мірі, щоб вони спромоглися ступити на новий шлях. Так отже склалося, що якось так наприхапці засвоюють собі школярі деякі правила і се заступає систематичну науку. Тим то і пояснюється, що мова галицьких ґазет така погана.

 

Се все не вадило і не вадить, щоб у нас леда хвиля не появлявся якийнебудь правописний реформатор. Бувало трохи не кождий письменник виступав із своїм власним правописом. Що йно „кулішівка“ принялася більше загально. Але хоч фонетична її засада лягла кріпко в основу українського правопису — і се найбільша заслуга кулішівки, що нею установився головний принцип українського правопису — і хоч по дуже завзятій боротьбі вдалось нарешті і в колишній австрійській Україні 1893-го року переперти урядове заведеннє фонетичного, на кулішівці збудованого, українського правопису в школі, то тим чином ще довго не можна було досягнути єдности в правописі. На російській Україні тоді дозволена була тільки „ярижка“ і Україна не могла прилюдно виявити своєї волі й думки. З другого боку треба зазначити деякі то більші, то менші відступлення від шкільного правопису поза школою. Все-ж таки коли ми святкували 1914-го р. столітній ювілей уродин Шевченка, ріжниці в правописі були вже такі незначні, що при добрій волі можна-б було тоді досягнути єдности. Се було тоді моє найгорячійше бажаннє, якому дав я вираз у довшій статі „Правописні непорозуміння“, надрукованій в київській „Українській Хаті“. Я був переконаний, що єдність уже була не далека. Світова війна і всякі революції спинили спокійне вирішеннє сього культурного питання. А по війні справа значно погіршилася, розєднаннє збільшилося. Бо замість навязати до того стану питання, який був в р. 1914-му, виступили нові реформатори і реформують тай реформують, кождий все наново відкриває Америку, відкриває щось наново тільки, щоб було нове, щоб не потребувати вчитися старого. Поступованнє Українців — не тільки в правописній справі — робить вражіннє, що у них іще не розвинений історичний змисл; вони радше винаходять, відкривають нове, замість навязувати до старого, мати на увазі історичний розвиток і докладно його перестудіювавши, поступати наперед. Правопис — се культурна справа, а головним чинником культури — се традиція. У нас у великій мірі вона нехтується.

 

Отак хаос збільшився, коли Огієнкова реформа дістала академічну печатку, а збільшився особливо з тої причини, що ся правописна реформа:

 

1. Де в чім занадто відступила від дотеперішнього розвитку і своєю незвичайностю викликала протест. Нпр. яких тисячу літ писав український нарід память, пятъ і т. д., а нараз кажуть йому писати пам'ять, п'ять і т. д. Тай чому? З якої розумної причини — сього ніхто не второпає. Або кажуть писати пір'я, але рябий. Чому? — Очивидячки того ніхто не розумів і воно ніяк не хоче лізти в голову.

 

2. Ся реформа неначе заперечує засаду, що правопис є для мови, а не мова для правопису. В ній вилізає як шило з мішка тенденція пристосовувати мову до видуманого правопису, дати не так правописні правила, як далеко більше зреформувати письменську (літературну) українську мову. Тим переступила ся правописна реформа свої розумні межі і сягнула в область граматики. В того очивидячки мусів вийти конфлікт. І не можна дивуватися, що ся реформа не могла принятися. Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові поробило зміни, управа шкіл у Польщі знов инші зміни, ґазети і часописи мають, майже кожда, свій правопис. І всі відчувають, що теперішній стан нездоровий. Всі відчувають потребу заведення ладу, потребу нової реформи. І в мене є повне зрозуміннє для останньої постанови Ради Народніх Комісарів у сій справі, для її бажань і змагань, вийти з хаосу, положити конець анархії, завести лад.

 

II. Як завести лад?

 

Думаю, що тут треба послугуватися своїм і чужим досвідом, треба послугуватися методами як найліпше випробованими в цілому світі, а нічого не робити нагалай-набалай, от щоб тільки щось було зроблене.

 

Перш за все треба мати на увазі, що правописні реформи ніде на світі не робляться так часто, як у нас. Правопис — се така річ, що потребує великого спокою і довгого часу, щоб з одного боку він, як що його менше-більше загально принято, міг вжитися, а щоб з другого боку можна за той час спостерегти, де і в чім показується потреба направи. Тут досвіди педаґоґів річ дуже важна. А як дійсно покажеться потреба реформи або якоїнебудь зміни, то підготовляється вона довший час публичною дискусією фаховців. Через публичну фахову дискусію мусить вона вповні дозріти до вирішення і аж тоді, коли ся дискусія вичерпається, авторітетний в таких справах орґан вирішує справу для всіх обовязково.

