Правопис і літературна мова

Цими днями, але 90 років тому в Харкові точилася правописна конференція. Всупереч існуючому нині міфу правилодавчого статусу вона не мала, там, фактично, відбувся обмін думками, який, однак,  показав, що вектор правописних інтенцій конференції не зовсім співпадає, а то й зовсім не співпадає з генеральною лінією партії. Пафосний звіт про конференцію Миколи Скрипника редакція "Вістей ВУЦВК" охолодила ремаркою "наслідки роботи правописної конференції ще ніяк не можна вважать за остаточні (вже й відповідно ясному розумінню декрета від 23 липня 1925 р., де конференції надано тільки дорадчого значіння). На конференції досить таки було плутаних і суперечних постанов, і Державній Комісії, чи її президії, доведеться ще пильно попрацювати, щоб дати їм лад та вже тоді з повною відповідальністю подати остаточний проект на розгляд Ради Народніх Комісарів". "Пильна праця", тобто узгодження меж дозволеного тривали аж півтора роки, а сам правопис вийшов фактично на початку 1930-го. Сказати, що в Галичині цей компроміс зустріли прихильно було б великим перебільшенням, хоча діапазон оцінок був разючим — від "єдиноправильного соборного правопису" до "правопису ГПУ" Пропонуємо найглибший і, либонь, найоб'єктичніший галицький огляд цього  правопису від тодішнього редактора "Діла" Михайла Рудницького. Через якийсь час плануємо подати ще кілька тогочасних текстів на цю тему.

 

 

ЗМІСТ:

І. Авторитетний голос 1

II. Причина цих заміток 5

III. Надії і дійсність 9

IV. Зайва схолястика 13

V. Хто що приняв 16

VI. Апостроф і каліцтво 20

VII. Чужомовні слова 24

VIII. Офіціяльні дивогляди 34

IX. Форма і зміст слів 38

X. Три головні явища 43

XI. Чому не приймаємо? 47

XII. Серед „одиноко компетентних“ 51

XIII. Милозвучність і правила 56

XIV. Латинка 60

XV. Труднощі літературної мови 64

XVI. Висновки 69

 

 

I. Авторитетний голос.

 

               Сором казати, а гріх потаїти.

 

Нема дня, щоби українські редактори, вчителі, вчені, робітники пера і звичайні смертники не чіхались кілька разів, коли мають написати якесь старе слово новим правописом. Нема дня, щоби кожний — таки кожний! — наш часопис, журнал або твір не приніс кількох дивоглядів такого „нового“ правопису, що головою нагадує старого галицького льва, а хвостом Дніпрову русалку.

 

Нехай мої редакційні товариші забожаться святим Апострофом, що неодин із наших авторів, непоганий знавець мови, починає нині прикрашувати свої рукописи такими сполуками букв, що... аж кортить полишити їх так для друку. Та палиця має два кінці: хоча як багато в нас нині революціонерів, ми не втратили досі пошани для деяких авторитетів. До цих непохитних ідолів належать наші вчені. Фільольоґія, мова, література, що переходить через їхні офіціяльні наукові орґани, стають ненарушним табу. Отже коли наш один фільольоґ напише нині „занятть“, другий „відбуваєтьця“, а третій „щасття“ — свідомо чи несвідомо! — нема запоруки, чи не найдеться завтра десятьох звичайних смертників, які повторять ці нісенітниці, бо більше вірять в авторитет, ніж у власний здоровий розум.

 

Тому-то кількох моїх товаришів „набунтувало“ мене, щоби повторити голосно те, що ми вже кажемо собі і своїм знайомим від кількох місяців. Краще було би, якби про такі питання, як правопис, говорили спеціялісти. Та що-ж? Єдині покликані до цього у Львові фільольоґи, згуртовані при „фільольоґічній секції Наук. Т-ва ім. Шевченка“, не мають нині права голосу. Вони заявили офіціально у CL томі праць „філолоґічної та історично-філософічної секції“ Записок Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові, що приймають „Український правопис“. Ось їх заява:

 

В справі правопису.

 

Частину праць в 150 томі „Записок“ складено ще старим правописом. Підручник нового правопису, який ухвалено на конференції в Харкові в червні 1927 р. при участи найкращих українських філологів і письменників із всіх українських земель, вийшов друком щой-но з весною 1929 р. Новий правопис приняла Секція філологічна Наук. Товариства, як одиноко компетентна до вирішування філологічних питань, на свойому засіданні з дня 21. V. 1929 року. Цю постанову приняв Виділ Наукового Товариства ім. Шевченка до відома на засіданні з дня 30. V. 1929 р.“

 

Здається: ясно й виразно.

 

Тільки невідомо, чи згадана „Секція філологічна“ редагувала також і цей комунікат. Із таких форм, як „філологічна“, „на засіданні“, виходило би, що він написаний уже новим правописом. Тимчасом уже в цих кількох рядках він нарушив прийняті харківські принципи:

 

1) Не зберігаючи правил милозвучности (чергування „у“ і „в“): „в справі“ (зам. у справі), „праць в 150“ (зам. „у“), „із всіх“ (зам. з усіх).

 

2) „Щой-но“ зам. „щойно“, тому, що правила про розділку замакітрили світ неодному нашому фільольоґові (кажуть писати „з-над“, „з-поміж“, а зате „відсьогодні“!);

 

3) Харківський правопис каже писати не „на свойому“, а „на свому“; а на Рад. Україні давно прийняли форму „прийняли“ не „приняли“.

 

4) Форма „складано“ має імовірно значити „складено“.

 

Це покищо причинок до „фільольоґії“. А тепер до змісту:

 

Не можна образити більше українських фільольоґів і письменників, як такою заявою. Невже-ж може бути правдою, щоби „найкращі українські фільольоґи і письменники з усіх українських земель“ зродили спільними силами такого недоноска? — Бо інакше не можна назвати ту недоладну не-наукову і не-літературну компіляцію, звану „офіціяльним українським правописом“. Коли фільольоґічна секція Наук. Т-ва ім. Шевченка, кажучи про „найкращих українських філологів“, має на думці себе, тоді їй це вільно. Поза нею полишаються два справжні наші фільольоґи: д-р Ст. Смаль-Стоцький і д-р Василь Сімович. Перший висловився у двох фахових статтях про харківський правопис як про твір звичайної неграмотности. Сімович, про становище якого Кримський не згадує ні словом у своїм справозданні з правописної конференції, мабуть набавився такого „Katzenjammer“-y, що волів не встрявати в дискусію.

 

Правдою є те, що всю науку й літературу з Галичини репрезентував на харківській правописній конференції меморіял, вироблений фільольоґічною секцією Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові. Він заступав усю дискусію на тамошніх правописних нарадах. Два делєґати, вислані від „Наук. Т-ва ім. Шевченка“, воліли зберігти на нарадах дипльоматичну невтральність, а один із них, д-р К. Студинський, у ролі голови „Наук. Т-ва ім. Шевченка“, як найповажнішої нашої наукової установи заявив, що писати з апострофом, чи без апострофу, лабіринт, чи лябіринт, „це усе для нас дрібниці“ (Степ. Смаль-Стоцький: „Звідомлення акад. Кримського про правописну конференцію“, „Літ.-Наук. Вістн.“, 1928, кн. VII—VIII).

 

Така заява стає вповні зрозумілою щойно в світлі того правопису, тої літературної мови і того стилю, що квітне віддавна в „Записках Наук. Т-ва ім. Шевченка“ — а спеціяльно в томах спеціалістів, „одиноко компетентних до вирішування філологічних питань“ — у „Секції філологічній“.

 

Хто візьме в руки якийнебудь том цієї „Секції“ може переконатись, що там секціонують немилосерно правопис, граматику й літературну мову. Саме членам цієї секції може й не байдуже, чи треба буде писати „лабіринт“ чи „лябіринт“, „слухняний“ чи „слух’яний“, бо коли вони не в силі досі засвоїти собі українських слів і плутають їх з російськими та польськими, то що вони зроблять з пів-сотнею нових рабінатських правил!?...

 

Як ці правила виглядають у них у практиці, про це скажемо пізніше, після аналізи самих правил.

 

II. Причина цих заміток.

 

               Хоч того самого, але в другу миску.

 

Намірені замітки з нагоди нового правопису будуть міркуваннями дилєтанта, осміленого лєктурою офіціяльних „правописних правил“. Коли ці „правила“ є твором фахівців, то таку фаховість можна придбати за місяць-два, після прочитання кількох фільольоґічних книжок. Істнує мінімум фільольоґічної грамотности, хоча би вона була лише механічно засвоєна, коли їй протиставити патентовану вченість фільольоґів, що мають усе, крім почуття літературної мови.

 

Таке мінімум приневолений здобувати неодин із нас у своєрідних галицьких обставинах, де нема не то установи, а навіть людини, до якої можна би звернутись за радою у справах мови. Поодинокі члени фільольоґічної секції „Наук. Т-ва ім. Шевченка“, коли питати їх про деякі сумніви — відпекуються, що вони — не граматики. Два наші справжні граматики — в Празі; Київ і Харків далеко. Ось головне виправдання цих безпретенсійних рефлєксій.

 

Вони не мають наміру бути чимсь більше, як відповідю на буденні сумніви; у своїй основі, вони повторять принципи, зясовані краще  та простіше у великих граматиках д-ра В. Сімовича і д-ра Ст. Смаль-Стоцького. Якби фахові розвідки д-ра Ст. Смаль-Стоцького*) були відомі ширшому загалові, то може й зайве було би присвячувати новому правописові окремі фейлєтони. Та ширший загал потребує завсіди ширшого викладу; тому й без балакучости тут не обійдеться.

 

Незалежно від факту, чи хто з нас є професійним граматиком чи ні, попадає у таку трясовину, що відчуває потребу здати собі справу з вигляду деяких рідних слів, яких мусить уживати щодня на папері. І наша преса потребує відповіди на всілякі здогади ріжних читачів: чому вона досі не прийняла нового правопису.

 

Новий правопис виходить надто часто поза рямці нормування писаних знаків і входить у царину живої мови. Справа правопису чи мови? Неодин робітник пера мав протягом останніх літ неодну гірку хвилину, коли ставив собі питання, зупинившись при писанні. Одних дратувало те, що наша літературна мова йде вперед із швидкістю революційних реформ, других те, що її зверхній одяг нагадує своєю сорокатістю що-раз більше вид партизанської революційної армії, де однострої витерлись і світять дірами та латками, а серед них що-раз більше „цивільних“ убрань усякого коліру й якости.

 

Зверхній одяг мови — правопис перший звернув загальну увагу на факт, що вона переходить внутрішні зміни і що старий офіціальний однострій стає за тісний і тріщить.

 

Дарма, що між нами й Радянською Україною станув китайський мур, вищий і сильніший, ніж між якиминебудь іншими двома ворожими державами в Европі, єдність літературної мови й культурної традиції вистачала. Галичани, розуміючи вагу Великої України для розвитку мови й літератури, стежили за стихійною силою наддніпрянських братів, що робили подиву гідні зусилля, щоби протиставитись могутнім впливам російської мови і щоби дігнати її в прогаянім розвитку.

 

Сила й краса нашої літературної мови зродилась не на галицькій землі. Коли ми в перших місяцях великої революції були горді, що можемо своїм наддніпрянським братам післати вагони шкільних підручників і фахових книжок, то ця гордість була швидко проминаючим почуванням. Галичани, що почали вживатись у духа рідної мови на українських степах, хутко доглянули, що вони не мають у себе нікого, кого могли би поставити поруч таких знавців народньої мови як Шевченко, М. Вовчок, П. Куліш, О. Стороженко, П. Мирний, Грінченко, Нечуй-Левицький чи М. Коцюбинський.

 

Факт, що в Галичині ми розмовляли, вчили і писали урядові папери рідною мовою, не казав ще нічого про її якість. У цій мові, як небавком виявилось, було безліч чисто-московських слів, які роками видавались нам чисто українськими, було безліч живцем перекладених із польського, які можна було заступити іншими рідними, нам невідомими, словами, — а дух нашої мови, якою ми володіли плавно, терпів невпинно від готових пут польської бюрократичної термінольоґії, складні і стилістики.

 

З менту, коли на Великій Україні появились тамошні ориґінальні підручники і пішла інтенсивна праця у всіх ділянках знання, ми почали що-раз живіше очищувати свої москалізми, польонізми, провінціялізми й льокалізми. Неодин термін і зворот, уживаний у Галичині, ввійшов у літературну мову Великої України і щойно тоді став загально національним. Неодин новий попадає нині вряди-годи на сторінки радянської преси і в літературні твори на превелике наше здивування, коли він такий чистий польонізм, як „блюзнірство“, „допіру“, „скуток“.

 

Незалежно від якихнебудь політичних пересвідчень, орієнтацій чи демаґоґічного взаємного насвітлювання поглядів (такого модного в теперішній добі!) — ніхто, хто орієнтується в літературі, не заперечить, що коли маємо нині якінебудь нові, свіжі, ориґінальні таланти, то вони виросли на Радянській Україні. Поети добули там з нашої мови тони й нюянси, що кажуть нам забувати про її покривджене становище супроти російської; повістярі й новелісти зважуються на сюжети, які потрібують багатого словника сучасної інтеліґентної людини; навіть критики, одержимі єдиноцільною чи поневолені єдинодозволеною марксівською теорією, знімаються у дискусії про літературу на рівень, на якому не вистачає орудувати прикладами з історії рідної літератури, а арґументами з ґазетної полєміки.

 

Тому, коли ми мали якінебудь клопоти з рідною мовою, дотеперішній її розвиток не давав нам приводу до побоювань за її майбутність. Процес бурхливого змагання паралельних форм, боротьби пережитків і новотворів, процес переходу від мови простолюддя до мови інтеліґентів, дійшов би поволі, але певно до кристалізації, завдяки письменським талантам і творчим фільольоґам.

