Свято мертвих

Раз у рік розпалюють люди торжественні світла на ваших могилах, — мертві...

Саме під сумовите "Co Святими" осінньої природи, вони озаряють ваше тихе царство пурпурою мерехтливих огнів, обвантажують важкими вінцями цвітів ваші могили, зупиняються біля тих ваших глухих могил і здається, що вони — сі щасливі жиючі — думають про вас. Бо чого ж би вони тут ішли до вас, ви — призабуті мертві? І вам чей же належиться глибока задума живучих над вами, — коли вже не все, то бодай того одного сумовитого дня, в якому ваші могили озарені мерехтливими сяєвами торжественних світил.

Належиться вам, рішучо — належиться вам...

Адже ви, призабуті мертві, несли колись під кровавий піт хрест вашого існування, у ваших душах хвилював колись океан життєвого болю і обману життя, його зрадливої розкоші та його безсонної надії, — і ви призабуті мертві, знали колись всі глибини розпуки і всі вершини мрійливих захоплень і коли-б у вас нічого іншого не було, тільки святе терпіння смерті, то вони — сі щасливі жиючі — мусіли-б хилити чоло перед вами. Бо ся горесна темрява, яка вкриває вас, се найстрашніше явище існування і не розпромінить її ніяка пурпура торжественних огнів. А ви є саме в понурім лоні того жорстокого явища і немає вже у вас нічого з мрійливих захоплень життя, є тільки горесна вічність ночі. Нічого вже у вас немає з окрівавлених скарбів життя. Можливо, що ви колись були дужі, щасливі, знали тільки подих сонячних хвиль і ненавиділи глумливої теміни могили як чогось, що вам було страшне й чуже. А тепер ви самі є тільки глумливою тайною тої темряви і ви є геть осторонь життя, як ті глухі могили, які жадливими обіймами обгортають вас. А ви певно творили колись нечувану красу життя, ви може були добрі як ангели і повні любові як святі, і може була у вас потуга душі, перед якою немічний дрожав як перед Божественним. І може ви вели шляхами життя цілі ряди людей на вершини існування, може ви зміняли виднокруги життя і може ви там — далеко над хмарами ставляли горді престоли вашої побідоносної волі.

Ви — призабуті порохи..

То й чому не думати людям про вас, не вгортати могил ваших святими обіймами і не почитати вас як вічні символи життя?

Належиться те вам... Рішучо — належиться вам...

Але бачите — ті люди приходять до вас тільки раз. Раз у рік розпалюють вони торжественні світла на ваших могилах — призабуті мертві. І коли вони заведуть нічний хоровід між вашими могилами, то в тім їх хороводі нема важкої мовчанки суму, нема глухої тиші терпіння, тільки є в ньому щось із промінистих сяйв світил і щось із таємного блеску цвітів, покладених на ваших могилах, і часто з лона того їх хороводу вистрілює — срібна полумінь сміху. Сміху, призабуті мертві сього, могутнього союзника життя, проти якого і смерть безпомічна. Одначе хто сміє тут сміятися? Невже се не час на те, щоби впасти на коліна та словами великої молитви овіяти ваші могили? Але дивіться тільки. Тут і там дехто похилив голову в сумовитій задумі і жемчужить ваш гріб сльозами того болю й каяття, для якого немає краю. І той дехто може цілує ваші призабуті уста і сердечними споминами голубить вашу душу. Але їх є так мало, що на них просто всі дивляться, наче на щось, що дивне як смерть. Плакати? Може хтось плакати тут — перед усіма? За тим, що вже не належить до життя? Що се за якась неміч? Чому він не приходить сюди тоді, коли тут нема нікого? Чому вносить дисонанс скарги в мерехтливий хоровід життя, що трохи прийшов сюди чей же тільки не на те, щоби почванитися навичним блиском своєї краси? Чудові світла належаться тим мертвим, і об'ємисті вінці і транспарент. А ся глуха задума над тайною його життя і могили його — невже не є вона тільки злочинним розніжуванням живої душі? І невже слід потопати у ній в гаморі того жагучого хороводу, який мов засумований бакхант під притомлюваний на силу жар іде від могили до могили та стежить за пошептами пристрасного життя? Бо вони і сюди несуться ті незбагнені своєю принадою пошепти живої душі і обережно розставляють над лонами могил свої сіти.

Яке гарне обличчя в сеї жінки! — жалібний одяг робить її ще кращою, ніж вона вже є з природи, а сумовитий зір її блискучих очей просто чарує. Хто вона — де та могила, що на йому вона мала пристановися ся сумуючою Ніобою, хто дорогий тягне її сюди в тихе царство тіней? Ах — то нині не царство тіней, а царство розбавлених життям людей. Чудові очі під чорним серпанком не потуплюються в лоно могили, — а таки шукають когось в жагучім гамірливім хороводі. Ні — ні, вона певно шукає якоїсь могили, се тільки злобний Мопассан оповідав історії про романтичні жести підчас свята мертвих, — тут є тільки сум і сльози і гірка задума.

Бо невже не приходимо сюди всього раз на рік і невже не належиться нашим мертвим той сум, і ті сльози, і та задума? Належиться те їм... Безперечно — належиться їм...