 

Така публична дискусія ведеться тепер дуже спокійно вже кілька років фаховцями про реформу чеського правопису в видаваному чеською Академією Наук часописі, присвяченому живій чеській письменській мові „Naše řeč“ (польська Академія Наук у Кракові видає подібний часопис „Język polski“).

 

Публичної дискусії у нас не було, або була дуже слаба, тай то не так до самої реформи. Я маю тут на умі Дм. Николишина „Недостачі української письменницької мови (Коломия, 1923) і В. Домбровського критику на Огієнків правопис в „Учителі“ (Львів, 1925)1).

 

В хаосі, спричиненім головно Огієнковим правописом, річ не тільки не дозріла до вирішення, не вияснилася, але ще більше замоталася, поплуталася, затемнилася.

 

Думаю отже, що заки приступити до якоїнебудь проби нового вирішення правописного питання, треба би перш за все дати почин до широкої публичної дискусії всіх фаховців, зн. усіх учителів української мови про всі питання правописні і так довго чекати з вирішеннєм, аж дискусія вичерпається і нею все так підготовиться, що вирішеннє буде легке і для всіх ясне та зрозуміле. Тільки в тім лежить запорука, що такий правопис буде загально принятий, а з реформи не вийде нової шкоди, не вийде нічого такого, що хаос і анархію могло би ще збільшити.

 

III. Одностайний принцип.

 

Запорукою успіху правописної реформи може бути тільки, коли в ній буде строго переведений один, одностайний принцип. Такого одного, одностайного принципу не можна спекулятивно придумати, вигадати. Він мусить сам собою випливати із граматики української мови, т. зн. із найдокладнійшого знання мови, її звукової системи, форемної і словотворної будови, розуміється, й історичного розвитку сеї системи і будови, із розвитку нової письменської, чи там літературної мови, напрямів і тенденцій її консолідації з увагою также на говори і т. д.

 

Але мусимо з болем серця сконстатувати, що ми властиво широкого, як найширшого, як найдокладнійшого підкладу до установлення того принципу не маємо і довгий час іще не мати мем. Бо де є ті моноґрафії про мову автентичну — не самовільно підправлену видавцями або коректорами після своєї уподоби — Котляревського, Квітки-Основяненка, Шевченка, Марка Вовчка, Куліша, Драгоманова, Нечуя-Левицького, Руданського, Старицького, Грінченка, Кониського, Коцюбинського, Лесі Українки, Олеся і т. д., але также і Маркіяна Шашкевича, Федьковича, Франка, Стефаника, Мартовича. Черемшини, Маковея, Кобилянської, Лепкого і т. д.? Бо-ж і Наддністрянці дуже богато причинилися до вибудування новітньої письменської української мови. Се байка, яких у справах мови богато у нас, що в основу новітньої української літературної мови лягло полтавсько-київське наріче та що нібито сього наріча треба триматися, щоб по літературному писати. Над українською літературною мовою богато попрацювали не тільки Полтавці і Київляни, але і Слобожанці і Волинці і Подоляни і Кубанці, а также і Галичани, а навіть і Буковинці. Кождий хоч трохи визначнійший письменник вніс до неї щось свого рідного, щось із мови рідної сторони, що всюди читалося і несвідомо приймалося письменниками з инших сторін соборної України. В українській літературній мові є значний осад усіх українських нарічий. І як доси не йшло в ній усе по полтавсько-київській рецепті, так і далі все буде залежати від талановитости і плодовитости українських письменників і їх найріднійшої мови, мови їх рідної сторони так, що в залежности від того напрям і тенденція дальшого її розвитку може нараз пересунутися так само і на Волинь, або на Кубань, на Поділлє або й до Галичини, як се вже нераз бувало так, що „малоросси“ на Україні нарікали на „какое-то галицкое наречие, непонятное настоящему малороссу“. Нехай тільки зявиться у нас якийсь другий ґеніяльний Шевченко, а ще ліпше свій не менше ґеніяльний, але также такий плодовитий повістяр, як от Крашевський, або Сенкевич у польській літературі, з блискучим, знаменито стилізованим народнім кольоритом мови, от і переконаємося, що він надасть нашій письменській мові новий напрям, а саме напрям своєї вузшої рідної сторони. На наше щастє українська літературна мова виросла з живої народньої мови і ще й тепер її держиться. Сього природного джерела її обнови, її повної живучости і свіжости ми ніяким чином не повинні якоюнебудь насильною реформою затикати.