 

Але практичні життєві потреби — як це ґеніяльно змалював Берґсон, — що йдуть більше за зовнішніми схемами, як за суттю явищ, казали нам найбільше уваги звертати на шкаралущу мови: на правопис. Ріжниці між галицьким і наддніпрянським правописом ставали щораз менші. Робітників пера, чутливих на взаємну виміну впливів двох частин нашого народу, більше журили розбіжности у фразеольоґії та складні, ріжниці в уживанні тих самих слів у ріжних значіннях, ніж ріжниці в ґрафічних знаках. Тому устійнення правопису ми полишали спокійно до вирішення єдино компетентному зборові — Всеукраїнській Академії Наук, уважаючи правопис другорядною, зовсім формальною справою.

_______________

*) Головно маю на увазі: рецензію на  „Нариси з історії української мови“ Огієнка, ,,Українська літературна мова“, „Найближчі завдання славістики і україністики“, „Мягкі і тверді голосівки“, „Звідомлення акад. Кримського про правописну конференцію“, „Граматика в школі“.

 

 

III. Надії і дійсність.

 

               Сім мішків гречаної вовни.

 

Коли вийшов у 1926 р. обширний друкований „Український правопис, проєкт для ознайомлення“, виданий Народнім Комісаріатом Освіти в Харкові, зредаґований „Державною Комісією для впорядкування українського правопису“ — по обличчі неодного робітника пера перебігла нервова дрож збентеження. Ця 120-сторінкова книга мала забагато розбіжних пропозицій, зясованих не дуже ясно. Але це-ж був тільки проєкт. Можна було сподіватися, що спірні питання, щодо яких 25 членів Комісії часто розпадались на три ріжні групи — будуть зведені до спільного знаменника так, що в останній редакції вони вийдуть ясними, нескладними правилами.

 

Проєкт правопису викликав досить широку дискусію. Такі голоси серед неї, як статті д-ра С. Смаль-Стоцького в київській „Україні“, повинні були звернути увагу авторів правопису бодай на одно домагання: покласти в основу нового правопису фонетичний принцип і всі його правила звести до „зовсім ясної й прозорої української звукової системи“. Як це розумно зясував тоді д-р С. Смаль-Стоцький: „Кожному можнаб тоді сказати: знаєш звуки, знаєш їх знаки, а тепер пиши, як говориш, і це буде написане правильно“.

 

Та коли в осени 1929 р. дійшли до нас перші примірники вже затвердженого, так сказати: офіціального радянського правопису, зредаґованого під покровом Народнього Комісаріату, тоді між тими, що вміли розуміти текст, настала метушня. Тут річ була вже не в якихнебудь фільольоґічних поглядах, а в дорогих нам, близьких, звичках, з якими ми віддавна зжились і з якими треба було розставатись. Усе питання зводилось до того: чи є змога вивчити ці нові правила і їх поширити?

 

Коли нині цей „Правопис“ лежить перед нами в остаточній формі, виходило би, що з наших пліч, пліч українських робітників пера впав великий тягар відповідальности. Roma locuta — causa finita. Є інституція, яка бере відповідальність за прийняті правила, — нам залищається одно: їх прийняти. Чи кожний, що роками бився в сумнівах правопису, граматики й духа мови і бється в них надалі, не підчинився би з радістю якимнебудь правилам, щоби не витрачувати зайвої енергії на боротьбу з ними?

 

Чимало авторів, що не хочуть витрачувати зайвої енерґії на ознайомлення з новими правилами або не почувають себе в компетенції висловити про них свій погляд, починають повторяти, що кращі якінебудь правила, а однопільні, ніж правописна анархія.

 

І всі ми, що перевчали за останніх кілька літ кілька разів правопис деяких слів, казали те саме, заки не попробували засвоїти собі нового офіціяльного правопису.

 

Особи, які заявляють, що приймають новий правопис із принципіяльних причин, щоби не причинятись до безладдя в нашій мові, або щоби не підривати авторитету наукової установи — скидають здебільша клопіт на чужу голову. Для одних правопис — формальна дрібниця, для других — усе, а мало для кого стає він тим, чим є в дійсности: одним із питань, звязаних із цілою низкою інших, загальніших питань — із загальної лінґвістики.

 

Уважлива лєктура правил т. зв. державного правопису не полишає ніяких сумнівів щодо одного: вони не є вислідом якогось спільного порозуміння фільольоґів про бажану еволюцію нашої літературної мови. „Український правопис“, що має чимало абстрактних загальних формул, не має ніодної замітки про звязок цих формул з процесом, якому нині підлягає наша літературна мова.

 

Харківські правописні правила є своєрідним двоєрідним плодом. Його автори хотіли поєднати в такій книжці академічні фільольоґічні проблєми із загальнодоступними популярними вказівками. Чи ця спроба була свідома — невідомо. Вся книжка перевантажена абстрактними міркуваннями, поруч яких ідуть зовсім первісні граматичні поради. Вражіння таке, немов би хто переплутав виїмки із протоколів Академії з граматичним підручником для народніх шкіл.

 

Не є це зовсім відокремлена ні випадкова поява в науковій праці та літературі на Радянській Україні. Вчені й письменники намагаються там розвязати квадратуру кола, часто фантастичний ідеал: поєднати ідеї чи форми творчости, доступні виключно для невеличкого гуртка одиниць, із принципами загальнодоступної пропаґанди. З цього виходить, що розвідка про проблєми соціольоґічної критики або діялєктичну методу Геґеля нагадує нерідко студентський вічевий рефератик, а т. зв. пролєтарська поезія прибирає форму, якою в Европі користуються найбільші еґотики й експериментатори, що пишуть для вибранців, заявляючи, що їм не залежить на зрозумінні серед сірої юрби.

 

Офіціяльний правопис по своїй суті наївно компромісовий плід. Його автори мали перед очима членів Академії — фільольоґів (з яких деякі протестували проти неодного правила!) селянську та робітничу масу, що мала би писати, як говорить, а також широкі кола російської інтеліґенції, досі незукраїнізованої, зпоміж якої неодин не нині то завтра може буде приневолений заглянути до української грамоти, коли схоче стати державним урядовцем.

 

І погодили. Нині маємо сім мішків гречаної вовни.

 

 

IV. Зайва схоластика.

 

               Зійде як вода з гуски.

 

Для орієнтації серед правил харківського „Українського правопису“ треба спершу залишити на боці всі елєментарні правила, які повинна була їх читачеві дати початкова граматика. Сюди входить увесь розділ „Закінчення відмінюваних слів“. Є, правда, між ними складні питання літературної мови, але вони не мають безпосереднього звязку з правописом. З менту, коли дитина або чужинець вивчить, що кажемо „школяра“, але „токаря“ — єдиний сумнів щодо їхнього правопису може бути наївне питання (нині в Галичині зовсім можливе!), чи слово „токаря“ не треба писати з апострофом (токар’я), коли треба писати „пір’я“?

 

З менту, коли вивчимо з граматики, що множина від „повість“ є „повісті“, напишемо на кінці цього слова напевно „і“, а не „и“. Те саме торкається й інших змін у відміні і ріжниць між твердими й мягкими прикметниками, на які нема іншого правила, крім вуха.

 

У всій книжечці „Правил“ є що-найменше третина зовсім зайвих формул для українців з мінімальною літературною підготовкою.

 

Зайвим є для нас:

 

1. Майже весь відділ про правопис наростків (46 параґрафів!), з якого ніхто не навчиться грамотно писати, коли раніше вже не вивчив правильної вимови. Зате ті, що знають літературну мову, матимуть поважні сумніви при правилах, що пробують зясувати ріжниці між наростками на -ова і на -ува(юва): напр. будування — будовання.

 

2. Зайвим є для нас правило про ріжниці між приростками „пре“ і „при“ та „прі“: між „прегарний“ і „придуркуватий“, між „прізвище“ і „приязнь“.

 

3. Зайвим, що

ненаголошене „о“ часто наближається у  вимові до „у“, але треба писати за етимольоґією слова: напр. тобі, мою, чоловік (а не тубі, мую, чулувік!).

 

4. Зайвим, що

„ненаголошене е в українській мові звичайно вимовляється невиразно, дуже наближаючись до и, як також і навпаки, і таким чином ці звуки змішуються, але писати треба за етимолоґією слова, напр. великий, учитель, — тримати, синенький...“ (а не виликий, учитиль, тремати!...).

 

5. Зайвим є 9 практичних вказівок про закон чергування голосних*) „о“ — „і“ і „е“; ніхто з тих, хто володіє звичайною буденною українською мовою, не потрібує ставити собі питання, чи від „сніп“ буде „снопа“, від „біль“— „болю“ і чи тому пишемо „вільний“, бо це походить від „воля“!

 

6. Зайвим є стількиж інших правил про випадки, коли „о“ й „е“ не переходять в „і“; коли маємо „і“ з старого „о“ й „е“ в закритому складі...“ то-що; — ніхто з тих, хто має нормальне вухо і чує рідну мову, не має сумнівів, чому пишеться „сон“, „пісок“, „сніжок“, „овець“, „горох“, „дзвінок“ і тисячі інших зовсім буденних рідних слів, щодо яких просто не уявляємо собі, як можна би писати їх інакше.

 

7. Зайві всі ці §-и, коли пишемо „ь“, бо всі вони покриваються з одним простим:

мягкий знак пишемо там, де чуємо його у вимові слів, отже:

кінь, редька, письмо, сьомий,

селянський, стрілецький, рученька,

гольтіпака,

кільце,

невільник,

пісень,

хлопець,

не сердься, спить, беруть... приклади, з яких харківський правопис творить аж 8 окремих ґруп!

 

8. Зайвими є для нас ріжні правила, коли знак „ь“ не пишеться, напр.

голуб, кров, ніж, піч, берешся, — себто „ніколи після губних (б, в, м, п, ф) та шелесних (ж, ч, ш, щ, дж)...

після „р“ в кінці складу: звір, писар, Харків...;

горілчаний, Наталчин (бо кажемо горілка, не горілька і Наталка, а не Наталька)...

 

А скільки є ще там таких формул і розяснень звичайних форм мови, які з менту, коли силкуємось звести їх до правописних правил, стають звичайною тавтольоґією?!...

 

Граматики, що шукають формул, інколи починають із такої заяви, яку читаємо на вступі розділу про „Чергування й зміни голосних“: „Не знаючи добре живої мови або маючи сумнів до окремого слова, тільки з словника можна довідатись, о(е) чи і треба вживати в якомусь слові чи формі слова“.

 

Читаєш, немов би із статті якогось провінціяльника, що ніколи не вчився чужинної мови! Хто не знає добре живої мови, той взагалі не може писати. А коли пише, не знаючи її, тоді не можна відсилати його до граматик чи словників, так само як не можна відсилати до книжки „Про теорію співу“ людину, що не має слуху і не знає нот.

 

Колиж хто бється з сумнівами, який буде 2-ий відмінок від „сніп“, „сік“, „камінь“, „папір“ або „осінь“, то він швидше візьме в руки граматику до народніх шкіл, ніж словник. Словник — книжка для тих, що володіють літературною мовою. Не можна до словника відсилати тих, що навіть не знають, як з ним поводитись.

 

Зрештою надія на словник, складений на підставі таких правил, скінчиться тим самим, що надія на однопільний правопис, складений методою політичних мітінґів, де при голосуванні піднесені руки розумного і дурня мають однакову силу.

 

_____________________

*„Самозвуки“ звались якийсь час „голосівками“, а „співзвуки“ —„шелестівками“; тепер офіціяльно на Вел. Україні прийняли терміни „голосні“ — „приголосні“.

 

 

V. Що хто прийняв.

 

               Не все те переймати, що по воді пливе.

 

„Український правопис“ радянського Народнього Комісаріату Освіти поділений такою схоластичною методою, що лише фільольоґи можуть у ньому з поодиноких правил, розсіяних по ріжних частинах, добути ясну вказівку: що, як і коли писати. Відкинувши з нього не зовсім ясну фразеольоґію і фахову термінольоґію, кожний, хто хоче в своїм записнику зробити білянс новопринятих правил, може записати там попросту так:

 

1. Подвоєння приголосних:

подвоєння    н: подвоєння,

            „           д: підборіддя,

            „           л: гілля,

            „           ж: підніжжя,

            „           с: водосся,

            „           т: життя,

            „           ч: обличча,

            „           ш: розкішшю.

 

2. І в початку слова замість и: інший, іскра, інколи...

 

3. веселіший, сильніший (без „й“!).

 

4. Іменники:

Nominativus — (1-ий назовний відмінок) іменників, що вживаються тільки у множині на — и: люди, сіни.

1-ий відм. іменників жіночого роду нетвердих і на приголосний:

ночі, тіні, повісті, вісті, постаті, осі (як бурі, душі!)

але:

людей, сіней,  

ночей, тіней, повістей...

 

5. Займенники:

мого, твого, свого (не мойого, твойого, свойого),

моєму (не мойому),

тієї, цієї (не сеї або сьої, цеї або цьої!).

 

6. Гомоніми інакше писані.

Якщо і як що, якби і як би, щодо (відносно) що до, укупі (= разом), у купі (іменник); насилу (= силоміць) на силу, спочатку (= спершу) з початку; тимсамим (= наслідком цього), тим самим (людям)...

 

7. Приростки треба з розділкою в таких випадках:

по-нашому, з-над, з-під, з-посеред (але поміж, поза, задля!).

 

8. Окремо: би, но, же, нпр.: він би, казали б, іди же.

 

9. Дрібна всячина.

Голів, доліт, борін (зам. голов, долот, борон);

жона, але женити; шостий, але шести; сьомий, але семи; калач, халява, але ногавиці; керівник;

колір — кольору, лід — льоду; запріг (хоч запрягти); потребувати (не потрібувати); безбатченко;

надхнути, зідхнути; вісник, існувати... зформувати...

і ще багато дечого маловажного, що не має нічого спільного з правописом.

 

10. Правила про апостроф (5 правил з виїмками і підвиїмками!).

 

11. Правопис чужомовних слів.

 

Поруч цих двох останніх §-ів 99 процент із нас напише: „даремний труд, не вивчу!“

 

Для деяких творців цього правопису саме вони були двома угольними каменями під нову будівлю, — для деяких звичайних смертників, а навіть фільольоґів апостроф грає нині ролю апокаліптичної величини, як колись твердий знак для москвофілів і чорносотенців, — для більшости нашої інтеліґенції правопис чужомовних слів став муками між Скилею і Харибдою — і тому вони заслуговують на окрему главу.

