Мене завше цікавили розмаїті остапи бендери. Тому я з великою цікавістю прочитав дослідження Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський» про авантюриста Якова Макогона (1880–1956) з Галичини, який видавав себе за нащадка гетьмана Розумовського, називав себе то Маколіном з Відня, то Мак-Коеном і Макогеном з Америки і навіть офіцером Австрійського флоту, хоча ніколи ним не був. Також він був то графом, то князем Розумовським, якому вдалося одружитися з багатою американкою, донькою адмірала флоту, яка по шлюбі величала себе принцесою Розумовською.
Макогін – найзагадковіша фігура того часу. Ніхто не знав, чим він займається, на чию розвідку працює і для кого шпигує. Коли його арештувала львівська поліція у 1931 р. як шпигуна, то він уже був капітаном ВМС США на ім'я Мак Огін або Магойн, довірена особа президента Гувера, друг маршала Першинґа.
Та цього ще замало, бо Макогін у США видавав себе за гетьмана України князя Леона Мазепу, нащадка Івана Мазепи. Молодим хлопцем він, мовляв, воював на боці бурів під іменем Леона Розумовського, згодом взявши ім'я Макогін в пам'ять про свого слугу, який загинув у тій війні. Життя Макогона, представлене у книзі Івана Монолатія, багатьма документальними свідченнями і спогадами, вартує захопливого пригодницького роману.
Однак жодних доказів про його участь у війні бурів проти англійців нема. І отут цікава паралель ще до одного учасника цієї війни.
Одного травневого вечора 1903 року завітав до редакції газети «Полтавскій Вѣстник» інтелігентної зовнішності і з вихованими манерами добродій в застебнутому на всі ґудзики сурдуті, пошитому в доброго кравця, у свіжій сорочці й рукавичках, з гладко виголеною фізіономією. Назвався він Георгієм Регішевським і заявив, що днями прибув з Англії до Прилуцького повіту, де в нього маєток. А в Англії опинився, потрапивши у полон разом з кількома бурами, в рядах яких воював як доброволець проти англійців. Сам же він – лікар, художник і письменник, і хотів би прилаштуватися в газеті як автор фейлетонів, поезій і навіть репортажів.
Хоч газета виходила російською мовою, там публікувалося чимало відомих українських письменників – Борис Грінченко, Григорій Коваленко, Іван Стешенко, краєзнавці Іван Павловський, Лев Падалка, Василь Горленко, Василь Бучневич та інші.
В редакції відразу зацікавилися відвідувачем, бо ж учасники бурської війни не так часто зустрічалися. Тут-таки сипонули запитання, в чиєму загоні він воював, чи особисто знав Крюґера й інших славетних бурських воєначальників, в якій саме битві і за яких обставин потрапив у полон. Але Регішевський волів обмежуватися загальними словами, хоч і показав на шиї шрам від англійської кулі.
Головний редактор Дмитро Іваненко, батько письменниці Оксани Іваненко, не звернув уваги на видиме ухиляння учасника бурської війни від докладних оповідань, натомість запропонував йому показати свої твори. Гість зрадів і несподівано попросив... аванс: якщо не десять, то три рублі, які він і отримав разом із завданням. Гість пішов, а редактор уже розмріявся, які він цікавезні репортажі опублікує.
Але наступного дня Регішевський приніс лише вірш, у якому оспівувалась весна, гумореску про купця, який потрапив на чужі хрестини, переклад оповідання Джером-Джерома – і жодної з доручених робіт.
З того всього Іваненко узяв лише вірш і порадив Регішевському піти до театру, де грала українська трупа, й написати про виставу.
– О, писати про театр – моя улюблена справа, – зрадів той і попросив ще «авансик».
Редактор дав йому ще три рублі, а наступного дня отримав не рецензію, а бездарну маячню. Це його здивувало, бо вірш був непоганий, а от з «улюбленою справою» нічого не вийшло. Як на те Регішевський став ще учащати до Іваненка на обіди, а заявивши, що не вживає спиртного, випивав цілу карафку горілки.
