Проблєм каварні

​

​

Каварні? Читач, може, усміхнеться поблажливо, бо знаючи добре все те, що з поняттям каварні ми в'яжемо, не добачає нічого такого, щоб на назву проблєма заслуговувало. Адже проблєм – це означення якоїсь життєвої глибини, в данім понятті складеної, а поняття каварні, о скілько дивитися на неї лінивим зором миляра, практично цю глибінь виключає. Пригадуємо собі досконалі менше чи більше виста́вно облаштовані покої, так дивно несвійські і холодні мимо парвенюшних позолот, арабесок a la Watteau і мармуру кількох кольорів, пригадуємо собі нахабний плебс кельнерів, смішний своєю видресируваною елеґантністю і тресованою вишуканістю, стоси газет, ніколи яких нормально не читаємо, напої, які надпиваємо без апетиту, –  і поняття каварні вичерпане. Хіба що ми ще додамо капелу, дамську чи чоловічу, яка тут і там  зазвичай вночі – а часом і пополудні – пестить – або ображає – твоє вухо сумнівними солодощами Лєгарів і Айслерів чи самогубчо безнадійними мелодіями будапештських Паґанінкулів, – витончену публику, що збирається до каварні з тою дбайливістю, з якою вбирається на візиту чи до театру, але і ото вже все. А проблєм?

Справді, трудно зрозуміти його поза невинною маскою каварняних сеансів. Адже про око – новітня каварня є таким же невинним створінням, як її природня сестра, бідна попелюшка, молочарня. Точка  виходу була тою самою. На початку був голод. Не було парвенюшного сплендору, не було райдужних мармурів, ґазети не репрезентували всіх чотирьох сторін світу, нагрудки кельнерів не прикрашали діаманти Таїта, і публика не вбиралася до каварні, як на виступ пана Карузо чи на лєкцію Анатоля Франса. Було одна або кілька скромних кімнат, один або двох добродушних лакеїв, одна газета і кількох сталих гостей, яких господар знав, як свою касу, і відносився до них з фамільядністю знайомого або сусіда. Закон життєвої конечності приводив безпретензійного гостя до тої давньої, безпретензійної каварні. І як кожда життєва конечність, так і та давня каварня задавалася примітивними умовами істнування. Бо конечність немає часу. Мусить готувати невибагливі страви селян. Мусить наспіх ставити нужденні шалаші кочівників. Мусить нужденними, хиткими кладками в'язати береги ріки, мусить дрантям прикривати тіло. Конечність санкціонує і усправедливлює все, піднімає глупство до гідності традиції, а примітивність до комфорту. У цій життєвій конечності сидить щось з психології товпи: вимоги одиниці мусять застосовуватися до вимог маси. Витончений смак субтельнійшої орґанізації підлягає загальній тиранії потреби. Й о скілько кожда культура є результатом більше чи меншої життєвої конечності, то кожда культура з початку має той характер безпосередньої доцільності, прагнучої до заспокоєння конечних потреб загалу. Та культура потреби, що, так скажу, не лічиться з одиницею. Має вона характер чітко демократичний, такий, що відповідає демократичному устрою цього середовища, з якого вийшла.

З бігом часу однак суспільна культура тратить той характер безпосередньої доцільності, який випливає з тиранії життєвої конечності. Розвинена культура не усуває вправді життєвих конечностей, навпаки, вона витворює щораз численніші ряди тих же, але творить вона одночасно стілько можливості їх задоволення, що трагізм цієї конечності тратить гострість. Глупство перестає бути святою традицією, і примітивність не є вже комфортом. Коли перший ступінь культури ми можемо назвати культурою потреби, то її вищий ступінь заслуговує на назву культури насолоди. Історія кождої культури – то поступове поборення життєвих конечностей во ім'я насолоди життя. Мінімум конечної потреби не вистачає вищій культурі. Ходить також о plus вигоди.