 

Не забуваймо также, що у нас, у одного і того-ж письменника, треба відріжняти фази розвитку його письменської мови. Бо й се така сама байка, як богато инших, що у нас літературна мова зовсім уже усталена, зовсім готова. Ні і ще раз ні, хоч може декому се прикро слухати. Вона все таки що йно твориться, консолідується, перебуває навіть дитячі недуги, якраз тепер навіть у горячковім стані, особливо на Наддніпрянщині. І сьому нема що дивуватися. Нові потреби державного життя, яких Україна доси не знала, ставляють для української мови нові завдання, до яких вона не доросла, бо доси не мала нагоди на сих чужих для себе ділянках публичного життя в повній силі розвинутися. Крім того люди, які мають переводити сі нові завдання, майже на кождому кроці стрічають величезні труднощі, бо вийшовши з чужих шкіл, стоячи під впливом чужої мови і не в силі ще збагнути духа української мови, не завсіди вповні опановують її так, щоб у кождому разі могли дати собі раду. Потішаймося тем, що такі труднощі мусіли всі письменські мови перебувати при поширюванню обсягу свого ділання. Будьмо терпеливі і маймо повну надію, що труднощі переможемо, а нові покоління безперечно все приведуть легко до ладу.

 

При сім не сміємо также спускати з ока, що письменська наша мова повинна бути всеукраїнська. Не можна нам обмежуватися тілько на полтавсько-київську мову, бо-ж не можемо викинути з української літератури твори Франка, ані навіть Мих. Грушевського, хоч се ясно, як на долоні, що на творах Мих. Грушевського витиснула свою печатку мова його довголітнього галицького (спеціяльно львівського) окруження.

 

Я навмисно і з найбільшим притиском підкреслюю повну єдність і всеукраїнськість нашої письменської мови, бо з найбільшим здивованнєм вичитав я в виданнях єдиної всеукраїнської Академії Наук із 1924-го р. погляд Кримського, що буцім-то „стало ясним для всіх, що, не зважаючи на одність імення „українська мова“, фактично існує не одна, але дві різні літературні мови: українсько-австрійська та українсько-російська“, що буцім-то Літературно-Науковий Вістник, „що його проф. Грушівський переніс був із Львова до Київа, не тільки, що не вніс літературного обєднання й однодушности поміж російськими Українцями та Галичанами, бо навпаки він зробився в очах широкої, середньої української публіки чужоїдним наростом, надокучливим паразитом та й тільки загострив непорозуміння“. Ще більше здивованнє викликала у мене замітка Кримського про „30-річний полон вавилонський“, в якому ніби то була українська мова в роках 1876—1906 у Львові (Гл. Нариси з історії укр. мови, стр. 119—121). Велике непорозуміннє! Признаюся, що аж страшно зробилося мені — чути таке з уст Кримського та читати таке в виданнях всеукраїнської Академії Наук. Для мене се річ зовсім незрозуміла.

 

Супроти того мушу рішучо висловити своє найглибше переконаннє, що нема у Українців двох ріжних літературних мов, а є тільки одна, єдина літературна мова. Правда, нам треба добре освідомитися з фактом загальної неготовости, неусталености нашої літературної мови, всеї до купи — здається сей факт добре відчував Кримський, тільки він найшов у Кримського зовсім невідповідний вираз; треба также добре освідомитися з другим фактом, як наслідком того дійсного стану, що і правопис сеї ще не зовсім готової і не зовсім усталеної літературної мови не може ще з природи річи бути готовим і усталеним.

 

З того виходить, що як у граматиці, навіть нормативній, так само і в правописних правилах мусить із конечности тимчасом полишатися більша свобода і воля, бо строго нормувати річи самі собою ще не унормовані не можна — хиба насильством. Але і насильство в тім разі нічого не вдіє, бо духа фізичною силою спутати не можна, тільки духом. Отже нічого не поможе — треба того духа, духа української літературної мови як найдокладнійше пізнати і до нього і в правописних правилах пристосуватися, бо ще раз повторяю: Правопис для мови, а не мова для правопису.

 

Таким чином установили ми основний одностайний принцип для правопису.