Незабаром в газеті з'явилося оголошення лекції про особисті враження з бурської війни. При цьому згадувалася рана, отримана в бою, і полон. Лекція зібрала доволі багато публіки, яка почула якісь загальні відомості про бурську війну, всім давно відомі. Жодних «особистих вражень» не було.
Тут в Іваненка закралися сумніви щодо Регішевського, і він заявив, що більше жодних «авансиків» не буде. А коли проглядав журнал «Нива» 1870-х років, надибав той вірш про весну, який належав іншому авторові. А потім знайшов і решту поцуплених творів, як і переклад із Джером-Джерома. Тепер він зрозумів, що мав справу з шахраєм, який ніколи в Африці не був, з англійцями не воював і жодних віршів не писав.
Та щойно ця правда відкрилася, як предок Остапа Бендера з Полтави зник, не розрахувавшись у готелі.
Схожу байку про участь у війні на боці бурів розповідав український письменник Юрій Будяк (1879–1942). Буцім він навіть полонив Вінстона Черчилля, а потім поміг йому втекти, за що майбутній прем'єр запросив його до Англії. Але у спогадах Черчилля нічого цього нема, й історія його втечі виглядає геть інакше.
Тим часом Регішевський вигулькнув у Катеринославі й став уже там публікувати свої опуси. Там теж його розкрили і припинили співпрацю. Після того він випірнув у кишинівській духовній семінарії, де викладав французьку мову, коли ж не зміг показати документ про освіту, вилетів і звідти. Але продовжував і далі публікував чужі вірші то в житомирських, то в київських газетах.
З Кишинева він поїхав до Самари, де видавав себе за колишнього інспектора гімназії, штатного доцента Петербурзького університету. Там він, як і всюди, теж брав «авансики», а потім зник, прихопивши з собою чотирнадцятилітню дівчинку.
Арештували його 1910 р. в Саратові, де він уже виступав як приват-доцент Московського університету, статський радник і вчитель жіночої гімназії. Попався на тому, що, оселившись у найкращому готелі, опублікував оголошення, що готує на атестат зрілості. Взяв аванс, але хутко з'ясувалося, що він неук і шахрай. На суді виплило, що раніше вже його судили в Константинополі, бо видурив в ігумена монастиря 33 турецькі ліри.
Однак шахрай відбувся легко. На суді він виголосив таку палку, таку емоційну промову, що присудили йому лише 50 рублів штрафу.
Оця історія нагадала мені візит поета Андрія Патруса-Карпатського (1917–1980) до редакції «Прикарпатської правди», де я пропрацював лише два місяці, бо в КҐБ вирішили, що це ідеологічна робота, і мене звільнили.
Отже, в листопаді 1973 року під кінець робочого дня в кабінет відділу культури постукав високий пристойно вбраний пан з делікатно підстриженими вусиками. Виглядав чисто як Регішевський. В кабінеті, крім мене, сиділа донька відомого художника Осипа Сорохтея Христина (1934–1988) і завідувач відділу. Добродій запитав, чи то я автор віршів, які були опубліковані в газеті, і став їх розхвалювати, а потім попросив дозволу забрати мене на обід. Завідувач дозволив.
Поет повів мене до ресторації, де ми спожили обід і випили карафку горілки. Щоразу він, піднімаючи келишок, проказував «прозіт». Під час того застілля я почув про його пригоди перед війною і під час війни, бо він воював у чехословацькому корпусі генерала Людвіка Свободи. У 1947 році його арештували як англійського шпигуна, вийшов на волю в 1956-му, був реабілітований.
Але далі все пішло, як і з Регішевським. Ні, він не воював на боці бурів, але грошей не мав, я ледве нашкрябав, щоб заплатити за обід. З вдячності він попросив у офіціянта папір і сказав мені написати заявку до видавництва «Радянський письменник» на видання збірки поезій. Щоб, мовляв, там внесли в план. А потім напросився до мене на ніч. Батькам він розхвалив мене до небес, що, звісно, їм було приємно. А вранці «позичив» у мене гроші на квиток до Києва і зник.
Зайве казати, що та моя заявка була чистої води дурисвітством, бо лише члени Спілки могли подавати такі заявки.