 

Для читачів „Діла“ неодно із нових правил не буде вже новиною. Від трьох літ „Діло“ перше в Галичині пішло назустріч еволюції літературної мови на Великій Україні і прийняло з неї деякі форми щодо яких не було сумніву, що вони запанують. Це торкається в першій мірі подвоєння в іменниках — „н“, „л“, „c“, „т“ і „ч“. Залишається ще подвоєння „д“, „ж“, „ш“, перед якими бунтується наше вухо, тимбільше, що ніхто з нас не вимовляє „підборіддя“, „підніжжя“, „Підляшша“...

Віддавна пишемо: інший,

люди але людей, ясніший,

менший зам. меньший,

вищий, нижчий;

силкуємось зберігати правила милозвучности чергуючи „у“ замість „в“ і „з“ напереміну з „із“, коли попереднє слово кінчається приголосним (напр. був у школі, брат із братом, сестра з братом); заводимо поволі ріжниці між прислівниками і приіменниками з іменником: „спочатку“ „з початку“, а навіть на обурення декого з читачів почали ми писати назви народів малими буквами, як це роблять наддніпрянські земляки, ідучи за росіянами, для яких рішаючим арґументом був тут факт, що „русскій“ (человек) має значіння прикметника.

 

Проти писання народів малими буквами підносять здебільша чисто сентиментальний арґумент: „як можемо писати „українці“ малою буквою!“ Тимчасом німці пишуть назву народів, а навіть „Бог“ так само як назви звірят і предметів. Анґлійці пишуть „Я“ („I“) великою буквою, а „Ви“ (you) навіть, у листі до високопоставленої чи дорогої особи — малою буквою і нікому з них не прийде в голову добачувати в цьому якоїнебудь образи.

 

У дискусії над правописом у нас занадто часто переплутують явища двох ріжних якостей: знаки, які нічим не впливають на вимову слів і знаки, які в силі цю вимову основно змінити або надати словам нове чи подвійне значіння.

 

 

VI. Апостроф або каліцтво.

 

               За онучу збили бучу.

 

„Зпоміж усіх постанов, переведених сильнішою частиною конференції, безперечно булаб якнайбільшим каліцтвом для нашої мови постанова скасувати апостроф“.

 

Таке сказав акад. Кримський у своїм звідомленні про правописну конференцію. Люди, що не в силі самостійно зорієнтуватись у фільольоґічних питаннях, а мають забобонне довіря до авторитетів, почувши про вагу апострофа, випишуть собі із постанов конференції, розсіяних по книзі „Український правопис“, такі правила:

 

Апостроф треба писати:

 

1. після б, п, в, м, ф: б’ю, п’ю, в'ється, рум’яний, Ф'юме, з виїмком тих слів, „де перед губним звуком стоїть приголосний“ (напр. святий, різдвяний), але таки пишемо апостроф і в таких словах, якщо „приголосний належить до приростка“ (напр. зв’язати, сп’яніти);

 

2. „в деяких словах після р“: пір’я, бур'ян (з виїмком тих, де чути інакшу вимову; напр. рябий, довіряти);

 

3. „у чужих словах після приголосних б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, р, ж, ч, ш перед йотованими голосними“, напр. Барб'є, П’ємонт, Кюв’є...

з виїмком перед йотованим о: напр. Бйонделло

і з виїмком тих випадків, які означує правило про чужомовне і „після всіх приголосних перед голосними та й, при чім чуже ia передаємо через — ія, ie — через іє, „iu“, через ію (у загальних іменниках), але io через — іо: напр. матеріял, клієнт, тріюмф“...

а це знов із таким виїмком: „іноді і перед голосними скорочується“, напр. бар’єр, п’єса, Ф’юме...

 

4. в окремих словах після задньопіднебінних: Лук’ян, слух'яний (звичайніше слухняний);

 

5. „після приростків, що кінчаються приголосним, перед я, є, ю, ї, напр. з'явитися, з’явище (та не в значінні зявище)“;

 

6. „також у запозичених словах після приростків обсуб — напр. об’єкт, суб’єкт...“

 

Що сказати про цю штудерно виплетену сітку нюянсів?

 

Щодо неї почуєте дві ріжні відповіді:

 

1. Всі ці правила зайві для тих, що схоплюють ухом ріжницю у вимові між „бур’ян“ і „буряк“;

 

2. Всі ці правила зайві для тих, що не схоплюють ухом такої ріжниці, бо її не вимовляють.

 

Хто не має старого привязання до російської етимольоґії, той не відчуває потреби апострофа. Коли кажуть, що він є необхідний для зазначення ріжниці вимови між „б’ю“ і „бюст“,  то послідовно треба би завернути до покладення мягкого знаку в таких словах як „світ“ і „сніг“, які вимовляємо мягко „сьвіт“ і „сьніг“, а не твердо, як „сніп“ і „свій“; і треба би писати „цьікавий“, „цьілувати“ для відріжнення їх вимови від „Ціцерон“ і „Ціріх“.

 

Бо й справді: чому перестали ми одного дня писати замісць „сьвіт“ — „світ“, а замісць „цїкавий“ — „цікавий“? Ясно, що для упрощення правопису. Це упрощення стало можливе з хвилиною, коли ми не лякались, що одна і же буква, вживана на означення двох ріжних звуків, заведе плутанину в такій вимові. Ми пишемо однаково „ніс“ на означення „носа“ і дієслова „нести“, „сік“ на означення „соку“ і дієслова „сікти“. З моменту введення апострофу можна би поставити таксамо добре питання, чи не слід би його класти в місці, де треба вимовляти „н“ і „с“ твердо: н’іс, с’ік?

 

Коли ми викинули в деяких випадках „ї“, як знак мягчення приголосної, то тільки тому, що щодо ріжної вимови таких слів, як „сніг“ і „сніп“, ми не мали і не маємо досі ніяких сумнівів. Нараз після цього офіціяльні реформатори правопису лякаються, що ми не зуміємо вимовляти ріжно „здоровя“ (з апострофом!) і „мертвяк“ (без апострофа!), коли цього не зазначимо наверху хвостиком!

 

У цьому побоюванні є риска чималої наївности. Знавцям мови повинно бути відомо, що галичани вимовляють „бє“, „пє“ трохи інакше, як наддніпрянці; таксамо, як „л“ у таких словах, як „лев“, „лавка“, є в нас багато твердше від полтавського „л“. Такої ріжниці у вимові (природної у ріжних частинах кожного народу!) не можна змінити і десятьма апострофами. Між вимовою ,,l“ істнує між анґлійцями й американцями така ріжниця, як між „ль“ і „л“, а проте спільний їхній правопис її не зазначує!

 

Д-р Степан Смаль-Стоцький, аналізуючи питання апострофу, сказав уже, що „ні історично, ні етимольоґічно, ні фонетично він нічим не оправданий“ і коли його треба писати, про це „з правил про мягчення приголосних, повних дивної казуістики з всякими виїмками... ми таки довідатися не можемо“. Навіщо шукати далеко за прикладами? Возьміть останній CL том „Записок Наук. Т-ва ім. Шевченка“ у Львові з працями членів „філологічної секції і глипніть хоча би на обгортку: — „Іван Крип’якевич“ дістав, наче грім з ясного неба апостроф у саму середину свого прізвища, — прізвища, яке у всіх мовах не зміняє свого вигляду при найбільше революційних реформах! Далі: вже на перших сторінках бачите: „ур’(!)ядовець“...

 

Коли бачиш ці чудасії титулярних фільольоґів, тоді, пригадавши собі сентенцію акад. Кримського, перелицьовуєш її мимохіть на такий висновок:

 

„Зпоміж усіх постанов, переведених сильнішою частиною конференції, безперечно найбільшим каліцтвом для галичан, що хотять зберігти вірність цим постановам, є обовязок вивчити апостроф“.

 

Та лише правовірний хусид писати його мусить. Велика є мудрість народньої приповідки: „Хто не бере, тому легше“. Ті, що його не приймають, можуть ужити час потрібний на його вивчення, багато краще: на засвоєння собі літературної мови.

 

 

VII. Чужомовні слова.

 

               І так, і сяк, а все не так.

 

Кожна мова, без огляду на свій правопис, етимольоґічний чи фонетичний, має труднощі, коли хоче при помочі знаків своєї азбуки, приноровлених до своєрідних звуків, передати звуки іншого, чужого поводження. Часто ці звуки не тільки неможливо передати ґрафічно, але й схопити вимовою. Тому ясно, що правопис чужих слів мусить бути ще більше умовний, як правопис рідних слів.

 

Здавалось би, що головні правила нашого фонетичного правопису в чужих словах не повинні відбігати від єдиного доцільного принципу: пишемо, як вони вимовляються в даній мові, а коли на деякі звуки не маємо відповідних знаків, тоді передаємо їх якнайбільше зближеними до них або анальоґічними. Цей принцип не розвязує ріжних сумнівів (які має кожна мова!), але це перша напрямна, яка може заступити інтеліґентній людині десятки складних правил. Тільки завдяки цьому принципові ми даємо собі досі раду з тисячами чужих слів, яких ми досі не знали й пишемо їх послідовно, згідно з якоюсь системою.

 

Харківський правопис, замість допомогти нам у нечисленних сумнівах, перевертає сам фонетичний принцип і правила чужої вимови вверх дном. Чому? Він силкується провести якусь лінію між словами грецького походження, між давно запозиченими, між новіше запозиченими із західньо-европейських мов, між звичайними словами, прізвищами й ґеоґрафічними назвами, а до того всього поділу не дають нам ніякої підстави.

 

Тому, що — як каже вступне пояснення в цій главі — „точно визначити випадки з мяким і не мяким л неможливо“, ніхто із нас не в силі збагнути, чому маємо писати „вілла“ зам. „вілля“, „хлор“ зам. „хльор“, „фалш“, коли кажемо „фальшивий“, „електричний“, „колега“,  „телеграма“, „Ленав“, „Палермо“. Так само дивуватисьмуть наші наддніпрянські земляки, яким нераз кажуть робити буцім-то „уступку для галичан“ і писати другу половину слів з — „ля“ і з „ґ“, як напр. „ґалянтерія“ й „ляґуна“.

 

Таке правило як: „ль — у кінці складу (пишеться) завсіди так у початку слова, коли це арабський член“, пахне гумористикою. Хто з нас, крім акад. Кримського, знає арабську мову? У цьому-ж відділі находимо „опаль“ і пєдесталь“, які дехто звик віддавна писати „опал“ і „пєдестал“ по анальоґії зі словами „ідеал“ і „мінерал“.

 

Та сама плутанина попала також у поділ чужих слів, які пишемо з „ґ“ і з „г“. Пояснення, що „в новіших запозиченнях треба чуже „g“ передавати через „ґ“, а в засвоєних давніше запозиченнях, особливо з грецької мови, віддаємо нашим „г“ — не тільки не є ніяким правилом, але суперечить наведеним там прикладам. Самі автори цього правопису не знають, які слова є давніше засвоєні, а які пізніше; крім невеличкої низки грецьких слів і тих, що перейшли до нас із старословянської мови, безліч абстрактних термінів перейшло до нас із західньо-европейських мов, де вимовляють грецьке „г“ як „ґ“. Як не як, а дивно бачити „грамофон“ (такий недавній винахід!) і „газету“ поруч „графа“. Ще цікавіше, що є між ними „газ“, слово, про яке пише Меє*), що воно є зовсім новітнім зразком штучно витвореного слова, що нагадує „Geist“ і вимовляється в усіх тих мовах, звідки воно до нас прийшло, через „ґ“: „ґаз“!

 

У радянських видавництвах найдете вже транскрипцію „гонг“ і „Ганг“, так, що за якийсь час нове покоління зачне писати „гонх“ і „Ганх“.

 

Не дуже передуманим є правило, згідно з яким анґлійське „w“ і перед голосними передаємо через „в“, а не через „у“: Вайлд (не Уайльд), Велз (не Уельс)“. Коли анґл. „w“ передаємо через „в“, то не маємо букви на анґлі йське „v", напр. у прізвищі „Vernon Lee“, яке треба хіба також писати через „в“: „Вернон“? Російський правопис „Уайльд“, „Уелс“ був льоґічний. Коли нині кажуть нам писати „Велз“, тоді треба відміняти у 2. відм. „Велза“ — очевидна нісенітниця; всі поети римували в нас завсіди „пес“ і „щез“ на доказ, що „с“ у кінці слова не дуже то відбігає у вимові від „з“. Чому в такім слові, як „Wells“ перша буква зберігає „етимольоґію“ всупереч вимові, а остання має „з“, яке своїм нахилом до передання вимови творить нові труднощі?

 

Важко розчовпати [в Ділі: розчоломкати]:

 

1. Чому одні російські прізвища, як „Турґєнєв“, „Муравйов“, пишуться дослівно по вимові, інші, як „Троцький“, українізуються, інші, як „Ленін“ або „Ґорький“, мають пів етимольоґії, пів фонетики, чому такі польські, як „Міцкєвіч“ знову передані чисто фонетично, а ще інші, такі, як „Ільїч“, мають футуристичний правопис, який важко зрозуміти;

 

2. Чому наша мова втратила в новім правописі нараз звук „лє“ і тому кожне „lе“ треба послідовно(!) передавати через „ле“, отже „Шіллер“, отже і „Lelewel“ треба писати „Лелевел“ (чи може з „ль“)?

 

3. Чому після двох ,,л“ маємо завсіди писати „о“ без мягчення і як приклад цього правила маємо два прізвища із двох зовсім несхожих мов — італійської, де чуємо найвиразніше „льо“ — „Біонделльо“, а з американської вимови „Льонґфелло“, де навіть „ль“ здебільша вимовляють твердо? Чому писати Кордільєри (мягкий знак перед „є“!), чому „Візантія“ і „Віфлеєм“ всупереч правилу про старі запозичення (Париж, Америка)?

 

4. Чому „Льондон“ маємо писати твердо „Лондон“, коли анґлійці вимовляють його мягко, а зате „Чікаґо“, коли американці вимовляють його „Шикаґо“...?!

 

І т. д. і т. д. —  без кінця.

