Звичайний, як грудка землі

Цей дивовижний чоловік нагадує мені Богуміла Грабала і Бруно Шульца не так своєю творчістю, як долею. В Україні про нього не знають. Зрештою, як і про безліч інших угорських письменників. Нема його і в нашій Вікіпедії.

Я запізнався з творами Бели Гамваша завдяки польським перекладам. Він був передусім есеїстом, одним з найвидатніших. Його есеї обіймають дуже широкий діапазон тем, він цікавився філософією, мітологією, релігією, літературою, історією культури.

«У 1955 році в Угорщині жив лише один чоловік, який, зустрівшись із Гераклітом, Буддою, з Лао-Цзи і Шекспіром, міг би з кожним із них не лише порозумітися, але й розмовляти на їхніх рідних мовах. А якби ті четверо випадково приземлилися в Тисапальконья і озвалися до першого-ліпшого робітника, а був би ним Бела Гамваш, то напевно пробалакали б з ним кілька ночей, бо за дня він мусив траґати мурувальний розчин. І що б вони собі подумали: якщо простий робітник такий високоосвічений, то які ж тут мусять бути вчені?» – писав про нього письменник Ґеза Ґьоч.

Все те саме стосується і Грабала, який, закінчивши філософський факультет, володіючи кільком мовами, мусив працювати на ливарному заводі простим робітником і траґати зливки сталі. У 1939-му Бруно Шульцові відмовили в публікації, заявивши, що «ми тут Прустів не потребуємо». Бо така була дійсність у країнах, де до влади прийшли комуністи. Вони не одного зламали, знищили і кинули в прірву небуття. Треба бути неймовірно впертим і переконаним в собі, щоб не зневіритися, а то й не збожеволіти.

Бела Гамваш не мав у своїй країні ані попередників, ані наступників. Його есеї найближчі до Борхеса. З українських письменників можу назвати лише вишукану есеїстику всіма забутого Остапа Грицая, що належав до «Молодої музи», і Юрія Шевельова.

Гамваш залишив по собі величезну спадщину: досі видано 33 томи, а ще не всі рукописи опрацьовано. Народився він 1897 року в Пряшеві, незабаром родина переїхала до Пожоні. Його батько був євангельським парохом і викладав у ліцеї, мати – католичкою, але за тодішнім звичаєм син успадковував віру батька, три ж молодші сестри перейняли віру матері.

У 1914 році батько його взяв з собою до Парижа, враження від цієї подорожі залишилися з письменником на все життя. Надто, що пізніше ніколи йому не вдалося виїхати далі за Адріатику. У Першу світову Бела зголосився добровольцем і воював на російському й італійському фронтах, переживши великий нервовий стрес. Після війни місто Пожонь перетворилося на Братиславу. Батько Бели, відмовившись у 1919 році присягати на вірність Чехословаччині, втратив учительську посаду, а всю його родину вигнали з країни. До міста, де минуло дитинство і школа, Бела вже більше ніколи не повернувся.

І тут він нагадує долю Данте. Коли той прогулювався Вероною, люди тицяли на нього пальцем і перешіптувалися: «оно, йде той, хто побував у пеклі», бо як інакше міг він описати усі ті муки? – таке не почерпнеш з уяви, усе, безперечно, сам пережив, спілкуючись із неприторенними грішниками, конче мусив побувати там. І веронці сахалися його як пранцюватого або як міського ката, і він це терпів, і переживав своє вигнання, бо йому більше не судилося побачити рідної Флоренції, де йому загрожувала страта. Гамвашу в Братиславі чи Лему у Львові не загрожувала страта. Однак вони ніколи не захотіли провідати рідне місто. Лише писали про нього, тужили і снили. Але Дантове пекло чекало на Гамваша попереду.

У міжвоєнний період він закінчив філологію, працював три роки репортером, а з 1927-го осів у столичній бібліотеці, і то було для нього досконале місце. Бракувало тільки інтелектуального середовища. Знайшов його, а незабаром втратив. Це викликало кризу в житті Гамваша. Пережив її болісно, але водночас відкрив для себе самотність і всі її приваби. Самотність, писав він, це, як і піст, магічний стан, який вигострює свідомість і дозволяє почути «дзвони, що лунають в глибині душі». Відтоді він починає публікувати свої виняткові есеї на різні теми. Є в нього навіть «Філософія вина», яку теж видали у Польщі.

1936 року Гамваш запізнався з молодою перекладачкою Каталіною Кемені, яка виявилася аж до його смерті ідеальною партнеркою. Під час Другої світової як офіцер резерви був тричі мобілізований. Дивовижно, як йому вдавалося навіть тоді працювати і не полишати творчості, перебуваючи знову на російському фронті. Саме на фронті перекладав Лао-Цзи і Якоба Беме, видав збірку есеїв «Невидима історія» (1943). Тоді ж розпочав перекладати і коментувати давньогрецькі, єгипетські, індійські, китайські, японські, гебрайські пам'ятки літератури. І ніщо його не спиняло – ні голод, ні холод, ні гуркіт гармат, ні непевність у завтрашньому дні. Він писав, писав і відразу відправляв дружині, а вона все те дбайливо розкладала по папках.

