Май

Дарей — жостокий король Персів, котрий з глибин давньої старини являється нам як хмарний символ життєвої темряви і мертвоти, той безсердечний тиран залюбки вінчав золотим ланцюхом гарне розцвіле дерево... Він — непримиримий ворог сяючих красою життя Гелєнів. Яке воно могуче те свіжо розцвіле дерево! Чи не вінчав його сей гордий цар в болючім почуттю своєї немочі проти зелених листків? Ось вже нема ні його, ні Великого Олександра, ні сяючої чудовим життям Геляди — а воно, те свіжо розцвіле дерево пишається знова. Як міліони літ перед нами і міліони літ по нас. Почуваємо красу життя, коли глядимо на нього. Почуваємо в собі цілу силу того таємного життя і його непонятну для нас невмиручість. О — ми всі бажаємо вінчати його золотими вінцями і тулити наші уста до його непорочного білого цвіта. Поети всіх часів оспівували найніжнійшими словами той чар весняного розцвіту, який все воскресаючим раєм горить перед нами, скільки раз на овиді явиться роскішно всміхнений любимець природи — май. В одній із своїх різьб, у "Весні", дав Роден таке оживотворення мертвого каменя, якого може на дармо шукати в різьбах грецьких. А хто в силі відцифрувати ті глибини весняного почування, які замкнули великі музики в своїх симфоніях на честь маєвого чару? Але всі вони — і ті пісні поетів і ті архитвори різьбарів і ті симфонії великих творців гармонійного звуку є рівно безпомічні проти невисказаної краси весняного овиду як і могучий цар Дарей зі своїм золотим ланцюхом. Вичуваємо у веснянім подисі щось, що має власть над нами — людьми. "Ненавиджу весни — жалується раз один великий німецький поет перед самим собою. „Почуваю в той химерний час цілу порожнечу душі своєї і знаю, що не сотворю на весну нічого...“ А той до карикатури бездонний сум безліч весняних віршів, які виспівуються саме під сяйво перших цвітів? Ми не став він вже традиційним явищем і чи не сміємося вже давно з них? Але ліричні дебютанти, які повтаряють по тисяч раз вже тим самим римом висказувані почування несказаної туги, розбуджуваної весняною дниною, ті ліричні дебютанти, кажу, не переведуться ніколи і як тільки блисне май, то їх рохкіт озоветься знова.

Бо ми люди так само вперті в наших почуваннях, як природа в глибинах свойого єства. Ріжниця є тільки ся, що ми собі здаємо справу з нашої впертості, а вона ні. І тому, що ми їй відмавляємо свідомости вчинку, тому в нас навіть инколи знімається охота ставитися понад неї і з наполеонським жестом подиктувати їй наші умови. Очевидно. Бо ми — забороло свідомості, а вона — хто вона, ся незбагнена природа? З глибин того всього, що потворив ваш гордий дух, вільно нам сказати, що природа мертва, їй іменно бракує нашого животворного слова. Її Гімаляям, її бігунам, її океанам ми все протиставляємо наше слово і вона проти нашого слова все мусить скоритися. Чи чоловік не справдішний творець природи, коли в бездонний хаос її явищ вносить порядкуючий складник свідомості, тої свідомості, яку розбуджує в нас назва явища ? Всяка назва є наче остаточним сотворенням явища і воплоченням його в життя. Тому ми такі горді на нашу спромогу пізнавання явищ і тому не любимо скорятися могутнім силам німої природи. Коли ми щойно нашим словом надаємо їй можність близших відносин до нас — чому вона має жахати нас своїми сліпими силами?

І ось з глибин тої ривалізациї між вами і природою в нас зачинається все нове життя, скільки раз наш ворог стоїть в своїм осіннім лахматтю перед нами і наче благає нашої ласки. З осенію наче вертаємося до себе, до святині нашого істновання і дужі нашою свідомістю, так ярко відбиваючою від конання в природі — продовжамо наше творче життя. Чим для нас тоді може бути природа ? Хиба тільки німою пригадкою смерті, яку ненавидимо. О — тих осінніх кістяків ніхто не ме вінчати золотими ланцюхами. Могутній Дарей не поклониться безсильній природі. Що є в ній? Тіни, сліди, померки. Геть з тінями, слідами і померками! Нам треба краси і сили і треба нам передовсім безсмертності. Отже глядаймо того всього в нас самих, коли природа гине на цілій лінії. Бачите ось балеву салю? Чуєте її жваву музику? Jolly danse! Аж тепер забавимося як слід, коли природа вже не має нам нічого дати. І коли вона — ся передше незборена природа — там за промінистими вікнами балевої салі щораз глибше потапає в смертельнім сні, тихо овіяна ледовою студінію зимової ночі — ми люди живемо огнем розбурханої пожади життя. Природа, так сказати, не числиться. Її нема. Ми є самі. Нам навіть не треба її банального світла — сонця. Як гості того князя Проспера в новелі Едґара По, ми готові замкнутися в наших балевих салях на все, освітити її світлами в сім красок і вірити, що тут нас не знайде — смерть. Бо зимову природу ми виключаємо від співучасті в нашім життю. Одурені балем знаємо тільки яких роскошій нам треба шукати і знаємо, що їх вам дадуть люди. А коли нас що очарує, то хиба тільки гарна людина. А природою нехай журиться той, кому слід конопадитися її снігом.

