Осінь

​

Се воно. Се пробудження болю в природі. І пробудження якоїсь глибокої думки. Бо лиш біль мислить глибоко. Між порами року осінь — се філософ, — філософ-песиміст, що кінчить свою філософічну систему як Шопенгауер одним траґічним словом: Ніщо. З п'яних радістю життя весняних мрій, з насичених здоров'ям, наче перепаленим поломінням життя літних красок,  в невдовзі — ніщо не лишиться. Пустарі, темінь, смерть. Осінь чує се. І вона зітхає меланхолійними акордами свойого одинокого друга: вітру. Ніщо їй не лишиться. Все її кидає: цвіти, зелень, сонце, чоловік. Вона не має приятелів — як прогнаний король. Бо й за що ж її любити, ту понуру, безнадійну Ніобу часу? Доля поклала п'ятно смерті на всьому, що вона застає на просторах світа. Їй не лишаєся ніщо інше, тільки глибока, мовчазна задума. Мовчазна задума лікаря, що числить удари втихаючого навіки живчика. Іноді ще природа, як Камеліова дама, всміхаєся насильним горесним усміхом. Але се вже лиш блимання. Кожде дерево паленіє невблаганним румянцем смерті. На осіннім овиді простираються щораз могутнішими обрисами темні, великанські крила Демона загину. Ось під його убийчим подихом наче нині є радісний карнавал життя, що зачався дівочо-ніжними цвітами вишень, пирував безжурно на цвітистих, смараґдових коврах літа, а тепер блідне, стихає, мовкне, як гріб. Розспівана колись птичка, як Колумбіна окружить ще раз останній цвіток, — сього конаючого П'єррота природи — і відлетить у безвісти, шукати пропащої радості. Лиш меланхолійний дух осені буде нестися на крилах студеного вітру, буде шептати довкруги замкнених вікон сумних людей своє відвічне: memento mori. Нічого він більше не вміє сказати, той меланхолійний, повен жебрацько-королівської траґіки дух осені. Бо його вибрала собі природа речником тої одної зі своїх правд, якої ми жахаємося і від якої бліді тікаємо. Вона каже з резиґнацією: Я вмираю. Aprés nous le deluge. A меланхолійний дух осені несе ті слова від вікон до вікон.

Ні — осінь не знає ілюзій. Вона правдива і тому така болюча. Що з того, що ту і там блисне ще цвіт, зазеленіє дерево, прокинеться  іноді ясний, дивно задумчивий своїм тихим промінням день? Се неправда: дух осені знає, що се Потьомкінські села конаючої природи. Як у віршику Гайного про силуване вінчання княжни з її таємним любком, гості пирують мовчазно, бо коло дверей стоїть кат, — так те тихе, дрімуче сяйво осені озаряє лиш могилу. Ось пожовклі, немічні листки — пролетарі природи — що раз більшими громадами вкривають чорніючу, негарну як підстаркувату кокетку землю. А на вид того листя — в промінню осені є щось несміле, боязке, стидливе, болюче, — йому стидно, болюче освічувати жорстоку правду смерті, неминучу, безпощадну смерть — її, тої могучої природи, що конає, як перший ліпший парія долі. Її найглибше правило, правило смерті одиниці, досягає її саму, її законодавця, а вона кориться йому з траґічною гідністю шістнадцятого Бурбона. Всяка творча сила — зітхає осінній вітер — є наче родом провини тут на землі, де обов'язує смерть. А траґіка тої смерті тим глибша, чим вище здіймалася творча сила над смерть. Дух осені знає ту неминучу траґіку всякого творчого захоплення. Рік в рік він голосить її, доказує, пригадує її впертому, пристрастному, побідоносному соперникові природі — чоловікові. Memento mori. І чоловік страдає з осінню; мучить його химерне страдання песимістичного філософа, що як остаточний вислід життєвої метушні вичуває з жахом те одно, мале слово: Ніщо. Пустарі, темінь, смерть. Те все вилонюється під важким подихом меланхолійного духа осені, пригадуючися чоловікові день в день з нахабністю того зазиву до пімсти, що його перський цар день в день чув від свойого раба. Нема поета, нема маляра, нема музика, нема скажімо творця, який зміг би опертися тому глибокому чарові королівської скарги, який плив з осіннього овиду. Десь ніби лежить якась красавиця природа. А обік її ложа із пожовклих листків, здіймаєся великий біль існування, так як на весну палахкотить несвідома, діонізова роскіш життя. На весні линули дні за днями, мов мрії, а осінню вони тягнуться повільним рядом страшно тверезих, глибоких дум. Все думає осінню. Дерева вже не пристроюються, не шепочуть радісно що раз то новими листками. Вони мовчать, думають. Від землі до неба одна понура, важка думка. Надармо ворон — той циган природи — перериває глибоку тишу. Вона царить невпинно, та гробова тиша, що залюбки окружає гадку і біль. Гадку і біль, сі два основні складники всякої глибшої духовості.