 

Найтемніша частина правопису чужих слів є та, що її „поладнано“ разом з рідними словами при правилі, де треба писати „ь“ (мягкий знак). Хто звик до значіння букв „є“, „я‘‘, „ю“, „ї“, витріщує очі з дива, коли бачить таку низку новонароджених потвор: „рельєф“, „мільярд“, „пеньюар“, „Коліньї“. На нас, людей, що звикли від довгих літ до думки, що „є“, „я“, „ю“, „ї“ мають у собі вже знак мягчення, вони роблять таке вражіння, якби одного дня наша жінка обдарувала нас дитиною з чеколядовими цятками, на спомин муринського джезбенду. Із цього факту, що деякі наші поети почали вживати у віршах правопису „мільйон“, „кур'єр“, щоб зазначити два склади — ніякий наш фільольоґ не може брати собі прикладу для досконалення нашої фонетики такими дивоглядами. Адже як довго (в тих-же самих харківських правилах!) пишемо „акціонер“, „місіонер“ чи „офіціоз“-, затримуючи чужу транскрипцію слів, можемо сміливо писати „буліон“ і „Молієр“ (а не „бульйон“; і „Мольєр“!), без остраху, що в нас вимовлятимуть „бул-і-он“ — „Мол-і-єр“.

 

Коли пічнемо чужинні голосні заступати приголосними і замісць „пенюар“, „міліон“, „Ґарніє“ писати „пеньюар-“, „мільйон“, „Ґарньє“, станемо перед такими новими труднощами:

 

1. "Знаки „є“, „я“, „ю“, „ї“, що рівняються „йе“, „йа“, „йу“, „йі“, тратять своє дотеперішнє значіння, а прибирають інше, про яке новий правопис нічого нам не згадує.

 

2. Новонаписаних слів у роді „пеньюар“, не можна вже розділяти, як досі, а треба якось по новому і тоді перед нашими очима виринають зовсім невідомі постаті: „пень—юар“, „адь— ютант“, „конь—юктура“, „рель—єф“! Латинські „ад“ і „кон“ перемінюються у нас чомусь на „адь“ і „конь“, а слова „пе-ню-ap“, „ре-лєф“ перемінюються в „пень-ю-ap“ і „рель-єф“.

 

Як довго зберігаємо етимольоґію чужих слів, так довго маємо якусь трівку основу правопису. Крім цього — а це має першорядну вагу по зовнішньому їх вигляді пізнаємо їхнє значіння. Англійці досі не заводять у себе фонетики, лякаючись, що вона зробить їх світову мову недоступною для чужинців. Коли бачимо слово „psychology“, догадуємось як стій, що це „психольоґія“; якби анґлієць написав „сайкольоджі“, скажім так: „saikologi” (як він це вимовляє), ми не могли би доглупатись, що це таке. А наш новий правопис саме веде нас до таких зайвотворів.

 

* * *

 

Правопис слів, запозичених із чужих мов, цікавив нас усіх найбільше в нових правилах, 1., тому, що ми, як кожний нарід, мали з цими словами найбільше клопоту, 2., тому, що між галицьким і наддніпрянським правописом були саме в правописі чужих слів найбільші ріжниці.

 

Заки ці правила були зясовані „офіціально“, можна було мати вражіння, що розбіжности між двома правописами, яких межі ще рішуче не позначились — є мінімальні. Ми, галичани, для влекшення переходу до одного спільного правопису почали навіть за наддніпрянцями писати „Мюнхен“ і „Вюртемберґ“, усупереч найсвятішим своїм переконанням, що така транскрипція не відповідає справжній ориґінальній вимові цих слів.

 

Та що-ж виявилось? Виявилось, що члени харківської правописної Комісії не мали ніякого одноцільного погляду, в якому напрямі шукати загальних правил. Підчас їхніх нарад і після них залишився такий-же стан, як за давніх часів, коли проф. Сімович**), наводячи зразки наддніпрянського правопису, писав у своїй граматиці:

 

„Чужі слова просто переписуються із московського правопису (Нюрнберг, Мюлєр) і до того вже приспособлюють вимову. Та ще до того побачите скрізь багато неконсеквенцій. Ви найдете в одній і тій-же книжці напр.: „елємент“, „белєтрист“ побіч „проблема“, „галерея“...

 

Там, де ми досі мали дуже просте правило: писати чужинні слова згідно з їхнім яко мога ориґінальним виглядом у чужій мові, приноровленим до нашої вимови, нині маємо два нові, дуже складні: одно про апостроф, друге про „мягкий знак“. Писали ми напр. Піємонт, Ожіє, міліон, адютант. Нині маємо писати П'ємонт, Ож‘є, мільйон, адьютант. А щоби написати це добре, мусимо запамятати собі одно правило про „апостроф у чужих словах після приголосних б, п, в, м, ф, г, ґ, к, х, р, ж, ч, ш з виїмком перед йотованим „о“ (Бйонделло) і в деяких власних іменнях,“ — а поруч цього друге правило: „ь“ ставимо у чужих словах після н, д, т, л, з, с, ц перед йотованими голосними в таких випадках, як бульйон, коньяк, Тьєр... й ін...“

 

Возьміть слово, щодо правопису якого ви досі не мали ніякого сумніву: „фортепян; нині, прочитавши правила про чужомовні слова, деякі вагаються: чи не писати його „фортепіян“, „фортеп'ян“, а може й „фортепьян“!

 

Відділ чужомовних слів у книжці „Український правопис“ виявив повну некомпетенцію його „впорядників“. Тут не вистачило переписати слова із словників або із наших авторів. Треба було дати відповідь на головне питання: чи ми в нашій вимові приноровлюємо всі чужі слова на один лад, чи ні, а якщо ні, то коли робимо ріжниці і чому?

 

Можна уявити собі, що між референтами цього „чужомовного“ відділу переважали люди такі, як проф. Кримський, що знають чужі мові тільки очима, а не зі слуху і є нечутливі на справжню вимову. І трапилось те, про що каже Соссір:

 

„Писане слово так сильно вмішується до говореного слова, якого є образом, що врешті домагається головного місця; кінчиться це тим, що йому признають таке місце, а навіть більше привязують ваги до рисунку, яким передали голосовий знак, ніж до самого цього знаку (себто мовного слова). Виглядає то так, якби хто гадав, що краще можна пізнати когось з фотографії, ніж поглянувши на його обличча“***).

 

Досить узяти один приклад. На те, щоби знати, як вимовляти анґлійські слова, треба вчитись анґлійської мови роками; у вимові імен, з якими нам доводиться зустрічатись найчастіше, взагалі нема правил і нерідко анґлійці сами питають, як треба записати якесь прізвище, коли його ще не чули. „Український правопис“ з усієї вимови анґлійських імен згадує тільки про „w” і „u”.

 

При передачі анґлійських букв „a“ чи „o“ треба — при кожній зокрема! — аж чотирьох ріжних знаків на означення вимови; що вже й казати про сполуки голосних! Ті, що не знають анґлійської вимови, мусять або приймати дослівну транскрипцію анґлійських слів „Хурхілл“, „Хамберляін“ або — ждати на авторитетний словник. А між тими, що знають анґлійську вимову, є вже такі, що перевищують авторів „Українського правопису“ і приймають повну фонетику в чужих словах; кажуть нам писати „Річардзен“ зам. „Річардсон“; „біфстейк“ зам. біфштекс.

 

Ми, таксамо як і інші народи, вимовляємо слова, а ще радше транскрибуємо їх на підставі вимови тих народів, від яких ми це слово перейняли, не рахуючись зовсім із ориґінальною вимовою слова. Пишемо „Ціцерон“, хоча рим- ,ляни вимовляли „Кікéро“, — цієї їхньої вимови ніхто не зберіг, німці кажуть „Ціцéро“... французи „Сісерòн“ (носове „ą“), анґлійці „Сíсіро“, італійці „Чічéро“.

 

Ті, які потішають себе рефлексією, що в усіх цих сумнівах допоможе нам повний словник Академії, хіба не уявляють собі, які розміри мусів би він мати. Адже він мусів би втягнути в себе тисячі слів з кожної мови; більшість із них стали нині для нас виїмками, яких не можна підтягнути під ніяке правило.

 

Хто не вірить, нехай загляне в перший зразок такого словника, доданий до „Правописних правил“, виданих книгарнею Наук. Т-ва ім. Шевченка у Львові. Там стоїть „авантурник“ побіч „авантюриста“, „альков“ і „алькова“, „барбаризм“ і „варваризм“, „Мадзіні“ і „Мазіні“ (може це хто інший?), „Ґрінвіч“ (зам. Ґрініч) і „Дауес“ (зам. Довз) — справжня неграмотна саламаха!, — попросту переписана з двох словничків чужомовних слів, виданих у Київі приватними авторами, яких прізвища нічого нам не кажуть.

 

Замість шукати виходу у цьому лябіринті, ми досі даємо собі раду з чужими словами при помочі кількох простих правил, зясованих у граматиках Стоцького і Сімовича. Ці правила дозволяють нам бодай зберігати ориґінальну транскрипцію чужих слів у тих випадках, коли чужих звуків не можна передати знаками нашої азбуки. Напр. усю штудерну софістику про те, де треба писати „і“, а де „и“, ми в редакції викладаємо кожному новому співробітникові таким мнемотехнічним правилом: „и“ в чужих словах пишемо після букви „ш“ і всіх приголосних, що містяться в таких двох словах „серце“ і „дзижчати“, отже: „шимпанс“, „синтеза“, „риґороз“, „цикльоп“, „директор“, „пропозиція“, „жирафа“, „чичероне“, „тиран“.

 

Скільки похибок родять останні правила, доказом цього хоча би свіжі випуски нашої „Енцикльопедії“, що прийняла харківський правопис. Там находимо транскрипцію: „сірійський“, „Антігона“, „Антімах“, зовсім незгідну саме з правилами харківського правопису. Хіба, що „Сірія“, „Антігона“ й „Антімах“ є молодші від „Америки“ й „Риги“, які треба писати з „и“!

 

І на це нема ніякої ні академічної ні неакадемічної ради. Всі мови, позичаючи чужі слова, або їх перетворюють на свій лад, себто якомога націоналізують, або яко мога зберігають ориґінальний їх вигляд. На чужих словах найсильніше помітні чужі впливи. Хто знає, в якій великій мірі всі мови борються з труднощами при передачі деяких чужих звуків і букв, той не має ніяких, причин до розпуки, що й наша мова не є в кращім становищі. Та цього становища не треба би eпочинають переводити не наслідком нових зроблених дослідів, а наслідком спантеличення ріжними розбіжними проявами живої мови.

 

_________________

*) У книжці „De la méthode dans les sciences“, II. t., Париж 1919, ст. 298.

**) Д-р Василь Сімович: Граматика української мови, Київ-Ляйпціґ, стор. 102.

***) F. de Saussure: Cours de Linguistique generale, II. вид. 1922, ct. 45.

 

 

VIII. Офіціяльні дивогляди.

                             

               Од краю до краю, а в середині не знаю.

 

У комісії, що мала рішати про правописні правила, сидів мабуть неодин автор, який волів піти за своїми звичками, ніж спокійно переаналізувати деякі граматичні „ідеї“. Можливо й те, що комісія хотіла санкціонувати правописні дивогляди, поширені вже в пресі і в авторів з іменем, у таких напр. як Хвильовий, що весь начинений російською мовою і граматикою.

 

Тільки такими причинами можна пояснити, що в „Український правопис“ попала ціла низка слів, які не знаємо, де вткнути.

 

Ось вони:

 

Гриміти, стриміти, дрижати, кривавий, тривати, тривога, христитись, нехрищений, стривати (в знач. почекати) і стрівати в знач. зустрічати;

одинадцять, п’ятдесят, шістдесят, пятсот, шістьсот (навіть дев’яносто!);

„у місцевому відмінку закінчення — ові мають іменники чоловічого роду рівнобіжно з з вищенаведеними закінченнями, переважно в назвах живих істот: на батькові, на кобзареві, у рухові (!)...“;

цвірінькати, але цвірінчати...;

батько, але безбатченко;

убогий — убозтво;

маркситський, фашистський;

соняшний, але соняшник;

„без папера“ (= „справи“ в канцелярському значінні), але „без паперу“ (= матеріалу до писання);

життєвий і життьовий;

зформувати, згідно з правилом: приросток „з“ змінюється на „с“ тільки перед глухими приголосними к, п, т, х, а не перед „ф“, отже „зфотоґрафувати“, „зфіналізувати“, зфанатизувати“ (всупереч нашій виразній вимові „сф“...).

 

Що сказати загально про всі ці примхи ? Вони не мають ніякої підстави ні в етимольоґії слів, ні в їхній вимові. Коли вчите дитину писати „шість“ і „десять“ і коли вона вимовляє „шістьдесять“, то на якого — кажучи щиро — біса треба її привчати писати шістдесят“?

 

Перед такими дивоглядами як „тривога“, навіть київський фільольоґ. проф. Ґрунський стає збентежений і каже: „Коли ми візьмемо різні приклади переходів цих старих получень, то у визначених написаннях виявився вже непослідовний розвиток фонетичних законів, а головніше вплив аналогії... Нещодавно писали „трівога“, тепер тут знов вплив складу „три“  з інших (!) слів і тому „тривога“.

 

Такі форми, як „у рухові“, не є нічим іншим, як фальшивою анальоґією; коли ,,pyx“ рахувати за живу істоту, тоді не треба дивуватись модним нині, неграмотним формам „у  поїздові“, „на кораблеві“; „поїзд“ і „корабель“  мають такі самі прикмети живої істоти, як і сам  „рух“.

 

Цікаво, що той самий правопис, який каже писати „існувати“ і „вісник“, згідно з правилом  про те, що зубні д і т випадають у сполученнях  „стн“, приймає таку „зубну вправу“, як „фашистський“, замість послідовного „фашистівський“.

 

Ясно, що нема ніяких ріжниць між значінням „папера“ й „паперу“ і паралельними формами „життєвий“ і „життьовий“; — таких „дублєтів“ міг би „правопис“ навести тисячами і ніхто не в силі збагнути, чому туди попали тільки такі форми.