 

 

IV. Взаємини між правописом і граматикою.

 

Найбільше хиба всяких наших правописних реформ в останніх часах лежить у тім, що вони намагаються реформувати не так правопис, як властиво літературну мову. Вони не розріжняють добре, що належить до мови, до граматики, а що до правопису. Їх правописні правила виглядають немов скорочені граматики і навчають, як ніби-то треба би писати закінчення всяких граматичних форм і т. п. Правописні книжечки мають немов заступити граматику, а наука граматики має звестися ні на що.

 

Річ ясна, що се в своїй засаді становище фальшиве і не може вдержатися. Крайна пора, щоб усі правописні реформатори освідомилися з тим, що саме належить до правопису, а що до граматики, і навчилися се добре відріжняти і розділювати.

 

Граматика літературної мови, граматика шкільна, більше або менше нормативна, повинна представити нам новітню нашу літературну мову, яка найшла вираз у творах наших письменників, в її цілости так, щоби в ній кождий міг найти поясненнє, чи то тих звукових змін, чи то форм, чи словотворів, чи синтактичних сполучень, з якими може зустрінутися при читанню сих творів. Річ ясна, що в нашій такій граматиці повинні бути наведені форми него і нього, житє і життя, житєм і життям, коневи і коневі, печи і пекти, робить і робе, прошу і просю, сердечний і сердешний і т. д., бо вони фактично в письменській нашій мові подибуються і одним махом не можна їх усунути. Вони дійсно є і тут нічого не поможе, як тільки сей факт сконстатувати і при тім зазначити — чи в парадиґмах, чи иншим способом — що і з яких причин уважається звичайною, загально вживаною формою. Але і тут граматика повинна поступати дуже обережно, щоб нічим не спиняти дальшого природного розвитку літературної мови. Маймо перед очима, що навіть і нормативна граматика не має на меті давати напрям дальшому розвиткови літературної мови; її завданнє — констатувати факти і з фактів робити тільки льоґічні, фактичні висновки.

 

Нехай що наша літературна мова ще не зовсім готова, не зовсім усталена, але вона все таки має вже свою історію, яку повинні ми старатися пізнати і її шанувати. А вжеж ми як культурні люди не сміємо її нехтувати.

 

Але літературна мова се не тільки мова писана або друкована, се также і та мова, що нею письменні люди говорять або повинні говорити. Її чути в театрі, в проповідях у церкві, в промовах на вічах і в парляменті. Нею говорять учителі в школах при навчанню всяких предметів, читаються виклади, виголошуються твори письменників і т. д. Значить і вимова тої літературної мови річ дуже важна в граматиці і вона мусить тую вимову также вірно представити. Се безперечно не менше важне завданнє граматики, як представленнє граматичних форм. Ба, воно тим важнійше у нас, що обставини нашого культурного життя так некорисно доси складалися, що у нас нераз нпр. грають у театрі артисти, яких рідна і розговірна мова не українська і українська вимова у них покалічена. Таке буває ще і в инших ділянках культурного життя, навіть на університетських катедрах, звідки у всіх инших народів звичайно лунає найчистійше рідне літературне слово. — Все те належить до граматики. Вона повинна нам представити як найдокладнійше звуки української мови і їх звичайні зміни. Без того неможливо встановити правописних правил.

 

Бо правопис має тільки одно, однісіньке завданнє навчити докладно:

 

1. Якими знаками означуються звуки української мови?

 

2. В котрих разах зазначується в письмі походженнє слів, отже пишеться не зовсім так, як говориться, пишеться, як то кажуть, етимольоґічно, а не чисто фонетично. Се є властиво головний предмет правописних правил. З того виділюються ще:

 

3. Окремі правила, як писати чужі слова, хоч властиво се виходить ясно з обох перших головних правил.

 

4. Не доторкаються звуків мови, але споюються з правописними правилами ще деякі инші правила, які принялися між письменниками, як нпр. коли писати великі початкові букви, як ділити слова, як їх скорочувати, коли й які слова пишуться деколи при купі, і правила про вживаннє знаків перепинання. От і все. Більш нічого не належить до правопису. Все инше належить до граматики.

 

Враз із новітньою українською літературною мовою розвивався і правопис і при якійнебудь правописній реформі треба нам завсіди мати перед очима, якими шляхами йшов його розвиток, у чім він коли недомагав, коли і чим у нім найшло вираз красше пізнаннє істоти наших звуків, нашої звукової системи. І тут навіть не досить буде обмежитися на те, щоби прослідити розвиток правопису в 19-му в. Треба сягнути і до 18-го та 17-го в., бо й тоді писалося майже по народньому. Се особливо потрібне з огляду на вимову і писаннє чужих слів. Бо український нарід не сьогоднішній і не можна починати такої річи від „ярижки“, або навіть таки тільки від себе, або від часу, коли хтось почав писати по українськії.