І чим вище і дальше зміцнюється нурт культури, цим енергійніше отой plus вигоди життя домагається уваги для себе. Скорше чи пізніше, доходить кожда культура до цього ступеня свого розвитку, де неподільно панує Насолода Життя. Висячі сади Семіраміди, Рим Неронів і Геліоґабалів, Італія Юліїв, Франція трьох передостанніх Людовиків – ось епохи культури насолоди в протиставленні до примітивної культури потреби. Спільнота перестає бути великою родиною, зв'язаною одним гаслом захисту проти ворожого сусіда. Одночасно з відступом тиранії потреби, заникає тиранія товпи. Маса диференціюється. Одиниця має відвагу виступити зі своїм власним уподобанням, хоч би було то так потворним, як уподобання Нерона. Витончений смак субтельнійшої орґанізації створює собі вишукані способи вдоволення потреб життя, які степенуються до прагнень насолод. Пасивне життя не вдовольняє нікого. Шукається краси життя, його нераз раптового розширення поза вузькі границі даних умов істнування. Може, ніде ми не бачимо цього шалу культури насолоди так виразно, як в Римі Нерона. Вся нескінченність вищості культури Греції полягає власне в згармонізації культури потреби з культурою насолод, в чудовій рівновазі між товпою а одиницею, між родиною а індивідуумом. Греція, власне, є без початку і без кінця, тоді як Рим – то класичний приклад тої культуральної еволюції, яка від найпримітивніших початків провадить до вбивчої гіпертрофії життєвої насолоди.

Ніхто, однак, не може так добре зрозуміти трагізму душі Нерона і Геліоґбадів – як ми. Ми, діти великої культури насолоди. Наш вік віком названо винаходів, віком нервовим, віком залізним, а ще ніхто не назвав його віком насолоди, яким він є в кождому своєму найменшому прояві. Можемо направду пишатися нашою здібністю вдоволяти життєві потреби. Мусимо сказати, що культуру потреби довелисьмо вже до того ступеню розвитку, на якому ми є супроти життя майже, що всемогутні. Створили прекрасну поезію праці і переможної боротьби з істнуванням. Ми не є безсилими офірами гасла : "Panem et circenses"! Противно, ідеал правдивого чоловіка не стояв ніколи так високо, як тепер, ніколи ще не поглиблено моральність життя, незалежного від реліґії, так, як то зробила наша велика епоха. Досконало відаємо, що винні собі і життю. Але вимріяна краса життя є нашим ідеалом. Власне, ми враз розширюємо вузькі границі давніх умов істнування. Традиційних вигод не вистарчає нам. Не вистачає нам примітивного заспокоєння життєвих потреб. Шукаємо всюди вишуканості, отого заспокоєння. Наші доми, наші одежі, наші комунікаційні засоби, наші наїдки – все стоїть під знаком вишуканості, краси і насолоди. Строї жінок ніколи ще не були такі прекрасні, як тепер. Не стидаємось форм нашого тіла, навпаки вбираємо його так, що є такі, котрі вважають за потрібне виступити проти мнимої розпусти, яке ці строї викликають. Але, e pour сі muove.

Ми хочем жити на цілі груди – ми хочем відчути цілу насолоду нашої людськості. Може, тому Ніцше створив собі ідеал Над людини, отой незрівнянний прототип потужної одиниці, яка розбиває товпу як непотрібний додаток до власного я. Замало нам чотирьох стін кімнати. Ми мусимо бути завжди там, де те наше прекрасне, потужне життя кипить, де є люди так спраглі життя, як ми; ми хочемо бути самими собою, не зв'язані нічим, хіба правилом інтернаціональної ґречності. В'язі родини, те типове явище первинної культури потреби, в епосі культури насолод нас мучать. Ми шукаємо, скажу так, нейтрального ґрунту життя, де все є для нас, для нашої вигоди і насолод. А новітня каварня, то саме такий нейтральний ґрунт життя, позволяючий нам за таний гріш хвилеву свідомість краси істнування.