 

Вершком викрутасів у нових правилах є два зразки правопису:

 

„Російські географічні назви та помякшені губні, шелесні або р передаємо з ь: Обь, Пєрмь, Кємь, Кєрчь, Твєрь...“

 

Тільки тому, що деякі наші наддніпрянські брати ніяким робом не хотять розстатись із звичкою переписувати російські слова живцем нашими буквами, від цієї звички тратить усю свою силу таке катеґоричне правило:

 

„Знак „ь“ не пишеться ніколи після губних „б“, „в“, „м“, „п“, „ф” і шелесних „ж“, „ч", „ш‘‘, „щ“, „дж“ і після „р” на кінці складу...“

 

А на ст. 20 „Українського правопису“ находимо такі два архитвори: „війя“, „лушпайя“... Ця „війя“ з „й“ має відмежувати себе від слова „вія“ (над оком), бо означає „дишель у волового воза“. На виправдування такої чудасії, що перевертає коміть головою всі наші поняття про значіння наших азбучних знаків, харківські фільольоґи можуть покликуватись хіба на те, що на таку фантазію дозволив собі у своїм „Словнику“ Грінченко, імовірно переписуючи механічно це слово з „Народніх южнорусских сказок“ з 1870 року!

 

Досі ніхто з нас не уявляв собі можливости писати поруч „я“ — букви „й“. Коли це не є звичайна друкарська помилка, така сама як у CL томі „Записок Наук. Т-ва ім. Шевченка“ (в статті акад. Студинського) слово „щасття“ (два „т“!), тоді від завтра вільно писати фонетично „шматкі“ або „шматке“, а може й „фсі“ зам. „всі“...

 

Дивне, що в харківськім „Українськім правописі“ нема й натяку на один факт, що має першорядну вагу для зрозуміння чудернацької транскрипції деяких чужинних слів, а саме: „ь“ (мягкий знак) дуже часто означає в новім „Правописі“ не мягчення, тільки апостроф — є це символічний знак, що на цьому місці був чи є „ь“ в російськім правописі. Напр. Ульянов, Полозьєв (але Прокоф‘єв!). Таким робом мягкий знак у таких прізвищах, як „Ульянов“, грає таку-ж ролю, як апостроф у таких прізвищах, як „д'Алямбер“.

 

У правилах нового правопису маємо чимало таких дрібних правил, за які не варто суперечатись. Це головно правила про чисто ґрафічне означування слів, які не зміняють ні в чому вимови (такі, як „з-над“, „з-поміж“, ось-як“).  Та лихо в тому, що навіть вони не мають у собі  ніякої послідовности і не влекшують нам писання. Дрібниці вбивають головні питання. Коли  якась поважна установа береться за вирішення важних питань, а кінчить свою працю дрібницями, тоді наслідки такої праці неменші, як колиб вона... справді найшла розвязку першорядних проблєм.

 

 

IX. Форма і зміст слів.

 

          Полекшало нашому батькови: де сиділа одна болячка, там тепер дванацять.

 

90 процент непорозумінь, які нині маємо з правописом і з живою мовою, не істнували би  зовсім, якби члени Комісії для реформи правопису були — як це зазначив д-р Ст. Смаль-Стоцький — обмежились до зясування, яким звукам відповідають поодинокі знаки і якби вони не виходили у своїх постановах поза чисто формальні питання чистого правопису.

 

Тимчасом є в „Українськім правописі“ навіть спроби аналізи змісту слів, напр. про ріжниці між дієприкметниками і прикметниками, що походять від них: незлíчений — незлічéнний, незмíрений — незмірéнний. Ясно, що це питання з лінґвістики. Нормувати його при нагоді правопису правилом про подвоєні приголосні та про прикметники — недоцільно, тимбільше, коли це розяснення неточне, а може й фальшиве. Ніхто з нас при писанні не звертається до правописний правил, чи „навіжений“ або „спасенний“ є прикметник, дієприкметник, чи прикметник від відповідного дієприкметника, на те, щоби знати, як його писати: з одним „н“ чи з двома „н“. Не поможе тут і правило про прикметники з двома „нн“, що „визначають можливість чи неможливість дії, висловленої відповідним дієсловом“.

 

Ріжниць між іменниками, що означають дію („малювання“, „будування“, „мурування“) і тими, що означають річ (мальóвання (= малюнок), будóвання (будова), мурóвання (мур)) не можна не то встановити, а навіть зясувати правилом про наростки ,,-ова“ і ,,-ува“. Правдою є те, що каже отсе правило: „Наросток -ова в українській мові зберігається лише тоді, коли наголос падає на о, без наголосу-ж переходить в -ува (юва)“ — але це правило, повторяє те, що ми чуємо вухом, коли говоримо. З хвилиною, коли ми, пишучи, починаємо вагатись, чи написати „міркóвання“ чи „міркувáння“, купóвання“ чи „купувáння“ — правописні правила не в силі нам допомогти. „О“ перейшло в „у“ та „ю“ під впливом подвоєння „н“; як довго ми вимовляли тільки „будóваня“ (з одним „н“) — воно означало для нас і будинок і дію; так-само одна форма „будувáння“ покривала оба поняття для наддніпрянців; „мальóванє“ для галичан, а „малювáння“ для наддніпрянців було єдиним, тим самим словом ріжно вимовлюваним і означало одночасно або малюнки або працю над ними. І нині між „міркóванням“ і „міркувáнням“, „будóванням“ і „будувáнням“, „мальóванням“ і „малювáнням нема з граматичного погляду ніякої ріжниці.

 

Та кожна мова має такі несподіванки: те саме слово з тим самим значінням, завдяки фонетичним змінам витворює дві ріжні форми, які одного дня починаємо вживати у двох значіннях. До речі: ми вживаємо терміну „значіння“, тому, що для нас, згідною духом народньої мови, „значення“ значить: роблення знаків; напр. „Значення доріг для туристів“ це зовсім щось інше, як „значіння“. На Радянській Україні чомусь саме почали вживати „значення“ зам. „значіння“, „різниця“ (місце, де ріжуть худобу) зам. „ріжниця“.

 

Хто зна, чи не переборщив „Український правопис“ у правилі, що треба писати разом „відсьогодні“, „віднині“, „відколи“, „відтоді“. Є це фальшива анальоґія з такими формами, як „відрáзу“, „Відрáзу“ (= зараз, негайно) пишемо у відріжненні до „від разý“, щоби зазначити два ріжні значіння тої самої форми. Та яка ріжниця у змісті є між „від нині“ і „віднині“? Ніяка. Ті, що пічнуть писати „відсьогодні“, матимуть велику спокусу, щоби писати „відучора“, „відпозавчора“, а навіть „відпонеділка!“

 

Зате нема в правописі заміток, чи на зразок слів... „невдогад“, „невгаразд“, не слід би писати „невсилі“, „невпору“ разом, для відріжнення їх від іншого значіння: „Не в силі діло, а в розумі“, „Не в пору зимову, а...“

 

Та це все дрібниці і за них суперечатись не будемо. Лихо в чому іншому: в тому, що — як каже д-р Ст. Смаль-Стоцький — „постанови конференції обіймають самі маловажні правописні справи... Бо виданий Правописною Комісією проєкт не подавав системи, тільки сам губився в подробицях... Річ ясна, що і конференція згубилася в подробицях, смішних голосуваннях і постановах. Не маючи твердого  ґрунту під ногами, хиталася на всі боки, постановляла, то знов своїх постанов відрікалася. За браком належитого і свідомого ціли підготування конференція іншого результату дати не могла“*).

 

Як розуміти таку некомпетенцію професійних фільольоґів? На повну невдачу цієї збірної праці склалось більше причин.

 

Наукових питань не вирішується, наче політичних резолюцій, більшістю голосів. Всякі компромісові рішення, щоб піти на уступки тій або іншій ґрупі, є наслідком наскрізь схолястичного підходу до таких питань, як нормалізація правопису. Правописну систему можна прирівняти до фільософічної системи. Ніодна не є більше „правдива“ від другої; т. зв. правдивість чи вірність ідей, схоплених в одноцільнім світогляді, здобуває ту свою силу завдяки тому, що всі вони разом дають нам спромогу розяснити більшу скількість незрозумілих явищ і суперечностей. Світогляд Спіноци не стане кращим, повнішим або глибшим, коли його доповнимо світоглядом Канта або Геґля; це ріжні світи, що виключають себе; кожний із них може мати для когось цілу низку неясностей, непослідовностей, чудацтв, але всі ці „неправильности“ стають зрозумілими і природними для людини, що прийняла головні ідеї даного світогляду. Що більше: з менту, коли зрозуміємо навіть найбільше дивоглядні (на нашу думку) основні принципи якоїсь абстрактної системи, чи теорію про монаду Ляйбніца, чи ідею про „Я“ і „не-Я“ Фіхтого, — ми можемо вивести із них послідовно цілу низку інших ідей, незалежно від того, чи з ними згоджуємось.

 

І в лінґвістиці, таксамо як у фізиці або хемії, нова теорія стає науковою і загальноприйнятою тому, що вона в силі охопити якнайбільшу скількість явищ новим поглядом; у ній находять своє розяснення всі ті „виїмки“, що підривали стійність попередніх теорій.

 

Коли досліди над розвитком нашої мови  доведуть наших фільольоґів до ясної теорії,  чому ми передавали в мові й письмі чимало рідних і чужих слів так чи інакше, а нині передаємо їх знову іншою системою, тоді наш правопис може прояснитись у неодному темному для нас  місці. Та заки такої теорії нема, наші фільольоґи можуть (чи повинні) зважитись на такі відповіді: чи маємо чужі слова вимовляти по змозі якнайближче до ориґінальної вимови даного народу? по лінії яких анальоґій маємо йти, згідно із еволюцією нашої мови? то-що. Це проблєми загальної лінґвістики, яких оминути не можна.

 

Повторім ще раз, що наш правопис, такий, як є, без акушерської зайвої допомоги Академії, був у порівнянні з правописом анґлійським, француським, а навіть польським, у дуже добрім становищі. Етимольоґія не засмічувала нам правопису в рідних словах, а фонетика не затирала походження чужомовних слів.

 

Нині замість одної болячки маємо дванацять.

 

______________

*) Літер.-Наук.-Вістник, 1928, кн. VII—VIII.

 

 

X. Три головні явища.

 

          Правопис не може більше приноровлюватись до вимови, як вимова до правопису.

          Ремі де Ґурмон.

 

Крайности у фонетиці і крайности в етимольоґії — ось головні ознаки харківського правопису. У рідних словах часто зайва етимольоґія, в чужих надмірна фонетика. Сто разів заглядаєш до офіціяльних правил, а зачинивши цей підручник, вертаєш до нього в непевности.

 

Бо в питаннях мови не інакше, як у справах віри; чим довше починаєш роздумувати над біблією, тим більше маєш сумнівів. І люди, що ще вчора писали сяк-так, нині питають збентежені: „Якже-ж нарешті підійти до цих неясностей?!“

 

Ті, що ждуть від правопису розвязки питань живої і літературної мови в їхніх взаєминах, нехай не шукають в одній книжці того, що можна найти хіба в сотнях томів літератури і бодай у кількох чужинних студіях про основи лінґвістики.

 

Здається, що більшість непорозумінь у нинішнім правописі йде з того, що наші граматики не звертають як слід уваги на напрямок розвитку нашої мови. Наша мова підлягає процесам, які можна ствердити в неодній чужій мові. Перехресні лінії, довкола яких іде змагання у вимові й у передачі звуків знаками, нагадують неодно з явищ у мовах, зовсім від нас далеких. Возьмім хоча би три головні:

 

1. боротьба „і“ та „и“,

 

2. боротьба „г“ і „ґ“,

 

3. боротьба „л“ і „ль“.

 

Це три основні пункти ріжниць між галичанами і наддніпрянцями у вимові і в правописі рідних і чужих слів.

 

Є деякі познаки, які дозволяють на висновок, що наша мова реаґує що-раз живіше проти „и“, як голосівки занадто „похмурої“. Є це одна із фаз давнього і донинішнього процесу, що перемінював „о“ і „е“ в „і“. Нахил до форм „повісті“, „очі“, перехід цілої низки прикметників з ,,-ний“, ,,-шний“ і „-жний“ на „ній“, „шній“ і „жній“, заміна всіх слів з початковим „и“ на „і“, такі форми як „корів“, „голів“, „черід“, „доліт“, — „знімати“, „вітати“, „прищіпити“, „потрібувати“— це явища одного і того-же процесу, дарма, що їхні причини можуть у поодиноких випадках належати до іншого „типу“.

 

Зміна таких форм, як „повісти“, у 1-ім відмінку множини на „повісті“ могла відбутись однаково добре під впливом російської або польської мови; форма 7-ого відмінку однини, що нині бере у нас верх — за прикладом наддніпрянців: — „в обличчі“ (зам. в обличчю), „в орляті“ (зам. в орляти), „в місці“ (зам. у місци), чи витворена під впливом російської мови, чи під якимнебудь іншим, приваблює нас без сумніву своїм ясним „і“, що наближує нас більше до італійської мови, а віддалює від анґлійської (ще й з американською вимовою), де „і“ вимовляється зближено до „и“.

 

Скажім собі, що перевага „і“ над „и“ (з чисто естетичних мотивів, незалежно від арґументів історичної чи льоґічної граматики) повинна би нас довести до передачі „і“ в тих чужомовних словах, де, досі ми писали „и“, отже: „Тіроль“, „Сіцілія“, „Альжір“, як кажуть нам писати нові правила „Українського правопису“. Та як пояснити, що одночасно в цьому-же „Правописі“ кажуть нам писати „режим“, „чичероне“, „речитатив“ і завертають до таких переможених уже форм, як „кривавий“ зам. „крівавий або „кровавий“?!

