Мовознавців у нас розвелося, як мушок-дрозофіл. Куди не глянь – а вони вже тут, вже щось тлумачать, відкривають невідкрите і невпинно чимось ошелешують. Відмінність з мушками лише та, що дрозофіли живуть один день, а ці любителі мови роками плодять нісенітниці.
На сайті 24 Каналу в розділі «Освіта» Олеся Кух (мабуть, теж мовознавиця) переповіла сенсаційне відкриття іншої мовознавиці, яка задля вродженої скромності назвалася Оксана Миколаївна.
І ось ця вже затитулована мовознавиця повідомила нам «три українські слова, які заборонили й вилучили "совєти"».
Мовляв, «мовознавці (!!!) нагадують нам про слова, які на кілька поколінь українців змусили забути, проте їх варто знову відродити». Що ж то за такі страшні слова? А це – городина, осоння і робітня.
Бий тебе сила Божа! В житті б не здогадався.
Але це треба розуміти так, що заборонені і вилучені слова мали зникнути безслідно? Тобто ніде ніхто не мав права їх вживати?
Ну, мовознавиці – вони такі. Їм Google не авторитет. Де би вони забили ті слова в пошук і довідалися б, що їх не тільки ніхто не забороняв і не вилучав, а й живуть вони собі й далі в безлічі сучасних видань, тож нема потреби нічого відроджувати.
Але перейдімо до совєтів.
Якими ж мужніми мали бути наші совєтські письменники, які посміли все ж таки ті слова вживати, незважаючи на те, що їм загрожували тортури, а може й Сибір.
«Городина й садовина мали бути свіжі, коні – підковані», – писав наперекір генеральній лінії Павло Загребельний в романі «Роксолана» (1983). Писав незважаючи на те, що був близький до товариша Щербицького, який, власне, і був, мабуть, на думку мовознавиці, тим, хто вирішив ці бідолашні слова вилучити.
Але не єдиний Загребельний порушив неписаний закон заборони. Борис Харчук в романі «Волинь» (1959) теж ризикнув: «Городина? Капусточка? Морквочка? Бурячки?.. Пропали!».
Словник української мови у 20 томах, вслід за своїм старшим близнюком в 11 томах, наводить ще й такого сміливця, як Василь Кучер (1959), і додає до шерег безстрашних ще й Любомира Дмитерка (1961).
Та що там наші героїчні письменники! Оно навіть спеціялізований часопис «Мовознавство» у 1978 р. спеціяльно для мовознавиць розтлумачив: «городина 'городні овочі'... 'городні рослини'», додавши, що «інші терміни в значенні овочів і фруктів є і в словнику Ф. Піскунова: бакалея, бакалія (лат. Baccalia) "овочі": садовина, садовинка».
З городиною порозумілися, черга вирушити на осоння. Що ж, це справді не надто популярне слово в розмовній мові, але література на те і є, щоб, зокрема, не давати словам померти. На те є і письменники, які плекають вишукану мову.
Згадана мовознавиця, яка з часописом «Мовознавство» не знайома, каже, що це слово «часто використовували в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століття». Насправді дуже нечасто, рідше, як одне на мільйон слів. Є воно в словнику Бориса Грінченка, історики мови приписують його винайдення Старицькому, хоч в жодному опублікованому творі Старицького цього слова нема. Є спросоння, а осоння нема. Вочевидь, це слово з'явилося на початку ХХ ст., якщо вже його ввів до словника Грінченко, але ніяк не в ХІХ ст. Щоправда, є ще «підсоння», яке СУМ подає як синонім «осоння», а в другому значенні як клімат. І от саме в значенні клімату воно зустрічається в ХІХ ст. в історії М. Грушевського і в Записках НТШ.
Твердження мовознавиці, що до осоння «в російській мові наближене за змістом – "солнцепйок"» не витримує критики. Бо це розпечена, дуже гаряча місцина. Недарма ж москалі так назвали свій вогнемет. А осоння цілком лагідне місце під сонцем.
В збірнику «Культура мови: від теорії до практики», який сотворили Любов Струганець, Олександра Бобесюк, Ольга Веремчук (2023), читаємо: «У наступному завданні потрібно було пояснити значення діалектного слова осоння». Не знаю, чому вони вирішили, що то діалект. Найвірогідніше – воно літературного походження.
Про гірку долю осоння, його вилучення і заборону, мабуть, не знав Олександр Довженко, бо вжив його у «Зачарованій Десні». А Володимир Лучук і геть розперезався, назвав цим осоружним словом свою збірку віршів у 1962 році. І ніхто його не зупинив!
Щоправда, Віталій Русанівський нарікав, що «є в українській мові гарне слово осоння (місце під сонцем), що набуло поетичного звучання завдяки поширенню в поезії. Тепер воно зовсім витіснило з мови перекладів вирази "на сонці", "проти сонця", "під сонцем"» («Мовознавство», 1970, № 3). Але нарікати – це одне, а от вилучити не так просто.
Товариш Білодід, як і Віталій Русанівський, завше стояв на варті злиття української і російської мов, справді критикував письменників і перекладачів за любування рідковживаними словами. Обоє виступали проти вживання літери Ґ. А однак у своєму тритомному зібранні праць 1986 року без нервів і скреготу зубів узаконив це слово, наводячи приклади у записах народної мови: «на осонні вишні солодкі» чи «усе дворище дідівське я застала обернуте на осоння».
Знаходимо це «заборонене» слово в книжках Василя Голобородька, Олега Чорногуза, Зінаїди Тулуб, Дмитра Білоуса, Юрія Мушкетика й багатьох інших письменників, а особливо в перекладачів. Бо якщо воно й денервувало русанівських, то не аж так, щоб його репресувати. От літера Ґ й справді була репресована і вилучена.
Були й слова, які підпадали під критику, – наприклад, такі як «либонь», «сливе». І редактори їх виловлювали, особливо в перекладних книжках, бо саме там найбільше траплялася вишукана лексика. Тривало це полювання за «неправильними» словами недовго, лише кілька років. Але в оригінальних творах українських письменників ці слова продовжували жити.
Слово «робітня» в значенні «майстерня» можна назвати рідковживаним (0,9 ppm), але аж ніяк не забороненим і вилученим. Але тут інша причина його малої популярності. Це галицизм.
Мовознавиця, аби довершити свій портрет недоріки, видає ще одне перло многоценноє: «Ресурс "Горох" позначає його, як діалектичне». Себто не тямить ріжниці між діалектом і діалектикою (на її біду, на сайті вжили скорочення діал.), а зібралася нас повчати.
«Робітня» широко вживалася в галицькій і діяспорній літературі, але стрічаємо його і в Лесі Українки: «Вся хата має вигляд не то скульпторської студії, не то робітні гончара; багато недокінченої роботи». Та не цуралися його й совєтські письменники: Петро Інгульський в збірнику нарисів «Смак джерельної води» (1975), Сергій Плачинда в книзі оповідань «Київські фрески» (1982) писав, що київські гори «ніби квочка курчатами обкидалися посадами та робітнями гончарів, ковалів, шорників, зброярів, золотарів, кожум'яків...»
Журнал «Вітчизна» (1972), який був під пильним оком партії, теж насмілився вжити «вилучене» слово: «Поети мають змогу глибше познайомитися з індивідуальною працею майстрів над словом, з їхніми робітнями».
Я не дивуюся, що вигулькують ось такі знавці мови, а насправді дурисвіти. Дивує, що чимало сайтів публікують ці нісенітниці, позичаючи одне в одного так, ніби роблять справді неабияке відкриття. А на виході маємо пшик.
24.09.2025