 

При чужих словах треба ще крім того звертати пильну увагу на те, коли і з якої мови український нарід перейняв їх, бо від того залежить їх вимова. Всі чужі слова не можна набити на одно правописне копито.

 

З такого огляду виринає ясно наверха:

 

1. що Українці майже без виїмки послугувалися в письмі і в друку гражданкою;

 

2. що з деякими знаками сього письма звязують Українці з давен-давна зовсім певні свої звуки;

 

3. що деякі знаки уживаються также з давендавна як до обставин у ріжному звуковому значінню;

 

4. що принялася загально одна засада, про яку можемо рішучо сказати, що вона вжилася і закорінилася в українському правописі, себ-то засада фонетична — пиши, як говориш, яку можна-б докладнійше сформулувати: пиши, як правильно говориш!

 

Се добутки вжитого у нас правописного звичаю — а в правописі звичка має дуже важке слово — їх мусимо приняти, від них не можна і нема найменшої причини відступати, бо инакше спричинивбися тим великий заколот. Сі справи отже для нас вирішені. З ними мусимо числитися як із фактами.

 

Таким чином правописні питання, про які можна говорити і в добрім порозумінню вирішувати їх, можна значно обмежити. А щоби добре вирішити сі питання, не сміємо ніколи спускати з ока, що правопис мусить основуватися на граматиці, бути вислідом сконстатованого в граматиці звукового засобу, сконстатованих звукових законів літературної мови, її форм і т. д.

 

Я не перечу, що при вирішуванню правописних правил може показатися потреба, задержати якийсь глибоко закорінений звичай писання, хоч він і противиться граматичним сконстатуванням. В такім разі враз із правописними правилами треба би подавати і ортоепічні правила. Але-ж бо який то такий ортоґрафічний звичай у нас так дуже глибоко закорінився, щоб на нього звертати якунебудь увагу? Тай який звичай міг загально закорінитися глибоко у народу — скажім по щирости — у народу анальфабетів? — На Україні — ледви зродився свій розумний правопис „кулішівка“, небавом після того влада заборонила її вживати, а силоміць накинула „ярижку“. В Галичині і на Буковині можна-б з деяким більшим правом говорити про правописний звичай, бо тут українська мова мала повні права в публичному життю. Але якраз тут 1893-го р. вдалося завести фонетичний правопис і в школах і таким чином причинитися до загального визнання фонетичного принципу в українському правописі. Давні „святощі“ Ъ, Ы, Ѣ, хоч мали велику підпору в церковній мові, мусіли пасти жертвою розумному принціпови і вимогам нового культурного життя. Яких 25 літ загального вживання фонетичного правопису в Галичині і на Буковині се однак не такий час, щоб якесь правописне правило так глибоко могло закорінитися.

 

Лишається одно лихо — закорінений чужий, в чужій мові зовсім оправданий, правописний звичай, який де в чім спиняє природний розвиток українського правопису, опертий, як уже сказано, на докладному пізнанню української звукової системи. Кому на тім залежить, щоби українська літературна мова одержала свій справдішній, їй вповні відповідний український правопис, той перш усього мусить прикласти усіх старань до того, щоб увільнити український правопис від занесених із чужих правописів чужих, українській мові невідповідних, звичок. Українська мова, здобувши собі право державности і повну свободу розвитку, не може далі показуватися в світі „в латаній свитині“. Вона мусить нарешті вбратися в свою рідну, гарну, на неї шиту і добре припасовану одежу. На перепоні до того стоїть отже тільки декілька спірних правописних питань так, що ціла тимчасова правописна реформа зводиться таким чином до того, щоб настало добре порозуміннє в сих кількох питаннях.

 

V. Спірні правописні питання.

 

Бажаючи на основі сих загальних міркувань приступити зараз до порозуміння і до вирішення сих спірних питань, мусимо навязати нитку там, де вона перервалася.

 

В 1914-му р. було вже дуже близько до такого порозуміння, як се видко із моєї в „Українській Хаті“ в Київі друкованої розвідки „Правописні непорозуміння“. Не маю її тепер під рукою, але думаю, що правописна комісія могла-б найліпше розпочати свою працю тим, щоб з, одного боку на підставі названої моєї розвідки, але также і свого власного досвіду, визбирала всі спірні правописні питання, а потім одно по другім з тою щирою думкою, щоб конечно дійти до порозуміння, щоб нарешті дати хочби почин до обєднання на сім полі всеї України, а ніяким чином не спричинити якого нового розєднання, як найсумліннійше розібрала і маючи на умі і на серці велику культурну користь, яка з того вийшла-б для українського народу, тимчасово вирішила.

