Ніколи знову

У невеликій книгарні в Аалені мені трапилася книжка Міхеля Фрідмана «Mensch! Liebeserklärung eines verzweifelten Demokraten» («Людино! Любовне зізнання відчайдушного демократа»). У ній автор розмірковує про демократію, її силу й уразливість, про те, як легко вона може зруйнуватися, коли люди забувають, що означає бути людиною.

Міхель Фрідман – німецько-французький публіцист, телеведучий, юрист, філософ і колишній політик партії ХДС (CDU). На початку 2000-х він обіймав посаду заступника голови Центральної ради євреїв у Німеччині, був президентом Європейського єврейського конгресу та видавцем тижневика «Jüdische Allgemeine». Після гучного «Фрідманівського скандалу» (Friedman-Affäre) – пов’язаного з наркотиками – він публічно вибачився, склав усі повноваження й зник із публічного простору. Та згодом повернувся як один із найяскравіших інтелектуалів Німеччини, який відстоює демократію, пам’ять про Голокост і боротьбу з антисемітизмом.

У своїй книзі Фрідман пише, що його матір, батько й бабуся пережили пекло – Голокост. Вони вижили, але зламалися. Їх зламало не лише насильство, а те, що їх позбавили людського образу. Їх називали не людьми, а недолюдьми. Потім – худобою, паразитами, а зрештою – просто номерами. Це приниження, ця дегуманізація – найглибша з можливих образ, яку можна завдати людині, – супроводжувала їх до смерті.

Травматичний досвід, який пережили євреї в концтаборах, не зникає з часом. Як зазначає американський психіатр нідерландського походження Бессел ван дер Колк, травма – це пам’ять, що не належить минулому. Вона знову і знову відтворює минуле в теперішньому – у тілі, у думках, у снах. Людина втрачає контроль над власним життям, відчуває безпорадність, а отже – втрачає суб’єктність. Тому шлях зцілення починається з повернення здатності діяти, відчувати, що твоя дія має наслідок і змінює світ.

Першим таким актом повернення людської гідності став день 19 квітня 1945 року, коли за дорученням табірного комітету група в’язнів – австрійців, нідерландців, чехів, поляків, угорців і євреїв – організувала поминальну церемонію у звільненому Бухенвальді. Після траурної музики шістьма мовами – російською, польською, німецькою, французькою, чеською та англійською – пролунала промова, що завершувалася клятвою: «Ми припинимо боротьбу лише тоді, коли останнього винного засудить суд усіх народів. Остаточне знищення нацизму – наше гасло. Побудова нового світу миру і свободи – наш ідеал».

Колишній в’язень Гайнц Брандт згадував, що учасники церемонії скандували «Nie wieder!» – «Ніколи знову!».

Відтоді ці слова стали моральним осердям німецької культури пам’яті – нагадуванням, що справжня демократія починається там, де люди знову вчаться діяти як люди.

У статті «The Permanency of Mass Atrocities: The Fallacy of “Never Again”?» автори Едріан Ґаллахер, Річард Іллінґворт, Юен Раффл і Бен Вілліс зауважують, що фраза «ніколи знову» широко досліджується в соціології, культурології та історії, однак майже не аналізується у сфері міжнародних відносин – саме там, де вона мала б бути центральною. Адже це висловлювання стало моральною формулою сучасної політики: воно лежить в основі дебатів про гуманітарні інтервенції, доктрину «Обов’язок захищати» («Responsibility to Protect», R2P) і механізми запобігання масовим злочинам – геноцидам, етнічним чисткам, злочинам проти людяності.

На тематичних дебатах Генеральної Асамблеї ООН у 2023 році спеціальний радник Генерального секретаря Окот-Оббо нагадав про Саміт світових лідерів 2005 року, коли світ одноголосно проголосив: «Ніколи знову!»

Він підкреслив, що наріжним каменем принципу R2P є попередження, а не реакція. Тоді, у 2005 році, держави-члени ООН уперше офіційно визнали моральний обов’язок людства запобігати геноцидам і воєнним злочинам – тобто перетворили пам’ять на дію.

Дослідження «Human Security Report 2005: War and Peace in the 21st Century» справді тоді давало підстави для оптимізму: збройні конфлікти у світі скоротилися більш ніж на 40%, кількість геноцидів – на 80%. Здавалося, що людство наблизилося до здійснення своєї клятви – «ніколи знову».

Та вже після 2005 року історія зробила крок назад. Жорстокість знову повернулася – у Сирію та Ірак, де Ісламська держава вчинила геноцид єзидів; у М’янму, де тривають етнічні чистки рохінджа; у китайський Сіньцзян, де репресовано уйгурів; у Тиграй, де масові вбивства мирного населення відновили образи минулих століть. А з 2014 року війна в Україні – спершу анексія Криму, потім повномасштабне вторгнення – знову показала, що гасло «ніколи знову» не спиняє тих, хто прагне знищити людське.

Сімдесят п’ята річниця Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду, відзначена у грудні 2023 року, нагадала про глибину цієї невиконаної обіцянки. Від присяги у Бухенвальді до декларації ООН 2005 року «ніколи знову» перетворилося з людського крику болю на міжнародну формулу відповідальності. Але як і будь-яка клятва, вона вимагає не лише пам’ятати, а діяти, і саме в цьому полягає її філософський тягар – моральна боротьба з повторенням історії, яка завжди починається в людині.

Повернімося до Бухенвальда й присяги, яку склали ті, кому вдалося вижити.

Травма – це досвід втрати суб’єктності, коли дія стає неможливою, а мовчання – єдиним способом бути. Саме тому клятва, проголошена колишніми в’язнями, була більше, ніж політичним актом: вона стала переходом від безсилля до дії, моментом, коли люди знову почали володіти власним голосом.

