(Процюк С. Троянда ритуального болю. Роман про Василя Стефаника. Брустури : ТОВ «Дискурсус», 2025. 192 с.)
Художнє письмо Степана Процюка – це завжди чіткий та вправний рух до глибини, до сутності страждань, до тієї межі, де слово стає практично фізичним відчуттям. У романі «Троянда ритуального болю», що витримав чотири перевидання, письменник конструює портрет відомого українського новеліста не як ілюстрацію до його біографії, а як психографію його душі.
Тут важливе не те, що відбувається довкола, а те, що нуртує всередині – у невидимих лабіринтах серця. Автор філігранно знімає зі свого героя музейний пил – і от він стоїть перед читачем в беззахисній людській наготі: стомлений, вразливий, спраглий тиші й правди. Власне, цей психологічний ракурс робить пропонований роман надзвичайно цінним для сучасного літературознавства – як спробу відчитати Василя Стефаника не ззовні, а зсередини.
Роман розпочинається запитанням про фобію – і саме з цього тремтливого тону народжується усе подальше звучання твору: «Василю, ти боїшся весіль? Коли молода з молодим, заквітчані, як пава і павич, – і всі на них дивляться? Може, це тебе дратує? Чи ти – порпайся в собі, безжалісніше, як у своїх героях! – заздриш їхньому молодому таланту? Може, ти виписуєш такі трагічні долі, бо тобі нестерпно дивитися на щасливих?» (с.5). Страх стає тут тією призмою, крізь яку Степан Процюк показує складність та неоднозначність творчої особистості, її неможливість відчувати спокій у світі, що болить. Саме крізь цю емоцію автор ідентифікує душу письменника – як душу, що відчуває більше, аніж може сприйняти людська свідомість, і тому змушена боліти кожним порухом світу. Це фобія не перед життям, а перед надміром життя, який не вміщається в людині.
Страх, здається, народжується разом із дитиною – тихо оселяється поруч із нею, зростає в тіні безтурботних моментів, набирає голосу. Степан Процюк уважно простежує зародки цього стану, опираючись на дитячі роки Василя Стефаника, коли світ ще видавався простим і добрим, але вже готував свій холодний і жорстокий урок: «Сидів із сестрою Марією на печі. Обоє були в білих сорочечках. Було Різдво. Завивав вітер, нашіптуючи перші ірраціональні видіння. Той, хто роздає словесні царства, вже вибрав його. Але маленький білий хлопчик ще нічого не знав про втручання вищої волі, яка запалила його серце. І ніхто ще не знав, крім Нього» (с.9). Саме з дитинства бере початок той болісний емоційний регістр, який згодом стане осердям його письма – короткого, експресивного, але завжди наповненого граничною правдою почуття.
Зростаючи, Василь Стефаник поступово змінював своє розуміння страху. Те, що в дитинстві здавалося темною тінню, згодом перетворилося на внутрішній імпульс – інфант болю, який проростатиме в його творчості, у кожному слові, що має післясмак тривоги. Найсильніший вплив на формування цієї чутливості мала мати – її присутність і тиша, її любов і ніжність закарбувалися в душі сина. Згодом цей образ стане одним із центральних у творчості Василя Стефаника – образом материнської жертви, болю й беззахисності. У романі Степана Процюка він оживає наново, набуваючи нового відтінку: стає символ початку і кінця, першої рани й останнього прихистку: «Мама була за межею уявлень. Якщо інші люди, навіть батько чи сестра, ще нагадували якісь переплетіння кольорів, то мама вбирала всі можливі основи й відтінки. Вчора він молився наніч разом із нею до Богородиці. Просив у Боженьки, щоб маму не боліла голова» (с.13).