 

Переплутання „г“ і „ґ“ в чужих словах має у нас досі анальоґічну причину, як в анґлійській, француській, а навіть нашій мові поява придихового „h“ серед простолюддя. Дуже часто там, де інтеліґент вимовляє „h“ — простолюдин пропускає його, а де „h“ нема, простолюдин додає його. Значна більшість нашого народу має при чужих словах нахил вимовляти „ґ“ як „г“; — по цій вимові найлекше пізнавали серед російської інтеліґенції корінних „малоросів“. Правда, що давно запозичені чужі слова мають у нас „г“ — зате одночасно народня вимова стверджує, що наше простолюддя не втратило фізіольоґічної спроможности вимовляти „ґ“: доказом чого „ґуля“, „ґеґати“, „ґудзик“. Нема сумніву, що звичка вимовляти в чужих словах „г“ замість „ґ“ має часто ту просту причину, що наддніпрянські земляки звикли читати російськими буквами написані слова так, немов би вони були писані українськими буквами. При цьому грає тут роля тої-же фізіольоґічної реакції, що й у згаданім придиховім „г“ у француського й анґлійського простолюддя: почувши чуже „ґ“ — той простолюдин передає його „своїм“ — „г“.

 

Покищо нема ніяких даних передбачувати, що „ґ“ щезне в нас, як у москалів щезло „г“; українці не тратять фізіольоґічної спроможности вимовляти цей звук.

 

Ріжниці у вимові „л“ і „ль“ є в нас зовсім анальоґічні, як між анґлійцями й американцями. Дуже цікаве явище таке: наддніпрянці, що приносять нам змягчення мови в рідних словах, в чужих словах воліють „Атлантик“, „логіка“, „Мілтон“, „атлет“, „Ленін“, „телеграф“...

 

У таких випадках це імовірно не вплив вимови, а вплив ґрафічних знаків, перейнятих живцем з російської мови.

 

„Причини змін — каже Меє у своїй „Лінґвістиці“ — пояснюються тим, що є найбільше незясованим у розвитку мов, тому, що вони занадто ріжноманітні, належать до ріжних родів і, їх неможливо „змірити“ або попросту зясувати“.

 

Льоґіка казала би нам сподіватись, що саме наддніпрянці повинні би нам принести змягчену вимову в таких словах, як „колєга“, „лєґенда“, „лєкція“ (зрештою, згідну з ориґінальною вимовою), коли наші рідні слова мають нахил до мягчення.

 

Боротьба ,,і“ з „и“, „г“ з „ґ“, „л“ з „ль“ найсильніше опановує нашу вимову і в рідних словах і в чужинних. У нинішній стадії нашого правопису, що має фонетичний принцип, його реформатори в неодному пункті випереджують дійсний процес і зазначують отвердіння чи змягчення там, де воно ще не стало довершеними фактом. Вони мають право це робити, коли ці їхні зміни є вислідом передуманої системи, що має нам улекшити орієнтацію в ріжних процесах живої мови або коли ця система хоче правописом заважити на живій вимові. Ясне одно: новий правопис нічого нам не влекшує, а старий домагається в неодному пункті зміни. А щодо напрямних, якими мала би піти еволюція нашої мови, — то про них наші фільольоґи нічого не сказали.

 

 

XI. Чому не приймаємо?

 

               ...Тим гірше для граматики.

               Вольтер.

 

На питання, чому не приймаємо в цілости нового правопису, маємо аж пять арґументів:

 

1. ми не в силі його навчитись;

 

2. він ненауковий і має в собі суперечности;

 

3. він непопулярний, себто його не можна поширити;

 

4. він непрактичний;

 

5. він не має ніяких виглядів, щоби еволюція нашої літературної мови його виправдала.

 

Якщо деякі з цих арґументів нестійні, а є між ними хочаб один правдивий, то кожний із них сам по собі досить поважний, щоби правопису не прийняти.

 

Найважніший для широкого загалу арґумент  непрактичности. „Хоча чисто фонетичний правопис — каже лінґвіст — якійсь мові, мрією, зате незаперечним фактом є клопоти, які повстають із надто великої розбіжности між говореною і писаною мовою, головно тоді, коли до цього треба додати багато невиправданих неправильностей: — непотрібна витрата часу для дітей, що при надмірних диктатах учаться більше правопису, як мови і перешкода для поширення мови...“*).

 

Правопис міг би мати вдвоє більше дивоглядів, а ми прийняли би його, якби вони були зібрані в якусь прозору єдність. А так — у сирім виді, легко повапнений зверха псевдонауковою термінольоґією — це тільки класичний зразок безрадности супроти ріжних явищ мови, викинених на поверхню стихійною силою її розвитку.

 

Правопис може накидати нам цілу низку ґрафічних знаків і звуків, проти яких бунтується наше око або вухо, але коли вони належать до якоїсь одної системи — вони поширюються легко без огляду на їхню чисто граматичну стійність. „Usus“ є в процесі розвитку мов завсіди сильніший, ніж наукові арґументи. Тимчасом наш новий „Правопис“ — це зліпище ріжних систем і ріжнородних принципів.

 

Коли Академія і Міністерство Освіти підготовляють новий правопис, тоді цей плід їхньої праці повинен мати характер практичної популярної книжечки з якнайпростішими вказівками або наскрізь академічну студію, гідну фірми Академії Наук, на підставі якої вчителі моглиб відтак зладити загальнодоступний „конспект“. Така термінольоґія, як напр. „після приголосних, що надаються (?) до помякшення“, „недоконаний дієйменник — форми теперішнього часу помічного дієслова няти, що стали ніби (?) дієслівними закінченнями, цілком злившись із дієйменниками“, — є зовсім незрозуміла навіть для робітників пера; а поруч такої наукової термінольоґії маємо зразки відмін, які надаються до граматики з народньої школи.

 

Загальнодоступні правила це такі, що в якнайменшій скількости простих формул дають змогу кожному, вже грамотному, розвязати сумнівні випадки правопису. Таких формул не дає харківський правопис: він не є загальнодоступний. Правопис можна накинути, а навіть змінити під його впливом вимову нового покоління, але він мусить бути, як кожний закон, не конче навіть розумний, зате: ясний, зрозумілий. У мові, як у державі, влада не повинна накидати законів, які не мають даних до проведення в життя і сприятливого ґрунту під собою.

 

Правопис — наче уніформа в армії. Армія, складена з ріжних національностей, може мати одну уніформу. Військо одної національности може бути без уніформи або мати їх більше. Вартість армії не залежить від уніформи, дарма, що вона зміцнює її солідарність.

 

Коли нам не дали досі в мові спільної, всіма бажаної уніформи, збережім бодай спільного духа, але не називаймо уніформою старого, діравого, казьонного „мундіру“. Галичани, таксамо як чутливі робітники пера наддніпрянці, не забувають про вирівнювання розбіжностей правопису, але не можуть ставити уніформи вище від змісту, скритого під нею.

 

Народній Комісаріят Освіти в Харкові зовсім непотрібно захвилювався, бачучи деякі розбіжности в правописі самих фільольоґів. Мова авторів і перекладників творів, видаваних державними накладними, повинна була його схвилювати багато більше. Наш дотеперішній правопис розбуджує дуже малу, незначну частину сумнівів у порівнянні з питаннями літературної мови.

 

Тільки з перспективи, літературної мови, що шукає нині нових шляхів у нас, як скрізь під впливом ріжних суспільних процесів і взаємин із чужинними мовами — можна глядіти на недостачі та прикмети нашого правопису. Фонетичний правопис має велику перевагу над етимольоґічним тим, що вчить усіх менш-більше однаково вимовляти. Зате він мусить мати свої слабощі: він не може бути таким одноманітним, як етимольоґічний, тому, що повинен передавати дійсну вимову.

 

Нормалізатори нашого правопису повинні би йти за прикладом чужинних фільольоґів і не випереджувати своїми постановами того, від чого він залежить: розвитку живої мови. Бо коли вони йдуть за своїми примхами, то річище живої та літературної мови викидає на беріг деякі їхні постанови, мов зайвий намул, а з намулом і їх самих. Коли нині оборонці офіціяльного правопису покликуються при деяких формах на його авторитет, ми з чистою совістю травестуємо їм у відповідь Вольтера: „Тим гірше для правопису“, коли він помиляється.

 

Єдиним становищем, з якого деякі труднощі правопису перестають бути проблємами, є доглянення меж між простонародньою і буденною мовою й домаганнями чисто літературної мови. Кожна літературна мова, черпаючи матеріял із народньої й буденної, мусить від механічного засвоювання форм переходити в царину їхньої кристалізації. Всі наші нинішні непорозуміння з правописом є наслідком того факту, що наша фільольоґія лишилась ще поза дослідами над літературою і не вийшла із стадії призбирування матеріалів, без спромоги дати їх синтезу.

 

Фільольоґічні досліди потребують ще більше, як студії над літературою, порівняної методи, матеріалу з розвитку інших мов; без цього вони залишаються мертвими причинками або безсилими спробами дилєтантів. Фільолоґи, що не є лінґвістами, не принесуть нам бажаної синтези. Але нехай і не пробують цього робити. Нехай покищо призбирують матеріал для тих, що їх виручать.

 

Люди, що самі не орудують мовою як мистці, що не живуть у ній, як у своїй стихії, що не відчувають її припливів і відпливів, що з першого погляду не вміють відріжнити перли від черепашки, — не повинні би братись за нормалізацію живої мови. Навіть така буцім-то „формальна“ праця, як нормування правопису, мусить бути творчістю, бодай спробою творчости. Люди, що не мають у цій ділянці нічого сказати, краще залишили би розвиток мови збірному процесові, що є своїм сліпим інстинктом розумніший, ніж їхня безплодна льоґіка.

 

______________

*) А Dauzat: „Philosophie du langage“, Париж 1920, ст. 60.

 

 

XII. Серед „одиноко компетентних“.

 

               Кум красно говорить, але кривий писок має.

 

Коли до Львова прийшли перші примірники „Українського правопису“ з Харкова, „Т-во письменників і журналістів“ у Львові скликало  окрему нараду, яка мала довести до порозуміння щодо головних змін у дотеперішньому правописі. Ця нарада була вислідом єдиного загального почування — повної безрадности супроти нової правописної євангелії.

 

Нарада мала один прекомічний епізод, що скінчився нині ще веселішим епільоґом. Представник „Наук. Т-ва ім. Шевченка“ прочитав на ній заяву, що вважає дискусію над новим правописом зайвою, бо „Наук. Т-во ім. Шевченка“  приймає його в цілости. Тоді я в дискусії дозволив собі на таку контрзаяву: „Т-во письменників і журналістів“ зложить більшу суму на добродійну ціль, коли члени фільольоґічної секції „Наук. Т-ва ім. Шевченка“ вивчать новий правопис до року, а тоді „Діло“ перше прийме новий правопис без застережень.

 

Це пахне жартом. Але всі жарти, зроблені досі на адресу нового правопису і псевдо-фільольогів, не тільки в „Ділі“, а навіть у „Зизі“, мають якнайповажнішу основу. Останній том „Записок фільольоґічної секції Наукового Товариства ім. Шевченка“ можна читати як науковий додаток до гумористичного журналу...

 

В нарадах: що зробити з новим правописом? — стануло руба питання: 1. Чи може хто приймати й поширювати правила, яких не в силі зрозуміти й вивчитись? 2. Чи приймаючи їх, не збільшимо хаосу, якого саме хочемо оминути для добра чистоти, ясности й розвитку літературної мови?

 

Наші „фільольоґи“, що раз у рік чи місяць друкують свої праці, можуть що-року приймати якийнебудь правопис, бо можуть за кожним разом дати собі виправити свої рукописи або... чхати на те, що офіціяльно прийняли й писати надалі з помилками. Ми, денникарі, на це дозволити собі не можемо.

 

Особи ближче ознайомлені з працями, які друкуються в т. зв. фільольоґічній секції „Наук. Т-ва ім.. Шевченка“, знають, що автори цих праць не вирівняли на своїх засіданнях від довгих літ найзвичайніших розбіжностей літературної мови, не спромоглись навіть на той невисокий рівень, який здобула наша преса, що йде за розвитком нашої літератури.

 

Мова наших львівських псевдо-фільольоґів така, що коли вони приносять вряди-годи до редакції яку статтю, то треба в ній виправляти речення за реченням, від польонізмів і москалізмів аж до стилю. Ми робимо це не тільки з т. зв. журналістичного обовязку, але і з почуванням сорому: щоби не показувати світові неграмотности добродіїв, що мають патент „науковости“. Нема сумніву, що кожному з нас, з погляду справжнього фільольоґа та знавця мови, бракує багато до компетенції „вчителя мови“. Але з таких „одиноко компетентних“ ми можемо хіба... глузувати.

 

Відчиніть на якій-небудь сторінці згаданий уже, товстелезний „Ювилейний Збірник“ (CL том) з працями фільольоґічної та історично-фільософічної (?!) секції*). Цей том, що подає до відома Галичині про свою „одиноку компетенцію“ „до вирішування філологічних питань“, начинений подивугідною саламахою не то ріжних правописів, але й форм, що починають щезати навіть із сторінок буденної преси, редагованої недоучками. Вже в першій статті голови фільольоґічної секції, голови Наук. Т-ва ім. Шевченка і головного речника Галичини на „Правописній Конференції“ в Харкові, находимо поруч „сливе“, „зобов’язання“ і „зараз“ у значінні „тепер“, що наче піря папуги репрезентують „нового духа“, таку „апострофічну обильність“, що вона просто осмішує всю секцію разом з автором: „пор’ядки“, „мор'я, „ур'ядовець“, „цар’я“! Це є клясична поглядова лекція, як виглядають у практиці прикладені в нас правила нового правопису. А поруч цих квіток — інші: „цего“, „сего“ і „отцими“ (в одній статті!), „нарічий“, „з поміж“, „з окрема“, „музея“, „мало що“, „статтією“, „угніту (!) українського слова“, зовсім буденні польонізми, як: „видавати з рамени (!) Товариства“, „учені підняли (!) думку“, „збірка винесла (!)“, „будьто (bądźto) даром, будьто за оплатою“, „поновно“, „узискані гроші“, „плантаторство устане“ (ustanie)...

 

А в інших статтях? Де не глипнеш, находиш: „межи ректором а підчиненими“, „не узгляднюється“ „о скільки“, „просьба о префектуру“, „учителя о стільки катедрах“, „форсував“, „визначити когось із свого рамени“, „не ходило о“... Просто шкода часу на виписування цих страховищ.