 

Сих спірних правописних питань не так дуже богато і при добрій волі могли-б вони вже тепер, нехай і тимчасово, в доброму порозумінню і в доброму зрозумінню ваги такого кроку бути полагоджені.

 

Пригляньмося бодай деяким з них з близька, але перш усього провірмо і установім як найдокладнійше звукову вартість уживаних у нас письменних знаків (як се зроблено в моїй шкільній граматиці на стр. 160—162). Се буде наша операційна база.

 

1. Здається, що вже не найдеться нікого, хто ще став би в обороні писання: п’ять, п’ятниця, в’язи, в’юн, б’ю, б’є, тім’я, м’ясо... з апострофом, але святий, цвях, звязок і т. п. чомусь без апострофа, то знов пір’я з апострофом, але чомусь без апострофа рябий, рясний, бо йому можна-б відспівати за те вічную память уже без апострофа. Отже думаю, що в сій точці буде зовсім легка повна згода, щоб апостроф із наших правописних правил, як зовсім зайвий, зник. Колись і я (в першому виданню граматики) уживав апострофа з обмеженнем на такі випадки, як об’їхати, з’їсти і т. п. Але практика шкільна показала, що й тут апостроф зовсім непотрібний, бо ніхто з Українців не в силі прочитати бю, бє, бя, бї инакше, як тільки як бйю, бйе, бйа, бйі; ря инакше як рйа... А що тичиться таких писань, як зїсти, то зовсім нема причини побоюватися, щоб хтось так написане слово не по українськи вимовив; чи він вимовляти ме зйісти, чи зьісти — все буде по українськи.

 

2. Геть уся Україна говорить сьвіт, сьміх, цьвіт і т. п. з мягким сь — се потверджує виразно і академічний правопис в т. 6-ій. Всі докладно відріжняють у вимові сьвіт від свій, всі говорять также сьвятий, ба нарічево навіть сьватий, але очивидячки тільки тому, що по російськії пишеться на тому місці — але так там і говориться: свет з твердим с, то і у нас кажуть писати світ без ь. Але хто

а) має перед очима одиноку розумну засаду нашого правопису: пиши, як говориш;

б) хто має перед очима, яку відмінну звукову вартість має с і сь, ц і ць і т. д.

в) хто пише зовсім правильно український, руський, сядьте, будьмо і т. д.

той мусить просто з конечности, якої вимагав послідовність, писати также сьвіт, сьвятий і т. д.

 

Ніяким чином не можна писання світ виправдувати 6-им правилом академічного правопису: „Приголосний звук перед м’яким приголосним сам став м’яким, але ь після нього не пишеться“, бо звуки п, б, в, м в українській мові ніколи не є мягкими, хиба десь у говірках, які очивидячки стоять під впливом білоруської, або російської мови (порів. О.Курило: До характеристики і процесу монофтонгізації чернігівських дифтонгічних звуків). Українське п, б, в, м в пісок, білий, вітер, міх рішучо не можна називати мягким у тому змислі, як се вчить фонетика про сі звуки в російській мові на сім місці. Сі звуки і перед і у нас зовсім такі самі, як у чеськім, сербохорватськім, у ґерманських і романських мовах і жаден фонетик не називає їх тут мягкими. То-ж коли ми загально констатуємо в повній згоді з дійсним станом річи, що вся Україна вимовляє сьвіт, треба нам конечно так таки й писати, бо вимови написаного світ, як сьвіт, ніяк не можемо підтягнути під якенебудь українське правописне правило, хиба що просто скажемо, що пишемо сі слова з твердим с тому, бо в російській мові стоїть на сім місці с, а не сь. Але-ж бо се не відповідав нашій звуковій системі. Тай яка розумна причина противитися, щоб ся загальна українська вимова найшла вираз в українському правописі? — Ніяка. Навіть Білоруси виявили у свому правописі більше послідовности. Не вже-ж не могли-б ми завести тут ладу? Та ж ніщо не стоїть тут на перепоні.