Дитинство Василя Стефаника часто корелюється з образом простої білої сорочки, яка, на перший погляд, має підтекст матеріалізованого страху, але, якщо зануритися глибше, вона представлена – як духовний щит, через який дитина відчуває як любов, так і болючий урок світу. Імовірно, для самого письменника цей елемент гардеробу символізував дитячу вразливість, на яку накладалися болючі спазмами соціальної травми: «– Ти хлоп? Хлоп! – А ти хто? – єстем шляхтич! – гордо пищав якийсь парнокопитець. – Іди до сраки, шляхтичу… – Ох, скурвий сину! Мало тобі не буде! – і починалася бійка… на вітрі тріпотіла біла мамина сорочка – чиста, сумна і нещасна. Він боявся глуму з сорочки, як глуму з матері. Траурна блідість сорочки не могла протистояти кіптяві кишенькового балагану» (с.15).
Дисонансний зворот «траурна блідість сорочки» скоріше за все несе ментальний спогад про болюче, травмоване дитинство, коли простота його походження ставала приводом для насмішок і принижень. У романі Степана Процюка сорочка отримує нове екзистенційне налаштування: вона водночас знак материнської любові й психологічного притулку, однак вона і нагадування про соціальні й моральні протиріччя. Цей образ стає ключовим у розкритті внутрішнього світу Василя Стефаника, демонструючи, як дитячий страх і біль стають джерелом глибокої художньої чутливості.
У романі «Троянда ритуального болю» Степан Процюк плавно підводить свого читача до думки, що там, де народжується страх, завжди проступає білою тінню любов. Василь Стефаник відчував любов і водночас був об’єктом любові, але життя тримало його на самоті з творчістю і з болем втрати, що переслідувала його мов невидимий супутник. Він пережив усіх жінок, котрих любив, але жодна не могла розвіяти тишу, що запанувала у його серці після смерті старшої сестри: «Треба було збиратися до колії. Василь проводжав "Дєдик нині якийсь дивний", – подумав. Колія рушала. Раптом… Через вікно вагона батько крикнув: – Василю, Марія умерла! Колія загуркотіла. Василь поволі сповзав донизу. Хтось подав йому води. Ще хтось допровадив до квартири. Навколо буяла чорна ніч, уцяткована кількома гострими білими зірочками, що спрямовувала свої отруйні кутики в його чоло і серце» (с.34).
В інтерпретації Степана Процюка такий біль від втрати стає майже осяжним, набуваючи кольору, звуку і ритму слова, перетворюючись на відкриту рану, що не перестає кровоточити. Любов і втрата тут не протиставлені, а переплетені, наче два потоки світла і тіні, які освітлюють внутрішній світ митця, де навіть у темряві страху живе здатність відчувати, переживати й творити.
Смерть сестри Марії стала для Василя Стефаника холодним та навіть крижаним подихом життя, який розпочав невидимий відлік його болю. Він ще не знав, що це лише одна з багатьох інших трагедій, яка підкосить тіло і серце, але не зламає волі. Попереду вартуватимуть інші втрати – мов підступні штормові хвилі, що вдаряють і відступають, загартовуючи дух і формуючи глибину внутрішнього світу. Саме в цьому переживанні та виживанні, між страхом і туском, народжується художній обрій його новел, у яких слово – прозоре, мов скло, і крізь нього проглядається вся трагічна, але щира тканина селянського життя.