Як новітнє кіно можна цілком слушно назвати здемократизуванням аристократичного театру, так новітня каварня, то здемократизування аристократичного салону. Якби забрати з тої чи тамтої каварні мармурові столики і більярди, то її золочені стіни без сумніву зробили б на нас вражіння інтер'єру панського палацу. Бо не о каву ходить завсіднику, а саме о цей палацовий інтер'єр. Чому золочені стіни мають бути тільки прерогативою аристократів і багачів? Наш вік не любить традиції і не любить границь, котрих не переступає. Є він ворогом кождих неможливостей. Отож усуває оту типову неможливість, яку стрічає товпа в прагненні краси життя: неможливість перевищення тих границь, які розтягнуто колись між упривілейованими а нею. Чому золочені стіни мають бути тільки прерогативою аристократів і багачів? Остаточно товпа, то ж тільки сума одиниць, свідомість котрих виростає у міру бахусматичного походу культури насолод. І вона досконало відчуває  нужденну примітивність вдоволення життєвих потреб в протиставленні до витворного життя тих, котрим вільно уживати цілої краси істнування. Тож створімо йому ілюзію того панського життя, протікаючого поміж золочених стін, плюшевих меблів, різьблених столиків, кришталевих люстр, вкажімо обслуговувати його слухняним на кождий кивок кельнерам, даймо йому можливість бути в почоті краси, навіть витворно вбраних людей і забавмо його остаточно солодким звуком музики. Ось одне з див новітньої культури.

Чи не нагадуєся нам ота східна казка, у котрій бідняк – герой помахом чародійної палички видить себе враз в прекрасному палаці, поміж мовчливої, на кождий кив уважної, служби? Бо наш вік не любить границь, котрих не переступає, і охоче реалізовує мрії людини. Вихісновує кожду життєву конечність  в цілях прикрашання життя. Хвилеву потребу життя підносить до хвилевої насолоди. А та каварня, котра давніше вдоволяла тільки хвилевий, фізичний голод, вдоволяє тепер той глибокий голод душі, який завжди відзивається в ненаїдній людині: голод життя і розкоші. І в новітній каварні є щось від гасла: panem et circenses. Тільки, що не жадаємо крові, тільки краси.

Прагнемо вигляду золочених стін, плюшевих меблів і розкішно вбраних жінок, котрих ціла ґалерея пересувається перед нашими очима. І є ми на нейтральному ґрунті, котрий усуває ті обачіння, котрі винні ґаздівству в домі приватнім. Ми є цілком свобідні, ніщо нас не в'яже, хіба ота згадана космополітична ґречність. Пощо ж, отже, тепер оті традиційні візити?

В каварні набагато вигідніше, набагато свобідніше. Тут кождий є гостем і кождий господарем. Перегляд ґазет досить щасливо заступає трудну подеколи розмову. Нема смішних історій з чеканням, накриванням столу і суперечок зі служницею. Все є зараз же, і все подане в найвитворніший спосіб, бо ж новітня каварня любить срібне сервірування, як личить до золочених стін, плюшевих меблів і кришталевих люстер.

Не дратує вигляд одних і тих самих осіб. Щораз інші лиця, інші очі, голоси, строї. Можна так сісти на ціле пополудне при мармуровому столику і завше мати щось нового до видження. А ввечері, коли лагідний блиск електричних лямпок опромінить золотисті арабески і кришталеве люстро, – коли людей приходить щораз більше, гарні жінки розточують виставність своїх строїв, і музика зачинає свою пестливу гру, тоді оте відчуття краси життя доходить в неодній тужливій, або самотній, або зрозпаченій душі до екстазу і повернення домів стає страшним, немовби з обіймів хвилевого щастя маєся вертати в болючі обійми страждання. Яким же вимовним є той чи інший в каварні! Як багато тем до обговорення, як з легким серцем забуваються години, як дорога, часами, кожда хвилина! Скільки ж тут старанно замаскованих життєвих таємниць! Може, той і отой – то бездомний нещасливець, котрий сховався тут перед жахливою порожнявою власного істнування, може, цей юнак, який з такою жадобою перехиляє келішки шампану, завтра потрапить до рук поліції, що шукає дефравданта, може, цю молоду пару, що з такою тугою дивляться одне на одного, завтра знайдуть з простріленим серцем десь в якійсь закутині – може, але пощо ж тривожити блакитні блиски люстр і лямп чорними здогадами пансіонера? Є в цій хвилі кип'яча забава, є хвилеве заспокоєння ілюзії, тож чи не досить? Таємниці душ, хто б їх тут розсліджував?