 

Не можу не згадати ще одного мотиву на те, як дуже повинно нам залежати на тому, щоб ми нашим правописом перед усім вірно представили нашу мову. Тут на чужині в зносинах із чужомовними славістами маю я нагоду часто сконстатувати, що українську мову читають не так, як треба, і очивидячки виходить із того фальшивий погляд на звукову систему української мови, фальшивий образ української мови в науці взагалі. Так треба було аж сперечатися з чужими, але навіть з Українцями, щоб їх переконати, що світ — яке писаннє немов силує кождого фальшиво читати — вимовляється у нас з мягким сь. Се відноситься также до занехання ріжниці між і і ї.

 

3. В вимові відріжняємо докладно стїна і стій або стіл, ніс (несли) і ніс (носа) і т. д., але писати кажуть однаково так само стіна, як стій — хоч тут ст тверде, там ст мягке. Чому тої ріжниці не зазначувати в письмі? Яка на се розумна причина, ставитися в розріз з історією української мови і її теперішнім звуковим складом? Чи се не смішно, що Ганцов, щоби показати, що ціла Чернигівщина, північна Полтавщина, трохи не вся Київщина, далі Волинь, Підлясе — ну, додаймо ще до того: переважна часть Галичини, Прикарпатька Русь говорять богаті з твердим т перед і, мусить покликуватися аж на вимову чеського ty, щоб навчити Українців правильно читати і вимовляти? Якраз се найліпший доказ на те, як зовсім оправдано і доконечно потрібно в українській мові і очивидячки і в правописі робити ріжницю між і, яке не мягчить попередущої шелестівки, і ї, яке її мягчить. На закид, що нібито більшість українських говорів не відріжняє — назвім його так тимчасом — твердого і мягкого і, т. зн. такого, що мягчить попередущі шелестівки т, д, с, з, ц, л, н (бо тільки сі шелестівки в українській мові можуть мягчитися і бути твердими, всі инші є тільки тверді) і такого, що їх не мягчить, бо в тих говорах кожде і мягчить по передушу шелестівку, відповідаю, що ся більшість українських говорів якраз у сім напрямі ще не розсліджена, а тим то і не може бути докладно сконстатовано, чи ся більшість є дійсно більшостю. Але коли-б і так було, то чи не розумнійше було-б полишити тут тимчасом волю і свободу, замість односторонно нормувати щось, чого українська мова фактично ще не унормувала? З другого боку се факт, якого ніхто не може заперечити, що українська мова сама собою в своїй цілости доконечно вимагає, щоб ми в письмі відріжняли змягчені і тверді склади перед і без огляду на те, як вони фактично розділені на поодинокі говори. Ніякої шкоди з того вийти не може, а користь була-б ще й така, що за якийсь час показалобся яснійше, в якому напрямі покласти норму. Я промовляю за таким тимчасовим вирішеннєм сього питання ще і з тої причини, що українська система звукова вимагає, щоб відріжняти і в письмі ї в двоякому значінню — для йі і ьі так само, як відріжняємо се при я, є, ю, які означають у нас йа, йе, йу і ьа, ье, ьу. Зваживши основну засаду нашого правопису: пиши, як говориш, і установивши звукову вартість для і і ї в поданому тут змислі, можна сформулувати правописне правило про сю річ нпр. так:

 

На стр. 161, т. 6 моєї шкільної граматики, де йде наука про писаннє знаків я, є, ї, ю, можна би пропустити на сім місці ї враз із належними прикладами, а говорити тільки про я, є, ю. Аж провівши правило про я, є, ю, можна-б на стр. 162 ій після „нюхати“ додати більше-менше такий уступ:

 

„В повній згоді з сим правилом пишуть также дїд, тїло, бозї, сїяти (сїю), оцї, лїд, нїс (несла), щоби таким чином було виразно зазначене змягченнє шелестівок д, т, з, с, ц, л, н перед і, і щоб таким писаннєм зазначити ріжницю між дім (дому), тік (току), зі мною, сіль (соли), Ціцерон, лій (лою), ніс (носа), богаті..., де шелестівки перед і правильно і звичайно вимовляються твердо. Инші знов, чи то для вигоди, чи тому пишуть однаково дід і дім, тіло і тік і т. д. з поєдинчим і, бо у них кожде і мягчить попередущі шелестівки. — Тут повинні ми тимчасом придержуватися основного правила українського правопису: пиши, як говориш, при чім треба звертати увагу на те, що і є знаком для такого і, яке не мягчить попередущої шелестівки, ї є знаком для такого і, яке її мягчить“.

 

Се було-б річеве вирішеннє питання.