 

Характеристичне явище: Весь цей „Збірник“ починається ювилейною передмовою Михайла Грушевського, який згадує про те, що „наукова мова і термінологія, вироблена в наукових виданнях Т-ва ім. Шевченка, через термінологічні комісії київського Наукового Товариства, лягли основою сучасної української наукової мови“. Але чому самому шановному академікові вільно писати власним, своєрідно грушевським жаргоном у роді таких речень: „Сконстатувавши (!) здійснення всього того, що в невиразних абрисах (!) як далекі можливости носилося (!) перед духовними (!) очима його фундаторів, реформаторів, провідників 40—50 літ тому (Т-во ім. Шевченка) може сказати собі „Нині отпущаєши“ і заспокоїтись (!) на (!) ролі наукового товариства місцевого значіння, здавши (!) все важливіше на Всеукраїнську Академію та інші, установи всеукраїнського значіння...“ „А й проблєми загально-українського характеру дуже корисно і навіть необхідно бачити в аспекті (!) взаємовідносин західних і східних українських земель, і саме сі взаємовідносини повинні обслідуватися (!) під кутом зору (!) Наддніпрянщини і Наддністрянщини, щоб про них можна було виробити собі об’єктивний суд (!)“. Таких ляпсусів, як „може коли небудь прийти їй (!) на долю“ „оскільки їх (!) дозволять зовнішні обставини“, ніяка редакція ніякого наукового журналу, що репрезентує літературу і науку, не залишила би навіть ніякому Шекспірові. Та нашим ученим вільно проголошувати: ,,Не треба казати тре, а тре казати треба“.

 

У старім збірнику приказок з початку XIX. ст, якийсь коморник з Уманщини записав сентенцію, яка могла би стати девізою галицьких офіціальних „філологів“: „Єжели будеш письменний, пильнуй и не отступай пісьма: бо ти од него одступиш на пьядь, а воно од тебе на сяжень“.

 

Комізм з новим правописом у Галичині в тому, що його оборонцями, мов на глум, стали ті, що найбільше лишились позаду розвитку літературної мови Радянської України і що мають найменше даних на те, щоби засвоїти собі всі її швидкі переливи бодай у... правописі.

 

На вул. Чарнецького 26, звідкіля йде красномовне гасло культурних взаємин із Радянською Україною, панує досі світогляд, мова, стиль і методи праці з доби „Studium Ruthenum“.

 

______________

*) Назва „фільософічна“ залишена на спомин тої доби, коли її представником був колись д-р С. Балей, бо вона фактично не істнує.

 

 

XIII. Милозвучність і правила.

 

               Пісня складами славна.

 

Зі зміною правопису тісно звязані два першорядні питання, які за весь час дискусії над нашим новим правописом не дійшли до голосу.

 

Перше з них — вплив зміненого правопису на поезію.

 

Казати про ролю поезії у творенні літературної мови? Навіть чудернацькі форми випирають інколи найбільше послідовні, коли їх починає вживати великий поет. Чимало слів, головно прикметників (таких як ясний, морський, людський) починає в нас нині зраджувати свій первісний наголос, тому, що його змінили поети для ритму та рими.

 

Поет, що не є звичайним цвіркуном і цікавиться більш як хтонебудь інший переливними процесами мови, може завсіди підчинити себе правописові і граматиці без шкоди для свого натхнення. Неодин із наших поетів оминав напр. слів „яснійше“, „ранійша“, коли важко було їх римувати, — нині неодин витав їх з радістю у формах „ясніше“, „раніша“, тому, що вони римуються з такими поетичними словами як „дише“ і „тиша“, що досі мали небагато рим.

 

В „Українськім правописї“ (§ 10) находимо прецікаве правило: „В середині-ж речення такі слова (як вчора), звичайно вживаються з „у“, коли, попереднє слово кінчається голосним: „наш учитель“, „наша вчителька“. Але це правило не має сили, коли поміж такими словами є розділовий знак або павза, як також і в віршах“.

 

На здоровий розум і згідно з розумінням поезії єдине місце, де правило милозвучности повинно мате силу — це царина поезії. Офіціяльні фільольоґи, що вважають законом правило милозвучности в прозі, дійшли до прецікавого висновку, що поета можна „розгрішити“, коли він накопичив кілька приголосних, тому, що не міг дати собі ради зі строфою. Факт, що в ріжних наших поетів находимо нарушення правила милозвучности, ніяким робом не дає права перемінювати цю аномалію в правило.

 

Не було нічого простішого, як дозволити поетам (на це-ж істнує „ліценція поетіка“) писати і надалі „мільйон“ або „релєф“ за кожним разом, коли вони хотіли пригадати читачеві скількість складів. І тут було місце на апостроф. Німецькі поети вживають його віддавна для скорочування слів, а все-ж він не проскочив у німецький правопис.

 

Український правопис є, здається, єдиним у світі, що дозволяє поетам на те, на що вони в ніякій мові не потребують дозволу. Коли поет має лише талантик віршописця, тоді його всі „ліценції“ ослаблять усі інші його слабощі, — коли-ж він справжній великий поет, тоді автори офіціяльнрго правопису мусять рахуватись із ним, а не він із ними.

 

Правописні правила, що вводять зміни в формах слів — завдають великий удар поезії. Протягом одної ночі нинішня поезія може вкритись цвіллю, коли деякі форми пічнуть вражати читача як перестарілі. Люди, що не розуміють ваги ритму й рими, не розуміють розпуки поетів, які вчора ще писали „свойого“, „в життю“, ,,чорні тіни“, „люде“ — а коли нині хотіли би перевидати свої збірки, мусять хіба цілі строфи писати наново, — в одних штильгукає ритм, в інших перестаріла, „неправильна“ рима. „Тіні“ не римуються вже з „гине“— „люди“ не відповідають римі „буде“. Галицькі форми в роді „бєсь“, що їх так легко було римувати до „весь“ і „десь“; — „людий“, що можна було римувати до прикметників, починають уже вражати тих, що звикли єднати форму „людей“ із формою „ідей“.

 

Ще дві-три такі реформи правопису і ніхто не схоче читати поетів зперед 10 літ.

 

Дивне явище: справа наголосу, одно з найважливіших питань у нашій мові — лишилась у нових правописних правилах незаймана. Автім: несподівані зміни в деяких відмінках іменників і заіменників, розріжнення прислівників та іменників з приіменниками, правопис деяких чужих слів — можна розяснити тільки при помочі зміни наголосу. З процесом переміни одних голосних у другі (напр. и в і та е) слова, згідно з якимсь законом гармонії, зміняють нерідко свій наголос, який має більший нахил падати на деякі голосні.

 

Ван Ґіннекен є тої думки, що питання про меншу чи довшу непорушність звучности якоїсь мови, досі занедбане, „може стати важним у майбутній лінґвістиці“*). Теорія наголосів і виведені з неї правила гармонії кинуть без сумніву в майбутньому світло на граматичні правила, серед яких нині бються в померках наші фільольоґи.

 

Хибний є погляд тих, що вважають химерну непостійність нашого наголосу багацтвом нашої мови. Це багацтво мельодії мала неодна мова в початках свого розвитку, втративши його згодом на користь постійного наголосу. Ріжниці у наголосі в ріжних частинах наших земель вирівняються коштом одного наголосу. Буде це тоді, коли наша мова втратить на романтичній (розкуйовданій) мельодійности в користь ясности мови і гнучкости стилю.

 

Той самий процес упрощення мусить відбутись у формах слів і в словництві. Коли нинішні „Правописні правила“ подають безрадно паралельні форми й терміни, кажучи, що можна сяк і так; „слухняний“ і „слух'яний“, життьовий“ і „життєвий“, „без сорома“ і „без сорому“ — то цим вони реєструють тільки нинішній стан нашої мови, що заливається від ріжних дублєтів. Наша літературна мова підсилюється досі формами ріжних говірок, а при цьому ці форми є дуже часто рівносильні поруч себе. Ніхто з нас не всилі рішити, яка з назв є загальноукраїнська: „бузько“, „бузьок“, „лелека“ чи „чорногуз“. Навіть якби три з цих назв означували в зоольоґії три ріжні породи цієї-ж птахи, то й тоді ще ми були би приневолені вибирати між ними, щоб мати одну загальну.

 

З чотирьох термінів: „краска“, „колір“, „фарба“ і „барва“ — один напевне є зайвий, бо й інші мови мають тільки три поняття, — та який? Усіх цих чотирьох термінів уживають у нас напереміну одного замість другого і ріжні люди в буденній мові й письменники в ріжних нюянсах. Що вже й казати про такі абстрактні поняття, як „вислід“, „вислідок“, „наслідок“, „результат“, „консеквенція“, „основа“, „підстава“, „ґрунт“, „база“, „підвалина“, „фундамент”, уживані як синоніми? Словники, хочби й академічні, що реєструють слова, а не роблять спроби зясовувати їхній зміст та розмежовувати поняття, залишаються для нас тільки горою „причинків і матеріалів“.

 

_______________

*) Van Ginneken: Principes de la linguistique psychologique, ст. 461. Париж 1907.

 

 

XIV. Латинка.

 

               З чужого злого учися свого.

 

Друга першорядна справа, звязана з реформою правопису — латинська азбука.

 

Вже підчас писання цих заміток появилась у польській мові звістка, буцім-то комісаріат освіти в Москві радив над питанням, чи не завести би в усьому СРСР латинської азбуки. Не є це перша така поголоска. На це (кажуть) Українська Академія в Київі відповіла, що вона є проти такого проєкту, тому, що латинська азбука збільшила би польонізацію українського населення в Галичині.

 

Незалежно від автентичности цих інформацій, питання латинської азбуки стане в нас актуальне, коли не нині, то завтра. Не є виключене, що труднощі, які зростатимуть під впливом нових правописних правил, приспішать у нас заведення латинки. Відомо, що вже на Правописній Конференції в Харкові були її прихильники.

 

Хто знає політичні умовини, той не сумнівається, що Харків і Київ не можуть завести латинки раніше, ніж Москва. З другого боку Львів не зробить цього раніше, ніж Київ і Харків. Незалежно від усіх наших застережень щодо недостач нового правопису і незалежно від усіх розбіжностей у літературній мові, вплив Галичини став у наукових і літературних питаннях такий малий, що ми мусимо „йти у хвості“ Київа та Харкова, без огляду на політичні пересвідчення.

 

Коли річ іде про політичні арґументи (бо й такі може грають тут ролю), то з правописом стоїть у нас справа не інакше, як з подвійним календарем. Одиниці, що передумали цю справу, дійшли давно до пересвідчення, що окремий календар ослаблює нас економічно і національно. Наші купці й установи мають збільшене число примусових днів безділля; всі наші земляки, зайняті у чужинців (напр. робітники по фабриках, служниці по містах), починають поневолі нехтувати своїми святами; вчителям у школі нелегко розяснити дітям, чому ми майже єдині в Европі маємо окремі свята.

 

Весь державний апарат і польські школи мають змогу швидше вчити наших дітей і на-пів неграмотний загал польської азбуки. Є в нас чимало селян, що пишуть латинкою; є навіть адвокати свідомі українці, що вживають її в судових паперах, бо не мають окремої машинки з українськими буквами. Коли нині вже східні народи, після віків привязання до свого традиційного правопису, починають у себе заводити латинку, то в цьому мусить бути глибша льоґіка, якої не можна нехтувати „домашніми“ арґументами. Латинська азбука могла би принести нам один величезний здобуток: доступ до друкарень усієї Европи. Неважко розуміти, які труднощі має наша література, звязана з кількома нашими друкарнями, залежна від кількох слабих центрів друкування книжок. Усі наші земляки, розкинені по всіх частинах і закутинах світа, могли би одного дня видавати українські книжки, але при одній умовині: ми мусіли би в основу латинської азбуки покласти 25 букв, як в анґлійськім правописі. Ця азбука, збільшена на якунебудь одну букву, напр. на француське „ï“ чи німецьке „ö“, вже насувала би труднощі при видаванні книжок у друкарнях широкого анґльо-саксонського світу.

 

Очевидячки, приноровлення 25 букв латинської азбуки до звуків нашої мови не є легке. Це праця не чисто фільольоґічної „системізації“, а індивідуальної творчости; в ній треба би на такі вигідні букви нашого нинішнього правопису, як „я“, „є“, „ї“, „ю“, „ш“, „щ“, „ч“ придумати дотепні сполуки латинки такі як напр. „gh“, „gj“, „hk“, „cs“, „gk“, „kj“, що досі не відповідають у нашій мові ніяким окремим звукам, а моглиб означати нові букви. Латинка в роді чеської азбуки або польської, натиканої значками над буквами і під буквами, є не тільки не практична, але не сповнить найважнішого завдання: не дасть нам змоги користати з усіх друкарень світа.

 

Легко зрозуміти, чому латинка розвязалаб одним махом найбільші клопоти з теперішнім нашим правописом: ми могли би транскрибувати всі чужомовні слова в їхнім ориґінальнім вигляді, полишаючи „правильну“ вимову цих слів тим, що хотіли би похвалитись знанням чужої мови аж до нюансів її вимови. У поляків нерідко можна чути, як „Уайльд“ вимовляють „Вільде“’, а „джезбенд“ (jazzband) „язбанд“ і ніхто цим не гіршиться.

 

Є в можливостях латинки одна перепона: буквам, що в одній відомій нам мові мають значіння одного звуку, доведеться в „нашій“ латинці надавати значіння іншого звуку; коли таких „замін“ є багато, діти мають великі труднощі при переході до вивчення своєї (чи чужої „обовязкової“) мови, тому, що плутають їх уже з відомими буквами. А проте ці труднощі істнують в усіх мовах.

 

Про всі ці труднощі та потреби можна вже нині вести дискусію без остраху, що вони нарушать одноцільність нашої літературної мови.

 

Наша літературна мова находиться нині вже в такій стадії розвитку, що нема ніяких підстав побоюватись за її роздвоєння. Роля діялєктів і говірок зведена в нас до такого малозначного впливу, що ми стоїмо багато краще з одноцільністю мови, одної загально всім зрозумілої, ніж французи, анґлійці, італійці та німці. У Франції, Італії та Англії досі провінція розмовляє діялєктами, що ріжняться між собою більше, як деякі словянські мови. Мешканці столиць не розуміють їх таксамо, як деяких чужинних мов з іншої держави.