В листопаді 1944 року його батальйон вислали до Німеччини. Гамваш утік до Будапешту і кілька місяців разом з дружиною переховувався. Під час облоги столиці у їхній будинок в Буді поцілила бомба. Знищена була вся його бібліотека, яку роками дбайливо збирав, і кілька тисяч сторінок рукописів. Коли наблизився до будинку, побачив усе довкола всіяне напівспаленими сторінками книжок і рукописів. «Я ішов засніженою дорогою і волав, наче Йов, від жаху і болю, звертаючись до Бога, і падав у сніг, але Він мене не чув... згодом я зрозумів, що людина може почати нове життя, допіру втративши все, чим досі володіла. Я відчував, наче хтось здер з мене шкіру, але нічого... постараюся вже ніколи більше нічим не обростати».

І справді, з матеріального огляду він став жити в стані вічної тимчасовості, не збирав уже книжок і ніколи не доробився власного помешкання. Не кинув писати. Далі працював у бібліотеці, видавав серію перекладів світових авторів, але коли владу захопили комуністи, серія на вимогу міністра культури Дьйордя Лукача була припинена, видані екземпляри знищили, а після нагінки в пресі Гамваша звільнили з бібліотеки. Відтепер йому не тільки відмовили у публікації, а й заборонили будь-яку розумову працю. Лукач заявив, що творчість Гамваша не може слугувати комуністичній партії, бо він декадент і поширює буржуазну тематику.

По війні у Польщі, Чехословаччині й Угорщині до влади прийшли єврейські комуністи. Видатний неомарксистський філософ Дьйордь Лукач жив у Москві з 1929 по 1945 рік і називався Грігорій Осіповіч Лукаш. Дивом його, як безліч інших іноземних комуністів і членів КПЗУ, не розстріляли. Хоча 1941 року ненадовго арештували. Він навіть став членом союза совєтскіх пісатєлєй. Не розстріляли його й угорці, хоча він підтримав революцію 1956 року.

І ось цей інтелектуал став найбільшим ворогом Гамваша, який, скорившись своїй недолі, навіть не розглядав можливості компромісу. Три роки, наче Генрі Торо, жив окрай лісу в будиночку, пораючись з дружиною на городі і в саду й утримуючи себе тим, що продавав на ринку. «Якби все життя міг би так жити, ніколи б не захотів померти», – з дивовижною смиренністю зазначив він. Тоді ж написав єдиний свій роман «Карнавал» на понад тисячу сторінок, який в історії угорської прози й досі вважається чимось винятковим.

Життя проте ставало матеріально все складнішим, і він влаштувався на будову. Спочатку був помічником: носив цеглу, розчин, але врешті помітивши його інтелігентність, начальство запропонувало й інтелігентну посаду комірника на складі. Він легко знайшов спільну мову з робітниками, ніхто з його оточення не мав поняття, що інструменти зі складу видає йому один із найосвіченіших громадян країни. Хтось із його приятелів сказав: «він був такий звичайний, як грудка землі».

В кінці тижня їхав додому, набирав у бібліотеці повний наплічник книжок і в понеділок на світанку повертався до бараку. Використовував кожну вільну хвилину, в шухляді бюрка мав завше розкриту книжку і зошит, учився санскриту, івриту, перекладав з китайської, отримував догани за те, що займається чимсь іншим на робочому місці, але також отримав грамоту за те, що під час якогось комуністичного свята грав робітникам на піаніні Шумана і Шопена. Таке життя він вів з 1951 по 1964, коли вийшов на пенсію.

Його твори народжувалися в надзвичайно несприятливих умовах – на фронті, в нужді, в робітничому бараку. Важко уявити собі, що людина, скинута на суспільний марґінес, без жодних інтелектуальних контактів, без надії на публікацію, могла стільки часу працювати з таким спокоєм і витривалістю.

У 1968 році Гамвас зазнав виливу крові в мозок, інсульт. Через чотири дні помер. Щойно з 1983 року його есеї почали з'являтися в часописах.

Вкінці життя написав: «Я є тим, ким був, але не завше був тим, ким є».

Коли я думаю, хто з українських письменників мав бодай приблизно таку долю, то згадую поета Сергія Кушніренка (1913–1984), який закінчив Варшавський університет, а по війні заробляв фізичною працею. Або поет і публіцист, працівник Міністерства преси УНР Дмитро Геродот (1892–1975), який, оселившись в Румунії, переховувався з 1944 року від чекістів, запустив бороду і працював решту життя касиром в аптеці. На жаль, обоє покинули писати.

А, зрештою, майже всі наші письменники, які емігрували, змушені були саме фізично заробляти на життя на чужині.

Читаючи есеї Бели Гамваша, не можу не надивуватися його широким знанням, залученню світової філософії і мітології до есеїв, що мають на позір дуже прості теми: «Психологія збирання квітів», «Дзеркало», «Смаки», «Яриновий городчик», «Дерева», «Зорі», «Сон»... Це справді дуже нагадує Остапа Грицая: «Кінематограф», «Війна», «Осінь», «Проблєм каварні», «Свято мертвих», «Май»... Усі їх знайдете на «Збручі» і бодай так наблизитеся до Бели Гамваша, сила волі якого мене неймовірно зворушила.