Глибока духовість осінньої природи — се її ціла краса. Краса життєвої глибини в протиставленню до краси надземських вершин мрії.

Осіння духовість має в собі щось з величавої свідомості.

Бо і духовість природи має свої еволюції, подібні до еволюцій великих творців. Вона — праобраз великої творчості. Ось весняна природа не має в собі нічого філософічного. Весна — се натхнений, дитяче всміхнений поет.

I як дитяче безжурний, щасливий своєю творчою силою поет, так і вона, та натхнена природа весни, творить великі, чудові світи мрії. Бо радість оживаючого життя так тісно зв'язана з мрією, як біль погасаючого життя з думкою. Все вони будуть двома протилежними бігунами: та радісна мрія і та сумовита думка. Остаточно можна би після того, котра з них двох — гадка чи мрія — бере перевагу в даній духовості, дивитися на поодинокі епохи культур. Всякі революції се пораження засліпленої собою мрії в користь брутальної, повертаючої до життя гадки.

Конфлікт між ложною, злочинною радістю Верзалю і Тріянону та глибоким, траґічним думанням Жан Жака і автора перських листів. Відвічну боротьбу Ормузда і Арімана можна би ще назвати боротьбою мрії з гадкою. Все ті два світи поборюються. Мрія-розкіш з одної, гадка-біль з другої сторони. Бажання божественного і свідомість правди життя. Аріман і Ормузд.

Життя наше не знає нічого глибшого над той символ індійського духа — того дивно глибокого індійського духа, що бачив життя все aub specie doloris. А на весні та відвічна боротьба між гадкою і мрією кінчиться великим тріумфом мрії. Не гадка, а чуття засідає на престолі всесвіта. Всіх демонів чуття будить весна. Вона бажає всіма силами розталілого чуття. Як поліп витягає сторамен за життям, вірить в нього сліпо, не знає сумніву рефлексії, не хоче знати другої сторони явищ, вона бажає життя, життя, життя. Що її обходить траґічна глибінь того життя ? Смерть? Як можна боятися смерті на вид тих дівоче ніжних, наче поцілунком любові орожевлених цвітів вишні, як можна її жахатися в голубім сріблі маєвої, мов царівна Сходу пахучої ночі ? Весна не знає смерті. Вона знає розкішний сон-мрію, щасливе забуття радості.

І так наче той чародій в Гамельн, вона заманює чоловіка на зрадливу дорогу мрії, — бо в неї є сто красот, сто солодких звуків, якими вона принаджує його, засліплює, здобуває. Дарма, що є щось дивне болюче в тім несвідомім, жагучім почуванні весни. Нехай, що Ведекінд зі своїм „Пробудженням весни“ має страшну рацію. Чоловік зносить тортуру жахучого чуття, — тої туги за життям — з преображеним, щасливим спокоєм геронського мученика. Verweile doch ! Du bist so schön... як кажеся в німецькій траґедії життя. Чоловік вірить весні. Він вірить її бо вірить, хоче конечно вірити в своє щастя. Все довкруги нього гомонить торжественними акордами життя і він його бажає з тою несмертельною тугою, яка творила найчудовійші твори поезії. З найпростішого чоловіка робить та весняна туга поета. Вона вчить його створити собі ілюзії. Вона — сама велика омана. Бо та бездонна туга за життям, яку родить весна, на дармо гадає знайти повне вдоволення у вимріянім світі щастя, весна обіцює, манить, вговорює, отуманює, але як життя взагалі — кінчить великими, траґічними фраґментами. Мрія краща від життя, але вона слабша від нього. В мрії є лож всякої краси. А тої ложі вимріяної краси не бачить чоловік під подих бальзамів весни. В нього нема часу на гадку. Йому хочеться на весні жити, навіщо затроювати життя рефлексією? Життя представляєся йому на проміннім тлі весни гарним, гідним безсонного пожадання. Очевидно. Цілу душу його вгорнуло сліпе, ошоломлене мрією чуття. Воно дає йому спромогу утікати від життєвої прози. Те поетичне, засліплене красою природи, обманене обіцянками мрії весняне почування.