 

Коли-ж казати про ріжниці у вимові згаданих народів, то ніодин із них не має такої одноцільности на широких просторах, як наш нарід; нюянси в нашій ріжній вимові мягких і твердих приголосних є ледвочутними ріжницями в порівнянні з ріжницями у вимові носових звуків парижанина і марсейльця, у вимові голосних анґлійця й американця.

 

Тому треба вважати одним із жартів нашої літератури, що саме питання правопису, яке найлекше розвязати і яке повинно давати найменше приводу до непорозумінь, звернуло нині на себе загальну увагу своєю недоладною постановкою.

 

 

XV. Труднощі літературної мови.

 

               Сліпому нема гори: куди попав, туди й вали.

 

Тільки ті, що не мають зрозуміння для живого процесу, в якому переварюється наша літературна мова, можуть хвилюватись на вид деяких розбіжностей у правописі, у той час, коли лишаються зовсім байдужими на вид літературної неграмотности численних наших учених, професорів, учителів української мови, журналістів, щоб не згадувати інших професій серед нашої інтеліґенції.

 

Ріжниці між вимовою в нашій мові і правописом такі дрібні, що питання: як їх вирівняти? — сходить зовсім на далекий плян супроти цілої низки першорядних питань літературної мови. Питання правопису зводиться до іншого: як правильно вимовляти? А це знову до ще іншого про правильність граматичних форм, связаного із складними проблємами лінґвістики.

 

Сумніви, що є наслідком писання мягкого знаку перед приголосними, які мають у собі знак мягчення чи подвоєння приголосних, є зовсім дрібні, в порівнанні з польським правописом „u“ і „ó“ — „ż“ і „rz“, не згадуючи вже про такий складний правопис, який мають французи або анґлійці. Та вся справа нашої літературної мови ускладнена сумним явищем, що досі автори, видавництва і преса не зрозуміли необхідности давати до виправки перед друком кожного тексту спеціялістам або бодай пересічним знавцям літературної мови.

 

Кожний відповідає, що не знає, хто саме ці знавці і сам почуває себе „одиноко компетентним“ до вирішування граматичних і літературних сумнівів. Небувалий зріст книжкової продукції на Вел. Україні, велика спільність журналів і навіть щоденної преси — не стоїть у ніякій пропорції до скількости людей, що знають літературну мову. Є там між видавцями, редакторами й перекладниками росіяни, жиди й поляки, які щойно недавно почали вчитись української мови. При цьому „російщина“, що панує всевладно між нашою інтеліґенцією як єдина доступна їй світова мова, заливає, невпинно українську мову своїми словами і фразеольоґією.

 

Та все-ж на Радянській Україні йде бодай у деяких напрямках зусилля очищувати мову, виправляти стиль авторам; — там появляються невпинно нові російсько-українські словники, які дають змогу кожному, хто знає якийсь термін із російських книжок чи буденної розмови — заступити його українським. Перше знехтоване завдання, яке повинно було від літ виконати саме наше Наукове Т-во ім. Шевченка у Львові: дати нам польсько-українські наукові словники з ріжних ділянок знання — відчуває щодня як найбільше пекучу потребу наш кожний інтеліґент, що позичає щодня сотні слів із польської мови, не знаючи чим їх заступити. Недостача таких словників найбільше відбивається на самих наших галицьких учених, які в дійсности досі живуть — бо думають — єдиною чужою мовою — польською, якщо не рахувати сумного впливу закарлюченої німецької складні.

 

Найсумніше те, що вони самі не відчувають, наскільки залишились позаду нинішньої літературної мови. Крім цього вони не розуміють, що можна лизнути історичної граматики і знати метаморфози ріжних слів, а не мати ніякого літературного хисту. Навіть деякі великі фільольоґи мали труднощі висловлювати свої думки літературною мовою. Невпинна аналіза форм мови може обезсилити нерв, потрібний при такій синтетичній праці, як зясування своїх ідей у літературній формі.

 

Це все найвибачливіше розяснення факту, що фільольоґові можна інколи вибачити прогріхи проти мови і граматики. Але таки істнує деяке мінімум літературної грамотности. Більшість наших галицьких фільольоґів має його в не більшій мірі, як наші денникарі.

 

Одних і других, а навіть наших авторів із літературним іменем, треба розважити інформацією, що на чужині навіть великі журналісти й письменники не вважають себе одиноко компетентними і звертаються за допомогою до знавця граматики та стилю, який перечитує перед друком кожний рукопис. У Льондоні істнує прим. окрема орґанізація „мистців анґлійської мови“, людей, що працюють у всіх часописах, видавництвах, а навіть у парламенті. Їх завданням стежити за чистотою анґлійської мови; це ,,коректори“, що дбають не тільки за правильність граматичних форм, але входять у сам „зміст“ речення, якщо автор через недогляд заліз у нетри фразеольогії. Промови великих політиків, неодна стаття, а навіть літературний твір пустили би в світ неодну нісенітницю, якби не було таких сторожів мови й стилю.

 

У Франції не тільки редакції й видавництва, але навіть поодинокі письменники вважають необхідним давати до виправки свої рукописи перед друком. Мистець клясичної ясности Анатоль Франс неодну прикмету свого стилю завдячував свому невідступному секретареві Бруссонові. Таких Бруссонів має кожна велика література безліч.

 

Наша літературна мова попадає в заворожене коло, тому, що друковане слово поширює нині безліч первісних помилок, а нерідко ці помилки скріплює ще й авторитет письменника. Згадайте хоча би Винниченка і Хвильового з їхньою мовою, засміченою московською фразеольоґією.

 

Один із кращих знавців нашої мови, М. Гладкий, ствердив у двох статтях „Мова сучасного українського письменства“*) зовсім різке нарушення нашими новими письменниками морфольольоґічних норм сучасної української культурної мови. Неодна із цих очевидних граматичних помилок мандрує з літературних творів у пресу або навпаки, і відтак треба чимало зусиль, щоби прогнати з літературної мови те, що ввійшло до неї легко наслідком непорозуміння.

 

Коли кажемо про одноцільність нашої літературної мови в тому розумінні, що вона зрозуміла для наших земляків від Сяну по Кавказ — то це один бік проблєми. Коли; кажемо, що літературна мова наддніпрянців і галичан не може ще визволитись від впливів московської й польської мови — то це другий бік проблєми.

 

Наша літературна мова не може оминути того, що жде кожну мову, якої вживають не тільки для буденного порозуміння, але й для вислову творчих, вражінь та ідей: — свідомого протиставлення себе до мови, з якої вона черпає свої соки — мови простолюддя, чи до живої буденної мови, від говірки до жаргону, що її підсилює.

 

Наша літературна мова вже ввійшла в ту стадію, що вона не покривається вповні з поняттям народньої, себто зрозумілої для простолюддя. Діло не в словництві, яке придбане нашою літературною мовою здебільша з народньої скарбівні. Річ у тому, що чим більше мова розвивається, тим більше відчуває потребу передавати поняття загальні, абстрактні, зменшуючи одночасно обсяг висловів на означення конкретних і спеціяльних предметів. Незалежно від усіх найкращих зусиль, щоб літературна мова зберігла простоту, ясність і образовість народньої мови, з менту, коли вона починає висловлювати ідеї вищого інтелєктуального рівня — вона починає творити не тільки нові терміни, нові поняття, а входити в царину нюянсів мови, доступної лише меншій або більшій, а все-ж таки відокремленій інтеліґентній клясі. Нема більшої омани серед культурних робітників Радянської України, як пересвідчення партійних фанатиків, що інтеліґентська література, продукована для освідомлення робітництва та селянства — зрозуміла цій широкій масі.

 

Фільольоґи, які у своїх правописних проєктах одним оком глипають на задумані обличча членів Академії, а другим хотять охопити „буденні потреби широких мас“, мусять творити хіба Мойсееві таблиці.

 

 ________________

*) „Життя й Революція“, кн. XI. і XII. за листопад і грудень 1928.

 

 

XVI. Висновки.

 

               Не вродив мак, пробудем і так.

 

Нехай вибачать розчаровані, що не найдуть тут правописних порад. Ствердити, що дім „Просвіти“, в якому пишу ці рядки, має старі фундаменти, діри і домагається основного відновлення — одна справа; взяти таке відновлення на себе — друга.

 

Офіціяльний „Український правопис“ має кілька боляків і чиряків. На нашу думку він жив би найдовше, якби піддався операції. Ми вирізуємо з нього, щоби жив — недужі частини: апострофи і чужомовні слова.

 

Це два головні пункти, щодо яких ріжниться нинішній літературний правопис у Галичині від харківського. Чужі слова транскрибуємо у нас інакше попросту тому, що маємо перед очима їхній ориґінальний вигляд у латинці, а не, як радянські робітники пера (головно денникарі), що бачать їх здебільша в російськім вигляді: в російській пресі і книжках.

 

Довгу низку химерних і дивоглядних форм наведених уже в окремих розділах, правила про писання розділки й інші дрібниці залишаємо кожному по вподобі. Ці форми, підтягнені під неясні та хиткі правописні правила, можуть найкраще перетертись у процесі вироблювання літературної мови. Навіть деякі правила, яким усі поволі пробуємо відчинятись, потрібують такого процесу „очищення“. Напр. 2-ий ступінь прикметників найкраще було би зясувати правилом: вищий ступінь творимо в той спосіб, що до пня додаємо наросток — (і)ший, (і)ша, — (і)ше, отже старший, ясніший, низ-ший, висший, дуж-ший... Тоді легко можнаб навчити писати дітей і всіх неграмотних. Нюянси харківського „Правопису“: вищий, нижчий, миліший... — пхають загал машинально до одної загальної форми ,,-щий“ (ясніщий, нищий, миліщий), без огляду на її стійкість.

 

Школа, яка не повинна відбігати від загального літературного правопису, буде приневолена у нас піти по лінії якнайменшого опору, коли не схоче знущатись над дітворою зайвою схолястикою.

 

Нерозумно було би кидати анатему на останні офіціяльні правила; хто може, нехай пробує засвоїти собі їх якнайбільше. Вже само зусилля, щоби поєднати ріжні суперечности, розяснює неодиїн сумнів.

 

Наш правопис має нині надто багато складних питань, щоби їх можна було звести до кільканацятьох чи навіть кількадесятьох загальнодоступних правил. Правопис звязаний нероздільно з проблємами літературної мови, а ці проблєми у великій мірі в нас нетикані.

 

Більшість непорозумінь у домаганнях супроти правопису починається з того простого факту, що кожний шукає в ньому чогось іншого. Нема наукових правил для всіх, як нема літератури для всіх. Шкільна граматика не рівна академічній, а академічна не рівна дослідним мовним студіям ученого лінґвіста.

 

Зміна правопису слів звязана з питанням про їхнє походження; фільольоґ, що схоче обмежитись до чисто формальних дослідів над морфольоґією, може надибати непереможні труднощі без попередніх дослідів у ділянці семантики (розвитку значінь) і т. д. Навіть т. зв. чисто-формальні правила транскрипції, зачіпають за одно з найбільше складних питань лінґвістики, що зливається з проблємами естетики: про духа мови, про ті її прикмети, що рішають про її „красу“. „Ідея мови — каже творець сучасної естетики Бенедетто Кроче — по своїй суті поетична ідея, правда в мові — це правда мистецька, освідомлена краса“.

 

Проблєма правопису — це питання правильної вимови, а питання правильної вимови — процес живої боротьби ріжних говірок. Хто стежив за останніх 10 літ за розвитком нашої літературної мови, міг ствердити, що робітники пера в ріжних закутинах наших широких земель, незалежно від себе й інстиктово приймали ті самі поодинокі нові вислови, запозичені з якоїсь говірки чи чужої мови, новостворені терміни, звороти, а навіть такий самий правопис, ідучи за чутливим інстинктом, який відгадує напрямок еволюції нашої літературної мови.

 

Коли кажемо, що віримо в розвиток нашої літературної мови, то цим хочемо кинути не одне з тих крикливих „вірую“, які звуком заступають думку і приголомшують тих, що воліють вірити, замість думати, а хочемо сказати, що її розвиток може бути запевнений індивідуальними та збірними зусиллями талановитих фільольоґів і письменників.

 

Окрема літературна мова значить: новий світ ідей і образів, які родить нарід, тому, що його члени інакше говорять, інакше сприймають усі вражіння, інакше їх перетворюють у собі і передають інакще, ніж інший нарід.

 

Якщо українська мова мала би бути тільки перекладом на інші звуки тих самих понять і вражінь, що є висловлені польською та російською мовою, тоді доцільніше було би вчитись замість української — француської або анґлійської мови.

 

Мова нашого народу має невичерпані ще скарби, що рішають про її своєрідний дух: увесь світ метафор і параболь, здебільша неперекладних на такі самі символи чужої мови. Поєднати цього духа з потребами нашого сучасного інтеліґента, що хоче стояти на рівні в духовім розвитку із членом якогонебудь великого народу із старою традицією — ось головне завдання літературної мови. Наша література, виплекана досі на ґрунті селянського побуту, хоче нині доповнити себе двома новими, часто протилежними світами: літературою для пролєтаріяту і літературою для інтеліґенції. Не диво, що при таких намаганнях вона робить не-одно зусилля в порожнечі.

 

Харківська спроба реформи є одним із таких зусиль: дати правила одним махом для всіх, себто для нікого.

 

Та чи не байдуже — спитає хто, — яким правописом і якою мовою писатимуть ті, що не мають нічого сказати? Може не байдуже. Навіть буденна мова для чисто практичного порозуміння стає творчістю для тих, що відчувають потребу проявити себе в ній звичайною розмовою чи статтею.

 

Вуличний співак, який співає лише для прожитку, може бути без голосу, але коли затягає фальшиво, ми затикаємо вуха, кидаючи йому милостиню з милосердя чи пересердя. Таким співаком став харківський „Український правопис“, що хотів заспокоїти чисто буденні потреби, а одночасно вірив у свій великий голос.

 

Ми трохи слухаємо його, а трохи затикаємо вуха.

 

 

=========================

Львів 1930

Видавнича кооператива „Червона Калина"

 

 

 

31.05.2017