У цьому велетенському тлумі кожен мимо то є самотнішим, як поміж чотирьох стін своєї кімнати. Холод якийсь віє від цих люстер, плюшів і позолот, від людей і від музики навіть. Холод купленої, фабрикованої насолоди.

Бо є то прокляттям отої вищої культури, культури насолоди – що лоскоче вона нерви тільки перехідними враженнями, збуджує якісь перелетні почуття щастя немовби метеори душі, а голоду душі не ситить. Були римляни, ненаситні в хапанні цимусових вражень, минув і італійський Ренесанс, не вичерпавши до глибини джерела краси і насолоди, і ми, новітні люди, завше прагнемо з глибини фаніції дивно глибокої ярістю душі. Культура потреби  є направду примітивною, деякі її пам'ятники справляють на нас смішне враження, все ж вона вдоволяла людину до тверезої і спокійної реакції на щоденні явища. А культура насолоди не тільки вишукує тисячі способів вдоволення життєвих потреб, не тільки розширює до безкінечності обрії життя, але і вишукує в нас здатність насолоджуватись до того ступеня, що ми поволі тратимо відпірність  на біль. Не кожен є таким, як Сулла, отой великий розпусник, котрий з обіймів насолоди потрафив кидатись у вир боротьби і ширити пострах – найчастіше насолода вбиває волю, а лишає рацію витонченого, тремтячого, як мімоза, почуття. Не вміємо чогось хотіти – консеквентно, із залізною енергією тих праотців, котрі з твердого каміння тесали домашнє начиння, ми любимо тільки відчувати, переживати враження, пеститися або труїтися розніженими настроями. Ніщо однак так не сприяє розвитку цього маскараду настроїв в нашій душі, як саме ота позолочена, повна люстер, галасу і музики новітня каварня.

Є вона не тільки здемократизуванням салону, зближенням тлумів до палаців, – але і здемократизуванням того dolce far niente вищих сфер, за котрим завжди тужить широкий тлум. Ото за таний гріш можна сидіти і нічим не займатися. Можна віддатися цілком тим мріям, котрі Віктор Гюґо назвав насолодою душі. Сидіти на плюшах, мати перед собою срібне сервірування, службу і нічого не робити. Тільки мріяти або кокетувати дамське vis-a vis. А зрештою музика потрафить наповнити і цілу ніч. Чому ж не втекти до неї, до цієї доброчинної, новітньої каварні ? І втікаємо до неї як найчастіше – вдень, увечері, вночі, залишаємо її над раном і спати кладемося з тою думкою, що завтра скоро там блакитний блиск електричних лямп опромінить кришталеві люстра і випещені  обличчя гарних жінок, що завтра знову будемо там.

Вже майже кожда суспільна сфера має свою каварню. Каварня справила на новітню літературу вирішальний вплив, творячи мистецтво настроїв, якому на хвилю піддалась всемогутня штука класицизму. Зрештою, хто знає, як довго та остатня буде ще мусіла воювати з устроєм, який суперечить всім правилам праведного Аристотеля. Каварня стала на переломі нашої епохи, як суспільний узурпатор sui generis. Виховує собі своїх людей, своїх митців і своє – кохання. Те пристрасне, хворобливе кохання, яке живиться настроями, і нездоровим сентименталізмом солодкуватих Лєгарів і будапештських псевдо-циган. Половина самогубств і вбивств на еротичному тлі – це плід отої романтики каварні, збуджуваної шампаном і ноктюрнами циганського оркестру. Може, ніколи ще самогубство не поширювалося з такою переважаючою силою, як тепер, в епосі цієї культури насолоди, яка всюди будує дешеві палаци мрії.

Каварня втратила цілком первинний характер конечного для життя приміщення. Культура насолоди не визнає конечності. Вона знає люксус. Хто голодний – для цього є попелюшка молочарня. А велика, прекрасна, визолочена новітня каварня дає ілюзію життєвої краси, прекрасні настрої, творить бенґальську чарівність великого повного пишноти життя і знає, що протриває.

Бо ми втратили жилку до простих, самотніх красот істнування, а кохаємось в штучних ґейзерах хвилевого над-життя.

1912 р.

Переклав Орест Друль

(див. також польський оригінал)