А меланхолійний дух осені детронізує переможне чуття. Солодким мріям весни він мов протиставить те загадочне дзеркало Люкречії Борджія, де за діткненням одної тайної пружини являється череп мертвяка із написсю: Media in vita in morte sumus. Осінь торкається тої утаєної пружини у великанськім дзеркалі природи, і ось скрізь бачиться наготу смерті. У вічній боротьбі гадки з мрією — гадка знову тріумфує над мрією. Філософ над поетом, аскеза над розкішшю, реалізм студені над романтикою весняного тепла. Величава свідомість меж і кінця творчого процесу кождої осені несеться від кождого зжовклого листка до нас, пригадуючи нам, як далеко вільно зноситися мрії про силу в межах одної епохи. Але ще в тій останній хвилі показує нам конаюча природа, яка вона могуча проти нас, як дуже ми від неї зависимі. То вона каже нам радуватися на весні, а сумувати осінню. Наш сум восени — се її сум — траґіка її творчості. Орожевлений цвіт вишні не будить вже в нас солодких мрій. Не має вже таємного, могутнього співу в душі. Не має жагучого, шаліючого почування. Є лиш студена рефлексія. Sic transiit. Про те шевелить листя, співає вітер, ту-ж саму тайну скриває темне, захмарене небо. Глибока гадка існування наче затемнює світ. Все мов тверезиться по оргіях мрії. Твори, звір'я, чоловік. Під пробуду болю ніхто не шукає краси, лиш забезпеки. Забезпеки перед ворожим, студеним світом осені й зими. Осінь стає незамітно поворотом до життя. Санкцією строгої життєвої правди. В її студенім подиху можна вичути боєвий клич до боротьби за життя. Весна накликує до боротьби за красу, до ґіґантного творення царства мрій, а осінь каже нам берегти життя, бо показує нам його начальну, трагічну смерть у природі. І як весна будить в кождій душі поета — ентузіаста, так осінню кождий стає меланхолійним філософом, провірює сумовитим, гострим зором капітал мрій і бачить, що три четвертини тих мрій такі ж немічні як пожовкле листя. Се правда, що ті філософічні гадки осінніх настроїв все однакові і колиб їх рядком виписати, то вони б певно вразили нас своєю тривіальністю. Так як остаточно і захват весни з цілим її царством мрій, коли дивитися на них без суб'єктивної закраски тої душі, що їх переживає, є вічно повторюваним баналізмом. Але сила безпосередного пережиття переможна. Всякий баналізм життя стаєся траґедією, коли він безпосередньо вилонюєся з основ життя, а його акторами є живучі, перший раз тим смішним баналізмом захоплені істоти. На світі все є баналізмом. То раз. В світі нема ніякого баналізму. То два. Коли б порівняти число людей, котрих досі скрили гроби з числом літ, які стоїть всесвіт — хто знає чи те безконечне число людей не перевищило би числа літ світа. Але з кождим умираючим чоловіком — траґедія смерті наче вперве відслонюється перед нами. Все дрожимо, коли бачимо його — мерця. Коли ж та банальна смерть стане для нас баналізмом? Коли темінь гробу перестане нас жахати? Коли покине нас те дивне почуття зависимості від того, що там ясніє, або темніє за вікнами? Невже ж ми не могутні царі природи?

Ось вона, та осіння природа — лежить безсильна проти нас, а ми чуємо, як з її конанням і нас огортає прочуття чогось темного, болючого.

З цілою силою філософічної рефлексії ми боремося проти дивної, банальної, химерної меланхолії осені. Боїмося кождого зжовклого листка, кождого вгасаючого цвіту. Хочемо втікти від того баналізму смерті, тужимо болюче за легкими крилами весняної мрії — але нас в'ялить подих якогось убийчого сумніву і ми чуємо, як те мале банальне слово: — Ніщо — вдираєся  нам до душі. Пустар, темінь, смерть. Чому се так? Поет в нас, що весною мріє безжурно про несмертельну поезію веронського роману, а літом втішаєся безліччю красок, зачинає тепер під капризну мелодію осіннього дощу роздувати над ложею весняної мрії. І ще раз Аріман та Ормузд ведуть в нашій душі свою відвічну боротьбу. Боротьбу мрії-розкоші з гадкою-болем. А вона зітхає болюче акордами свойого вітру — та дивна, меланхолійна сумовита Ніоба часу осінь.

(1912)