Раз у рік — правда, призабуті мертві — раз у рік? Не в те смішне число докором в сторону вас — людей? Ох, так — се докір глибокий як ваша могила — але чому життя не тривожиться смертю, доки не почуває її омертвляючого подиху? Чому воно таке невблаганне своїм обожанням того, що живе, й забуттям всього, що минуле і мертве? Воно, правда, розпалює тут пурпурні світла і складає цвітасті вінці, але воно глядить на сю надмогильну велич так переминаючо і так легкодушно, як розбавлена дансерка на череп. Се тільки ті раби Самоти і прогнані з хороводу веселого бакханта можуть потонути в гіркій задумі і плакати. І може вони плачуть не за вами, призабуті мертві, а таки над — собою. Може жаль їм, що їм нічого не лишилося в світі, тільки ваша могила, а сього так мало, так страшно мало, ви бідні мертві, яким на одну ніч тільки життя запалює свої чудові світла. Нехай, що ви колись були добрі як ангели і повні любові як святі і може навіть відкривали нові овиди існування. Тепер ви є тільки могилою, а той, що прийшов до неї, задумується болючо над тим, як мало світ за ту могилу пам'ятав. Ви колись носили в собі і почували цілу глибінь існування? А що нам з того? Ви тепер тільки порох, який жде тільки тої милостині підчас свята мертвих і тільки вашого, що блеск того нужденного лямпіону на вашім гробі. Що велике лишили ви по собі? Навіть те найвище, що лишили по собі творці між вами, те для вас живучих є тільки тою будівлею, яку треба нам збурити і переставити на ново, бо зроблять вам закид, що ми не йдемо на перед, а ви, прості раби життя, які вижили тільки для своєї душі, — вас не знаємо, і дивимося на ваші гроби як на перепону під нашими ногами. Ваших могил є міліони? Ну — нам не страх, ми скажемо, що ось то ви – се міліон зайвих явищ, які житє потворило як безвольні жертви свойого жорстокого танцю, а за вашу окровавлену дорогу життя воно вам запалює раз на рік нужденний лямпіон. Мало вам? Заждіть ось, — бо є тисячі гробів, де і того одного нужденного лямпіону нема. Навіть імені не можна відчитати — але на що вкінці? Що нас те може обходити, хто тут лежить? І де тут який слід колишніх глибиний радости, болю, захоплень та життєвої боротьби? І не була-ж кумедна своєю зайвостю ся боротьба, і сі захоплення, і сей біль, і радість, коли їм навіть нині, на свято мертвих, ніхто лямпіоника не запалює? Чому жив, коли безіменним мав вмирати? І чому нам його жалкувати, коли він тільки один з міліонів безіменних? Геть, геть від тих темних гробів — то нам живим належаться тільки чудові скарби життя. Ми прийшли тільки розбавленим хороводом поглянути на ефекти сяючих транспарентів, а кола побачили їх на темнім тлі городу смерті, доволі вже нам того торжества мертвих. Нехай вони собі тут палають, поки не потахнуть — живим не треба їх понурої краси.

Де ся жінка з чудовими очима під сумовитим серпанком ? Ніобина задума ось щезла вже з її лиця, її веде хтось вже під руку і чарівний усміх красить її мовчазні уста. Усміх, усміх, усміх, — призабуті мертві, се транспарент нашого життя і побідоносне сяйво нашого хороводу, — чого б ми тут потопали в темряві смерті з вами? І що нам живим ваші гроби? Бачите, нам навіть жах в близи тих гробів і ще заки палають ваші химерні світла, ми втікаємо від вас, лячно оглядаючися за собою. Лячно нам іменно бачити на ваших гробах наші власні черти і наші кістяки і наші неосвічені гроби із затертою написсю і ми трохи на силу бадьоримо срібну полумінь нашого усміху. І ось ми думаючи про вас, мертві, стараємося судорожно за про вас, мертві, стараємося судорожно забути за себе і з болючою тугою спішимо до тих ясних світил наших живучих середовищ, де ми ще всі якось називаємося і де ми не ждемо на милостиню того ока, що схоче спочити на нашім гробі.

Бо се милостиня, призабуті мертві...

Страшна нужденна милостиня...

Вдумчивий сум від нас вам належиться? Я говорив про щось, що вам належиться? Бачите, мені тяжко собі то пригадати, проте я краще мабуть сказав би, коли-б так самотою весняної днини сів у святій задумі у вашім тихім царстві і думав тільки про одного з вас, що був близький моїй душі. Так — в промінню золотого сонця — під подих цвітів і тиху скаргу розмріяної пташини. Тоді може краса життя і божеський спокій ваших гробів навели би мене на гадки ніжні наче поцілунок і глибокі мов блакит неба. І тоді може я почувався-б одною істотою з вами і я шептав би вам сповідь моєї найглибшої душі. А під душливий подих того вечора, в якому люди під глумливий гамір свойого хороводу топчуть ваші гроби, блукаючи безглузним кроком від транспаренту до транспаренту і без-сердечним оком кидають на ваші гроби і сміх свій мішають із зітхненнями сумуючих самотняків під душливий подих того вечора, призабуті мертві, я почуваю тільки горесну неміч вашого колишнього існування і жорстокість життя і варварство людей і якийсь страшний траґізм тих світил, які раз в рік горять на ваших гробах. Бо ми тільки на самоті є в силі глибоко призадуматися над нами і молитися, а між людьми і з людьми ми є жорстокі, варвари і комедіянти. І тільки на самоті душа вичуває святість, а з товпою вона покланяється ложним ідолам життя.

І здається мені, святі тіни, що коли торжественні світла на ваших гробах погаснуть і чорна темрява покриє знову ваші гроби, що тоді повертаючий Ангел Смерти вгортає вас солодше як коли в свої сонливі обійми. А ми — люди — тільки ранимо вас ще раз химерним відгуком життєвого шалу.