Нотування виставки «Гліптотека» в рамках цьогорічного Львівського тижня скульптури
Львівський тиждень скульптури – це про пошук: у місті, у просторі, в собі. Цьогоріч він передбачає розсипані по Львову малі скульптури, які треба знайти – наче фрагменти одного великого оповідання. Виставка «Гліптотека» продовжує цю гру, але вже в іншому масштабі: тут шукаєш не саму скульптуру, а логічну нитку між просторами, роботами, авторами. Замість прогулянки містом – це мандрівка всередину будівлі Політехніки, де кожен зал і коридор приховує свою історію.
«Гліптотека» – не лише спроба відтворити музей скульптури, а радше дослідити її присутність у міському тілі, у будівлях, що самі несуть пам’ять. Проєкт, куратором якого є Павло Гудімов, об’єднав твори з колекції Львівської політехніки та сучасні скульптури у несподіваному середовищі – корпусах університету на вул. Князя Романа. Виставка пропонує подивитися на скульптуру як на «живу матерію», що веде діалог із простором, історією, часом і глядачем.
Експозиція розгортається як подорож через сім локацій – від урочистої зали колишньої гімназії ім. Франца Йосифа до внутрішнього подвір’я, від університетських коридорів до покинутих вестибюлів. Така структура радше нагадує маршрут, ніж класичну виставку: глядач пересувається просторами різного стану – від реставрованих до занедбаних.
Кожен простір стає окремим «розділом» цього гліптотечного наративу, а скульптури – острівцями, на яких можна відволіктись від занедбаного стану будівлі. Наприклад, мармурова Юстиція Антонія Попеля привертає увагу у північному вестибюлі, а Леви Леонарда Марконі – у вестибюлі колишнього Палацу справедливості; окремо стоїть сучасна робота «Одне на двох» Володимира Семківа, що особливо вразила своєю метафорою спільності та уразливості. Крім цього, серед представлених об’єктів – як відреставровані академічні зразки кам’яної пластики XIX–XX століть, так і сучасні інтерпретації, створені студентами, викладачами, сучасними митцями.
В окремих кімнатах – копії античних зразків і навчальні моделі, що поєднують освітню функцію та музейну вартість. Скульптури, розкидані між корпусами, вступають у діалог не лише між собою, а й з архітектурним середовищем. Давні образи «спілкуються» із сучасними формами, реставровані фрагменти – із новими, сміливими інтерпретаціями. Цей діалог перетворюється на розмову про руйнування й оновлення, де саме простір стає головним медіатором, хоч і мовчазним.
У виставці переплітаються теми пам’яті, освіти, руїни та присутності. Камінь зберігає сліди часу – він водночас і поранений, і міцний. Більшість робіт пов’язані з академічною школою, яка стає частиною самої розмови: її традиції залишаються відчутними в сучасних інтерпретаціях. Архітектура навколо промовляє мовою тріщин – у ній видно і занепад, і надію, через красу. Саме в цьому контексті по-новому звучить питання, яке ставить Діана Клочко: навіщо нам, українцям, гліптотека? Адже навіть країни, які не мали великої античної спадщини, створили власні моделі збереження скульптурних артефактів, які стали важливими для європейської культури. Українська ж традиція кам’яної пластики не така численна, але потребує переосмислення – через реставрацію, вивчення, реконструкції й сучасні алюзії. Ця виставка і є спробою такого переосмислення – коли фрагменти минулого, освітні практики й нові форми присутності з’єднуються у спільному просторі пам’яті. Тут глядач, рухаючись цією виставкою, стає частиною спільного простору, де присутність відчувається через відсутність, а мистецтво – як спосіб не дати забути.
Кураторська логіка Гудімова полягає у відмові від «музейної стерильності». Замість цього – відкритість до часу, до матеріальних нашарувань історії. Виставка, за задумом, мала би наблизити глядача до досвіду взаємодії зі скульптурою поза класичними умовами музею. Проте відсутність чітких орієнтирів, просторових і смислових, створює ефект розгубленості. Без медіації чи навігації відвідувач часто залишається наодинці з хаотичним простором і власним відчуттям непевності.
Відвідування «Гліптотеки» було схоже на потрапляння у квест без карти: тебе залишають у чужому, величному й водночас покинутому просторі. Відсутність медіатора (людини чи навіть зрозумілого маршруту) створює відчуття, ніби тебе кинули в море без вміння плавати. Це переживання може бути випадковим – або ж навмисним жестом куратора, який залишає глядача сам-на-сам із простором, що говорить про занепад. «Гліптотека» піднімає питання збереження культурної спадщини, особливо у час війни, коли матеріальне – крихке. Це також розмова про роль університетів як сховищ і водночас лабораторій культури: чи може навчальний простір бути музеєм?
Серед питань, які виставка ставить перед глядачем: як сучасність взаємодіє з минулим? Йдеться не про протиставлення, а про турботу і відповідальність за збереження минулого. Проблема полягає не в неповазі, а у відсутності належної опіки, збереження, догляду – як за просторами, так і за культурними артефактами. «Гліптотека» стає нагадуванням, що пам’ять потребує не лише естетичного, а й матеріального піклування: реставрації, уваги, дбайливості. Бо без цього навіть найпрекрасніше минуле може зникнути, розсипатися у пил разом із стінами, що його тримають. Можливо, саме в цьому полягає найсильніший візуальний меседж виставки – не в самих скульптурах, а в тому, що їх оточує. Занедбані стіни, потрісканий тиньк – усе це промовляє голосніше за «пояснювальні» тексти.
Виставка мимоволі стає акцією-нагадуванням: архітектурна спадщина Львова, навіть та, що перебуває в користуванні освітніх інституцій, потребує уваги, догляду, життя. Скульптури тут ніби поєднують минуле й теперішнє, нагадуючи про час, коли ці простори були живими. Через цю зустріч мистецтва й архітектури постає просте, але важливе питання: як зберегти не лише окремі твори, а й самі місця, що формують культурну пам’ять міста? Виставка не просто демонструє скульптури, а радше експериментує із пам’яттю, простором і сприйняттям. Вона викликає захоплення й тривогу одночасно. Ти стоїш серед краси, що повільно вмирає, і розумієш: сама присутність тут – уже акт свідчення.
Фото: Ігор Садовий