Фраза «Ніколи знову» стала мостом між індивідуальною та колективною пам’яттю – спільною мовою тих, хто пережив дегуманізацію, і моральною рамкою, що перетворювала біль на зобов’язання. Вона означала не лише пам’ятати, а пам’ятати активно – робити пам’ять формою дії.

Одразу після визволення колишні в’язні створили Міжнародний комітет колишніх в’язнів Бухенвальду. Подібні об’єднання виникали й у багатьох інших концтаборах. Їхня мета була не лише практичною – зібрати списки загиблих, надати свідчення на процесах над нацистами, — а й духовною: повернути мертвим імена, а живим – голос. Звідси починається перетворення гасла «Ніколи знову» на дієслова: говорити, свідчити, писати. Це мовлення стало новою формою етики.

У 1947 році італійський поет і прозаїк Прімо Леві опублікував книжку «Se questo è un uomo» («Чи це людина?») – свідчення про одинадцять місяців, проведених в Аушвіці.

У 1964 році австрійський письменник і журналіст Жан Амері виступив із доповіддю про долю інтелектуалів у концтаборах, що згодом переросла у книгу «Jenseits von Schuld und Sühne» («За межами провини й спокути», 1966).

У 1958 році з’явилася перша автобіографічна книга французького й американського письменника Елі Візеля – «La Nuit» («Ніч»), яка стала одним із найважливіших текстів про Голокост. Візель закінчує її сценою, де після визволення дивиться на себе у дзеркало й бачить не людину, а тінь смерті: «З дзеркала на мене дивився труп. Його погляд не залишає мене й досі». Це дзеркало – метафора післявоєнної Європи, яка впізнала в собі мертве й мусила навчитися знову жити.

Імре Кертес, угорський письменник і лауреат Нобелівської премії 2002 року, у романі «Sorstalanság» («Знедолені», 1975) описав крихку боротьбу індивіда проти варварського деспотизму.

Кожен із цих авторів засвідчує те саме: писати після Голокосту – означає відновлювати суб’єктність через слово, робити пам’ять дією, що повертає людяність.

Колишні в’язні не лише писали. Вони ставали свідками на Нюрнберзькому процесі, приєднувалися до антифашистських і антивоєнних рухів, створювали меморіали, музеї, освітні ініціативи, долучалися до формування Декларації ООН про права людини.

Так слова «Ніколи знову» перетворилися на конкретні вчинки – на практику пам’яті, яка не лише вшановує минуле, а захищає майбутнє. Колишні в’язні концтаборів, які пережили терор і насильство, змогли подолати свій страх завдяки колективній присязі та єдності. Їхній біль став паливом для дії – повернення собі суб’єктності й місця у світі.

Міхель Фрідман у своїй книзі пише: «Досягати максимальної дії за допомогою мінімальних засобів – це завдання терору. Невеликими зусиллями можна залякати все суспільство. Спричинити паніку. Ефект очевидний: права на свободи ставляться під сумнів. Вимагають “Law and Order”. Страх паралізує. А паралізоване страхом суспільство жертвує своїми правами швидше. Не з переконання, а зі страху громадянські права починають обмежувати, а державні механізми контролю посилюються. Саме цього й прагнуть терористи, вбивці та ті, хто за ними стоїть: затягнути на шию петлю страху, позбавити повітря – позбавити свободи».

Страх діє як отрута: спершу непомітно, а згодом паралізує тіло суспільства. Як писав Віктор Клемперер, слова можуть бути малими дозами миш’яку – спершу здаються нешкідливими, але з часом отруюють свідомість. Так само діє і страх, який накопичується, розкладаючи довіру між людьми. Страх – це передусім втрата відчуття «я можу», тобто втрата суб’єктності, що є найглибшою загрозою демократії.

Коли колишні в’язні Бухенвальду проголошували, що «побудова нового світу миру й свободи є нашим ідеалом», вони говорили про демократію – не як політичну форму, а як обітницю людяності.

Міхель Фрідман згадує, що його батьки вірили: держава, заснована на свободі й рівності, може бути іншою, ніж та, яку вони пережили. Для них демократія означала не лише політичний лад, а моральну гарантію гідності, прояв універсального гуманізму – спільного дому, де людина не боїться бути людиною.

Найнадійнішим способом запобігти новим масовим злочинам є захист демократії. Геноцид, етнічні чистки й воєнні злочини не народжуються в умовах стабільної демократії – вони проростають там, де влада концентрується в руках одного, а страх і культ ворога стають політичним інструментом. Авторитаризм живиться страхом – як індивідуальним, так і колективним. І саме тому подолання страху – це не лише особистий, а й громадянський обов’язок.

Та ще й сьогодні багато людей отруєні ілюзією безпеки, що панувала на початку XXI століття, і водночас екзистенційним страхом втрат. Їхня політична поведінка часто визначається не переконанням, а страхом. Саме тому ми спостерігаємо вже майже два десятиліття, як рівень свободи у світі невпинно падає. За даними Freedom House, у 2024 році цей спад торкнувся понад 40% людства. Але свобода – це не лише політичний показник, а умова існування демократії, її дихання.

У демократії джерелом влади є народ — не «маса», а спільнота суб’єктів, здатних мислити, брати відповідальність і діяти. Якщо ми прагнемо зберегти демократію, вона має стати щоденною практикою подолання страху, який руйнує нашу здатність діяти й мислити. Тільки так ми зможемо втілити головний урок ХХ століття – «ніколи знову» не дозволити страху знищити свободу.