Але згодом виринає з сумерків зимової ночи весняне сонце, що глядить на нас побідоносним зором вічного витязя. Як душно стає в наших комнатах — не дивно нам нараз з самих собою? Ах — !

„Flieh, auf, hinaus, ins weite Land...“ — співав колись Ґете, — той перший весняний день проймає ціле наше єство. Почуваємо добре, що находить на нас згодом таємна сила нашого противника. Бо з весною зачинаємо відчувати так як мертва природа. Є в нас хаос почувань, а хибує нам спершу слів, тих наших неоцінних слів для них. „Царство за слово!“ хочеться нам кликнути за анґлійським королем, але в струях весняного проміня ми не в силі дошукатися слів. На умі нам одно слово: весна. Або скажімо : май. Всміхнений, осипаний білим цвітом — май. Ні — не лиш нам вільно горіти таємним огнем життєвої пожади. Підчас, коли ми тільки спогадуємо собі зрадливу оману зимових танців — там в природі зачинається таємний баль. Її баль. Все, все є в ньому: музика, якої не віддасть ні Бетовен ні Моцарт, світло, яке воскресає життя, пахощі, які немічним вертають сили, краса ліній і ріжноманітність красок, проти яких лінія Рафаеля зaгостра, а краска Рубенса затемна. А головно той пристрасний, могучий шепіт любові.

Чому кидаєш хату, чому блукаєшся серед сяєва цвітів ? Дарма, що ти не розумієш його — того жагучого шепоту маєвої ночи. Не вискажеш словами того, що саме нашіптує тобі ся таємна царівна природа, котра манить тебе до себе. Але бач — тобі на диво гордий принцип свідомості став байдужний. Тебе, овіяного маєвим леготом, не цікавлять тривожні арґументи, якими ти недавно відмежував царство людини від царства природи. О — ти тепер гріхом називаєш всяку свідому думку про висшу душу святого чоловіка. Оголомшений маєм ти все те, що хто коли сказав проти природи, називаєш студеною доктринерією і тільки одного бажаєш: бажаєш почутися одним атомом того таємно розспіваного, того розлюбленого воздуха весни. Один великий поет ненавидів його ? Ах, певно, бо він почував цілу неміч своєї штуки проти тої величної творчості, яка від віків білими цвітами красить дерева. Неміч, страшну неміч... Бо який переможний є той чар цвітучих просторів !

Ось коли ми станемо око в око з маєвою природою, коли опинимося серед сяючих піль, а наш зір впаде на темно-сині простори ланів і зелені сяєва лугів, тоді під непорочний усміх цвітів і безконечну мрію синього неба не почуваємо ніякої иншої туги, лиш тихе бажання вдивитися в блакит неба і склонити десь голову на цвітистій мураві, потонути в дитинячім щебеті жайворонка і бути на хвилю — нічим і всім.

Так як се небо, ся трава, сі цвіти і той вічно розбавлений жайворонок. На що нам нашої тривожної свідомості? Ось все довкола нас живе найглибшим життям, а проте не знає нашої ботанічної термінолоґії і не спізнає себе ніколи в наших наукових підручниках. Не треба нам в хвилі маєвого захвату ні учених, ні філософів, ні поетів. 3дається нам, що вглиблені в сріблисті хмарки виднокола розуміємо найглибші тайни реліґії, штуки, природи і того всього, що називаємо нашим істнованням. Почуваємо абсолютну перевагу синього овиду над усім, що називається в нас світом нашої душі. Від чарівного зору цвітів, які наче легко зарожевлені діточі личка глядять на нас з якоюсь тихою радостію, ми згодом примирюємося і з супрематом весняної природи. Здається нам, що самі розуміємо все, не потреба нам ніяких книг шуканої мудрості, що найвисше здійметься в нас туга за кимсь, кого ми могли би так любити, як любимо в тій хвилі блакит неба і ті казочно пестливі єства, утаєні в цвітах. Ні — не любити. Обожати хотілось би нам когось, хто зміг би стати для нас людським символом тої незбагненої краси довкола нас. І думаємо про те чудове єство, що було б ніжне як лоно сріблавої хмарки і вдумливе як той блакит і біле та святе як цвіт. Властиво — не ми думаємо про те. Лиш природа. Ся любовна мрія нашої душі — то її слово. Хто знає, чи се не найглибше слово нашого життя? Але ми не розуміємо його як слід. Бо ми доктринери. Нас доктринерія вчить час. Думаємо і розуміємо, що полишимо колись сі сині овиди на все і тому позваляємо студеній гадці на жостокі конструкциї в сторону нашого життя. Тому нема в нас стихійної радості життя і нема в нас того погідного леготу, який лине над розцвілими полями. І тому ми почуваємо сю ненависть великого поета до весни. І в нас від захвату до ненависті — лиш один ступінь. Бо саме той весняний зaxват каже нам бачити в природі те, чим вона така могуча: її безконечність. А на тій точці ми — ми великі творці оживотворюючого слова — ми тільки переминаючі фантоми дня...

[Дїло]