Особисті взаємини із жінками залишили на душі Василя Стефаника глибокі, майже невидимі шрами. Щиро закохана у нього Євгенія Бачинська померла у двадцять два роки. Чоловік любив її – це були перші хвилеві, швидкоплинні емоції, що з часом почали тускніти і гаснути, тоді як любов Євгенії до нього лише міцнішала: «Вже пройшло більше пів року, як Василь не приїхав на вакації. Я нерішучий тому, що люблю, ха-ха! Її шкірою пройшов мороз. Та не любиш ти, Васильку, ти дуриш і мене, і мого бідного брата, що так журився за моє здоров’я. І навіть дуриш себе! Я нечесний тому, що люблю, ти нечесний, мій Васильку, тому, що не любиш» (с. 53). Це нерівне відчуття стало першим уроком серця, першою ілюзією, мовляв, те, що ми відчуваємо, залишається з нами назавжди. Доля відплатила йому тією ж монетою у взаємному, але неможливому коханні до Євгенії Калитовської (Гаморак). Ні, Василь Стефаник не підсилив своєю неможливою любов’ю якусь із невідомих для нього хворіб, як це сталося із Євгенією Бачинською, проте, здається, він зрозумів, що життя бумерангом повернуло йому можливість відчути любов жінки, до котрої плекав перші юнацькі почуття, у дзеркалі власних емоцій: «Кохання з елементами апостолізації є особливо крихким. Крок управо, крок уліво – статуя злітає долілиць, відкриваючи в душі закоханого ще гостріший біль порожнечі, ніж був до п’єдесталізації. Нещасний (і щасливий) той, хто так любить. Нещасна (і щаслива) його обраниця. Богиня Євгенія Калитовська стала на постамент. Він молився до неї і мучився, боготворив і вивергав гнів, у думках цілуючи її богородичну руку і ненавидячи за непохитні чесноти» (с.67).
У коханні до Євгенії Калитовської у Василя Стефаника відчувалася майже релігійна відданість. Неможливість жінки стати його дружиною, обставини, що її пов’язували з іншим життям (Євгенія була одружена і мала дітей), робили цю любов трагічною і неминучою. З одного боку Василь Стефаник відчував опір і ненависть до її моральних принципів, до того ідеалу порядності, який відокремлював їхні світи. З іншого боку, він захоплювався цими чеснотами, бачив у них світло, до якого прагнула його душа. Це неможливе кохання стало для нього складним випробування, яке балансувало на межі пристрасті та внутрішніх протиріч.
Але, як виявилося, справжня любов була іншою… Невідомо, чи це було справжнє кохання чи, можливо, одна із палітр любовей, яку відчував чоловік?.. Власне, зараз міркуємо про почуття до Ольги Гаморак, яка, врешті, і стала дружиною Василя Стефаника. Ці почуття не виникли раптово, а народжувалися поетапно, торуючи шлях повз щоденні сімейні випробування, непорозуміння, терпіння та спостереження. Спершу вони залишалися непомітними, а згодом розгорілися яскравим, рівним і стабільним вогнем, що зігрівав серце письменника і ставав джерелом гармонії в його житті, завершуючи драматичну симфонію почуттів: «… якби Ольга зараз ожила, він кожноденно носив би їй троянди, довго би розмовляв з нею осінніми вечорами, вона незрідка так хотіла сих бесід, а він говорив лише тоді, коли мав настрій; якби не вона, що би з ним було, особливо після смерті мами; вона була суджена йому на небесах, а він часто ремствував, на щось надіявся, що він ще хотів від життя?» (с. 143). Власне, індивідуальний стиль Степана Процюка відкриває перед нами Василя Стефаника під новим кутом зору, освітлюючи ті грані його душі, які раніше залишалися в тіні. Особливу роль тут відіграє фольклорний матеріал – народні пісні, що проростають крізь тканину тексту, як музичні нитки, резонуючи із внутрішнім світом героя. Подано лише ключові фрагменти, вони ритмомелодично наштовхують на трагічні відчуття чи піднесення, творячи своєрідну гармонію між словом і музикою, болем і світлом, внутрішнім голосом письменника, який пише про письменника.
Роман Степана Процюка «Троянда ритуального болю» відкриває перед читачем трагічну велич людського серця, його крихкість і силу, переплетені з болем, втратами і любов’ю. Кожна подія життя Василя Стефаника, кожна його любов і переживання утворюють мовчазну композицію душі, де трагічне і прекрасне співіснують у нерозривному ритмі. Через прозу Степана Процюка ми відчуваємо глибину психіки митця, тонкі переживання, здатність серця страждати, любити і знаходити рівновагу. Цей роман залишає після себе відчуття величі та крихкості людської душі, ніби перед нами постала сама її скульптурна сутність: мов сліпучий спокій і водночас живий біль, який запрошує зупинитися, вдивитися і відчути всю глибину внутрішнього світу непересічної людини.
06.11.2025