 

4. Мушу тут спинитися ще на писанню ся з дієсловом при купі. Таке писаннє

а) історією української мови не оправдане, яка показує, що

б) ся могло в давнині, ба й тепер може в богатьох українських говірках стояти также і перед дієсловом (в Котляревського Енеїді витається Юнона з Еолом: „Здоров, Еоле, пане свату, ой як ся маєш, як живеш?“; насміватися з того не можна, бо се сконстатований мовний факт (порів. Сімовича Граматику, стр. 347).

в) Хоч як строго придержуються письменники правила, щоб не відділяти ся від дієслова, то я переконався, що в устній розмові і у Наддніпрянців нераз умовна частиця би (-б) всувається між дієслово і ся, нпр. хотіло-б ся. Що так звичайно говорить велика частина Українців, сього ніхто не заперечить. Заборонити так говорити й писати, ані граматика, ані правопис не в силі. І нема найменшої потреби, ані причини сього заборонювати. Але сей сконстатований мовний факт мусить нам бути доказом, що

г) українське чуттє мови виразно відділює ся від дієслова.

 

Писаннє заіменника ся в купі з дієсловом принялося у нас очивидячки з російського правопису, де сей спосіб писання мовою вповні оправданий. Але він противний духовії української мови і вносить навіть заколот у нашу ясну і прозору правописну систему, вимагаючи в академічному правописі аж трох правил (26, 27 і 28), які ставляться в суперечність з иншими правописними правилами. Бо коли в 6-ім правилі академічного правопису постановляється, що „приголосний звук перед м’яким приголосним сам стає м’яким, але ь після нього не ставимо“, то писаннє проситься... судяться з вставленим ь противиться сьому загальному правилу. Але ще й инші труднощі оминули-б ми постановою, щоб ся писати окремо. Тоді нікому не впаде на думку писати водисся або водися, судицця або судиця... замість водиш ся, судить ся і таким чином форми дієсловні збережуться в своїм правильнім виді. Такі асиміляції в вимові кінцевих звуків одного слова до початкових звуків наступного слова річ в українській мові звичайна і повинна бути обговорена в граматиці. Розуміється — зовсім загально, а не тільки з огляду на наведені дієсловні форми.

 

5. Постанову 7-го правила: „перед шиплячими н не м’ягчиться“, уважаю самовільною, не оправданою дійсною українською вимовою. Сама ся постанова показує тільки, що є Українці, які згідно з вимовою пишуть на сім місці ь. Властиво-ж ся річ, як і богато инших в академічних правилах (2, 5, 9, 10, 13, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 29, 30, 31, 32) належить до граматики або до словника. Таких питань правописними приписами вирішити не можна і доки правописні реформатори схочуть їх усе таки правописними правилами вирішувати, доти не буде у нас одного, єдиного правопису, а боротьба ще більше буде бушувати.

 

Я завсіди стояв і тепер стою на становищи соборности, отже і одної, одностайної літературної мови для соборної України і коли висловлюю тут і обороняю свої погляди, то тільки із становища соборности, яке академічна реформа рішучо опустила. Я віддавна працював на сім полі, в найзавзятійшій боротьбі перевів одну з найтяжших правописних реформ, бо ходило при тім про зміну псевдоетимольоґічного на фонетичний принціп. Як усі три видання моєї шкільної граматики показують, старався я завсіди до всяких вимог середньошкільних педаґоґів пристосуватися. В першому виданню мусів я поробити досить богато уступок галицькому становищу — тоді головна річ була переперти передовсім сам фонетичний принціп, отже не можна мені було боротися за подробиці. Але потім — як показують правописні, ба не тільки правописні, але і граматичні правила в 3-ім виданню моєї шкільної граматики — чим раз більше і більше умів я завсіди — і то не без боротьби — переводити думку соборности, яка дозріла аж до мого поклику в 1914-му р. в „Українській Хаті“ — завести лад. Я й тепер, обстоюючи своє переконаннє, шукаю порозуміння. Бо порозуміннє мусить прийти. Найлегше воно вже тепер дасться досягнути на вказанім мною шляху.

 

Головна річ — відділити граматику від правопису, а в правописних правилах перевести одиноку розумну засаду: Пиши, як правильно говориш!

 

Др. Степан Смаль-Стоцький.

_________________________

¹) В нашім журналі надруковано ряд статейок В. Гнатюка на правописні теми, в яких головний натиск поставлено на виказаннє російських впливів в україн. правописі.

 

 

[ЛНВ, 1926, кн. 5, с.75—81; кн. 7—8, с.312—320]

 

 

17.08.2018